Віддавши голос, не позбудься його! - Політика - dt.ua

Віддавши голос, не позбудься його!

14 січня, 2010, 17:40 Роздрукувати Випуск №1, 14 січня-22 січня

В Україні що не вибори — то конче доленосні. Нас переконували в цьому постійно й наполегливо, і ми просто перестали вірити...

В Україні що не вибори — то конче доленосні. Нас переконували в цьому постійно й наполегливо, і ми просто перестали вірити. Ємне слово «доленосні», схоже, остаточно втратило свій первісний смисл, перетворившись на заяложений рекламний ярличок. Рівень очікувань, пов’язаних із результатом нинішніх перегонів, лякаюче низький. Є ризик, що кредит довіри, виданий майбутньому переможцеві, виявиться рекордно малим. І в кількісному, і в якісному вимірах. Ніхто ні від кого нічого не очікує. Запитання «За кого?» остаточно витіснило запитання «В ім’я чого?».

Громадяни, котрі не розучилися тверезо дивитися на речі, зберегли звичку критично оцінювати слова та вчинки, – дивляться у майбутнє з відвертим сумом. Дивно, але багато хто з тих, хто давно і твердо визначився з вибором, не пов’язує особливих сподівань із можливим тріумфом свого ставленика. Що вже казати про тих, хто досі перебуває в роздумах. А таких у країні тривожно багато.

На цих виборах рідко знаходилося місце вірі, надії, любові, ненависті, відданості, пристрасті. Їхнє місце міцно посіли жалість, звичка, інерція, втома, байдужність, нудьга. Одні чекають спізнілої помсти Януковича, інші — заслуженого вильоту Ющенка, треті — оглушливого провалу Тимошенко. Зловтішне бажання поквитатися з минулим замінює звичне в таких випадках радісне очікування майбутнього.

Мотиви майбутнього вибору інколи ірраціональні й вигадливі. Окремі виборці, котрі не плекають якихось ілюзій із приводу Януковича, готові посприяти його перемозі. Виключно заради бажання побачити фіаско Тимошенко. Натомість деякі люди, позбавлені сантиментів стосовно Юлії Володимирівни, готові віддати їй свої голоси (у кожному разі, в другому турі). Тільки тому, що вона матиме пристойніший вигляд на президентській посаді. Таке рішення можна зрозуміти і прийняти. Але співчутливий вибір на користь форми, по суті, означає безжалісний вирок змісту.

Невіра у чудодійні здібності фаворитів перегонів зрозуміла. Кожен із них удосталь метався з боку в бік, оголивши повну безпринципність і рідкісний цинізм. Чому ж саме вони все-таки залишаються лідерами електоральних симпатій? Відповідь простіша, ніж здається. По-перше, ніхто з політиків другого ешелону (принаймні поки що) не зміг переконати і в готовності, і в здатності вийти на перші ролі. По-друге, впродовж останньої п’ятирічки у країні істотно змінилася структура електорату. Одні вже не вірять нікому і ні в що. Інші ще не вірять, що в країні все до такої міри погано.

Спробуємо пояснити. Доля занадто довго благоволила до України. Запас міцності, вигідне геополітичне розташування, тимчасова слабкість Росії, періодичний інтерес Заходу, вдала для нас кон’юнктура світового ринку, винахідливість підприємців і терплячість громадян — ці та багато інших об’єктивних і суб’єктивних чинників дозволяли нам існувати. І навіть так-сяк розвиватися. Не завдяки, а всупереч. Коректована на ходу, ущербна, але все ж таки діюча політико-економічна модель дозволяла країні жити. Попри все. Попри зовнішньополітичну невизначеність, незграбність владної системи, діряве законодавство. Попри чиновницьке свавілля, порочну судову систему, грабіжницьке оподаткування. Попри погані дороги, зношені комунікації, середньовічну охорону здоров’я, корумповану освіту і злиденну армію. Попри проблеми зі свободою слова й аморфність громадянського суспільства. Попри регіональну роз’єднаність і відсутність національної єдності.

З кожними новими виборами ми пов’язували надії, але від кампанії до кампанії ці надії слабшали. Старі проблеми, як правило, не вирішувалися, щорічно породжуючи нові. Принцип «Аби не було гірше!» на час замінив нам відсутню національну ідею. Так було до 2004-го, коли з’явився шанс. Який змарнували не тільки і не стільки політики. Активна частина населення, що так здивувала одних, налякала інших і потішила третіх, занадто легко дала утриманцям скористатися плодами своєї перемоги. Занадто швидко поповнила лави зневірених. Занадто просто дозволила перетворити свою життєву силу на безсилу байдужість. Ці сьогодні на вибори не ходять. Або викреслюють усіх. Або, підкоряючись звичці і керуючись випадком, голосують за першого-ліпшого. Так і не усвідомивши свого справжнього призначення — стати провісниками нових ідей, батьками нових імен і творцями нових звершень.

Найактивнішими виборцями сьогодні, за іронією долі, виявляться найпасивніші громадяни. Котрі звикли, що в країні особливих змін очікувати не слід, і не вбачають у цьому нічого лихого. Вони вірять, що все буде як завжди. Саме вони становлять ядро симпатиків як Януковича, так і Тимошенко. Межа їхніх надій — накинута десятка, підлатана дорога, підвезене вугілля або підведений газ. Саме на них і були розраховані піар-зусилля головних здобувачів президентського звання.

Українські виборчі кампанії, на жаль, ніколи не були змаганнями програм кандидатів. Але під час цих виборів претенденти про свої програми, навіть декоративні, забули зовсім.

Якщо порівнювати кампанії-2004/2005 і 2009/2010, то останній властивий менший драматизм. Але, коли уважно придивитися, в ній виявиться значно більший трагізм. Хоч як дивно, саме ці вибори могли стати справді доленосними. Але, з високим рівнем імовірності, не стануть.

Час нашого національного фарту, схоже, сплив. Мабуть, ще ніколи з моменту проголошення незалежності Україна не зіштовхувалася з такою кількістю проблем і з такою якістю викликів. І ще ніколи потенціал опірності, арсенал протидії і запас міцності не були такими низькими. Загроза втрати суверенітету стала об’єктивною реальністю. І річ не лише в унікальній, бездоганній бездарності Ющенка як національного лідера. Його кипуча бездіяльність призвела до повної втрати керованості державою, тільки підкресливши беззахисність країни перед обличчям зовнішніх і внутрішніх загроз. Агресивність Москви, роздратування Брюсселя і байдужість Вашингтона стали наслідком. Світова криза — каталізатором. Причину всіх бід слід шукати в Києві. У бездумній жадібності можновладців усіх кольорів і рангів. У нещадних міжкланових війнах. У нескінченних пактах про ненапад, додатками до яких є переліки проблем, відкладених до кращих часів і винесених за дужки. Сьогодні за дужками ризикує опинитися вся держава. Тому що надворі — їй-богу, найгірші часи.

Переможцю виборів дістанеться ідеологічно дезорієнтована, політично розколота, енергетично залежна, фінансово безпорадна країна. І сподіватися на те, що майбутній тріумфатор зможе хоча б загальмувати її падіння, здається, не слід. І Тимошенко, і Янукович (не кажучи вже про Ющенка) виявилися нездатними не те що скласти чіткий план порятунку держави, а навіть усвідомити масштаб біди. Вони не в змозі визначити чіткі пріоритети, знайти механізми й підібрати виконавців. Від їхніх програм, декларацій і обіцянок виразно несе тліном. Новим людям і новим ідеям, місця, на жаль, не знайшлося в жодному з таборів. Якби кризу можна було подолати банальним підвищенням стандартів або нескінченним позичанням грошей...

Сьогоднішній Україні необхідний холодний, гостро заточений скальпель, спрямований твердою і вмілою рукою. А нам пропонують грубо зроблену фомку. Або тупе лезо, яким можна неохайно підправити незграбно написане.

Вони помиляються. Політики, котрі думають, що зможуть обмежитися напівзаходами. Виборці впевнені, що все буде як завжди. Ця помилка здатна обернутися потрясіннями. Можливо, через рік-два. Коли змізерніють підшкірні запаси виборців у стрімкому зубожінні. І коли вичерпається кредит довіри, виданий політикам.

Хто знає, можливо, наслідком цього потрясіння стане довгоочікувана поява тієї національної ідеї, яку ми так і не спромоглися створити за майже два десятки років.

З цього погляду дані вибори не тільки можна, а, напевно, й потрібно вважати ще одним кроком на шляху до істини. До істинної державності. До істинного суверенітету. До істинного патріотизму. До усвідомлення істинної історичної міссії.

Можливо, вигадливій долі дуже хотілося, щоб ми пройшли і через таке випробування. Коли в країні, зубожіння якої чимдалі поглиблюється, в суспільстві, котре стрімко розшаровується, бідняки судорожно обирають найкращого з багатіїв. А вівці — найхижішого з вовків.

Цим виборам випало на долю покласти початок кінцю вчорашніх політиків. Цим виборам судилося стати предтечею появи політиків завтрашніх. У нас іще попереду знання того, як довго відмиратиме старе. Наскільки життєздатним виявиться нове.

Можливо, нам потрібне ще одне розчарування, аби навчитися не зачаровуватися. Ще один обман, аби набути здатність вірити у свої сили. Ще один біль, щоб розучитися терпіти. Ще одне потрясіння, аби загартувати свій дух. Ще один глухий кут, щоб нарешті відшукати вихід.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво