Усе в нас вийде! або Як Україні навчитися кататися на хвилях Історії

Поділитися
Останнім часом я дедалі чіткіше починаю розуміти — іноді раціонально, але частіше на рівні інтуїції, — що вся довколишня реальність — це хвилі, коливальні рухи різноманітних тіл, предметів, субстанцій і частинок...

Останнім часом я дедалі чіткіше починаю розуміти — іноді раціонально, але частіше на рівні інтуїції, — що вся довколишня реальність — це хвилі, коливальні рухи різноманітних тіл, предметів, субстанцій і частинок. І найсильніші хвилі — це любов, революція і творчість. Вони приходять раптово й без видимої причини — мабуть, саме так небо падає на землю.

І коли від революції, як від термоядерного вибуху в океані, навсібіч розходяться цунамі, головне — впіймати свою єдину хвилю й зуміти її осідлати — щоб вона тебе не накрила, не віднесла, не втопила. Майже як у серфінгу.

Залишитися на гребені хвилі — ось як нині звучить українське кредо. Країна, яка ще недавно копіювала своїх сусідів і намагалася запозичати досвід чужого процвітання, раптом сама за лічені тижні стала генератором нових, ще незрозумілих, невідомих світу сенсів людського розвитку. Але що ж далі?

Григорій Богослов, отець Східної церкви, вельми шанований, до речі, у старій Україні, вчив, що людина (не ми, грішні, певна річ, а людина преображена — людина у своєму максимальному, богоподібному розвитку) в ієрархії сутностей посідає вищий щабель, ніж ангели. Здавалося б, ангели — світоносні створіння, далекі від людських гріхів. Але в них є лише «тонке» тіло, а тому вони позбавлені можливості творити. Людина ж наділена цим унікальним даром — деміургійністю, здатністю до творчості — і в цьому виявляється її схожість із Творцем.

Тому найтрагічніше в житті — ентропія, безглузде розсіювання вітальної енергії, даної людині. Це коли твої життєві сили нікому не потрібні. Це коли в твоїй божественній змозі перетворювати світ ніхто не зацікавлений. Це коли твій творчий потенціал, хоч би в якій галузі він проявився, помирає від незатребуваності — приблизно так радянські блочні будинки десь за полярним колом із велетенським коефіцієнтом тепловтрати зовнішніх стін обігрівають узимку вічну мерзлоту. Не випадково в метафізиці саме словом «ентропія» називається руйнівна присутність диявола у світі.

Я люблю розмовляти зі старими людьми. Дуже часто це набагато цікавіше, ніж розмовляти із їхніми дітьми чи онуками, моїми ровесниками. Тим, хто пережив Велику Вітчизняну, ставлю одне й те саме запитання: що найгірше було при Сталіні? Колективізація й розкуркулювання? Голод 1933 року? Репресії? Боротьба з релігією та церквою? Дивно, але найбільше ображало чомусь інше. Після війни, коли наш народ переміг страшенну фашистську «навалу», суспільство переживало грандіозне емоційне піднесення — люди вперше відчули себе творцями історії. Здавалося, відтепер усе мало стати на свої місця й Радянському Союзу не буде рівних за могутністю та креативною енергетикою, і наш народ покаже всьому людству шлях промислового й духовного відновлення, і Сталін зі злобного тирана раптом перетвориться на титана-надлюдину.

Та ба! — сталінський режим побоявся сплеску народної енергетики: із Берліна, Варшави і Праги тріумфуючих переможців — прямою дорогою в Сибір, у ГУЛАГ. Ну, а ті, кого не в Сибір, зачаїлися від страху, воліли не «висуватися» й дожити до кращих часів. Така ось ентропія «по-сталінському». У пам’ятку ентропія «по-горбачовському»: прагнення все перебудувати обернулося знесенням самої державної конструкції. У Росії нині дедалі більше людей вважають, що проект «Путін» — це також грандіозне розсіювання людської енергії під виглядом її концентрації.

Хоч як дивно це звучить, але саме «зливання» розбудженої вітальної людської енергії — головна небезпека, яка чатує на новий український політичний режим. Коли весь Майдан зачаровано слухав психоделічні композиції Марії Бурмаки «Ми йдемо!», починало здаватися, що ось-ось — і «ми прийшли». Але в тієї ж таки Бурмаки, лишень ранньої, є пісня, в якій значно точніше описуються перспективи нинішнього українського розвитку — «Йти ще довго» (на вірші Майка Йогансена). До речі, пісня про мости в небеса, про «загірні комуни» й про те, що головний смисл революційної утопії — внутрішнє перетворення людини.

Так, основний етап помаранчевої революції ще попереду, радіти рано. І пов’язаний він не з наметовим містечком на Хрещатику й не з полум’яними закликами зі сцени революційних вождів у помаранчевих шарфиках. Головне — це нове розуміння політичної влади: влада — як служіння, як відповідальність перед Богом і народом, а не як ключ до збагачення та власного домінування.

Революція не закінчується інавгурацією нового президента, завоювання влади — це старт, а не фініш. Закінчитися інавгурацією може політичний бунт, переворот, заколот. Справжня революція претендує на більше — на переформатування буття як такого, і соціального буття зокрема. Чи бодай окремих завмерлих, а тому позбавлених справжнього життя проявів «політичного». Тому першорядне завдання — ротація еліт на принципово новій для України основі, на основі пріоритету надособистісних інтересів.

Помаранчева революція відкрила шлях кільком альтернативним сценаріям післяреволюційного розвитку. Один — найпростіший: «влитися» у формат існування, запропонований «світовим урядом». Звісно, частиною «Золотого мільярда» Україні не стати, але багато хто був би радий стати хоч сателітом у системі сучасних світових відносин.

Інший шлях — складніший, він пов’язаний із консервативно-революційним розвитком, зі стратегією «модернізація без вестернізації», з розбудженим на Майдані етичним ідеалом Святої Русі, з козацькими поняттями про власну гідність і самодостатність. Але саме такий шлях видавався найбільш цікавим і творчим найпроникливішим соціальним мислителям. Після помаранчевої революції він став цілком реальною програмою подальшого українського політичного розвитку, того самого унікального «українського шляху».

Верховна влада як така має сакральний вимір. У монархічній державі все просто: там постать монарха, «помазаника Божого», має містичне значення — вона ніби зв’язує воєдино вишній і долішній світи. Президент у державі з республіканською формою правління найчастіше сприймається як найнятий за контрактом менеджер. У нового Президента України після всього, що сталося, вже не вийде бути «просто менеджером».

Нині перед ним стоїть надзвичайно складне завдання: стати гарантом осмисленості українського існування, резонатором вітальної енергії українських людей, уможливити самореалізацію кожного окремого «маленького українця». Президентові треба навчитися ловити і тримати хвилю. При ньому українці не повинні нудитися від нереалізованості у своїй країні, не повинні мріяти про втечу до Росії, Європи, США, Канади чи будь-куди ще, як це відбувалося протягом усієї української історії, Україна з цвинтаря нереалізованих талантів має перетворитися на найпотужніший генератор креативної енергії.

Так, це означає, що президент повинен буде піти наперекір українській традиції, наперекір українському історичному досвіду, наперекір національній «кармі» вічних невдах. Адже Україна — це розсадник дуже талановитих у різних галузях і дуже енергійних людей, яким завжди було складно реалізуватися на батьківщині. Тому українські таланти, українська креативна енергія працюють на інші культури, на інші народи й держави. На хвилі помаранчевої революції люди України вже встигли відчути, що потенційно — це найчудовіша країна, що вони їй потрібні, що без них вона не проживе, що реалізовуватися треба саме тут, і ніде більше. І не обов’язково жити у великих містах — Києві, Донецьку чи Харкові, можна і в невеликому Кіровограді, Чернігові, Ужгороді чи на хуторі в Полтавській області. Але скрізь треба відчувати, що ти не зайвий, не маргінал, що твоє життя сповнене набагато вищого сенсу, ніж бути московським, італійським або словацьким гастарбайтером. Такою самою має стати й держава. Це щось більше, ніж радянська «впевненість у завтрашньому дні», — фактично це ідеологія нового солідаризму, модель якого загалом було продемонстровано на Майдані. Певна річ, таке завдання вкрай складне, але без його розв’язання Україна вкотре «зіллє» енергію своїх громадян і програє всі свої позиції й потенціали — цього разу безповоротно й назавжди.

Так, президент повинен у країні все поставити з голови на ноги. Як, приміром, державний прапор. Вважається, що на ньому цілком реалістично зображено поле пшениці та блакитне небо. Але більш тонкі інтерпретатори абсолютно справедливо зауважують: коли вірити в незбагненний зв’язок між таємними символами й реальністю, із цим прапором Україну нічого доброго не чекає. Річ у тому, що уявлення про гармонійний лад буття вимагає, щоб згори була саме жовта (золота) смуга, яка символізує вишній світ, а знизу — синя, яка символізує світ «щільний», матеріальний.

Те ж саме й із національною ідеєю, стратегією розвитку, проектом «Україна». Чомусь дехто вірить, що «справжній світ» — він тільки на Заході, у Європі та США, що саме туди треба спрямувати всі свої помисли й якомога швидше інтегруватися, якщо раптом пощастить і не проженуть. Але нині, після помаранчевої революції, після відродження в українському суспільстві стародавньої вічової традиції, Україна, перефразовуючи відому співачку, «сама собі буде правда». Віче, солідаризм, соборність — категорії з теорії так званої «органічної демократії», що не має нічого спільного ані з радянським «егалітаризмом», ані з євро-американською ліберальною демократією. Після помаранчевої революції мрія про інтеграцію в євроспільноту, по-своєму хвору та стражденну, не набагато перспективніша, ніж відновлення СРСР. Зрозуміло, багато європейських соціальних та інших технологій актуальні для України, але в плані основних цінностей український багаж принципово цікавіший за європейський. Україна має змогу стати своєрідною лабораторією оригінальних консервативно-революційних солідаристських соціальних ідей, полігоном передових конструкцій суспільного устрою: до революції про це ніхто не наважувався навіть мріяти. Тепер воно саме йде в руки.

Ті, хто вірить у зоряні розклади, вважають, що з помаранчевої революції розпочалася нова ера — ера Водолія. Ті, хто шанує архістратига Михаїла, покровителя Києва, кажуть, що небесне воїнство вберегло помаранчеву революцію від кровопролиття; дай Боже, убереже й від свого «1937 року» — це коли «прагматики» «зачищають» революційних «романтиків». Або коли колишні соратники гострять одне на одного ножі. Можливо, тому Ющенко-президент і Тимошенко-прем’єр — це ідеальне, архетипове втілення української політичної мрії: «поміркований» чоловік і жінка-надлюдина. Революція показала, ці «інь» і «янь» майже ідеально одне одного доповнюють — як стихії Повітря та Вогню.

Коли людина закохана чи коли вона перебуває на вершині творчого натхнення, у неї частішає пульс, дихання стає глибоким і уривчастим, серце посилено б’ється, відміряючи миттєвості повноти існування.

Революція, любов і творчість — це завжди влучання в такт, завжди резонанс. Резонанс із диханням, із вібраціями душі коханої людини, із незримою світовою гармонією, із хвилеподібним коливанням Вічності. Не випадково талановиті люди кажуть, що всередині їх постійно лунає якась музика. Не випадково дуже багато людей, котрі стояли на Майдані під час помаранчевої революції, без жодного перебільшення заявляють, що відчули подих Історії. Адже якщо не кожна, то принаймні кожна друга українська людина — вона сама по собі — маленький деміург: рівень креативності в слов’ян узагалі дуже високий, а в українців, мабуть, навіть зашкалює. Не менш як у половини є своя маленька правда, свій проект, своя рацпропозиція — або зі зміни життя, або з преображення буття.

І поки найвища хвиля у світовому океані — українська, треба чимшвидше її осідлати. Головне — не впасти, не злетіти, не потонуть, не розчаруватися, подолати зневіру та скепсис, не розпорошити енергію.

Головне — якомога швидше навчитися кататися на хвилях.

P. S. Кажуть, анекдоти складають не конкретні живі люди, а Всесвітній Розум. Коли читаєш анекдоти про Януковича — охоче віриш. Коли читаєш анекдоти про Ющенка — бачиш руку чорних піарників. Іноді хочеться думати, що японські самурайські вірші по Інтернету також розсилає Всесвітній Розум.

Останній текст, отриманий автором цих рядків по «спам»-розсилці, такий:

Блискавицями спалене серце,

І душа, що зібралась

у засвітні мандри.

Розпечена лава стікає

на снігом завіяну землю...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі