Війна непримиренних - Політика - dt.ua

Війна непримиренних

1 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 1 вересня-8 вересня

Турецькі курорти знову стали об’єктами терористичних атак. Протягом двох днів у Стамбулі, Мармарисі й Анталії прогриміли шість вибухів, у результаті яких загинули четверо й отримали поранення понад 70 чоловік...

Турецькі курорти знову стали об’єктами терористичних атак. Протягом двох днів у Стамбулі, Мармарисі й Анталії прогриміли шість вибухів, у результаті яких загинули четверо й отримали поранення понад 70 чоловік. При цьому постраждали не лише турецькі громадяни. Жертвами терактів стали й іноземні туристи — британці, ізраїльтяни, німці, росіяни.

Відповідальність за ці вибухи взяло на себе курдське ліворадикальне угруповання «Соколи визволення Курдистану», яке на своєму вебсайті попередило: «Туреччина — небезпечна країна. Туристам не слід приїжджати до Туреччини». Схоже, «соколи» мають намір докласти максимум зусиль до того, щоб туристи уникали курортів Туреччини, оскільки ще у квітні вони заявили: «Уряд отримує величезні доходи від іноземного туризму, що йдуть на боротьбу з курдським народом. Тому ми оголошуємо своїми цілями готелі, зони розваг і туристичні компанії».

Групу «Соколи визволення Курдистану» турецькі спецслужби пов’язують із забороненою терористичною організацією — Робітничою партією Курдистану (РПК), яка домагається автономії для курдів Туреччини. Побічно ці підозри підтверджує те, що «соколи» мотивували скоєні теракти суворими умовами утримання у в’язниці Абдули Оджалана, історичного лідера РПК. Утім, самі представники РПК заявляють, що вважають «соколів» відколотим угрупованням. Цілком можливо, що так і є. Після арешту й засудження до довічного ув’язнення глави РПК Абдулли Оджалана всередині партійної верхівки спалахнула малопомітна для зовнішнього світу, але запекла боротьба за лідерство. При цьому радикали часто апелюють до імені Оджалана, який усе ще має авторитет у турецьких курдів.

Сприяють розколу монолітної і грізної в минулому сили й незліченні заклики Оджалана припинити збройну боротьбу, скласти зброю, а також... відмовитися від ідеї не лише незалежності для турецьких курдів, а й автономії у складі Турецької Республіки. І тепер Анкарі доводиться мати справу з радикально налаштованими угрупованнями, не згодними з політикою «примиренства» своїх вождів і тому не підконтрольними лідерам РПК, готовими й надалі з допомогою «революційного терору» домагатися створення незалежної курдської держави на південному сході Туреччини.

До того ж не слід забувати і саму Робітничу партію Курдистану. Попри внутрішньопартійну кризу, викликану перебуванням у в’язниці на острові Імрали «Апо» («Дядько» — партійний псевдонім Абдулли Оджалана) та його пацифістськими закликами, РПК досі має великий вплив на курдів. І з різною мірою інтенсивності продовжує вести бойові дії проти сил безпеки та скоювати терористичні акти в турецьких містах і селах. Ця війна закінчиться не скоро. Хоча Анкара останнім часом стала проводити більш ліберальну політику стосовно курдів, у Туреччині й далі існують усі передумови для появи впливових радикальних груп у курдському середовищі.

Народ без держави

Історія курдів — це історія ідеалізму і зрад, історія амбіцій племінних вождів і маніпуляцій великих держав, історія народу, який не має своєї держави й намагається її створити. На початку XX століття курди, територія яких була розділена між Османською імперією та Персією, реально наблизилися до появи незалежного Курдистану: за умовами Севрського договору 1920 року, що вирішував долю Порти та її народів, курди мали набути державності. Однак Лозаннський договір 1923 року перекреслив ці надії.

Проте курдам у минулому столітті все ж удалося, хай і ненадовго, створити свою державу: 1946 року в іранському Курдистані, у зоні контролю радянських військ, було створено курдську Мехабадську республіку. Але після виведення радянських військ з Ірану в 1947 році шахський режим по-східному швидко вирішив проблему останньої.

Сьогодні курди мешкають на стику кордонів Туреччини (15 млн. чоловік), Ірану (до 8 млн.), Іраку (5 млн.) та Сирії (трохи більше одного мільйона). У кожній із цих країн існують партії й угруповання, що домагаються або незалежності, або автономії для свого народу. Найбільших успіхів у цьому домоглися іракські курди. З кінця 1950-х років у результаті постійної боротьби проти центральної влади, яку вели дві впливові політичні сили — Демократична партія Курдистану (очолювана кланом Барзані) і Патріотичний союз Курдистану (на чолі з нинішнім президентом Іраку Джалалом Талабані), вони то домагалися автономії, то знову втрачали її.

Ситуація стабілізувалася після повалення режиму Саддама Хусейна: 2003 року іракські курди закріпили за північчю країни статус автономії з широкими повноваженнями. Але, схоже, до незалежності справа не дійде. Її ціною став би розпад Іраку і посилення нестабільності в регіоні, багатому покладами нафти. І, якщо судити з останніх дій лідерів курдської автономії в цій країні, на сьогодні вони й не ставлять перед собою мету від’єднатися від Іраку.

У Туреччині ж, де мешкають більшість курдів, перспективи автономії для цього народу видаються сумнівними. З часу розпаду Османської імперії кемалісти будували унітарну світську державу, в рамках якої турецька влада активно проводила політику асиміляції курдів: курд, який прагнув зробити кар’єру в державних органах влади, мусив забути про свою національність. Анкара забороняла курдську мову, а самих курдів називала «гірськими турками». (Ассірійців, наприклад, влада тривалий час вважала «турками, наверненими в християнство».) І будь-які спроби використовувати курдську мову трактувалися турецьким істеблішментом як сепаратизм і акт державної зради.

Показово, що ще торік турецький суд засудив до грошового штрафу 20 курдів за те, що вони використовували на плакатах, написаних курдською мовою, літери «Q» і «W», яких немає в турецькому алфавіті. Лише останніми роками, у міру прояснення перспектив членства Туреччини в Євросоюзі і під тиском Брюсселя, Анкара пішла на деякі поступки, дозволивши у країні курдські газети, радіо та телебачення, давши можливість людям здобувати освіту курдською мовою.

Ситуація з обмеженням національних прав турецьких курдів погіршується ще й тим, що вони живуть в одному з найбідніших регіонів Туреччини — у гірській місцевості південно-східної Анатолії. Саме цей регіон, часто іменований північним Курдистаном, і є опорою РПК, створеною Абдуллою Оджаланом з однодумцями у 1978 році: кістяк партії становлять селяни з анатолійських сіл і марґіналізовані жителі міст.

Злет і падіння РПК

Спочатку програма Робітничої партії Курдистану передбачала створення суверенної курдської держави. Реалізувати цю мету апочисти (прибічники Абдулли Оджалана) вирішили шляхом збройної боротьби, і 1984 року РПК провела перші бойові операції в південно-східній Туреччині. Основними мішенями бойовиків були турецька армія та сили безпеки. Але РПК також активно проводила диверсії і в Західній Європі: апочисти здійснювали напади на турецькі дипломатичні і торгові установи.

Намагаючись підірвати індустрію туризму, яка щороку приносила в турецький бюджет до 20 млрд. дол., РПК підривала туристичні об’єкти і викрадала іноземців. Утім, тут вона діяла спорадично: експерти зазначають, що до методів «сліпого терору» з масовими жертвами серед мирного населення РПК не схильна. Як відзначають військові експерти, у Туреччині точаться «бойові дії низької інтенсивності». Однак за двадцять років бойових дій загинуло близько 37 тисяч чоловік.

Політичні структури РПК донедавна жорстко контролювали курдське суспільство як у самій Туреччині, так і в європейській діаспорі, збираючи данину (так званий революційний податок) із членів курдської діаспори. У результаті РПК мала у своєму розпорядженні досить значний бюджет, який пускала в обіг через підконтрольні партії бізнесменів. За даними німецької поліції, апочисти не нехтували й торгівлею наркотиками. Турецькі спецслужби наводять дані, що щорічний бюджет РПК становив 20—120 млн. дол. І левова частка цих грошей ішла на фінансування бойових дій Армії визволення народів Курдистану (АВНК) — бойового крила РПК, створеного у 1986 році (після 2000 року АВНК стала іменуватися як Сили захисників народу).

Окрім збройної боротьби, РПК, за прикладом Організації визволення Палестини (ОВП), спробувала організувати й інформаційно-пропагандистську роботу. Не маючи впливового лоббі у країнах Європейського Союзу та Сполучених Штатах, на кшталт єврейського чи вірменського, лідери РПК вибрали інший шлях для формування суспільної думки в цих країнах: РПК через підставні компанії розжилася власними ЗМІ — пресою та курдським телебаченням MED-TV. Хоча, звісно, маловідомі медіа були, радше, для прибічників Апо.

Значно більшу роль у розгорнутій пропагандистській кампанії відіграло створене 1985 року політичне крило Робітничої партії Курдистану — Фронт національного визволення Курдистану (ФНВК), куди входили, окрім РПК, й інші ліворадикальні курдські організації, переважно з півночі Туреччини. На цю «парасолькову організацію» апочисти покладали дипломатичні функції. В основному ФНВК працював у тих країнах Західної та Східної Європи, де мешкала численна курдська громада. Це дозволяло організовувати багатотисячні демонстрації на підтримку боротьби РПК та її лідера Абдулли Оджалана і чинити тиск на місцеві уряди. Втім, безуспішний.

В Україні філією московської штаб-квартири представництва ФНВК у країнах СНД була Асоціація курдських громадських організацій «Мідія». Примітно, що в середині 1990-х із представництвом ФНВК у країнах СНД активно співпрацювала лідерка прогресивних соціалістів Наталя Вітренко, гнівно викриваючи політику Анкари. Щоправда, трохи згодом пані Вітренко з тих самих ідеологічних міркувань стала на захист Саддама Хусейна, якого вважають винним у масових убивствах іракських курдів.

Тривале протистояння РПК із турецькими силами безпеки було б неможливе без урахування деяких чинників. Насамперед на руку РПК зіграло тяжке становище курдів у самій Туреччині. І їхня фанатична віра в Оджалана: у багатьох курдських оселях на найпочеснішому місці висить портрет Апо. Залізна дисципліна в РПК допомагала досягти поставленої мети: апочисти жорстко, аж до вбивств, викорінювали будь-які інакодумство і непокору в партії. І так само жорстко розправлялися з тими, хто брав під сумнів лідерські якості Оджалана та правильність обраного ним шляху.

Але головне — підтримка, яку Робітничій партії Курдистану надавали Радянський Союз (Москва розглядала апочистів як спосіб впливу на Туреччину в разі ускладнення радянсько-турецьких відносин та глобальної кризи на Близькому Сході), Сирія (важіль впливу на Анкару) і Греція (з причин давнього політичного протистояння зі своїм східним партнером по НАТО). Так, РПК мала у своєму розпорядженні тренувальні бази на території Сирії та в контрольованій сирійцями ліванській долині Бекаа, а в Дамаску містилася штаб-квартира Абдулли Оджалана.

Однак ці ж самі чинники були і слабкістю організації. Після розпаду СРСР РПК так і не знайшла нового потужного союзника, готового використовувати цю партію у своїх геополітичних інтригах. Сирія, опинившись наприкінці 1998-го перед загрозою вторгнення турецької армії, вирішила відмовитися від свого союзника: Оджалана вислали, а бази РПК закрили. Натомість уряд Греції не хотів ризикувати репутацією, надаючи притулок лідерові РПК. В очах світової спільноти Абдулла Оджалан був не «курдським Ясіром Арафатом», а всього лише терористом: і Сполучені Штати, і Європейський Союз вважають РПК терористичною організацією. У результаті в лютому 1999-го Апо заарештували в Кенії, він постав перед судом і був засуджений до страти, заміненої пізніше довічним ув’язненням. А ослаблена РПК постала перед необхідністю зміни керівництва, зміни політичної програми, трансформації способів ведення боротьби. І головне — збереження єдності в партії.

Занадто тривала війна

Попри тривалу кризу, РПК продовжує свою збройну боротьбу, інколи припиняючи її й оголошуючи одностороннє припинення вогню, щоб виграти час для реорганізації своїх сил. Тепер її лідери фактично відмовилися від ідеї незалежності й говорять або про необхідність створити федерацію турків і курдів, або про автономію у складі унітарної Туреччини. Свої вилазки бойовики АВНК (а їхня загальна чисельність сягає чотирьох тисяч) здійснюють із території Північного Іраку, де в них із 1990-х років існують численні партизанські бази в районі гори Канділь.

Щоб запобігти проникненню з території Іраку апочистів, турецька армія і сили спецназу в 90-ті роки регулярно здійснювали походи вглиб Північного Іраку, переслідуючи курдських партизанів, що відступали, і спільно з бойовиками іракської Демократичної партії Курдистану знищуючи бази РПК. В Анкарі зуміли домовитися про це з Саддамом Хусейном, який із допомогою турецької армії намагався контролювати бунтівливих курдів на півночі своєї країни.

Зараз Туреччина намагається відновити своє право переслідувати курдських партизанів на території Північного Іраку, щоб таким чином раз і назавжди розв’язати проблему РПК: Анкарі вкрай необхідна стабільність на південному сході країни. Особливо після того, як став до ладу трубопровід Баку—Тбілісі—Джейхан. І останні переговори турецьких дипломатів з американцями та іракцями були присвячені курдській темі. Зрештою, зазначають турецькі політики, якщо дії Ізраїлю в Лівані Вашингтон оцінює як антитерористичну операцію, то чому Сполучені Штати всіляко заперечують проти проведення Анкарою аналогічної акції в Північному Іраку проти бойовиків РПК?

Попри запевнення міністра закордонних справ Туреччини Абдулли Гюля, що «знищення бойовиків РПК на території Північного Іраку йде на користь також Багдадові», іракські політики однозначно виступають проти цих дій турецьких військовиків. Президент іракського Курдистану Масуд Барзані заявив, що спроба Туреччини воювати з бойовиками РПК на іракській території розцінюватиметься ними як збройний напад на Ірак.

Цю ж позицію поділяє і президент Іраку Джалал Талабані. Що ж стосується Вашингтона, то він не дає чіткої відповіді на прохання Анкари щодо розгрому позицій апочистів.

Широкомасштабної операції турецької армії в липні вдалося уникнути завдяки екстреному втручанню Вашингтона на найвищому рівні. На пропозицію президента Джорджа Буша, розпочалися тристоронні переговори з участю представників Штатів, Туреччини та Іраку. Їхнім першим результатом можна вважати заяву іракської влади про намір закрити представництва РПК, які легально діють у ряді міст Північного Іраку. Втім, наприкінці липня турецький спецназ усе ж таки здійснив пробний рейд в іракський Курдистан.

Слід сказати, американці справді займають стосовно РПК двоїсту позицію. З одного боку, Вашингтон визнає РПК терористичною організацією, і в липні командування американського контингенту в Іраку віддало наказ про арешт її лідерів, які перебувають там. З іншого боку, припускають турецькі експерти, американці на цьому етапі не зацікавлені в жорстких діях проти апочистів і введенні в іракський Курдистан обмеженого турецького контингенту, оскільки такі заходи можуть підірвати Ірак. Крім того, збереження цієї проблеми в підвішеному стані дозволяє нинішній американській адміністрації утримувати Анкару у фарватері своєї політики.

Тим часом Анкара все ж таки готується до операції своїх військ на півночі Іраку для нейтралізації плацдарму апочистів. Наприкінці липня генштаб Туреччини видав відповідні директиви, і на цей час на турецько-іракському кордоні вже дислокуються близько 200 тисяч турецьких військовиків, перекинутих із центральних та західних районів країни. Але багато турецьких аналітиків вважають, що через кадрові перестановки в керівництві збройних сил операція розпочнеться не раніше вересня. Цілком можливо, турки все ж таки проведуть цю операцію. У військовому плані її ефективність поза сумнівом. Але також очевидно, що самими лише військовими засобами курдську проблему не розв’язати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво