Валерій Баранов: «Не треба винаходити українську фізику» - Політика - dt.ua

Валерій Баранов: «Не треба винаходити українську фізику»

16 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 16 грудня-23 грудня

Бердянський міський голова Валерій Баранов вочевидь не відповідає типовому образу чиновника. Це помітно хоча б із того, що комп’ютер у його кабінеті не елемент меблів, а постійно використовуваний робочий інструмент...

Бердянський міський голова Валерій Баранов вочевидь не відповідає типовому образу чиновника. Це помітно хоча б із того, що комп’ютер у його кабінеті не елемент меблів, а постійно використовуваний робочий інструмент. До того ж Баранов не з тих, кого зазвичай називають ходячою бухгалтерією. Оскільки в будь-якій проблемі його цікавить головним чином суть, а не безліч деталей і цифр. Скоріше, він той, кому «більше за всіх треба». Тому, напевно, не випадково місто, де Валерій Баранов очолює виконавчу владу вже майже вісім років, утримує лідерство в реалізації принципів місцевого самоврядування.

— Система місцевого самоврядування існує в усьому цивілізованому світі. І навряд чи хтось сумнівається в тому, що саме такий спосіб громадської організації породжує ініціативу людей і відповідальність влади за свою діяльність. Адже різниця між обраним мером і призначеним головою адміністрації величезна. Мер повинен постійно звітувати перед територіальною громадою, інакше про наступні такі вибори він може навіть не мріяти. А голова адміністрації — хоч трава не рости. Прийшов-пішов, тим більше що їх змінюють максимум через рік.

— Але ж, Валерію Олексійовичу, проблем начебто й не має бути. Є ж закон про місцеве самоврядування.

— Закон справді є. І, до речі, за оцінками фахівців, він вважається одним із найкращих. Але загальнодержавної системи самоврядування як такої в Україні не існує. Вона закінчується на рівні міст і окремих населених пунктів. А вже починаючи з району, діє державна вертикаль у вигляді адміністрацій. І радам при них відведено суто декоративну роль. Вони засідають, утверджують бюджети, проте в них немає виконавчих органів, покликаних виконувати ці фінансові документи, піклуватися про збільшення надходжень.

— А хіба на адміністрації не покладені ці завдання?

— Формально — так. Але давайте відповімо чесно: які функції сьогодні виконує облдержадміністрація? Обкому партії. Коли адміністрація займалася розподілом бюджету, її існування було хоч якось виправдане. Треба ж було до когось їхати, просити, щоб території виділили більше коштів. Тепер процес розподілу бюджету більш прозорий і демократичний. Нехай грошей і мало, але усе ж їх ділять, у принципі, по-братерськи, якщо не брати до уваги різні коефіцієнти. Що залишилося за душею в обладміністрації? Виключно партійні методи керівництва. Припустимо, збирається комісія з розгляду якоїсь недоїмки і виходить типовий партком, який випитує у директора про борги підприємства. А що він може відповісти, якщо цим державним підприємством, яким зобов’язані керувати обладміністрація і Фонд держмайна, чомусь не керують?! Знаєте, я пропонував обладміністрації всі держпідприємства, які є в Бердянську, передати в комунальну власність. Ми ж знаємо, що з ними робити. Адже про борги своїх комунальних підприємств ми вже давно забули.

— І все ж таки, нехай в усіченому вигляді, але самоврядування існує. Яка від нього користь місту Бердянську?

— Судіть самі. Завдяки впровадженим механізмам, надходження в міський бюджет від оренди земельних ділянок зросли майже вп’ятеро, від переданого в оренду майна — майже втричі. Запитуємо, що заважає країні заробляти гроші? Ви колись чули, щоб уряд подав план поповнення державного бюджету? А ми таку програму щороку затверджуємо. Завдяки плану з’являється можливість додатково заробляти кілька мільйонів на міські потреби. Зараз у нас спостерігається будівельний бум. Утворилася черга з бажаючих будувати парки, готелі, бази відпочинку... Для них ми проводимо аукціони з надання в оренду земельних ділянок під капітальне будівництво. Як головна умова орендарю пропонується укласти інвестиційний договір щодо участі в розвитку міської інфраструктури.

— А вам не здається, що це схоже на здирство?

— Можна це назвати навіть злочинною змовою. Але як бути з тим, що прийде в міськвиконком якийсь спритний дядько, візьме ділянку, а назавтра перепродасть землю за кругленьку суму? Тоді громада має повне право запитати: навіщо така влада, яка не служить нашим інтересам, а піклується про фінансовий добробут окремих особистостей? А що стосується законності, то за останні вісім років ми пережили понад 350 перевірок — КРУ, СБУ, прокуратур... Жодних порушень не виявлено.

— Проте навіть з урахуванням надпланових надходжень вам навряд чи вдасться задовольнити фінансові потреби міста. І питання раціонального використання, як ви кажете, по-братерськи розподілених додаткових коштів не втрачає актуальності.

— Безумовно. І отут система місцевого самоврядування є дуже доречною. Місто в нас умовно розділене на кілька районів. У кожному з них ми створили центр громадських ініціатив. Це дві-три прекрасно відремонтовані кімнати, умебльовані, оснащені зв’язком, комп’ютерами, Інтернетом. Іншими словами, центр — це свого роду штаб, у якому працюють співробітник міськвиконкому, дільничний і муніципальний міліціонери, а також уповноважений представник міського голови. Функції останнього зводяться не до контролю, а до організації громадськості на виконання статуту міста і правил благоустрою. Далі — на зборах громадян обирають комітети мікрорайонів і голів, які діють на громадських засадах.

Жителі звертаються в комітети з усіма питаннями, які їх хвилюють. Частину проблем удається вирішити на місці, а ті, що комітетам не до снаги, через центри громадських ініціатив вносять до плану стратегічного розвитку міста. І цей документ не припадає пилом у шафі, а майже на кожній сесії доповнюється пропозиціями городян. А міський бюджет формується виключно на основі плану стратегічного розвитку. Тобто немає необхідності вигадувати, на які цілі витрачати гроші громади. Фактично нам залишається лише виконати побажання городян. От і все — коло замкнулося. Інша справа, що виконати усі без винятку накази відразу неможливо. Ну що ж, доводиться по своєму ліжку простягати ніжки. Але зате взаємовідносини місцевої влади з громадою базуються на відкритих і чесних принципах.

— Валерію Олексійовичу, та коли все так просто, що заважає впровадити цю схему в широку практику? Адже її вигода, здавалося б, незаперечна!

— Схоже, ви вже починаєте відчувати те саме, що і я. Тому що, коли пропонуєш очевидні речі, з якими навіть не бажають ознайомитися, мимоволі замислюєшся, а чи все в тебе гаразд із головою? Повірте, у мене немає бажання критикувати, хто як працює. Але ж не можна у державі постійно займатися латаннням дір. Має ж, нарешті, хтось запропонувати стратегію розвитку країни. Але замість цього у нас, пробачте, намагаються винайти українську хімію, фізику, математику...

Настав час зрозуміти, що не може бути української економіки. Усе вже винайдено, ну, можливо, за винятком окремих нюансів. От, до речі, нещодавно в складі делегації Кабміну і Верховної Ради мені довелося побувати в Польщі. Нічого нового я там не побачив і не почув. Різниця тільки в тому, що поляки запроваджують реформи в життя, а в нас у країні виступають, розмірковують, їздять вивчати досвід, але нічого не роблять.

— Вибачите, але занадто вже тривіальне, якщо не сказати примітивне, пояснення виходить.

— Можливо. Але я переконаний, що найскладніші проблеми, як правило, мають надзвичайно прості пояснення і рішення. Втім, можу пояснити докладніше. Як відомо, у нас у країні понад 400 мерів міст. Поклавши руку на серце, справді активну позицію з них займають осіб 40. Іншим, пробачите, усе по цимбалах. Тепер візьмемо для порівняння два міста. Влада першого перевиконує дохідну частину бюджету. На наступний рік суму надходжень їй установлюють з урахуванням зростання. В другому місті бюджет хронічно не виконується. І держава йому виділяє дотації. Хоча ніщо не заважає покінчити з утриманством. Варто лише щороку урізати дотації відсотків на 20. Бо інакше виходить — держава потурає тим, хто не хоче працювати.

— Виходить, основна причина в небажанні держави обтяжувати себе зайвими турботами?

— А в чому ж іще?! От дивіться, держава делегує органам місцевого самоврядування ряд своїх функцій. У принципі, ми не проти їх виконувати. Але якщо так, варто виділити і необхідний обсяг коштів. А насправді кількість делегованих повноважень щороку збільшується, чого не скажеш про їхнє фінансове забезпечення. Візьмемо, наприклад, медицину. За формулою порахували — от, вам мусять дати стільки. Вибачте, що значить мусять дати?! Чому цього «мусять дати» лише сяк-так вистачає на зарплату медперсоналу і розрахунки за енергоносії? Доводиться брати гроші з бюджету міста і витрачати їх на потреби охорони здоров’я. Тоді населення починає обурюватися — чому це влада діряві дахи на будинках не ремонтує?

Повірте, я зовсім не схильний бачити усе лише в чорному світлі. Готовий навіть визнати, що регіональній політиці приділяється певна увага. Скажімо, 1998 року з кожної заробленої гривні в розпорядженні міста залишалося 16 копійок, а в нинішньому — 40. Здавалося б, прогрес у наявності: за вісім років бюджет міста збільшився в чотири рази. Але давайте подивимося на його структуру. В основі цього зростання чотириразове збільшення зарплат бюджетникам і розрахунки за енергоносії. А на комунальні проблеми як було, грубо кажучи, 3 мільйони, так і залишилося.

— Якщо я правильно зрозумів, зараз із загального обсягу надходжень місцевий бюджет задовольняється 40 відсотками. А скільки має залишатися, щоб не було докорів у несправедливому ставленні?

— Розумієте, річ навіть не в тому, скільки. Можна наполягати, що справедливо було б 90 відсотків надходжень залишати на місцях, але все одно цього виявиться недостатньо. Тому що просто бути споживачем — це абсурд. Не можна всю арифметику звести лише до двох дій — ділення і віднімання. Треба ж, нарешті, пригадати, що існують ще множення і додавання. Тоді й бюджет зростатиме, наскільки йому економіка дозволить. Але як вона може це дозволити, коли щороку впроваджуються чергові пільги, і функція бюджету, у принципі, зводиться лише до їхнього фінансування?! Ніхто не сперечається, дійсно заслуженим і нужденним людям держава зобов’язана допомагати, але лише адресно. А всім іншим треба працювати.

Якщо дозволите, наведу ще один приклад із місцевої практики. У Бердянську, як і загалом по країні, ми продаємо майно територіальної громади. Раніш виручені гроші доводилося використовувати на ліквідацію боргів із зарплати бюджетникам. Тепер з такою практикою покінчено — ніяких боргів немає. А кошти, які надійшли від продажу майна і землі, використовуються виключно на капітальні ремонти, реконструкцію і капбудівництво. За вісім років балансова вартість майна громади не тільки не зменшилася, а й зросла вдвічі. Гроші вкладено в основні фонди, а місто одержало нову бібліотеку, спорткомплекс, музей історії міста. Зараз будується картинна галерея з виставковим залом. А держава що робить? «Криворіжсталь» продали, а тепер мають намір гроші поділити і роздати. І що, країна від цього розбагатіє?

— Валерію Олексійовичу, а що потрібно для того, щоб країна дійсно стала багатшою?

— Я глибоко переконаний, що корінь зла лежить в існуючій системі управління. Вона в нас була порочною, а зараз узагалі розвалена. Біда в тому, що ця система залишилася радянською, а економіка стала ринковою. Тоді як принципи управління державою, на мій погляд, це те ж саме, що принципи управління будь-яким підприємством. Давайте розберемося, з чого починає нормальний господар, прийшовши до керівництва підприємством? Він вивчає структуру виробництва і намагається оптимізувати витрати з метою одержання максимального прибутку.

Беремо «підприємство» Україна. Його функції чітко прописані в Конституції. От і давайте з урахуванням норм Основного Закону вибудовувати його структуру. Наприклад, виходячи з конституційних вимог, держава гарантує своїм громадянам безплатне медичне забезпечення. Виходить, має бути орган, який би цю роботу координував, організовував, розвивав. Малюємо квадратик — Міністерство охорони здоров’я. Далі: держава гарантує освіту — позначаємо відповідне міністерство. І так далі.

Зрозуміло, ці квадратики необхідно доповнити виконавчими вертикалями, і ми одержимо структурну схему державного управління. Але якщо її зіставити з нинішньою, залишається лише жахнутися. Тому що ті самі завдання дублюються кількома відомствами. Про величезну кількість дозвільних інститутів й говорити нічого. Мало того, що з ними треба погоджувати всі дії, так вони ще потім не дадуть спокійно жити і працювати. Питається, кому все це треба? Адже можна побудувати чітку вертикаль — від уряду до його представництв в областях, скажімо, за прикладом польських воєводств. А в місцевих радах створити виконавчі органи. Тоді в нашій країні вийде справжнє самоврядування.

— Ці ідеї, так би мовити, речі в собі, чи ви пропонували їх упровадити?

— Звісно, пропонував. Причому неодноразово. І не у вигляді теоретичних розвідок, а конкретних механізмів, які успішно працюють у нас в місті. Президенту і колишньому прем’єру було подано 34 інновації. Чесно кажучи, ми сподівалися, що їх вивчать, сертифікують і реалізують на практиці. Але, схоже, нікому це не потрібно. Принаймні відповідей немає досі.

— Скажіть, а як ви ставитеся до того, що з наступного року ради формуватимуться на основі партійного представництва?

— Я категорично проти цієї ідеї. Можливо, на загальнодержавному рівні вона якоюсь мірою виправдана. Парламент справді повинен займатися вирішенням глобальних політичних завдань. Але про яку політику може йтися в місцевій раді? Я в такому випадку кажу, що каналізація у нас як була безпартійною, такою і залишиться. І від того, що депутати почнуть представляти інтереси партій, а не жителів округів, краще не стане.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво