Від авторитаризму до... авторитаризму? Україна в політичному інтер’єрі колишніх радянських республік

Минуло вже майже півтора десятиріччя відтоді, як світ виявився втягненим у гігантський експеримент із виявлення достоїнств різних стратегій політичного розвитку. Стартувавши одночасно в серпні 1991 року, п’ятнадцять радянських республік, які входили до колишнього Радянського Союзу, ставши незалежними державами, теж отримали «вікно можливостей» для вибору варіантів формування власного майбутнього. Що ж, інформаційний привід для політологів є — можна порівнювати пройдений 15 країнами шлях і підбивати підсумки.

З чого розпочали?

Оглядаючись назад із висоти сьогоднішнього дня, не можна не погодитися з політологами, які вважають, що початковою точкою посткомуністичної трансформації колишніх радянських республік був не традиційний тоталітаризм, а авторитаризм, але вже м’який, що розкладається і безсилий. І хоча зовнішні атрибути комуністичного тоталітаризму в цих республіках ще збереглися, вони вже не відігравали колишньої ролі.

Словом, усі почали рухатися «з авторитаризму». Отже, питання, що виникають сьогодні, цілком природні.

По-перше, якою мірою так званий демократичний транзит, або рух до демократії, що став основною рисою світової політики в останні 30 років, вплинув на політичні зміни в колишніх радянських республіках? Цей процес розпочався, як відомо, у Південній Європі, поширився на Латинську Америку й Азію, а пізніше захопив колишні соціалістичні країни Східної Європи й колишній Радянський Союз.

У зв’язку з цим, по-друге, які типи політичних режимів виникли на просторі колишнього СРСР у процесі пострадянських реформ і трансформацій?

По-третє, чим відрізняється Україна від інших пострадянських країн із погляду співвідношення демократичного та авторитарного потенціалу суспільства та політичних еліт?

Які, нарешті, основні уроки чи виклики в контексті відповідей на попередні три запитання можна сформулювати для Заходу?

Спробую найбільш загально, у рамках сучасної політичної компаративістики, відповісти на ці запитання.

До чого прийшли?

Кажучи про типи політичних режимів, що сформувалися й уже вкоренилися в колишніх радянських республіках, найменше хотілося б розмірковувати про «втрачені можливості», «нерівні стартові умови», про «драматичне співвідношення політичних сил» на тому чи іншому етапі пострадянської трансформації тощо. Саме це сьогодні превалює в параполітологічних, а точніше, у пропагандистських «дослідженнях», написаних у рамках соціального замовлення, тобто, по суті, маніпулятивних за своїм призначенням.

Інша річ, коли йдеться про використаний науковий інструментарій, про дослідницьку матрицю. Для вдумливих читачів «Дзеркала тижня» це може бути цікаво, і тому, мені здається, треба зробити кілька загальних зауважень.

Насамперед відповімо на запитання: для чого ми порівнюємо? Адже в житті, зокрема політичному, ми порівнюємо на кожному кроці. Найточніше, на мою думку, на це запитання відповів один із хрещених батьків сучасної політології, американський учений Габріель Алмонд: «Порівнюючи минуле та нинішнє своєї країни та співставляючи її досвід із досвідом інших націй, ми поглиблюємо свої уявлення про власні інститути. Вивчення політичного життя інших суспільств дозволяє побачити ширше коло політичних альтернатив і висвічує достоїнства й вади нашого політичного життя. Виводячи нас за межі звичних встановлень і допущень, компаративний аналіз допомагає розширити наші знання про можливості політики».

І ще одне зауваження. Стрімке зростання інтересу до компаративного аналізу еволюції пострадянських трансформацій із боку політологів дозволяє більш тверезо подивитися на природу цих перетворень, позбутися ілюзій щодо справжніх, а не декларованих інтересів пострадянських політичних лідерів і керівних еліт, з’ясувати їхнє ставлення до демократичних інститутів і цінностей, визначити динаміку та основні тренди соціально-політичних змін.

Стартувавши з однієї точки, пострадянські країни розвивалися далеко не однаково. І імпульси національно-державного самовизначення, здобуті в процесі розпаду колишнього Радянського Союзу, і геополітичне становище, і національно-цивілізаційна ідентичність, і соціокультурні умови, й якість політичних еліт, і ступінь впливу на політичний процес із боку демократії Заходу тощо виявилися різними. Все це призвело до типологічної розмаїтості політичних режимів, що виникли в процесі 13-річних трансформацій на базі колишніх радянських республік.

Спільною для більшості країн у пострадянському світі стала, мабуть, лише форма правління — інститут президентства, що з’явився як природний продукт розкладу й трансформації партійно-державних структур авторитарного соціалізму. Власне посади президента, зайняті тими чи іншими пострадянськими лідерами, причому в багатьох країнах — колишніми керівниками республіканських компартій, перетворилися на основний інститут визначення політичного курсу.

Можна виділити чотири основних типи політичних режимів, котрі сформувалися у 15 колишніх радянських республіках: 1) демократичні; 2) напівавторитарні; 3) авторитарні; 4) неототалітарні.

Перший тип політичного режиму склався у трьох колишніх радянських прибалтійських республіках — Латвії, Литві й Естонії, і сьогодні малоймовірно, щоб вони, особливо після вступу до ЄС, звернули з демократичного шляху розвитку.

До другого типу — напівавторитарного (тут я скористаюся терміном, запровадженим у науковий обіг американською дослідницею Мариною Оттауей) — можна віднести політичні режими, що функціонують в Україні, Грузії, Азербайджані, Вірменії та Молдові. Не можна не погодитися з доказами цього політолога, що напівавторитарні режими — зовсім не результат невдалих спроб демократизації й недемократії, що переживає процес становлення, а «альтернативи демократії, що свідомо впроваджуються». Лідери напівавторитарних режимів свідомо обрали шлях обмеженої трансформації, що більше відповідає їхнім інтересам, і в той же час вирішили зберегти видимість демократії, не піддаючи себе політичним ризикам. При цьому одні напівавторитарні режими (приміром, в Україні) можуть зазнавати динамічних змін завдяки наявності передусім демократичної контреліти, котра відкриває можливості для позитивних змін, а інші є прикладом стійкого напівавторитаризму зі стабільним балансом політичних сил, що дозволяє тривалий час зберігати існуючу систему влади (як в Азербайджані).

Авторитарні політичні режими — це Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Таджикистан. Визначення головних відмінностей авторитарних режимів від режимів демократичних, на думку французького політолога Філіппа Бенетона, викликає утруднення: «Перші відкидають демократичну гру, вільну конкуренцію на виборах, ризик для правителів бути відправленими у відставку виборцями; або вони відкидають вибори, або організують помилкові вибори зі заздалегідь відомими результатами. Авторитарний режим припускає альтернативність лише за умови зміни власної природи».

І, нарешті, четверту групу пострадянських країн, до якої слід віднести Туркменистан і Узбекистан, можна кваліфікувати як неототалітарні. Так я називаю новітній різновид тоталітаризму, за якого тотальний контроль, систематичний примус і насильство (чи загроза їхнього застосування) здійснюються з боку влади стосовно більшості населення, причому не в жорстких (на відміну від тоталітаризму класичного), а в відносно м’яких, але більш витончених формах, із допомогою безлічі стійких залежностей (і відкритих, і латентних — правових, економічних тощо).

Відмінність між авторитаризмом і тоталітаризмом (неототалітаризмом) складніша й є предметом суперечок. На думку Філіппа Бенетона, «якщо авторитарний режим жорсткий з опозиціонерами, він нестерпний для тих, хто піклується про політичні права та інтелектуальну свободу, то тоталітарний режим третирує весь народ у цілому в його повсякденному житті й у його природній свідомості; авторитаризм нав’язує людям лише часткову капітуляцію, тоді як тоталітаризм — повну».

Зрозуміло, я не наполягаю на згоді з запропонованою мною класифікацією пострадянських політичних режимів, котрі виникли після розпаду колишнього Радянського Союзу. Це може бути темою спеціальної дискусії.

Проте спільний тренд політичних трансформацій усе-таки заперечити важко: лише країни Балтії сповна скористалися демократичними імпульсами, що виникли в процесі розпаду СРСР, а також третьою хвилею демократичного транзиту й допомогою з боку Заходу в реалізації свідомо обраного, а не імітованого демократичного курсу.

Щодо інших дванадцяти колишніх радянських республік, то шлях, пройдений ними за 13 років, — це шлях по колу авторитаризму, який лише видозмінював і вдосконалював свої форми, але аж ніяк не змінював при цьому свою сутність. Відповідь на запитання, хто винний, відома.

Утім, для деяких із названих вище напівавторитарних країн — і передусім для України — шанс вирватися з полону винятково живучого авторитаризму поки що залишається. Питання лише в тому, чи скористаються вони цим шансом.

Росія як оплот авторитаризму

Феномен утворення на більшій частині пострадянського простору авторитарних і напівавторитарних політичних режимів спонукає до певної переоцінки результатів так званої третьої хвилі демократичного транзиту. Принаймні важко погодитися з висновком, що нині вже створено «критичну масу» демократичних держав. Так, за даними огляду Freedom House, наприкінці 2002 року 46% держав були вільними, 29 — частково вільними та 25% — невільними. 44% народонаселення проживало у вільних країнах, 21 — у частково вільних і 35% — у невільних. Зазначу при цьому: дослідницька матриця, яку використав у своїх оцінках Freedom House, — це предмет для суперечок і обговорення. Як, утім, і вічна тема достоїнств і вад демократичних режимів — як старих «еталонних», так і різноманітних нових, «недосконалих» демократій.

І все-таки важко заперечити очевидне, а саме: парадигма «авторитарного світу» поступово перетворюється на аномалію, а роль і вплив демократичної домінанти в світовому розвитку неухильно зростає.

У цьому контексті сьогоднішня путінська Росія — це насамперед яскравий приклад, який ілюструє закономірність і неминучість відкочування, що супроводжує хвилі всесвітнього процесу демократизації. Політичний режим у Росії — це вже навіть не керована демократія, бо остання припускала маніпулювання електоральним процесом і камуфлювання «демократичними формами» політичних інститутів. Як влучно підкреслила російський політолог Лілія Шевцова, нинішній бюрократично-авторитарний режим у Росії «звужує можливість для імітації, й якщо та зберігається, то втрачає правдоподібність, перетворюючись на відверту карикатуру».

Очевидно, що режиму, побудованому на одержавленні політичного простору, на викорчовуванні опозиції на полі політики, на перетворенні останньої на зону адміністративного контролю й водночас на культивуванні радикально-нігілістичних настроїв і еліт, і населення стосовно західних цінностей і інституцій (таких, як свобода, права людини, демократія, інститут вільних виборів тощо), так чи інакше іманентно властиві природна агресивність і в зовнішньополітичній поведінці. Особливо в протидії «глобальній експансії демократії» на пострадянському просторі й насамперед в Україні.

У чому полягає основна причина цієї протидії?

На мій погляд, у тому, що потенційна демократизація України і тим самим можливе приєднання її до «демократичної більшості» може призвести до мультиплікаційного ефекту й підірвати потенціал авторитаризму в самій Росії. Це означає, що режим особистої влади Путіна, старанно сконструйований силовиками й бюрократією відповідно до їхніх інтересів, може дати тріщину напередодні президентських виборів у Росії 2008 року. Адже втрата України для Росії — це цілком прогнозоване, неминуче посилення вирощених самою владою російських націоналістів («Родина», ЛДПР та ін.), лідери яких можуть претендувати на Кремль і стати реальною жорстко авторитарною (або навіть диктаторською) альтернативою «м’яко авторитарному» Путіну.

Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що нинішня російська влада по своїй суті не може бути зацікавлена в перемозі українських контреліт як на нинішніх президентських, так і на парламентських виборах 2006 року.

До того ж не лише «родова» подібність політичних режимів в обох країнах, а й залежність «сім’ї» Кучми від російської авторитарної влади, окрім якої ніхто більше у світі не може дати їй гарантій, перетворює діючого українського Президента і його адміністрацію, по суті, на слухняне знаряддя досягнення, вочевидь, головної мети зовнішньої політики Росії щодо України 2004 року — будь-що завадити обранню «прозахідного» Віктора Ющенка президентом України.

Демократичний транзит, усупереч сподіванням, власне, і не торкнувся Росії, яка поступово перетворилася на опору авторитаризму, на своєрідного жандарма на пострадянському просторі.

Уроки та виклики для Заходу

Які ж основні уроки слід засвоїти Заходу, якщо він справді зацікавлений у поповненні світової демократичної спільноти за рахунок деяких пострадянських країн?

По-перше, треба переглянути саму концепцію «глобальної експансії демократії», яка базується, зокрема, на не перевіреній часом тезі про те, що в більшості пострадянських країн нібито існують передумови й політична воля керівних еліт до переходу цих країн до демократії. Щодо невдач, то, відповідно до цієї концепції, це лише вади перехідного періоду й демократичного транзиту.

По-друге, слід скорегувати стратегію щодо тих пострадянських країн, лідери й еліти яких свідомо визначили для себе — як мінімум у середньостроковій перспективі — курс на зміцнення авторитарних систем і придушення будь-якої внутрішньої опозиції. Ціннісні розбіжності, які розділяють авторитарні пострадянські країни й демократичні режими в країнах Заходу, постійно будуть породжувати напруженість між ними.

По-третє, пріоритетними для країн західної демократії з погляду заохочення й сприяння демократизації мають стати саме напівавторитарні режими, зокрема в пострадянських країнах, де є реальні передумови для можливих демократичних змін. Особливо це важливо в критичних точках політичного процесу, тобто під час виборів. Тож зауважу, що світове демократичне співтовариство ще не виробило дієвої протиотрути, яка мінімізувала б використання головної зброї авторитаризму в електоральних кампаніях — горезвісного адмінресурсу. Власне кажучи, це й є основний виклик сучасного авторитаризму, на який має адекватно відповісти світова спільнота. Залишається сподіватися, що це станеться під час виборчої президентської кампанії в Україні.

Поки що світова демократія не стала реальною опорою для тієї частини української політичної еліти, для котрої демократичні цінності та стандарти є не предметом маніпуляцій, а свідомим і вистражданим вибором. Утім, як і для більшості громадян України.

Саме сьогодні середньостатистичний українець, який прокинувся від громадянської сплячки, починає демонструвати й вітальні сили, й усвідомлення своєї громадянської ідентичності, відчувати свою роль як основного суб’єкта реальних позитивних змін, що можуть відбутися в країні. Середній українець відмовився від нав’язаної владою ролі стороннього, байдужого спостерігача інституціональних і соціально-економічних трансформацій, ініційованих вузьким прошарком олігархів і вищих ешелонів бюрократії. (Яскравим прикладом можуть служити, наприклад, результати парламентських виборів в Україні 2002 року.)

Чи здатні контреліти врахувати ці зміни в настроях, формування громадянської ментальності середнього українця підтримати ці настрої адекватною політичною діяльністю, іншими словами бути на рівні назрілих суспільних очікувань? Поки це їм не зовсім удається.

У контексті посилення демократичних настроїв абстрактні, слабоартикульовані побажання з боку західних політиків про потребу провести «чесні та демократичні» вибори президента України виглядають як банальна відписка. Багато хто кваліфікує таку пасивну позицію світового демократичного співтовариства як підтримку розпорядників або власників адмінресурсу, авторитаризму в цілому й навіть як зраду ідеалів демократії.

Водночас українська влада, попри всі критичні зауваження з боку міжнародних інституцій із приводу ситуації в Україні зі свободою слова, правами людини й демократією в цілому, продовжує, спираючись на «російський чинник», самовпевнено рухатися своїм курсом, суть якого — самозбереження режиму. Крилатий вислів екс-директора Росії Віктора Черномирдіна «хотіли як краще, а вийшло як завжди» стосовно України справедливий лише наполовину. Насправді ні Президент Кучма, ні його найближче оточення ніяку «демократію» ніколи не хотіли й не збиралися будувати. Нинішній олігархічно-бюрократичний режим в Україні — це результат свідомого вибору влади, що грунтується винятково на авторитаризмі. Власне, і нинішні президентські вибори в Україні з погляду влади розглядаються лише як вимушений, дискомфортний інструмент, до якого доводиться вдаватися, щоб «вийшло, як завжди». Чи вийде?

***

Ця стаття є скороченим варіантом аналітичного матеріалу, що буде опублікований у журналі «Політична думка» у вересні цього року.