«Вибори на біс» чи «на біса ті вибори»?

Поділитися
В Україні знову вибори. Нагорі знову суєта суєт і бойовий азарт. Унизу знову розгубленість: з кого обирати?..

В Україні знову вибори. Нагорі знову суєта суєт і бойовий азарт. Унизу знову розгубленість: з кого обирати? Скільки їх уже було — цих виборів, цих чесних і нечесних облич на виборчих листівках, цих добрих і недобрих намірів, цих щирих і брехливих обіцянок. Усі обманули. Всі перетворилися на пил і попіл. Золотий пил для тих, хто вгорі, гіркий попіл для тих, хто внизу.

Якщо подивитися на новітню історію України, то вона розвивається смугами. Після ентузіазму перших років незалежності настало розчарування гіперінфляцією та тотальним зубожінням нації. Після ентузіазму помаранчевої революції прийшло розчарування тотальними поразками помаранчевої влади. Так сформувалися ми, Україна зразка 2010 року — розчарована, загартована в кризах, цинічна, розколота, але об’єднана в одному — у прагненні успіху, заможності, визнання.

Ми все ще є однією з найбідніших країн Європи. Ми все ще не дуже добре живемо і дуже рано помираємо. Наша хата все ще надто часто скраю і ми надто часто радіємо здохлій у сусіда корові. Однак ми маємо й інше — те, що провело нас через століття історичного небуття, не дало зникнути і розчинитися в інших націях. Попри нездарність політичних еліт і цинічний «дерибан», до якого незмінно зводиться українська політика, ця земля продовжує народжувати працьовитих, талановитих, сильних духом, у хорошому сенсі впертих людей. Український батько — від Криму до Карпат — віддасть останню копійку, аби дати своїй дитині вищу освіту. Українські діти перемагають на престижних міжнародних олімпіадах і змаганнях «розумників і розумниць». Українські підприємці вже давно здобули репутацію найбільш живучих підприємців у світі. Як дерево на скелі, як квітка на залізничній колії, в Україні все ж таки проріс і розвинувся середній клас — люди, які власноруч домоглися в житті першого успіху і зроблять усе, аби цей успіх захистити.

Вся українська реальність, кожен талант, народжений Україною, кожна чесна податкова гривня — це спростування відомої тези про те, що кожна нація заслуговує на свою владу. Україна заслуговує на кращу владу. Українська нація переросла свою політичну еліту, яка, за ідеєю, мала б бути локомотивом і мотором українського розвитку, але насправді стала його найбільшим гальмом. Звідси і намагання української влади відокремитися від народу — через закриті списки, через вибори президента в парламенті, через немислимий для демократичних країн імунітет народного обранця перед законом, тобто перед народом. Звідси і намагання розіграти ще одні вибори за рутинною, багаторазово випробуваною схемою «Схід проти Заходу».

Будь-які вибори, навіть такі, як завтра, — маленький, але все ж таки шанс розірвати це зачароване українське коло, зняти гальмо, відкрити шлях для нової еліти, реформувати державну машину. Бо навіть найбільш бездарний і цинічний лідер десь глибоко в душі мріє, аби через сто років в енциклопедії навпроти його прізвища написали — «видатний політик, реформатор, автор українського економічного дива». Сумно, але в цій марнославній людській амбіції — поки що наша єдина надія.

Кожен президент, який приходив до влади в Україні, проходив одну й ту саму еволюцію. Спочатку були добрі наміри і впевненість, що коли я кращий від свого попередника як людина, то буду кращим і як президент. Потім був тупик, коли виявлялося, що для доброго президентства недостатньо бути добрим господарником і патріотом. Потрібні професійна команда та нестандартні рішення, а їх в жодного з наших лідерів не було. Потім була фрустрація з приводу того, ну який же тупий народ попався такому прогресивному президенту. Потім був «прагматизм по-українськи»: якщо вже не забезпечив доброго майбутнього цій країні, то принаймні забезпечу майбутнє своїм дітям.

Кравчук… Кучма… Ющенко… Кожен з них ламався на етапі втілення добрих намірів. У кожного з них билося в грудях гаряче серце-мотор. Але десь на переході від цього мотора до коліс рух заклякав. Машина ревіла і димила, але не рухалася з місця. Є велика ймовірність, що так воно буде і цього разу.

Чому? Тому що Україною править не президент. Нею править колосальна, розгалужена і неймовірно живуча бюрократична Система, яка, наче м’ясорубка, переробляє добрі ідеї на порожні «плани дій» та «дорожні карти», молодих ідеалістів — на зашкарублих бюрократів, системні реформи — на реформи, вигідні Системі. Їй байдуже, під якими прапорами ходити — помаранчевими чи синьо-білими, якою мовою розмовляти, які гасла озвучувати. Кравчук… Кучма… Ющенко… — кожного з них Система сердечно обійняла, проковтнула і перетравила. Потрібен президент, яким Система поперхнеться. Потрібен президент, який не повірить її дифірамбам, чесним очам, «паленим» дипломам і виб’є кермо з її цупких рук.

В той час як ми, українці, сваримося між собою, звинувачуємо в усіх гріхах «несвідомих східняків», «продажних галичан», «руку Москви», «вашингтонський обком» тощо, Система «без шуму і пилу» робить свою справу. Жодні ідеологічні гасла, жодні європейські, євроатлантичні чи інші інтеграції не змінять стану справ у країні, поки не буде модернізований державний апарат. Фундаментальна помилка українських лідерів полягала в тому, що вони намагалися розв’язувати проблеми України з допомогою цього апарату, тоді як саме він і був головною проблемою.

Третє десятиріччя незалежності буде для України моментом істини. Вона або здобуде нову якість, або так і залишиться пострадянським непорозумінням, європейським на словах і суто радянським по суті. Та й то ненадовго. Достатньо подивитися на масштаб проблем, які стоять перед Україною, щоб зрозуміти: навіть у цій, звичній пострадянській іпостасі вона довго не проіснує. Якщо проблеми і надалі будуть накопичуватися нинішніми темпами, Україна просто зламається, розпадеться під власною вагою. Отже, бути чи не бути державі — така, не більше і не менше, дилема України в роки президентства, яке розпочнеться завтра.

Сказати, що Україні потрібні реформи, — це нічого не сказати. Слово «реформи» має в Україні не менше тлумачень, ніж слово «сновидіння» у Фрейда. Що саме ми маємо на увазі під реформами? В чому вони полягають? У планах дій і дорожніх картах? Це все було і закінчилося нічим. У нових держкомітетах, урядових комісіях і робочих групах? Це теж було. В європейській та євроатлантичній інтеграції? Система і їх проковтнула з легкістю.

Насправді реформи — це люди. Системні реформи, які не залежали б від людського чинника, — це міф. Як кажуть американці, кадри — це і є політика. Держава може непогано існувати з розпливчастими законами, але добрими виконавцями. Проте при поганих виконавцях її не врятують навіть найчіткіші та найсправедливіші закони. Тож хоч би хто переміг на завтрашніх виборах, його святим завданням буде привести у владу нову обійму сильних, молодих, по-сучасному мислячих менеджерів. Це його (її) і наш єдиний шанс.

Бюрократичну Систему не можна зруйнувати, але її можна перепрограмувати, як комп’ютер. Як Кеннеді перепрограмував Америку на початку шістдесятих, привівши у владу молоде покоління прогресивних інтелектуалів. Як Валенса перепрограмував Польщу на початку дев’яностих, привівши у владу обійму колишніх активістів «Солідарності». Врешті-решт, як Путін перепрограмував Росію на початку двотисячних, привівши до влади обійму своїх колишніх соратників по КДБ.

Мають рацію ті, хто твердять, що реформи принесе не президент, реформи принесе команда. Проблема України й досі полягала в тому, що в жодного провідного політика не було дієздатної команди. Бо команда — це не закритий список на виборах до Верховної Ради, не група «собутильників» і не організована кримінальна група. Це штучний, ретельно, людина до людини, підібраний і виплеканий інтелектуальний продукт. Хто приведе у владу таку команду, той і увійде в історію як реформатор і автор економічного дива.

Державою надто довго керували «міцні господарники», здатні збудувати дачу, але не спроможні сформулювати та реалізувати ефективну державну політику, діти Системи, в якій головне не результат, а процес, не якість продукту, а мімікрія. Настав час зламати цю матрицю. Час вивести український інтелект з передбанників високого начальства та «курилок». На часі передати владу «розумникам і розумницям», яких так щедро народжує наша земля і яких так зневажливо відкидає Система. Новий президента повинен зробити ставку на молодих, сильних менеджерів, мистецтво яких — не ідеологічні битви, а наповнення державної скарбниці. А інакше… А інакше — на біса ті вибори?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі