ВІЙСЬКОВИЙ ВИМІР АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ - Політика - dt.ua

ВІЙСЬКОВИЙ ВИМІР АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ

12 жовтня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 12 жовтня-19 жовтня

Deja vue... Знову Афганістан, і знову війна... До болю знайомі вигорілі й запилені пейзажі, з якими, здав...

Deja vue... Знову Афганістан, і знову війна...

До болю знайомі вигорілі й запилені пейзажі, з якими, здавалося, назавжди розпрощався, коли мій літак, горбатий Іл-76тд, у два поверхи набитий «замінниками» і відпускниками обмеженого контингенту, нестерпно довго, спіраллю — остерігаючись американських «Стінгерів» у руках душманів — набирав безпечну висоту над Кабулом, щоб піти на Ташкент, додому.

Правда, тепер не Радянська армія «випереджає» американців, а американці та їхні союзники воюють за своє майбутнє, яке вони хотіли б бачити бодай не гіршим, ніж було до 11 вересня. У них немає особливого вибору. Їхні вороги назвали Америку осередком загального зла й оголосили війну не лише США як державі, — вони оголосили війну американській політиці у світі й американським цінностям.

США, підтримані союзниками, прийняли виклик, і війна розпочалася. Війна незвична — найпотужніша у світі коаліція держав воює не з державою, а зі специфічним явищем під назвою міжнародний тероризм і з тими, хто йому сприяє. У цього явища не багато явно виражених військових об’єктів, по яких можна завдати удару. Тому й кінцева мета воєнних дій — не знищення об’єктів, не капітуляція якоїсь держави, а знищення явища, яке не обмежується лише Афганістаном.

Проте їхні противники мають чимало засобів для боротьби, у тому числі й збройних, роззосереджених по всьому світу. Отже, Афганістан — це лише початок, перший етап. Буде й другий, кінця якому зараз не бачить, напевно, ніхто.

Перший етап: ЗНИЩЕННЯ ГНІЗДА

Афганістан

 

Міністр закордонних справ України пан А.Зленко з нагоди початку воєнної фази антитерористичної операції бойовими діями в Афганістані заявив: «Потрібно докладати всіх зусиль для того, щоб якомога швидше вийти з воєнної акції і перейти до суто дипломатичних заходів, економічних і гуманітарних методів виходу з цієї світової кризи».

Наш міністр, певне, добре пам’ятає уроки радянської окупації цієї бідної, розшматованої міжетнічними конфліктами, але гордої країни. Напевно, він розуміє, що традиційними військовими силами перемогти тероризм і відновити мир та спокій в Афганістані буде з низки причин нелегко, а успішно окупувати — неможливо.

 

В Афганістані воювати нелегко, насамперед через специфічні умови рельєфу та клімату, в яких американцям і європейцям просто дуже важко жити, а тим паче воювати. Більша частина країни — це високогірний хребет Гіндукуш. Джерел води, особливо влітку, надзвичайно мало, дуже поширені такі хвороби, як гепатит, тиф, малярія, холера, амебіаз та інші, до яких у місцевих жителів виробився імунітет; трапляються різкі добові коливання температури, пилові бурі тощо.

Мало доріг, круті схили ущелин і печери в горах, загороджені високими стінами будинків, підземні водоходи-керизи в долинах роблять місцевість ідеальною для засідок та диверсійних дій.

Основна особливість гірського рельєфу Афганістану, порівняно зі знайомим нам європейським, полягає в тому, що, просто кажучи, захищатися там набагато легше, а наступати — набагато важче. Одного разу у військовій академії слухачам довелося моделювати з допомогою стандартних комп’ютерних моделей оборонний бій мотострілецького батальйону в горах.

За стандартними розрахунками, він міг стримати наступ посиленої бригади (вп’ятеро-вшестеро більшої).

Взагалі, там легше організовувати засідки, збивати літаючі об’єкти, перешкоджати руху військ і постачання (особливо — з допомогою мін), уникати вогню артилерії і переслідування.

Чинників і умов, які там важчі, пригадується набагато більше:

— важко маневрувати і здійснювати марші навіть відносно невеликим контингентом військ — більше посиленого батальйону;

— на великій висоті через брак кисню в повітрі знижується потужність двигунів бойових і транспортних машин;

— важка бойова техніка на кшталт танків, самохідної артилерії, інженерних машин може рухатися тільки вздовж небагатьох доріг, і, відповідно, можливості посилення піхоти дуже обмежені. «Цариця полів» у горах дуже часто скидається, швидше, на в’ючного осла, оскільки на собі солдати тягнуть не лише звичайну стрілецьку зброю, а й великокаліберні кулемети, вогнемети, переносні установки ПТУР (для ураження противника за укриттями) і навіть міномети. Плюс кілька боєкомплектів боєприпасів, а також купу різного устаткування — прицілів, радіостанцій і т.п, окрім води, продовольства та медикаментів;

— нелегко «накрити» вогнем артилерії цілі, розміщені на схилах гір через великі перевищення та «мертві зони»;

— якщо хтось зі «своїх» потрапив в оточення, засідку чи потрібна евакуація поранених, то здійснити маневр, підкинути підкріплення або евакуювати постраждалих вчасно майже неможливо;

— важче, ніж звичайно, ремонтувати пошкоджену техніку, орієнтуватися на місцевості, підтримувати постійний зв’язок і чимало іншого. І т.п.

Очевидно, саме такі умови визначили ту обставину, що в афганській війні найшанованішими спеціальностями в радянських військах були не танкісти й льотчики-винищувачі, як під час Великої Вітчизняної війни, а сапери, пілоти вертольотів усіх типів, льотчики транспортної та штурмової авіації, розвідники, військові лікарі і, мабуть, снайпери.

А успішна окупація Афганістану неможлива насамперед через його специфічну особливість: дуже слабку основу державності цієї країни, північ якої заселена переважно таджиками, узбеками, хазарейцями та деякими іншими народами, а центр і південь — пуштунами (близько 50% населення країни), більшість яких мешкає в сусідньому Пакистані. Чисельності населення та окремих груп ніхто точно не знає (оцінки коливаються в межах 15—25 млн. чол.). Кордон між Афганістаном і Пакистаном (лінія Дюранда), проведений у ході розвалу колоніальних володінь Британської імперії, існує лише на карті. Пуштуни його не визнають і традиційно мігрують із країни в країну, залежно від обстановки. Отже, потенційному завойовнику, як правило, доводиться брати на себе весь тягар бюрократичного та іншого управління державою, при цьому «невдячні» місцеві жителі намагаються окупантів якомога швидше вигнати.

Центральна влада в Кабулі може контролювати столицю і великі населені пункти, але не всю країну. За останні 30 років, протягом яких міжплемінні війни переривалися лише на період боротьби з радянськими «шураві», надзвичайно загострилися стосунки між пуштунами, які становлять основу руху «Талібан», та іншими, зосередженими переважно під знаменами Північного альянсу.

Крім того, не можна не брати до уваги волелюбної ментальності афганців, навіть з-поміж потенційних союзників Коаліції, які вже тепер заявляють про неприйнятність жодної іноземної військової присутності. Та й той факт, що населяють Афганістан мусульмани, а прибульці в основному християни, означає, що будь-який конфлікт загрожуватиме ескалацією ворожості до окупантів ще й на релігійному грунті.

Спекти з допомогою зовнішньої військової сили такий «потрійний» листковий пиріг з Півночі на Південь — «непуштуни» Афганістану — пуштуни Афганістану — пуштуни Пакистану, — тобто силоміць примирити всі племена в новому «пост-талібанському» Афганістані після всього, що вже сталося і станеться ще, навряд чи кому вдасться. Для цього потрібно використовувати інші, «невійськові» засоби.

Свого часу радянські війська отримали чимало тактичних перемог у боротьбі з мусульманами-моджахедами, але зазнали стратегічної поразки насамперед тому, що намагалися військовими засобами, окупацією розв’язати «невійськові» проблеми. Приблизно так само, як і американці у В’єтнамі, які тоді переплутали участь у громадянській війні з боротьбою проти комунізму.

 

«Талібан» і його гості

 

Рух «Талібан» за його національним складом — це переважно пуштуни. Кістяк керівництва «Талібану» становлять колишні студенти медресе з таборів афганських біженців у Пакистані (таліб — означає студент). Рух виник, з’явився в Афганістані 1994 р., захопив владу 1996 р. і до останнього часу успішно тримався за неї при безпосередній участі військової розвідки Пакистану.

В основі ідеології руху лежить радикальне розуміння Ісламу його керівниками, що, зокрема, виявилося в тому, що всі чоловіки зобов’язані носити бороди, а жінки — ходити в паранджі, не працювати і, досягши восьмирічного віку, не ходити до школи. За подружню зраду, гомосексуалізм, наявність радіоприймача без відповідного дозволу, проповідування іншої релігії, крім ісламу, і чимало інших таких гріхів належить страчувати. Суворо заборонялося навіть їсти спільно чоловікам і жінкам. До наркотиків ставлення терпиміше.

Перемогу «Талібанові» принесла не лише військова підтримка з боку Пакистану, який, природно, був зацікавлений і в стабілізації, і в контролі над Афганістаном, не лише фінансова підтримка «співчуваючих» із Саудівської Аравії та деяких інших ісламських держав, і не лише близько 500 войовничих добровольців з арабських країн, а й те, що самі афганці втомилися від збройних міжусобиць, які шматували країну після відходу радянських військ. Тому чимало польових командирів вирішили стати під його знамена. Виняток становили в основному формування, що складаються з узбеків і таджиків, які до останнього часу утримували за собою близько 10% території на північному сході Афганістану — Північний альянс.

Військовий потенціал «Талібану» на початок операції представлено в таблиці 1:

Постає запитання, а звідки там узялися майже містичний Усама бін Ладен (відомий також під іменами Принц, Ємір, Муджахід Шайях, Хадж, Директор) і табори терористів? І чому «Талібан» так уперто відмовляється з ними розлучитися?

Усама бін Ладен, якого вважають натхненником і організатором не лише терактів 11 вересня, а й більш ранніх — спроби підірвати Міжнародний торговельний центр у Нью-Йорку 1993 року, вибухи в посольствах США в Танзанії і Кенії 1998 р., вибух на американському есмінці «Коул» у Ємені восени 2000 року і деяких інших, уперше потрапив до Афганістану після окупації країни Радянським Союзом 1979 р. Він віирушив туди боротися проти радянських військ разом із душманами (моджахедами). Крім участі в бойових операціях, він надавав їм і фінансову підтримку. Саме там, із моджахедів та інших своїх прибічників він створив терористичну організацію «Аль-Каїда» (Основа). Повернувшись додому після виведення радянських військ, бін Ладен працював у сімейній фірмі, але 1991 року йому довелося виїхати з Саудівської Аравії через конфлікт із владою щодо питання присутності американських військ. Відтоді він лише бореться проти США.

Після вигнання бін Ладена із Судану 1996 р., він, вочевидь, скористався колишнім знайомством із лідером «Талібану» муллою Мухаммадом Омаром і разом зі своєю «Аль-Каїдою» переїхав до Афганістану. Вважають, що бін Ладен надавав «Талібану» велику фінансову і військову підтримку. Зокрема організацію та скоєння за два дні до терактів 11 вересня вбивства Ахмад Шаха Масуда, надзвичайно авторитетного військового лідера Північного альянсу, якого шанували і друзі, і противники, теж вважають справою рук бін Ладена.

1996 р. він закликав усіх мусульман вбивати американських військових у Саудівській Аравії, а 1998 р. закликав усіх мусульман вбивати і цивільних осіб США. Того самого року він заявив, що виділяє на війну проти США 300 млн. доларів.

На той час в Афганістані вже повним ходом тривала підготовка терористів у 12 таборах, переважно розміщених у горах поблизу Кабула, Кандагара і Джелалабада.

З 1996 р., часу появи бін Ладена в Афганістані, через табори пройшло близько 15—20 тис. чоловік із майже 50 країн, у тому числі з таких віддалених, як, приміром, Колумбія.

Вони зазвичай вивчали в таборах стрільбу з усіх видів стрілецької зброї, підривну справу (у тому числі виготовлення бомб із тротилу та пластичної вибухівки), ведення розвідки різними способами та інші типові диверсійні навички. Окремі табори мали спеціалізацію, приміром знищення повітряних цілей, виготовлення отрути і способи отруєння, підрив будинків і навіть викрадення літаків.

Уся підготовка терористів у таборах, звісно ж, супроводжувалася посиленим вивченням Корану, а також ідеологічною й морально-психологічною обробкою.

 

Коаліція

 

Склад антитерористичної коаліції (далі — Коаліції) можна умовно поділити на три основні групи. Це США, їхні союзники з воєнної операції — окремі країни НАТО (Великобританія, Іспанія, Німеччина, Італія, Канада, Туреччина та Франція, тобто ті, котрі зобов’язалися виділити війська), Австралія і Північний альянс, а також партнери — близько 40 країн, які тим або іншим чином допомагають, але особистої участі в бойових діях, очевидно, не братимуть. До останніх, до речі, належать і Україна, і Росія, а також ряд мусульманських країн — Йорданія, Оман, Пакистан, Туреччина, Філіппіни, нові незалежні держави Середньої Азії тощо.

Цікаво, чи гадав президент Буш під час своєї передвиборної кампанії, що йому менш як через рік після виборів доведеться фактично вести ці країни у бій на боці Америки? (Табл. 2).

Характерними рисами згаданої коаліції в умовах Афганістану є те, що США в ній відіграють домінуючу роль тільки в питаннях планування й нанесення вогневих ударів (ракетами й авіацією). Тут із ними майже на рівних можуть діяти лише британці, й не тому, що вони сильніші, скажімо, від французів, а тому, що з усіх військових союзників британцям США найбільше довіряють — їм єдиним американці змогли довірити такі «ноу-хау», як крилаті ракети «Томагавк», що належать до основних засобів вогневого знищення.

Під час проведення сухопутних операцій роль США вже зменшиться — основне навантаження падатиме на піхоту Північного альянсу, а під час проведення спеціальних операцій акцент, очевидно, буде зроблено не лише (а може, й не стільки) на елітні американські загони Delta Forse, SEALS і рейнджерів, а й на досвідчених і добре обізнаних з особливостями місцевого театру воєнних дій членів загонів спеціального призначення Британії, Франції й інших країн. Американці поки ще не досить сильні в сфері знання мов, місцевих звичаїв і особливостей бою в горах узагалі. Для «адаптації» їм знадобиться ще кілька місяців. А якщо бойові дії вийдуть за межі Афганістану, кудись до кам’янистої пустелі чи джунглів, тоді роль США в сухопутній складовій напевно зросте.

Ну а партнери, звісно, допоможуть, чим зможуть: хто повітряні коридори надасть, хто інфраструктуру, хто гроші, хто лікарів, а хто інформацію чи таємні зв’язки.

 

Бойові дії
в Афганістані
й можливий характер їхнього розвитку

 

Отже, у неділю, 7 жовтня 2001 року розпочалася перша війна США та НАТО «з товаришами» у ХХІ столітті. По об’єктах протиповітряної оборони й пунктах управління вдарили крилаті ракети Tomahawk повітряного й морського базування з американських і британських крейсерів і підводних човнів. Важкі бомбардувальники B1, B2 і B52, а також літаки палубної авіації скинули керовані й некеровані бомби на військові об’єкти правлячого в Афганістані руху «Талібан», яке не погодилося з вимогами видати Усаму бін Ладена і прикрити мережу його таборів з підготовки терористів.

На багатьох бомбах і ракетах американці писали пам’ятні написи «N. Y. P. D.» і «N. Y. F. D.» у пам’ять про загиблих поліцейських і пожежників Нью-Йорка. На бомбометання доводилося літати надзвичайно довго. Ще не було такого, аби екіпаж бомбардувальника провів у кабіні 44 години польоту з військово-повітряної бази в США Waitman у штаті Міссурі, щоб відбомбитися над Афганістаном і сісти на острові Дієго Гарсія. Та й льотчики палубної авіації вперше літають на виконання бойових завдань за тисячу кілометрів від авіаносців.

Oперація розпочалася ніби «паралельним способом». Тобто літаки та крилаті ракети полетіли до мети, коли сухопутне угруповання лише формувалося. Воно продовжує формуватися й нині. Хоча на землі в Афганістані є вже й американські та британські загони спеціального призначення, які виконують завдання розвідки та цілевказування, і (за непідтвердженими даними) російські радники в Панджшерській ущелині, котрі готуються в рядах Північного альянсу штурмувати Кабул.

Уже через три дні після бомбувань було оголошено про завоювання панування в повітрі, і командири ескадрилій палубної авіації почали, здається, більше опікуватися отриманням молодими льотчиками необхідного досвіду, ніж ураженням цілей, яких залишилося зовсім небагато.

Загалом, наближається до кінця перший тиждень війни, авіація все ще продовжує бомбити місця дислокації талібанських частин, Північний альянс закляк у роздумах про те, що йому робити раніше — виганяти «Талібан» і потім домовлятися про розподіл влади, чи навпаки, а Коаліція прискорено підтягує до Афганістану сухопутні формування, знімаючи війська з Косово, Боснії та здому (замінюючи їх резервістами).

Слухаючи воєнні зведення, мимоволі замислюєшся — а що цього разу? Лише чергова війна в Афганістані чи все-таки початок нормалізації цієї багатостраждальної країни?

Поки що ця війна не особливо виходить за рамки статутних канонів і не має явних відмінностей від шаблону операцій проти Іраку 1991 року чи проти Сербії 1999-го. Такий самий початок із завоюванням панування в повітрі: авіаційна й космічна розвідки перед завданням ракетно-бомбових ударів, передусім по засобах протиповітряної оборони, командних пунктах і аеродромах. Потім дорозвідка (що вразили, а що ні), уточнення даних і знову повітряні удари.

Проте, оскільки бомбити в Афганістані особливо нічого, то в недалекому майбутньому можна чекати початку активних дій сухопутних військ, насамперед — сил спеціальних операцій. Поспішати змусить і наближення зими, яка зробить наземні операції в горах майже неможливими вже десь із середини листопада й до кінця березня.

Застосування великих контингентів сухопутних військ США й їхніх західних союзників поки що, напевно, не планується, хоча в майбутньому й не виключається. Незрозумілою залишається і ступінь готовності основних сил загонів спеціального призначення коаліції. Можливо, аби уникнути не досить підготовлених наземних дій, чреватих відчутними втратами, на певний час будуть перенесені основні зусилля з завдавання ударів по об’єктах у Кабулі, Кандагарі й інших великих адміністративних центрах на безпосередню авіаційну підтримку наступаючих сил Північного альянсу і частин колишніх талібів, котрі перейшли до них.

При цьому найближчий акцент напевно робитиметься на якнайшвидшому виведенні з ладу системи управління «Талібану» — завдавання удару по керівництву руху, військових штабах, вищому військовому командуванню, засобах зв’язку або знищенні всього, названого вище, — і нейтралізації служб безпеки. Найшвидша дезорганізація «Талібану» дозволить значно знизити опір (очікується, що буде й чимало перебіжчиків), і, відповідно, — знизити втрати.

Іншим основним завданням, очевидно, буде фактичне захоплення й окупація основних адміністративних центрів і вузлів інфраструктури. Це також необхідно зробити до настання зими, аби супротивник зимував у печерах, а свої війська, чи то лише Північний альянс, чи він разом із військами союзників, — у відносно комфортних умовах.

Малоймовірно, щоб «Талібан» вирішив триматися за міста, пам’ятаючи про радянський досвід, коли лише близько третини військ могли вести маневрені бойові дії, тоді як більшість сил була зв’язана охороною уразливих об’єктів і комунікацій. У даному випадку сили «Талібану», зосереджені в містах, на відміну від радянських військ, будуть ще й набагато легшою мішенню для авіації, ніж якби вони сховалися в ущелинах.

Але довго в горах без зв’язку із зовнішнім світом не просидиш. А зовнішнім світом для «Талібану» може бути лише Пакистан. Проте не в нинішній якості з ворожим «Талібану» керівництвом, а як донор зброї, боєприпасів та інших необхідних для партизанів речей. Отже, залишаючи міста та йдучи в гори, таліби робитимуть все, щоб дестабілізувати Пакистан.

Тому сили Коаліції, займаючи міста, при цьому продовжуватимуть завдавати дошкульних ракетно-бомбових ударів по знайдених групах опору (якщо такі виявлятимуть активність). Буде також зроблено все можливе для максимального закриття для талібів афгансько-пакистанського кордону.

Одночасно оголосять амністію талібам, котрі покаялися, а для виявлення тих, котрі не покаялися, розпочнуться зачистки в населених пунктах. При цьому вирішальне значення для успіху всієї операції в Афганістані матиме витримка наступаючих сил Коаліції, їхня здатність залучити на свою сторону більшість населення відразу, з перших контактів. Для цього вживатимуться максимально можливі заходи для виключення втрат серед мирного населення, а також з налагодження постачання населення продуктами, медикаментами та предметами першої необхідності.

Розвідка взимку продовжуватиметься максимально активно — наскільки дозволять сформовані умови, для того, аби з настанням весни спробувати добити залишки супротивника, який продовжуватиме чинити опір.

Серед можливих особливостей нинішньої операції, очевидно, слід очікувати, по-перше, суттєвого зниження ролі так званого «чинника CNN», коли журналістські репортажі з району бойових дій вели дуже відкрито, активно й у реальному масштабі часу, що викликало надмірну скутість у командирів усіх рівнів через можливі політичні наслідки чи неадекватну реакцію населення США. Таке тут навряд чи можливо, позаяк йдеться про боротьбу з терористами, котрі збираються мститися, де тільки можна, а також тому, що з урахуванням настроїв значної частини мусульманських країн, які війну «не вітають», має прямий сенс не вип’ячувати роль американців, а скоріше, навпаки, — всіляко підкреслювати вирішальну роль у боротьбі проти «Талібану» самих афганців.

Крім того, елементарні вимоги безпеки припускають необхідність максимальної таємності заради досягнення раптовості. А просто заповнювати ефір, аби зокрема передавати й хибні повідомлення, поки що безглуздо — у населення Афганістану практично немає ані радіоприймачів, ані телевізорів. Американці самі почали скидати для афганців однохвильові приймачі з механічним приводом живлення, щоб ті могли слухати бодай команду SOLO — групу інформаційної боротьби повітряного базування.

По-друге, особливі умови, напевно, змусять членів коаліції, передусім США, рішучіше застосовувати нестандартні засоби дій і невідомі досі технології. Це можуть бути й нові боєприпаси для руйнації укріплень і печер у горах, і певні «несмертельні» технології, які могли б забезпечити, приміром, мінімізацію втрат серед цивільного населення, і нові засоби захисту, транспортування й нищення особового складу й т.п.

У цілому ж, якщо не станеться нічого екстраординарного, то можна очікувати, що війська Коаліції прагнутимуть на першому етапі — у максимально стислі терміни усунути від влади рух «Талібан» і сприяти встановленню в Афганістані влади дружнього (чи бодай не ворожого) уряду, а надалі — придушити залишки збройного опору та створити умови для стабілізації й поступового поліпшення внутрішньої ситуації в країні.

Другий етап: знищення пташенят
і годівниць

 

Прем’єр-міністр Великобританії Тоні Блер уже заявив: «Перша фаза операції фокусується на Афганістані та знищенні терористичної мережі Усами бін Ладена. Її основу становлять теперішні бойові дії. Але буде й друга фаза, під час якої ми визначимо, які дії розпочати для того, щоб покінчити з міжнародним тероризмом у всіх його різноманітних формах».

Восьмого жовтня США й Великобританія повідомили Раду безпеки ООН про те, які причини лежать в основі рішення про завдання військових ударів по Афганістану, а також про те, що вони «залишають за собою право завдати удару по інших країнах під час боротьби проти тероризму».

Тобто «поганим хлопцям» надійшов чіткий сигнал про те, що з ними церемонитися не збираються й їх «мочитимуть» скрізь, де тільки їх застане другий етап антитерористичної операції.

Уже нині є всі підстави твердити, що цієї другої фази не «буде» колись там, у майбутньому, а вона триває вже зараз. Оголошені «чорні» списки терористичних організацій — визначено перелік із 28 терористичних груп, серед котрих особливо виділено шість пов’язаних із бін Ладеном: «Аль-Каїда», Ісламський рух Узбекистану, Єгипетський ісламський джихад, Гамая-аль-Ісламія з Єгипту, Харакат Ул-Муджахідін з Пакистану й Абу Сайяф з Філіппін.

Є вже і низка варіантів «проробки» тих держав, які до них занадто тепло ставляться. Усім уже зрозуміло, особливо на прикладі «Талібану», що ні про який компроміс не йдеться — або з терористами або проти них. А якщо спробуєш десь відсидітися, то в разі виникнення ускладнень твої проблеми ніхто вже за тебе не вирішуватиме.

У таких умовах деякі керівники мусульманських країн, котрим не подобаються партизани-терористи, які використовують гасла ісламу, самі пропонують співпрацю, як, приміром, керівництво Філіппін. Там знайдено сліди співробітництва між місцевою організацією Абу Сайяф і бін Ладеном. І Сполученим Штатам запропоновано скористатися в разі потреби повітряним простором і двома військовими базами — авіаційною й морською.

Керівництво Палестини саме відкинуло тероризм як засіб досягнення національних інтересів і навіть застосувало поліцію проти співчуваючих бін Ладену, котрий продовжує погрожувати напастями Америці, Великобританії та їхнім союзникам.

Але залишаються країни, які не поспішають з осудом терактів проти США й наполегливо звинувачують самих американців у державному тероризмі. При цьому відкидаючи всілякі натяки на свою можливу до терористів причетність або свою вину за їхню появу й існування. Серед таких країн найбільше «натяків» чутно в бік Іраку.

Отож прихований поки що другий етап може будь-якої миті стати відкритим, не чекаючи закінчення першого. Судячи з того, що серед можливих «кандидатів» на пильну увагу з боку антитерористичної коаліції є не лише міжнародні терористичні організації, а й окремі держави, підозрювані в підсобництві тероризму, можна вже нині припустити, що воєнні дії в тій або іншій формі Афганістаном не обмежаться. Прагнучи не лише покарати терористів, а й покінчити з таким надзвичайно небезпечним явищем, як спонсорування державою тероризму, США та їхні союзники припускають можливість тривалої воєнної кампанії. Ця кампанія, мабуть, складатиметься з низки масштабних (і не дуже) застосувань військової сили чи погроз її застосування. Військова сила в них є, компактна, мобільна, високопрофесійна (прямо як за нашими програмами реформували).

Коли, як і чим це закінчиться, нині сказати важко. Американцям терористи дали всерйоз зрозуміти, як сильно вони їх ненавидять — сильніше за смерть. У американців немає виходу, крім як перемогти чи померти як держава й нація, чи піти в повну самоізоляцію, що, у принципі, те саме. Сподіватимемося, в них вистачить сили, витримки й мудрості перемогти тероризм і стати сильнішими.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1282, 15 лютого-21 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво