УТОМА МЕТАЛУ - Політика - dt.ua

УТОМА МЕТАЛУ

27 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 27 вересня-4 жовтня

Так це називається в сопроматі. В житті — це коли кожен прожитий день і місяць можна зараховувати за два, а то й за три...

Так це називається в сопроматі. В житті — це коли кожен прожитий день і місяць можна зараховувати за два, а то й за три. Вир подій останніх місяців стомив нас украй. Причому не лише політиків, безпосередніх учасників боротьби. І не тільки тих, хто все ще сподівається, віддає останні копійки за газету, хто вірить і засинає за північ, після всіх новин, чимраз коротших, одноманітніших і брехливіших. Втомилися всі ми, втомився народ України — стійкий і терплячий, міцніший за метал. Про це свідчать дані загальнонаціонального опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова 18—24 вересня 2002 р. (методом особистого інтерв’ю були опитані 2002 респонденти старші 18 років у всіх регіонах України).

Ми ще раз переконалися, що народ розумніший, ніж про нього думають політики, та й власне — розумніший за самих політиків. Люди не вірять владі і, схоже, вже не повірять багатьом її нинішнім носіям. Люди сьогодні більше на боці опозиції, але так буде не завжди, розчарування її діями вже помітне. Люди хочуть дивитися в майбутнє з надією, але саме хочуть — активно відстоювати своє право на краще майбутнє готові далеко не всі. Люди не все розуміють, але у важливих питаннях здатні вирізнити правду в потоці брехні. Є підстави вважати, що якби парламентські вибори відбулися сьогодні, вони були б не такими сумними, як 31 березня, і вибір наш був би дещо інакшим.

Громадяни і влада за відсутності діалогу

Опитування засвідчило: понад половина дорослого населення країни (52—54%) так чи інакше, за будь-якої постановки питання, не підтримують владу, не вірять їй і прагнуть змін.

55,3% опитаних громадян підтримали основну вимогу акції протесту «Повстань, Україно!» — дострокове усунення від влади (імпічмент) Президента Л.Кучми (не підтримують цієї вимоги 29,5%).

54% не згодні з тим, що акція протесту становить загрозу національній безпеці країни і може спровокувати в Україні громадянську війну (вірять у «страшилки» влади 27%).

52% негативно поставилися до заборони київських властей на проведення акції в центрі столиці і пропозиції провести її за містом, на аеродромі «Чайка»; вони впевнені, що «таке рішення спрямоване на те, щоб ускладнити проведення акції і щоб про неї дізналося якнайменше людей» (23,3% вважають, що «таке рішення продиктоване турботою про збереження центральної частини міста і про зручність громадян, які не збираються брати участь в акції»).

54,6% засуджують дії влади, яка за допомогою міліції знесла наметове містечко учасників протесту біля будинку президентської адміністрації, вважаючи такий крок «силовим придушенням акції опозиції» (підтримують такі дії 26,2%).

67% називають кримінальну справу, порушену прокуратурою проти організаторів акції «Повстань, Україно!», не кримінальною, а політичною (солідарні з прокуратурою вдесятеро менше громадян — 6,7%).

Розглянувши наведені цифри, неважко зробити висновок, чиї аргументи для громадян вагоміші й переконливіші — влади чи опозиції. Чому так? А тому що аргументи влади — влада, причому реалізована як сила, а не розум, як знаряддя придушення, а не засіб передбачення і попередження. Хоча фахівці порахували: попередження конфлікту коштує, як мінімум, удесятеро дешевше за його локалізацію.

Поведінка влади до і під час акції свідчить про одне: влада не змогла спрацювати на попередження. Адже акція виникла не спонтанно, вона анонсувалася завчасно, готувалася мляво, починалася спокійно, а крім того, справді розрізнена опозиція час від часу посилала сигнали готовності до розмови із владою (частіше і довше за решту діалог пропонував лідер «Нашої України»).

Проте влада вчинила, як завжди, і вдалася до звичних аргументів. Їх три. Перший: нас (владу) ніким замінити, опозиція не має переконливої програми дій (те, що Президент ніколи не мав її, залишається начебто за кадром). Аргумент другий: опозиція — щось нереальне, це все «колишні, але нині в немилості», і до того ж різнобарвні за ідеологією, «гримуча суміш» без об’єднуючого начала, от-от розпадуться. Третій аргумент: опозиція — це загроза національній безпеці, революція, громадянська війна. Вже тут не стикується: навіщо боятися того, що слабке і нестабільне? Як бачимо, з аргументацією у влади не склалося, як не складалося і раніше.

Звернути увагу слід не на аргументи, а на дії влади. Тут справді є предмет для серйозної розмови, з огляду на «загрозу національній безпеці», на окремому засіданні РНБО. Де наш секретар РНБО? Ще на посаді? Його, законом уповноваженого формувати порядок денний Ради, не турбує, що не «бомжі і психічно хворі», а обласні ради відразу кількох східних областей по суті загрожують Президенту, маючи намір змінити пріоритети задекларованої ним зовнішньої політики, хочуть проводити референдуми — про нову державну мову, про новий союз, хто — з Росією і Білоруссю, хто ширше — ще і з Казахстаном, Киргизстаном і т.ін. (ЄврАзЕС)? Пам’ятається, у лютому кримський комуніст №1 значно м’якше пригрозив референдумом, так проти нього відразу всі ополчилися й уберегли країну. Невже влада спокійно дивитиметься, як країну шматуватимуть на частини, аби знизити масштаб акції (законної і мирної!) на кілька десятків тисяч чоловік? Чи не зависоку ціну сплачуємо за спокій кількох людей?

Залякування владою опозиції і пересічних громадян, застосування нею сили — свідчення її слабкості. Сильна влада, яка спирається на підтримку народу, не боїться — ні діалогу, ні відкритості, ні відповідальності, ні свого оновлення. Наша влада боїться, а тому виявила силу мускулів і слабкість розуму. Результат — утрата довіри і підтримки громадян.

Найбільше, як і варто було очікувати, втратив її головний носій — Президент. Серед усіх державних інститутів він має два рекордно низькі показники. По-перше, його дії не підтримує найбільша кількість громадян — 53,3% (на другому місці міліція — 46,3%, на третьому парламент — 45,1%). По-друге, дії Президента підтримує найменша кількість громадян — лише 6,6% цілком і 34,6% частково (разом — 41,2%), показник міліції — 43,9%, парламенту — 46%. Показники решти держструктур — уряду, органів влади в регіонах і місцевого самоврядування — помітно вищі.

До діяльності Леоніда Кучми персонально як політика громадяни ставляться ще критичніше: цілком її підтримують лише 5,9%, частково — 29,8% (у сумі 35,7%), зате не підтримує понад половина опитаних — 57%. Настільки високого показника зі знаком «мінус» сьогодні не має більше ніхто із впливових політиків країни, причому в решти цей показник нижчий 50%. Тривожить наростання протестного потенціалу стосовно глави держави: травень — 7,7% тих, хто цілком підтримує, проти 51,3% тих, хто не підтримує взагалі; червень — 7,5% і 53,6%; серпень — 6,4% і 54,1%; вересень — 5,9% і 57%, відповідно. За літній період Президент Леонід Кучма втратив близько 700 тис. прихильників, зате здобув два мільйони противників. На пряме запитання про зміну ставлення до Леоніда Кучми за час, що минув після парламентських виборів 31 березня, 34,6% громадян заявили, що воно погіршилося, і лише 4,2% стали ставитися до Президента краще.

54,5% не вірять у щирість намірів Президента стосовно зміни форми державного управління, проголошених ним 24 серпня: з них 17,6% бачать за цим «намір Президента перекласти на парламент відповідальність за власні дії», 16,3% вважають такий крок «поступкою під тиском дій опозиції», ще 20,6% — «прагненням зірвати акції протесту опозиції, повідомивши про свою готовність передати частину повноважень парламенту»; і лише 9,3% переконані, що Президент «має намір підняти рівень демократії в Україні». При цьому 50,9% вважають політичну реформу, про необхідність якої заявив Президент, справді важливою для країни.

Наближається до нульового і рейтинг дуже близьких до влади і її глави. Віце-прем’єр В.Семиноженко, відомий, зокрема, цілком євразесівською ініціативою про продовження повноважень Леоніда Даниловича, має президентський рейтинг на рівні 0,3%; С.Тигипко, який доклав чималих зусиль, щоб створити в парламенті більшість, яка б задовольнила Леоніда Даниловича, — 0,9%; «відряджений» Президентом на посаду спікера В.Литвин — 1,4%.

У чому причина? Безумовно, зіграли свою роль касетні й інші скандали. І все ж, щомісячний моніторинг ставлення громадян до глави держави свідчить, що Президент витратив свій політичний капітал і кредит довіри останніми місяцями, особливо напередодні і після проведення парламентських виборів. Замість того щоб гарантувати рівні права для всіх учасників виборчого процесу, глава держави підтримав на виборах не найпопулярнішу в народі політичну силу. Пресингуючи при цьому тих, з ким населення пов’язало свої надії на краще. Потім — втручання у внутрішньопарламентські процеси, також супроводжуване пресингом стосовно опозиції, за яку проголосували мільйони. Спровокованим у такий спосіб протестним діям всіляко намагалася покласти край влада, що виходила при цьому за межі правового поля і людської моралі.

Такі дії не залишилися поза увагою громадян. Правомірний висновок: процес утрати довіри людей до Президента набуває стійкого характеру; хоч би що він робив, хоч би що ініціював, хоч би які гасла проголошував — повернути колишній кредит довіри йому вже навряд чи вдасться. Здається, не ми перші дійшли такого висновку. Зверніть увагу: останнім часом уникають згадувати у ЗМІ рейтинги Президента та решти політиків; таке враження, що соціологічні служби згорнули свої дослідження. Можливо, тривожну тенденцію першими помітили політологи, які працюють з Банковою, і скорегували «темники» для ЗМІ. Принаймні і М.Погребинський (Київський центр політичних досліджень і конфліктології), і М.Михальченко (Всеукраїнська соціологічна служба, створена за розпорядженням Президента), які раніше регулярно публікували рейтинги політиків, уже давно з цього приводу не спілкуються з журналістами.

Так далі жити не можна. А як можна?

Згідно з результатами дворічних опитувань, опозиції не треба було особливо перейматися, формуючи соціальну базу, суспільну підтримку і виконуючи інші необхідні в таких випадках рухи. Треба було лише почути глухе ремствування невдоволення за межами Печерських пагорбів. Опозиція спрацювала як датчик, що реагує на відхилення від норми і передає сигнал нагору — до системи управління для прийняття рішення й зворотної реакції. Але система управління зробила вигляд, що датчик бреше, а тому показуване ним відхилення від норми — підступи чи то ворогів, чи то люмпенів, але все одно — ворогів держави.

За цих умов опозиції було неважко одержати підтримку на негативних гаслах на кшталт «так далі жити не можна», а також — «Ганьба!» і «Геть!!!», які добре лягають на все і з будь-якою кількістю знаків оклику. Складніше було підняти народ, але це проблема організації і ресурсів. Потрібно віддати належне трійці лідерів, ці завдання вони змогли вирішити.

Громадяни, яких раніше не чули політики настільки високого рангу, одержали шанс бути почутими — і скористалися ним. Чи ж варто дивуватися, що в очах громадян і сама опозиція, і ініційована нею акція протесту постають зовсім у іншому світлі, ніж в очах влади.

На відміну від влади, переважна більшість (67,5%) громадян вважають, що ні народу України (67,5%), ні їм особисто (81,2%) акції опозиції не загрожують. Більш того, 16,5% упевнені, що акції принесли народу України користь — проти 7,3% переконаних, що вони зашкодили; 9,1% вбачають користь в акціях для себе особисто, шкоду — 3,1%.

Що стосується загрози Президенту, то тут, мабуть, думки громадян і влади збігаються — 50,4% опитаних підтвердили, що акції опозиції є загрозою для глави держави (не погодилися з такою думкою 31,3%). Майже чверть (23,6%) вважають, що на загрозу наражаються олігархічні клани (не згодні з цим — 46,3%).

Відповідно, ставлення громадян до політичних сил, які брали участь в акціях, змінилося на краще. Найбільше отримали: «Наша Україна» — 13%; СПУ — 9%; КПУ — 8%, БЮТ — 7%. Максимально заохоченими виявилися, як звичайно, найменш причетні...

Відчутно зріс президентський рейтинг і лідерів опозиції, на відміну від глави держави і тих, хто поруч нього. Якби вибори Президента України відбулися «наступної неділі», то в першому турі не переміг би ніхто, а в другий пройшли б В.Ющенко (25%) і П.Симоненко (12%). А якщо припустити, що до згаданої неділі Віктор Андрійович визначиться, нарешті, із своїми численними хобі, зупиниться, наприклад, на живопису або бджолах, піде з публічної політики, — то розклад зміниться. Але не на користь влади. У першому турі не переможе ніхто, а в другий виходять Ю.Тимошенко (13,1%) і знову ж П.Симоненко (12,7%). Тобто у кожному разі хтось від опозиції. І є підстави вважати, що в другому турі переможе не Петро Миколайович: занадто вже якісно і двічі спрацював проти комуністів майбутній попередник гіпотетичного Президента — Леонід Данилович, лякаючи народ «червоною» загрозою.

І все ж, найбільше шансів стати спадкоємцем у Віктора Андрійовича. Воістину, незбагненні шляхи або прикуп відомий? За цілковитої неучасті В.Ющенка в підготовці акції він сприймається людьми як лідер (?!) опозиції (?!). Принаймні, таким його вважають 28%, а Ю.Тимошенко дісталося лише 13,2%, П.Симоненку — 11%, О.Морозу — 7,6%.

У кожному разі, з лідером, який сам узяв лідерство на себе або призначений, опозиція, чого не скажеш про владу, користується значною підтримкою народу.

Їй удалося частково прорвати інформаційну блокаду, змусити говорити про себе і чути себе. Схоже, Юлії Тимошенко вдасться виконати дану обіцянку — змусити владу засинати, спати і прокидатися з думкою про опозицію. Тим самим одна із задекларованих опозицією цілей — підсилити невиразне ремствування до досить потужного гулу — досягнута. Про те, що більшість людей в Україні не хочуть так більше жити, як і про те, кого і куди «Геть!» — почули не лише на Печерському пагорбі, а й на Капітолійському.

Опозиція об’єдналася, після 16 вересня вже реальніше оцінила свої сили і можливості, і налаштувалася на тривалу боротьбу — що, мабуть, для нинішньої української влади страшніше, ніж короткочасний штурм місцевої Бастилії. Проти штурму у влади є цілком легітимні засоби. Проти затяжної, млявої опозиційності в неї ефективних засобів немає. Це як грип без температури — збивати начебто нічого, а летальний результат не виключений.

Чи зможе опозиція підняти народ на штурм? Навряд чи. По-перше, вона вже зрозуміла, що, не провокуючи владу, вірніше, не давши владі можливості далеко піти від судових виконавців у камуфляжі, вона може домогтися більшого. По-друге, підняти наше населення на штурм не так-то й легко.

У серпні намір взяти участь в акціях опозиції висловлював кожен п’ятий — 21,2%; у вересні наявність такого наміру підтвердив уже лише кожен десятий — 10,1%; засвідчили участь в акції 16 вересня — лише 3%. Чи означає це, що громадяни за місяць полюбили владу і, зокрема, Президента як ближнього свого? Зовсім ні. У серпні підтримували основну ідею акції — вимогу дострокової відставки Президента — 52,4%, у вересні — 55,3%; не підтримували — 28,9% і 29,5% відповідно. Якщо врахувати похибку, то нічого не змінилося у ставленні громадян до Президента. Але щось заважає нам вийти на вулицю, на площу і на мітинг.

Не знаєш, чи то плакати, чи сміятися від переліку причин, що завадили тим, хто мав намір узяти участь в акції, це зробити: у третини (33,2%) не було часу, ще третина (33,8%) — хворіли або були у від’їзді; 13% — відчули непевність у тому, що акцією можна досягти мети; 4% — не вийшли на мітинги, побоявшись протидії з боку влади, силових структур, керівництва й решти. І це не від великих у страху очей. Протидію цю відчули багато опитаних: 6,5% зіштовхувалися з тиском з боку керівництва за місцем роботи, навчання або проживання; 4,1% — з невмотивованими перевірками на дорогах або перешкодами в’їзду в місто; 3,5% — з відвертими заборонами на проведення мітингів; 2,9% — з тиском із боку правоохоронних органів або місцевих органів влади; 2,8% — із перешкодами при в’їзді в Київ або в обласний центр пасажирським транспортом; 1,4% — із фактами перевірок силовими і податковими органами бізнесменів, які підтримують опозицію; 1,3% — з іншими виявами тиску і перешкод. Отже, громадянам ще раз довели, що конституційні права — не для всіх, тільки й усього.

24 вересня опозиція вже не зібрала тієї кількості людей, що прийшли їй на допомогу 16-го. Чи означає це, що народ утратив довіру до опозиції і надалі підтримувати її не має наміру? Зовсім ні. Саме в ці дні проводилося наше опитування, і саме в ці дні ми одержали наведені вище дані. Відсутність великого скупчення людей перед парламентом країни 24 вересня означає, мабуть, лише одне: народ чекатиме виборів. Він уже одного разу, не так давно, сказав своє слово...

За таких взаємовідносин народу і влади — чи може влада відновити його довіру і підтримку? Теоретично так, але якщо відчутно підніме рівень життя в країні. Результати опитування напередодні акції засвідчили, що лише 14,8% громадян між демократією і добробутом вибрали б демократію; понад половина (57,1%) населення згодні жити в державі зі значним обмеженням прав і свобод, але з високим рівнем життя. Там, де рівень вищий — і незадоволених менше. І це засвідчило телефонне опитування киян, проведене безпосередньо після акції — 19 вересня. Прийняте на акції протесту рішення про дострокову відставку Президента підтримали тільки 44%, тоді як загалом по країні цю вимогу підтримують 55,3% населення (при 71,7% тих, хто виступає за добровільну відставку Президента).

Причини таких регіональних розходжень очевидні. Середня зарплата киян, приміром, у липні становила майже 680 грн., що набагато перевищує середній у країні рівень (398 грн.), а в Тернопільській області — 250 грн. На 1 вересня офіційний рівень безробіття в Києві становив 0,5%, у Рівненській області — у 14 разів більше — 7,1%. Звідси і відмінність у підтримці гасел опозиції. Чи зможе влада забезпечити гідний рівень життя громадян за межами столиці? Досвід останніх восьми років свідчить, що навряд. Народ уже давно не вірить обіцянкам влади і не довіряє їй.

Інший шлях для влади — піти на діалог з опозицією, щоб спільними зусиллями знизити напруженість і розпочати предметну і довірчу розмову. Чи готова до цього влада? Відповідь знов-таки негативна. Влада довела це 16 вересня від’їздом у Зальцбург та зносом наметового містечка і ще раз підтвердила 24 вересня — утримуючи депутатів на сходах біля президентського кабінету під охороною автоматників.

Тоді у влади залишається один аргумент — влада. Тут немає тавтології. Якщо влада звертається до «судових виконавців» з кийками й у камуфляжі, то це означає, що вона боїться, що вона слабка. Але це ж означає, що так не може тривати довго. Вже сьогодні, можливо, завтра силовики звернуться до неї і попередять, що довго пресингувати всю країну їм не до снаги. Можна «задавити» зо два десятки депутатів-бізнесменів, можна залякати 226 депутатів — на одне-два голосування, можна виставити спецназ навколо всіх телерадіоцентрів, телеграфів, мостів — на один-два тижні, можливо, на місяць, але блокувати всю країну, весь бізнес, що втомився від нечесної гри без правил, «пригнути» всіх депутатів, які втомилися бути багаторічним музичним супроводом для одного танцюриста — практично неможливо. Влада дуже швидко вичерпає свій невеликий запас легітимних і не дуже легітимних репресивних заходів.

Влада вже погано чує — не лише власних громадян, а й справедливі запитання ззовні. У кожному разі, вона намагається відповідати не тому, хто запитання поставив і чекає відповіді. Нас запитує про «Кольчуги» стратегічний партнер, а ми із роз’ясненнями поспішаємо в ООН, відповідаючи при цьому не на поставлене, а на інше запитання, — вважаючи, мабуть, що коли можна грати в глухонімого із власним населенням, то на це «поведуться» й інші країни. Влада підходить до межі. Межі, за якою вже не має значення думка світової громадськості...

Діалог справді потрібен. Принаймні для вирішення одного завдання на майбутнє — зробити все, щоб наступні вибори відбулися хоча б на рівні стандарту 1994 року — і за доступом до ЗМІ, і за їхньою прозорістю та демократичністю. А хто переможе на них, влада чи опозиція — вирішить народ. Він довів, що в цьому питанні політики можуть на нього покластися.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво