Від героїв старих часів...

Поділитися
Розчаровані візитом Обами до Москви 22 «інтелектуали й колишні політики» зі Східної Європи написали у Вашингтон листа...

Розчаровані візитом Обами до Москви 22 «інтелектуали й колишні політики» зі Східної Європи написали у Вашингтон листа. Мабуть, він увійде в новітню історію континенту як один із найбільш депресивних документів останніх років. Сім сторінок щільного тексту. Дві сторінки підписів і титулів політичних пенсіонерів, зокрема таких легендарних, як Вацлав Гавел і Лех Валенса. Трагічний тон. Побутовий підтекст. Мабуть, так читався б лист постарілого Че Гевари до жеку з проханням вплинути на надміру галасливих сусідів.

Колишні лідери стурбовані. Їм не подобається, що:

— Америка неправильно будує відносини з Європою;

— Америка неправильно розставляє пріоритети у відносинах із Росією;

— Америка неправильно поводиться в питанні гарантій безпеки для східноєвропейських членів ЄС;

— Америка має неправильний імідж у світі;

— в Європі приходить до влади неправильне покоління нових політичних лідерів (менш орієнтованих на Америку);

— Америка неправильно будує свою політику на світовій арені, відмовляючись від ролі світового жандарма і, за сумісництвом, світового ідеаліста...

І таке інше... І таке інше... Набір скарг такий великий, що на певному етапі починаєш розуміти: це не претензії до Америки чи Росії, це претензії до реальності як такої. Герої старих часів страждають не від того, що світ змінюється в неправильному напрямку, а від того, що він взагалі змінюється. Вони все ще сподіваються, що одного ранку прокинуться, а за вікном — день бабака року так 89-го або, в гіршому разі, 99-го: Європа й світ усе ще являють собою поле бою між Радянським Союзом і Америкою; Америка все ще напирає, Радянський Союз усе ще хитається; народи в сум’ятті; політики розгублені. І на цьому тлі — вони, автори, молоді, красиві, з американським прапором на барикадах свободи.

Їх можна зрозуміти. Той світ був простішим, зрозумілішим, однополярнішим. Межа між другом і ворогом була така ж чітка, як межа між спортивною і політичною шпальтами у «Вашингтон пост». Потім сильний ворог у вигляді Радянського Союзу впав, а на його місці виникла єльцинська Росія — «и не друг, и не враг, а так», на слабких тремтячих ногах і з ядерно-перегарним диханням. В Європі був один шериф — Америка, і багато підшефних, які почувалися цілком затишно під його крилом.

Розрахунок був на те, що реальність не зміниться. На роки, на десятиліття, на століття. Розрахунок, природно, не справдився. На зміну Росії єльцинській прийшла Росія путінська — з усіма своїми вадами, із західної точки зору, і перевагами — з російської. Європа зарясніла барвами, голосами, різними інтересами. Крім американського шерифа, в ній завелися ще й французький жандарм, італійський карабінер і німецький поліцист, британський бобі та навіть — о, жах! — російський дільничний.

Отут і вимальовується перше жорстке протиріччя між підписантами, з одного боку, і логікою життя — з іншого. Діти холодної війни, її герої та переможці, вони не мислять європейської політичної реальності поза системою координат холодної війни. Чи не за те боролися Лех Валенса й Вацлав Гавел, щоб кожна європейська країна була незалежна та вільна у своєму виборі? Чи не їм різав слух понурий хор соціалістичних демократій під керуванням московського диригента? Чи не вони співали дифірамби новій європейській симфонії? Виявляється, ніяка нова європейська симфонія їм не була потрібна. Їм просто потрібна була Європа, яка говорила б одним голосом — американським.

Набагато простіше копати окопи і вмикати сирени, ніж спробувати зрозуміти логіку колишнього ворога. А логіка не така вже й складна. Зводиться вона, на жаль, до того, що путінська Росія намагається повторити на пострадянському просторі те, що бушівська Америка намагалася вершити на просторі світовому. Це друга, ще очевидніша вада логіки підписантів. Вони скаржаться на падіння популярності Америки внаслідок політики бушівської адміністрації, але панацеєю вважають... повернення до цієї політики. Пальмова гілка, з якою прибув до Москви Обама, лякає їх значно більше, ніж кийок у руках Буша. Їм байдуже, що Обаму обрано під гаслом відновлення морального лідерства Америки. Їм байдуже, що Обама обіцяв не відштовхувати рук інакодумців на світовій арені. Їм байдуже, що Америка елементарно втомилася бути світовим поліцейським, а американські громадяни втомилися подорожувати світом інкогніто, маскуючись під канадців, аби, боронь боже, не потрапити на очі якомусь розлюченому родичеві в’язня тюрми Гуантанамо. Висновок авторів суворий і безкомпромісний: якщо американська і світова реальність не стикується з їхніми містечковими страхами — треба змінювати світову реальність!

Їхні пропозиції такі ж дивні, як і їхнє голосіння. «Інтелектуали й колишні політики» пропонують — не багато не мало — відмотати час на десять років назад. У їхній не надто дипломатичній риториці це називається — «повернути статус-кво». Якщо конкретніше, то серед іншого пропонуються такі кроки:

— відновити американський диктат у відносинах із європейськими партнерами;

— заткнути роти інакодумцям у НАТО («альянс повинен говорити одним голосом»);

— розгорнути системи ПРО якомога ближче до російського кордону — «незалежно від військових переваг цієї системи». Тобто просто так. Щоб знали наших. Щоб «боялися й не обзивалися»;

— адміністративним рішенням заборонити Росії використовувати її головний козир — енергетику. А коли щось не так — нашлемо «юридичну перевірку»;

— спільними зусиллями виховати правильне покоління трансатлантичних лідерів за образом і подобою авторів;

— запровадити безвізовий режим із Польщею та Румунією, щоб Лех Валенса міг вільно літати в Америку.

Це не жартома. Це серйозно. Як людина, котра поважала Гавела за інтелект, а Валенсу — за сміливість, я відмовляюся вірити, що це писали вони. Тому що це — пам’ятник людському недоумству й легкодухості. Було в радянські часи таке журналістське кліше — «вічно вчорашні». Так називали колишніх ветеранів вермахту, діячів білогвардійської еміграції, а також, за сумісництвом, українських буржуазних націоналістів. Словом, усіх, хто, на думку тодішніх ідеологів, навічно застрягнув у похмурому минулому. На жаль, це кліше підходить і авторам листа. Хочеться тільки сподіватися, що прислівник «вічно» тут усе-таки не на місці. Бо ніщо не вічне під місяцем. Навіть недоумство і легкодухість.

Очевидно, що відповіді на болючі європейські питання слід шукати не в минулому, а в майбутньому. Честь і хвала Бараку Обамі за те, що він ризикнув стати на цей шлях, спробувавши зрозуміти мотивації Росії і роз’яснити їй свої. Він зі щирим серцем узявся за цей труд, хоча навряд чи розуміє, наскільки він тяжкий і невдячний. Плач східноєвропейських ярославен — тільки перший вал, який упав на голову американського лідера. Потім буде шквал критики з боку американських правих і обвинувачення в потуранні російському імперіалізму та в продажу американських інтересів. Потім буде хвиля підозрілості в Росії. Занадто любимий цей колишній ворог, занадто заклятий цей новий друг. Росія полюбляє підозрювати Америку в усіх світових бідах не менше, ніж Америка — Росію. Така, очевидно, специфіка імперського мислення.

На жаль, Бараку Обамі не позаздриш. Його попередник усерйоз і надовго дискредитував справжню миротворчість. А заодно — і всю Америку. А заодно — й демократичну ідею. Америці елементарно не вірять. У її найсвітліших побажаннях, на
кшталт свободи для всіх, ще довго вбачатимуть найтемніші наміри типу нафти для обраних.

Ну, і потім буде головна проблема — російська політична еліта. Навіщо їй відмовлятися від ворожнечі з Америкою, якщо ця ворожнеча, як клей, тримає укупі нову шовіністичну (для когось — патріотичну) Росію? Навіщо йти на поступки, якщо нинішня ситуація, як та скатертина-самобранка, сама вкладає до рук Москви всі козирі — від підвищення цін на нафту до ймовірного розпаду України внаслідок колективного політичного харакірі її еліти?

До речі, про Україну. Цей полум’яний маніфест неоамериканізму, ця палка апологетика неоатлантизму не містить про неї ні слова, ні півслова. Її в листі просто немає. Ні в розділі скарг, ні в розділі пропозицій. Інакше кажучи, навіть ортодоксальні героїчні старці, котрі пропонують зупинити й відмотати час назад, мають достатньо здорового глузду, щоб зрозуміти: Україні в НАТО не місце, принаймні на нинішньому етапі. З тієї простої причини, що в цьому не зацікавлені ні 70% населення України, ні західноєвропейські країни, ні та ж таки Америка, для якої успіх розпочатої з Росією складної гри незмірно важливіший, ніж бажання 30% населення України. Реальність проста: Земля не перестане крутитися, річки не потечуть назад, Німеччина з Францією не переглянуть своїх інтересів, американці не почнуть інакше дивитися на світ тільки тому, що так хоче купка пронатовських «младо­українців», і тільки тому, що їхній лідер ще півроку сидітиме у президентському кріслі на вулиці Банковій.

Якщо це бачать східноєвропейські герої вчорашнього дня, то чому це приховане від українських чільників? Чи не тому, що українська політика — це найчастіше якась паралельна реальність, котра лише непрямо ув’язана з міжнародними реаліями? І, можливо, розумно було б скористатися президентською кампанією-2010, аби змінити цей шкідливий порядок речей? Може, це останній шанс для України не налетіти на рифи й не розколотися.

У вівторок, 28 липня 2009 року, 24 українські інтелектуали підписали відкритий лист до урядів та народів США і Європи. Цей документ було ініційовано як певну реакцію на Відкритий лист до адміністрації Обами інтелектуалів та відставних політиків центральної і Східної Європи.

У тексті йдеться про те, що автори хочуть жити в сучасній демократичній правовій державі, яка захищатиме інтереси відповідальних громадян, а не здирників, керуватиметься верховенством права, а не клановими інтересами. Вони прагнуть відкритого суспільства, свободи і процвітання, а не диктатури, сваволі і злиднів.

Автори розглядають Україну як невід’ємну частину Центральної та Східної Європи. Україна може і має зробити свій внесок у безпеку, стабільність та процвітання регіону. Але для цього потрібні солідарність і допомога:

1. Україна має бути реально включена у людський простір Заходу. Йдеться насамперед про лібералізацію візового режиму з ЄС та Сполученими Штатами. Тільки у спілкуванні, у широких культурних, інформаційних, наукових, освітніх, фахових обмінах та особистих контактах можна розвинути необхідну довіру, яка стане міцним фундаментом партнерства між нами.

2. Україна, на жаль, не може стати членом НАТО вже сьогодні. На заваді цьому стоїть багато чинників — і всередині країни, і за її межами. Але слід активно виконувати річну Національну програму, отримувати професійну допомогу, брати участь у формуванні спільної безпекової стратегії та робити свій практичний внесок у безпеку союзу демократій. Усвідомлюємо, що на часі не гучні декларації, а повсякденна, копітка праця.

3. Політика «Східне партнерство» повинна стати дієвим інструментом модернізації України та інших країн-учасників, а не відкупним внеском від Брюсселю. Україна потребує насамперед кардинальної інституційної реформи, і хоча ми сподіваємося на допомогу Євросоюзу, проте й США можуть зробити дуже багато.

4. Енергетична безпека ЄС потребує безпечного транзиту, а отже — енергетичної безпеки України. Запорука цього — не лише диверсифікація постачання енергоносіїв, а й, у першу чергу, прозорість енергетичного ринку. Сприяння більшій прозорості українського енергоринку та його інтеграції до загальноєвропейської системи відповідає власним інтересам США і ЄС.

Автори прагнуть демократичної солідарності не проти когось, а проти минулого — заради майбутнього і заради наших спільних цінностей.

Підписанти впевнені: безпека Європи і всього Євроатлантичного простору — неподільна. Вона гарантується безпекою України, і навпаки.

Юрій Андрухович, письменник; Володимир Горбулін, колишній секретар Ради національної безпеки і оборони України, академік Національної академії наук України; Євген Бистрицький, доктор філософських наук; Галина Яворська, доктор філологічних наук; Мустафа Джемілєв, голова меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат України; Микола Рябчук, письменник, журналіст; Сергій Данилов, AMES; Сергій Квіт, президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»; Олександр Литвиненко, доктор політичних наук; Олександр Северин, радник ВГО Альянс «Майдан», кандидат юридичних наук; Рефат Чубаров, перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу та інші.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі