Великі партії — великі клопоти

Потяг до великих політичних форм виявився у Віктора Ющенка ще напередодні минулих парламентських виборів. Натхнений значними розмірами свого рейтингу, улітку 2001 року свіжовідставлений прем’єр-міністр пообіцяв зібрати навколо себе широку коаліцію демократичних сил. Від цього моменту й до того історичного дня, коли Ющенко оголосив склад виборчого блоку «Наша Україна», його потенційними учасниками не називалися хіба що об’єднані соціал-демократи й комуністи. Пояснювалося це не стільки широтою поглядів Віктора Андрійовича, скільки відсутністю в нього чітко визначеної ідеологічної орієнтації. А сприяло цьому бажання додати Віктору Ющенку статусу загальнонаціонального лідера. І що примітно, першими, хто це висловив, були представники націонал-демократичного табору.

Виступав за максимальне розширення діапазону політичних сил, котрі збиралися перед виборами-2002 під прапором Ющенка, і тодішній глава парламенту Іван Плющ. Правда, не приховуючи свого, м’яко кажучи, прохолодного ставлення до правих, Іван Степанович, пригадується, виношував плани згрупувати навколо Ющенка так звані центристські партії — «трудовиків», аграріїв, Партію регіонів і НДП. Згадувати про це тепер потішно. Як і спостерігати за тим, яким чином складаються політичні долі наших героїв. Отримавши на президентських виборах офіційне підтвердження статусу загальнонаціонального лідера, Віктор Ющенко не втратив свого прагнення до мегаоб’єднань. І під його егідою було створено вже партію, а не блок. Ось тільки націонал-демократи не поспішають входити до складу новоутворення. А Іван Плющ, вгамувавши в собі колишню антипатію, записався до парламентської фракції Української народної партії, представники якої не лише відмовилися від участі в створенні об’єднаної партії імені Ющенка, а й вийшли зі складу фракції «Наша Україна».

В оточенні Ющенка давно існував конфлікт між, скажемо так, політичними холостяками й партійцями. Перші неодноразово заявляли про те, що другі давно себе дискредитували, перетворившись «на масонські організації». І лінія загострення стосунків між цими групами осіб намітилася саме в розбіжності поглядів на принципи партійного будівництва. Маючи багатий досвід у частині спроб об’єднатися, Народний рух України й Українська народна партія оптимальним шляхом до створення єдиної партії на чолі з Ющенком вважали лише шлях «знизу вгору». Він передбачає об’єднання партій спочатку на рівні районних організацій, потім — проведення об’єднуючих обласних конференцій. І лише після цього обрані таємним голосуванням на обласних конференціях делегати могли б зібратися на з’їзд, де визначилися б із назвою партії й таємним голосування обрали її керівництво.

Проте взяла гору ідея створення партії «з чистого аркуша», на якій наполягали представники групи «Разом» і проти якої не заперечували «Солідарність» Петра Порошенка, Молодіжна партія Юрія Павленка й інші дрібні парторганізації, котрі утворили свого часу блок «Наша Україна». Відповідно до цієї ідеї, партії, що мають багаторічну історію й сяк-так розгалужені дієздатні структури, завершують свій життєвий шлях. А на розчищеному від їхніх руїн місці вибудовується цілком нова конструкція, яка спирається на новосформовані низові структури й якою керують зовсім інші лідери. Не дивно, що всі три партії, котрі становили досі кістяк блоку «Наша Україна», із різним ступенем публічності й активності не погодилися з таким сценарієм.

Про свою незгоду слугувати покірливим будівельним матеріалом для партійної новобудівлі першою заявила Українська народна партія. І сталося це ще тоді, коли нова владна команда займалася розподілом ключових посад. Замахнувшись на максимальний шматок кадрового пирога (за деякими даними, лідер партії Юрій Костенко пропонував Президентові свою кандидатуру на посаду прем’єр-міністра), УНП отримала за мінімумом: дві губернаторські посади й портфель міністра соціальної політики. Та й цього «прожиткового мінімуму» в неї могло б не бути, якби УНПіст Євген Жовтяк, призначений керувати Київською областю, не виявися людиною Романа Безсмертного та креатурою Юлії Тимошенко. Що стало вирішальною обставиною при призначенні главою Рівненської облдержадміністрації Василя Червоненка — його партійна приналежність чи інші політичні зв’язки, — також велике запитання. Приблизно те саме стосується й В’ячеслава Кириленка, котрий став міністром соцполітики.

Соратники Юрія Костенка переконані: УНП обділили посадами на науку іншим «нашоукраїнським» партіям, аби придушити виникле в них прагнення до автономного існування. Можливо, і так. Проте справедливішим усе-таки видається твердження про те, що більша кількість володарів портфелів у складі інших партій вплинула на істотне зниження напруги сепаратистських настроїв у цих партіях. У досить непростому становищі опинився лідер Народного руху України, міністр закордонних справ Борис Тарасюк. Із одного боку, статус керівника одного з ключових міністерств не додає Борису Івановичу свободи в політичних маневрах і диктує безальтернативну лінію поведінки, якої вже дотримуються, приміром, міністр юстиції Роман Зварич і львівський губернатор Петро Олійник, котрі залишили НРУ та ввійшли до «Народного союзу «Наша Україна» прямо на установчому з’їзді об’єднаної партії. А з іншого боку, подолавши свого часу нелегкий шлях для того, аби очолити партію, яка стояла біля витоків української незалежності, Тарасюк, очевидно, не горить бажанням ввійти в історію останнім могильником Руху. Принаймні виступаючи на останньому з’їзді НРУ, на якому вирішувалося питання про участь партії в об’єднуючому процесі, Борис Іванович не став ховатися за дипломатичними формулюваннями. Заявивши про те, що не збирається доставляти задоволення віщунам, котрі казали, ніби Тарасюк прийшов у Народний рух України для того, аби ліквідувати партію.

Проте НРУ, який пережив кілька розколів, являє собою набагато менш однорідну структуру, ніж УНП, і не настільки монолітне середовище. Поряд із переконаними прихильниками автономізації партії, такими як Ярослав Кендзьор і В’ячеслав Коваль, у ній є чимало прибічників ідеї самоліквідації Народного руху в ім’я здійснення давньої мрії Віктора Ющенка про єдину партію. Як такі вже «засвітилися» Юрій Ключковський і Лілія Григорович. І протягом усього минулого тижня рухівці, з’їзд яких ухвалив не вливатися до «Народного союзу «Наша Україна» як підручний матеріал для збільшення чисельності його лав, сушили голову над питанням: залишатися у складі фракції «НУ» чи наслідувати приклад УНПістів і створити власне парламентське об’єднання? Був момент, коли цю дилему було майже вирішено на користь відділення. Подейкують, ніби вже було досягнуто домовленості з костенківцями про делегування до складу фракції НРУ, що вже намітилася, члена УНП, аби довести чисельність об’єднання до необхідних чотирнадцяти депутатських штиків. Проте рухівцям усе-таки забракло рішучості, й у п’ятницю було заявлено, що вони «працюватимуть у фракції «Наша Україна», оскільки це відповідає інтересам українського народу». Аргументуючи вибір своєї партії, народний депутат Олександр Чорноволенко нагадав про те, що Народний рух України першим прийняв рішення про створення передвиборного блоку «Наша Україна» і запросив очолити його Віктора Ющенка, а тому «має до кінця зберігати відповідну фракцію у новому парламенті».

Аргументи ж партії, більш відомої під «дівочим прізвищем» «Реформи і порядок», є ще більш вагомими. В цій партійній структурі — найбільша кількість людей, які здобули високі посади і мають безпосередній вихід на Ющенка. При цьому троє далеко не останніх у партії людей — Ігор Гринів, Тарас Стецьків і Володимир Філенко — були під час президентських виборів заступниками керівника центрального штабу Ющенка Романа Безсмертного, котрий став сьогодні головним виконробом партбудівництва століття. Наслідувати приклад костенківців партія, очолювана міністром фінансів Віктором Пинзеником, при всьому бажанні більшості її членів дозволити собі просто не може. Щоправда, крім цього, існує ще одна причина поступливості ПРПістів. Є підстави припускати, що в обмін на неї вони витребували для себе ексклюзивне право на володіння квотами у виборчому списку об’єднаної партії. За великим рахунком, саме відсутність перспектив одержати зарезервовані за їхніми партіями місця у виборчому реєстрі «Народного союзу «Наша Україна» на виборах-2006 підштовхнула НРУ й УНП до опору. Адже, з огляду на поповнення лав НСНУ все більшою кількістю яскравих представників політиків-бізнесменів (останній великий транш відбувся у п’ятницю, коли до парламентської фракції «Наша Україна» увійшли кілька колишніх членів депутатської групи «Центр», яка розпалася) у партійців зменшуються шанси бути широко представленими у списку партії влади. До цього слід додати ще й зростання кількості бажаючих улитися в перспективну структуру, яке спостерігається серед представників номенклатури. І тоді, навіть за найоптимістичніших п’ятдесяти відсотків голосів, які НСНУ може набрати на виборах, протиснутися крізь лаву претендентів на депутатський мандат партіям, які складали 2002 року блок «Наша Україна» буде ой, як непросто.

Кажуть, ніби Віктору Пинзенику з його соратниками по партії було обіцяно видати документ, у якому буде чітко обговорено їхню квоту у списку Народного союзу. Одержавши його на руки, ПРПісти вирушають просто до Мін’юсту подавати документи на ліквідацію своєї партії, після чого їм уже ніщо не перешкоджає влитися до складу НСНУ. Саме тому вони якщо й не побігли на установчий з’їзд єдиної партії, то все-таки пішли. І якщо не оголосили про негайне входження до Народного союзу, то були на з’їзді принаймні гістьми з можливою перспективою стати в найближчому майбутньому учасниками об’єднання.

Представник Президента в парламенті Сергій Соболєв, котрий є, до речі, членом усе тієї ж ПРП, в інтерв’ю «ДТ» висловив сумніви стосовно того, що УНП безповоротно втрачена для Народного союзу. А в подрібненні проющенківської команди, що розпочалося сьогодні у Верховній Раді, побачив загрозу розпорошення сил перед виборами. На думку Сергія Владиславовича, для запобігання цьому небажаному процесу слід не боятися обговорювати питання квот у загальному виборчому списку для активістів партій, які мають стати рівноправними засновниками нового партійного альянсу. Тим більше що місць має вистачити на всіх. Адже не варто забувати, що, крім Верховної Ради, за партійними списками обиратиметься Київрада, а також обласні ради.

На думку ж Юрія Єханурова, Юрій Костенко вже не повернеться зі своєю партією в компанію пропрезидентських сил. І хоча лідер УНП невтомно повторює, що його партія й надалі залишатиметься опорою для Президента, всіляко підтримуючи Віктора Ющенка, в кулуарному спілкуванні впливові УНПісти зізнаються: не виключена можливість виступу УНП на парламентських виборах у єдиному блоці з Юлією Тимошенко. У принципі, між Костенком та Тимошенко давно існують досить тривкі політичні стосунки. Подейкують, що якийсь час структури Юлії Володимирівни допомагали Українській народній партії, що називалася тоді Українським народним рухом, забезпечувати партійне фінансування. Так це чи ні, судити не беремося. Проте від припущень про те, що прем’єр-міністр міг стимулювати вихід УНП із фракції «Наша Україна», не утримуватимемося.

Зміни у складі фракції блока Юлії Тимошенко, які відбулися цього тижня, дозволяють також припустити, що прем’єр не виключає для себе самостійного шляху в парламент наступного скликання. Вихід Степана Хмари з фракції БЮТ у відповідь на включення до неї учорашніх представників кучмівського режиму — не така вже й велика втрата (тим більше що пішов Степан Ількович недалеко: у фракцію УНП) порівняно з набуттям серйозних «джерел живлення» для активної виборчої кампанії, якими можуть послужити новобранці БЮТу, з огляду на їхній бізнес-калібр. Напруженість у стосунках між Юлією Тимошенко та Петром Порошенком загрожує вилитися у серйозне протистояння. І ніхто не береться зараз пророкувати, хто вийде з нього переможцем. Та хоч би чим воно закінчилося, секретар РНБОУ навряд чи зацікавлений у реалізації плану, відповідно до якого команда Тимошенко та партія Ющенко мають іти на парламентські вибори єдиним блоком. Оскільки такий сценарій розвитку подій істотно знижує шанси Петра Олексійовича на прем’єрство після виборів. На відміну від того, за якого «Народний союз «Наша Україна» (у який Порошенко покірно влив свою «Солідарність») самостійно одержить більшість місць у новому парламенті.

Перший етап перегрупування політичних сил, які входили до коаліції переможців на президентських виборах, розпочався. Завершиться воно до початку виборчої кампанії-2006 розлученням учорашніх союзників або ще більшим їх зімкненням у межах мегаблоку? Втішливий прогноз, дивлячись на методи, обставини та перші наслідки створення єдиної партії, зробити поки що важко.