Віктор Янукович: «Це був рік великих випробувань»

Рік 2005-й увійде в історію людства як період поглиблення процесів, характерних для початку ХХІ сторіччя — боротьби з міжнародним тероризмом, пошуків відповідей на виклики та загрози, породжені глобалізацією

Для України це був час найбільших випробувань, які випали на її долю за час незалежності. Ще ніколи до цього політична боротьба не набирала таких гострих форм, ще ніколи наша держава не наближалася так близько до небезпечної межі, за якою могло виникнути реальне громадянське протистояння.

У 2005 році світ з цікавістю спостерігав за Україною. Я думаю визначення «цікавість» більше відповідає дійсності, аніж дефініції «подив» чи «захоплення», які хотілося б почути оранжевим революціонерам. І я переконаний, що дуже швидко його змінило не стільки відчуття розчарування, скільки байдужості, бо врешті-решт світ не страждає від відсутності власних проблем. І що там діється в одній з держав Східної Європи, це важливо лише в контексті власної безпеки і добробуту.

Однак для нас це був тяжкий рік. Ніхто не знав, що буде з Україною, що буде з нами. Ми розуміли лише, що над державою нависла загроза глибокої кризи, громадянського протистояння, і що її економіка стала заручницею безвідповідальних політиків.

Вже тоді, прогнозуючи розвиток ситуації, я звертався до лідерів майдану з пропозицією думати, як жити далі. Я намагався переконати їх, що помаранчева революція — це піррова перемога, що насправді Україна поділена навпіл, і подолати цей небезпечний розкол ми зможемо лише спільними зусиллями.

У відповідь я чув зверхність і образи. Замість запрошення до діалогу, нас і наших прихильників запрошували в прокуратуру. Нас арештовували, нам висували абсурдні звинувачення у сепаратизмі. З нас насміхалися, нам погрожували.

Це був рік великої тривоги. Майданна ейфорія розвіялася так само швидко, як і прийшла. Супутником більшості громадян України у повсякденному житті стала невпевненість у завтрашньому дні. Навіть ті, кого на майдан привело щире прагнення жити в державі, де правлять закон і соціальна справедливість, швидко збагнули, що їх просто використали.

Мільйони громадян України поза своєю волею стали учасниками широкомасштабного політтехнологічного експерименту. Завдання його авторів полягало в тому, щоб привести до влади в нашій державі прозахідне керівництво. Основна мета — ослаблення Росії, все решта — другорядне.

На місце гнучкого балансування між інтересами Заходу та Росії, що на даний час найбільше відповідало б національним інтересам України, прийшла антиросійська риторика, невиважені заяви вищих посадових осіб щодо характеру українсько-російських відносин, патетичні одкровення про особливу роль України у поширенні демократії в світовому масштабі.

Під цей акомпанемент розпочався дикий переділ власності, який вкупі з адмініструванням економіки призвів до того, що ми маємо на сьогодні: стрімкого росту цін, падіння темпів економічного зростання, відлякування інвесторів.

Чи ослабило це Росію? Навряд чи. Натомість Україну — поза всяким сумнівом. Наша держава опинилася сам на сам з проблемами, впоратися з якими при існуючих підходах до внутрішньої та зовнішньої політики вона не зможе. Тим часом США вже заявили, що питання ціни на російський газ Україна повинна вирішувати безпосередньо з РФ. І було б дивно, якби американські політики порекомендували Києву щось протилежне, тому що іншого виходу просто не існує. Не є ж ми настільки наївними, щоб уявляти, як США псуватимуть відносини з Росією заради низької ціни на газ для України.

Я переконаний, що США з занепокоєнням стежать за зростанням напруження в українсько-російських відносинах і не в захваті від того, що офіційний Київ виявився більшим поборником боротьби за демократію, аніж Вашингтон.

Таку ж реакцію слід очікувати і від Європейського Союзу, для якого Росія з її величезними ринками — важливий партнер в торговельно-економічному співробітництві, і ніхто в ЄС не захоче псувати з нею відносин заради задоволення євроінтеграційних амбіцій України.

Якщо скласти вказані чинники, ми зрозуміємо, що нинішнє керівництво України припустилося серйозних прорахунків. Їх результатами буде катастрофічне зниження конкурентоспроможності продукції українських товаровиробників. І не лише це.

Якщо хтось з провладних сил вважає, що ми радіємо цим фактам, тому що вони об’єктивно сприяють збільшенню нашого електорату, він помиляється.

Платою за оранжевий волюнтаризм стає ще й масовий скептицизм громадян стосовно спроможності влади побудувати нормальну державу. Про це переконливо свідчать результати соціологічних опитувань.

Люди не вірять владі і можна зрозуміти — чому. Їх переконували у тому, що результати виборів були масово сфальсифіковані. Але жодних підтверджень цьому у судах так і не з’явилося.

Громадян переконували, що вони нарешті довідаються правду про справу Гонгадзе, плівки Мельниченка, отруєння Ющенка, але все залишається без руху.

За рік, що минув, народ України став свідком корупційних скандалів за участю вищих посадових осіб, з яких ніхто не був притягнутий до відповідальності, зате потрапив до виборчих списків на майбутніх парламентських виборах.

Це був рік, який змусив багатьох замислитися над тим, хто насправді керує Україною і в чиїх руках опинилися долі мільйонів наших співвітчизників.

З усім цим негативом доведеться мати справу нам, Партії регіонів, тому що після приходу до влади інерційні процеси ще довго нагадуватимуть про себе. І результати підвищення цін на газ теж доведеться нейтралізувати нам, а не тим, хто фактично спровокував цей обвал.

Однак це був не лише рік тривог, але й рік сподівань, очікувань. Людина влаштована так, що навіть в найважчі часи вона вірить — Господь не залишить її на самоті зі своїми бідами. Людину завжди підтримує віра і надія на краще. Іноді підсвідома, слабка, та все ж присутня, готова миттєво наповнити її великими внутрішніми силами.

Так було і з нами. Ми, політичні сили, які опинилися в опозиції до чинної влади, знайшли в собі можливості, щоб, по-перше, винести з усього, що трапилося, важливі уроки. По-друге, взяти на себе відповідальність за вихід з кризи, в якій опинилася Україна.

Нас почули і нам повірили. Підтримка Партії регіонів серед громадян нашої держави зростає день у день. Це вимушені визнати навіть ті, хто ще кілька місяців тому відправляв нас у політичне небуття. Однак виявилося якраз навпаки — ми здобуваємо все більше довір’я людей. А їхня авантюра завершується. Надходить час важкої і відповідальної праці з метою порятунку країни від остаточного скочування на політичне та економічне узбіччя.

2005 рік закінчується. З ним відходять і невиправдані очікування «маленьких українців» (як наших людей називає президент) в обіцянки, що «увечері стане краще, ніж уранці». Ці міфи відходять, бо легко і просто успіх та благополуччя приходять лише у новорічних казках. За кожним здобутком має стояти праця — професійна, системна, наполеглива. І нам треба братися до такої праці. Але щоб досягти всенародного здвигу, щоб підняти людей на новий трудовий подвиг, ми насамперед мусимо створити умови в суспільстві, за яких влада не ділитиме Україну на «патріотів» і «запроданців», на «європейців» і «всіх інших».

Коли кожен громадянин України, без огляду на те, де він народився — на Заході, чи на Сході, якою мовою розмовляє, до якої конфесії належить, — відчуватиме себе в своїй державі однаково комфортно.

Вірю, що наступний рік, на відміну від того, що відходить, не стане роком розчарувань. У цьому зв’язку дозволю собі нагадати, що Партія регіонів іде на парламентські вибори з програмою, яка передбачає швидкі позитивні зміни протягом трьох років. І нехай першим з них стане 2006-й.