ВИБОРИ: ALTER EGO

Вибори — найпаскудніша з вигаданих людиною речей (після демократії, звичайно). І водночас — єдине масове дійство, яке єднає електорат у серйозному пориві — благородному за суттю — прийти до виборчої дільнички і поставити хрестик навпроти того самого прізвища. Декого це прізвище приваблює милозвучністю, декого збуджує, для когось є найменшим злом, але мета у багатьох громадян одна — взяти участь у політичних виборах, які час від часу відбуваються в різних країнах. В Україні ж вони тривають постійно. І нав’язливо.

Політичні вибори зазвичай необов’язкові. Цим підкреслюється їх винятково демократична сутність і повага до громадян. Втім, часи, коли панувало хворобливе бажання самому вплинути на політику, минули, і все більше народу віддає перевагу пляжу, пікніку чи іншим заходам культурно-масового характеру. Абсентеїзм — ось страшна і невиліковна хвороба західних країн: до дільниць можуть забрести хіба що відсотків сорок американців, французів, англійців. Ідеї представництва, делегування прав й інших демократичних «фішок» потерпають, а вихід, якщо і є, то не надто привабливий. Наприклад, в Австралії та Мексиці тих, хто не з’явився на вибори, штрафують, у Греції ув’язнюють від місяця до року, і навіть в Італії морально засуджують. Щоправда, Австралія — країна колишніх в’язнів, у Іспанії ще пам’ятають диктатуру Франко, в Італії масони та мафія загрожують суспільному порядку, а в Мексиці переховується половина злочинців обох американських континентів. Але реально ніхто й не сперечається про демократизм цих держав. Добре, хоч в Україні немає проблеми абсентеїзму, інакше давно б уже провели референдум, й ухвалили обов’язковість виборів.

Проте навряд чи українці колись перестануть голосувати, інакше вони просто знудяться. Справа в тім, що політичні вибори поки що входять до того спектру заходів, якими держава відволікає свідомість від поточно-економічних проблем. Вони — довершене явище масово-розважального характеру. Жоден мітинг, жодна революція не здатні підняти з нагрітих місць народні маси, відірвати їх від улюблених тридцяти шести каналів і холодильників, відшукати заяложений паспорт і завітати до виборчої дільнички. Нехай і 40%, та цієї сили достатньо не тільки для розв’язання третьої світової війни, але й для перемоги в ній. Недарма ж усесоюзна система широко заохочувала «радянський народ» голосувати на виборах — перші й останні відвідувачі потрапляли до вечірніх новин і з’їдали коробку «Вечірнього Києва», а всі інші отримували максимальну сатисфакцію (тобто кайфували) від усвідомлення власної ваги для однієї шостої земної кулі. І хоча, за свідченням моєї мами — тоді ще полум’яної комсомолки, всім відомі 99,9% явки натхненно забезпечували члени виборчих комісій, вибори в СРСР усе ж були грандіозним і неповторним явищем. Вони настільки глибоко ввійшли до нашої ментальності, що ще й досі підписи на референдумах часто-густо ставлять самі ж збирачі підписів (це вже з власного досвіду), і фантазія набагато перевершує комсомольські старання. Демократія все ж таки.

Але вибори водночас — абсолютно інтимна річ, а сам процес голосування — глибоко індивідуальний. Так, коли громадянин приходить на виборчу дільничку, він/вона вже досягнули віку, коли можна обирати єдине й неповторне майбутнє, він/вона прочитали багато літератури, подивилися важливу рекламу і в розмовах з товаришами дізналися про пікантні деталі цього самого процесу. Тепер залишилася напівтемрява кабінки для голосування, таємничий листок з кандидатами, тепла поверхня кулькової ручки і нестримне бажання або сумнів. Потім бюлетень приносять у жертву — його вкидають до ящика і наостанку релаксують від почуття правильно виконаного обов’язку. Все інше — справа лагідних рук ЦВК. І, звичайно ж, тих міфічних осіб, що фальсифікують вибори в їх останній частині — підрахунку голосів.

Щоправда, сьогоднішні вибори є напрочуд суцільною фальсифікацією, повністю вигаданим процесом, своєрідною «Матрицею». На будь-якому рівні, на кожному етапі вибори тільки здаються найважливішою, найдоцільнішою подією політичного життя країни, своєрідним мірилом її поступу, але насправді вони — нереальна гра, вигаданий політиками світ, у якому ми, глядачі, відіграємо другорядну роль. Візьмемо для прикладу колиску західної демократії — США. Коли пан Лінкольн балотувався в президенти, він позичив 25 доларів, але витратив тільки 5 — на інавгураційну вечірку. Всього іншого він добився промовами, переконаннями, тією ідеологією, яку пропагував і якої так потребувала країна. В ті часи його хвилювала думка кожного виборця, й він вірив і захищав власні ідеали. Нинішній президент США Буш-молодший витратив на виборчу кампанію мільйони доларів, і навіть застосовував 25-й кадр у рекламі медичної реформи (коли демократів порівнювали з бюрократами, а для підсвідомості вставляли додатковий кадр — зі словом «щурі») для маніпулювання думкою суспільства. І, можливо, не відбулося ніякого підтасування результатів у нещасній Флориді — врешті-решт, що б не казала опозиція, навіть в Україні справжньої фальсифікації результатів голосування — тобто на рівні виборчих дільниць — немає. Фіктивність, нереальність політичних виборів була в іншому — в їх телевізійності, а через це залежності від іміджмейкерів, кріейторів, піарщиків та інших інфернальних осіб, що й творять того політика, якого ми обираємо.

Цікавий факт: найбільшим закидом неурядових організацій, опозиційних партій etc. під час українських виборів 1999 року було звинувачення в тому, що Леонід Кучма найбільше і найефективніше користується послугами ЗМІ. Ніхто не зміг підрахувати кількість фальшивих бюлетенів, силу тиску на голів міських рад та адміністрацій, а також віднайти який-небудь еквівалент так званого адмінресурсу, проте в брошурах, які досліджували особливості використання телевізійних каналів, газет і журналів кандидатами в президенти можна було поховати самих кандидатів — разом з їх виборчими штабами. Таким чином, склалася ситуація, коли фраза «перемагає той, хто володіє інформацією» трансформувалася: «перемагає насправді той, хто краще нав’язує інформацію». Контролюючи ЗМІ, політик без проблем крутить власну рекламу і антирекламу, яка ніколи не покаже його справжньої сутності, а тільки те, що потрібно виборцям, тільки ті «факти і коментарі», що сприяють перемозі. Політик — це вже не жива людина, це набір очікувань електорату, архетипів, продуманих стратегій. І, очевидно, мав рацію Віктор Пелевін, коли сказав, що нинішній політик — це лише телевізійний імідж. Або «стратегічний образ», згідно з професійною термінологією. Може, ви все ж таки голосуєте за ідеологію, а не за конкретного політика? А звідки ви дізналися про цю ідеологію, звідки ви знаєте про її основні положення? Активних членів партій у цьому світі досить мало, всі інші дивляться телевізор, їздять у метро, купують газети і читають оголошення. Чи багато людей в Москві знають, якою людиною є Борис Березовський і які він захищає цінності? Але більшість бачила плакат з малюнком із «Маленького принца» і написом «БаоБАБи треба викорчовувати, інакше вони розірвуть планету на частини». Політична пропаганда — це не просто факти, які цікаві чи нецікаві громадянам, це інтерпретація фактів, з подальшим її нав’язуванням.

Сьогоднішні вибори — це змагання радше не політиків, а політтехнологів — людей, які професійно займаються «апаратурою». Голоси електорату забирає тепер той, хто найкраще знається на НЛП, написанні слоганів, створенні брендів. Можливо, взагалі доцільно політичні вибори перетворити на загальнонародні змагання спеціалістів із політичної реклами, а правити державою можуть нікому не відомі економісти, дипломати, військові. Хоча між політтехнологами і так ведеться таємна боротьба — за ринок, за замовника, за надійне фінансування. Так, в Україні вже давно назріває обурення вітчизняних спеціалістів тим, що політики запрошують на вибори російських «піарщіков» — останнім часом деякі політологи навіть друкують гнівні філіппіки в газетах: чому українські вибори мають робити якісь гості з-за кордону, гості, між іншим, досить непрофесійні. Щодо непрофесіоналізму росіян можна і посперечатися (просто до нас великі фірми зазвичай направляють поганих спеціалістів), а от те, що продукція росіян не проходить у вітчизняному середовищі — це факт. Просто політична реклама, аби бути ефективною, вимагає, щоби джерело впливу і той, на кого вплив спрямований, знаходилися в одній системі цінностей, в одному «дискурсі». А старші брати аж ніяк не знають нашого суспільства, тому часто-густо продукцією для голодної глибинки «Расєї» намагаються годувати киян, львів’ян тощо. Тож українці плекають надію, що на наступних виборах олігархи «обламаються» з російськими технологіями — як це сталося колись у Польщі, і нарешті настане ера виборів, зроблених українцями.

Але, найімовірніше, PR-революція Україні не загрожує. По-перше, занадто вже прирученою є наша опозиція (на відміну від польської), занадто сильними здаються групи інтересів, що впливають на управління державою. І по-друге, довіра до вітчизняної продукції все ж поступово стане домінувати на ринку — еволюційним шляхом ми прийдемо до ситуації, коли росіян (та й інших спеціалістів) будуть запрошувати головним чином для консультацій. Вже сьогодні в багатьох виборчих штабах молоді українці беруть участь у творенні виборчих стратегій, роботі на місцях, написанні концепцій. Зовсім скоро, можливо, вже на виборах 2002 року, вони будуть створювати ті образи політиків, за яких ми, звичайні громадяни, підемо голосувати. Ці політики будуть змодельовані на українських комп’ютерах, роздруковані на українському папері і запущені в ефір українськими операторами. Вибори залишаться віртуальними, але будуть принаймні вітчизняними. Хоча, здається, в сучасному світі навіть поняття «вітчизняності» є віртуальним. Але це вже зовсім інша історія.