Він приніс нам «Свободу»

Роман Купчинський приніс «Свободу» в Україну. У буквальному розумінні цього слова. Досі український слухач Радіо «Свобода» ловив його програми на коротких хвилях, які радянська влада вперто глушила. Роман відкрив корпункт «Свободи» на вулиці Богдана Хмельницького в будинку «Укрінформу». Завдяки його зусиллям «Свобода» встановила партнерські стосунки з радіокомпанією «Довіра» і почала промовляти до українського слухача в ФМ-діапазоні.

Але його робота на українську свободу розпочалася набагато раніше. Роман, як багато інших дітей української діаспори, виріс на ідеї української незалежності. Всі ми з дитинства розуміли: кожен з нас повинен залишитися українцем і обов’язково щось зробити для нашої батьківщини, яка скніла під комуністичним ярмом. Роман був свідомий цього обов’язку все своє життя.

На цей шлях його спрямувала сім’я. Далі була робота в українській громаді, молодіжній організації «Пласт» і, вже на професійному рівні, у видавництві «Пролог». Роман активно працював у Комітеті захисту радянських політв’язнів, організував підтримку дисидентів України, Росії та балтійських країн у США і в Європі. У1970—1980-х роках цей комітет був фактично західним представництвом Української Гельсінкської групи. Роман близько співпрацював з українськими дисидентами, багатьох знав особисто, любив спілкуватися з ними. Він був редактором двох вагомих книжок самвидавних матеріалів — «Проблема національності в СРСР» і «Погром в Україні» — і одним із перших в американському публіцистично-політичному світі, хто порушив питання української незалежності, дав зрозуміти, що це можливо і що це те, чого прагнуть мільйони людей. Сьогодні такі думки можуть видатися занадто романтичними, але так було насправді: тоді світ вірив у непорушність і монолітність СРСР. Тоді ще всі вважали, що Україна — це Росія.

Працюючи в «Пролозі», Роман разом із колегами підготував близько двох тисяч біографій українських політв’язнів. Згодом вони вийшли англійською, українською, іспанською, російською та багатьма іншими мовами. Він опублікував сотні статей у багатьох англомовних виданнях про український правозахисний рух, часто виступав у прес-клубах, університетах і на конференціях на тему правозахисного руху в СРСР і, зокрема, в Україні.

Романові доводилося часто бувати в Україні ще за часів залізної завіси, коли візи видавали до окремих міст і невідступно стежили за кожним кроком. Саме тоді в нього з’явилися «знайомі» у спецслужбах: вони знали про нього, він — про них. Роман зустрічався з ними в їхній «конторі», з деким згодом навіть заприязнився.

Наприкінці перебудови і гласності, але ще напередодні української незалежності, Роман зорганізував круглий стіл про Україну та її майбутнє. Серед учасників були співробітники української місії в ООН, яку тоді очолював Геннадій Удовенко. Після закінчення круглого столу Роман і його дружина Оксана запросили учасників до себе додому на пікнік. Садиба Купчинських була оточена гаєм, в якому намагалися бути непомітними інші «гості» — кагебісти. Проте не вийшло — Роман і Оксана запросили їх долучитися до гостини. Багато хто з учасників добре пам’ятає, як ці «гості» сиділи на пеньках і наминали вареники.

Роман нічого й нікого не боявся — ні спецслужб, ні президентів. Він не боявся говорити людям правду у вічі — партійним бонзам, кагебістам, дисидентам. Коли з’явилися записи майора Миколи Мельниченка, Роман пустив їх в ефір, щоб українці знали, про що розмовляють їхні керманичі за зачиненими дверима. Невдовзі після цього Радіо «Свобода» зняли з ФМ-ефіру, а нашого партнера «Довіру» продали.

Свої останні роки на «Свободі» Роман провів в аналітично-дослідному відділі, де став головним редактором «Звіту про організовану злочинність і корупцію». Його статті про українсько-російські відносини, російську енергетику та корупцію в енергетичній сфері пострадянського простору були опубліковані в цілій низці наукових видань. Він чудово розумів, що російські енергоносії та брудні гроші несуть загрозу українській свободі і можуть її зрештою задушити.

Останнім часом Роман Купчинський працював в американському фонді «Джеймстаун», де, зокрема, досліджував діяльність російського Газпрому. Він є автором звіту «Російський зріджений газ — майбутнє поле геополітичної битви». Як експерт Купчинський не раз брав участь у слуханнях у Конгресі США — зокрема на тему енергетичної безпеки України.

Роман мав чудове почуття гумору, його пародії та «підпільні писання» про радійні внутрішні справи були надзвичайно популярні і передавалися з рук у руки, як це було колись із самвидавом в Україні. Пам’ятаю, одного разу ми зустрілися біля офісу «Свободи» в Києві. На Романові була засмальцьована майка з логотипом Бі-бі-сі. «Хіба ти не маєш чистої сорочки?», — запитала я. Він розреготався: «Я таким чином компрометую наших конкурентів».

Роман любив пожартувати, і в нього це дуже добре виходило. А ще — вмів любити. Дуже любив Україну, свою дружину Оксану і сина Маркіяна. Він дуже хотів дожити до травня, коли Маркіян закінчить університет. Це останнє його бажання не здійснилося.

Коли Роман довідався про свою хворобу, пожартував: мовляв, невідомо, чи існують ФМ-приймачі або Інтернет там, куди лежить його останній земний шлях, але обіцяв дізнатися й одразу нам повідомити. Тож чекатимемо від нього звісток.

Романа Купчинського як ветерана війни у В’єтнамі поховають на Національному кладовищі Арлінгтон поблизу Вашингтона з військовими почестями.