Уроки кризи-2. Кінець епохи - Політика - dt.ua

Уроки кризи-2. Кінець епохи

19 червня, 2009, 16:24 Роздрукувати Випуск №22, 19 червня-26 червня

Останніми місяцями, коли я дивлюся і слухаю виступи провідних українських політиків, мене не полишає відчуття легкої божевільні...

Останніми місяцями, коли я дивлюся і слухаю виступи провідних українських політиків, мене не полишає відчуття легкої божевільні. Тоді як для найкращих умів усього цивілізованого світу вже майже рік єдиним і незаперечним пріоритетом є тема фінансово-економічної кризи, наша владна еліта зайнята тільки одним: відчайдушною, нестямною боротьбою за владу. Ну гаразд, припустімо невдовзі переможець цієї сутички отримує повну свободу дій. Але куди він поведе країну? Про це взагалі не йдеться! Кого не послухай, усі стверджують одне: «Дайте покермувати, я найкращий управлінець».

Але країна — це не завод і не банк. Тут самим ефективним менеджментом не відбудешся, тим більше в часи справді надзвичайні, коли нікому в світі не відомий сценарій виходу з кризи. Нам кажуть, що пік цієї самої кризи в Україні вже минув, і, за наявності злагоджених управлінських дій влади, розпочнеться одужання. Тобто переможемо кризу політичну — й автоматично все налагодиться. А я не вірю! Хоча б із при­чини великих сумнівів у тому, що українська економіка — сильніша і «кризостійкіша», ніж, наприклад, США, Іспанії, Швей­царії чи Німеччини. А там ситуація останніх місяців, попри відсутність суперечностей у керівництві цих країн, поки що приводів до оптимізму не дає.

В Америці недавно сталося кілька знакових подій, але одна з них заслуговує на особливу увагу. Банкрутство й націоналізація автомобільного гіганта General Motors — це не тільки крах американської моделі ринку, а й, на думку багатьох коментаторів, не більше не менше як кінець епохи. І не тільки епохи американського способу життя, а й глобально — епохи самоконтрольованого ринку як безпомиль­ного верховного судді суспільства. Америка, як би ми до неї не ставилися, була флагманом суспільства, побудованого на приватній ініціативі та принципі жорсткої конкуренції. І одним із головних символів американської мрії був саме автомобіль General Motors. У золоті для США 50-ті роки ця фірма прода­вала на внутрішньому ринку понад половину машин для приватного користування. Широко відома фраза: «Що добре для GM, добре для USA». З банкрутством GM зникає не тільки концерн зі 101-річною історією — вмирає центральний американський культурний символ.
1 червня 2009 року увійде до підручників історії як день, коли президент Обама, підписавши відповідний указ, назавжди змінив образ суспільного ладу США.

Вимушена націоналізація, на яку пішов Обама, стала для Америки, з одного боку, надзвичайно глибоким шоком, а з іншого — чітким усвідомленням того, про що один політолог влучно висловився так: останній цвях у віко труни вільного ринку забито. Напрочуд швидко — всього за кілька місяців — стало зрозуміло, що капіталізм у тому вигляді, в якому він існував 200 років, справно забезпечуючи прогрес економіки та підвищення життєвих стандартів, продемонстрував свою неготовність відповідати реаліям сучасного світу. Парадоксально, але саме глобалізація як основний інструмент просування інтересів транснаціональних компаній покладе, мабуть, край ері надприбутків цих корпорацій. Характерна недавня обкладинка американського журналу Newsweek із гаслом «Тепер ми всі соціалісти!»

(Цікаво було б півтора року тому уявити саму можливість такої обкладинки: тоді Нобелівську премію з економіки здобув американець Роберт Лукас, який рішуче стояв на тому, що великі економічні кризи канули в небуття.)

Президент Німеччини Хорст Коллер у недавній програмній промові гірко визнав: «Західна модель несе відповідальність за породження монстра — конгломерату фінан­сів і політики, який поставив світ на межу катастрофи». Провідні дер­жави світу протягом останніх 30 років звільнили ринки від усіх стримуючих чинників, дослухавшись до порад неолібералів від економіки, які співали осанну жадібності та філософії успіху за будь-яку ціну. Результатом стало казкове збагачення тонкого прошарку біржових гравців і створення небаченої в історії глобальної фінансової піраміди, яка стала валитися, загрожуючи поховати під своїми уламками всіх і вся. Горезвісний звіриний лик капіталізму показав свою справжню суть.

Місяць тому в довірчій розмові на умовах анонімності один із керівників найбільшого банку Швейцарії сказав мені, що період піднесення на світових фінансових біржах, який на той час тривав кілька тижнів поспіль, — не що інше, як штучна спроба створити позитивне емоційне тло для пожвавлення ринку, і ця спроба нічим економічно не обгрунтована. Життя підтвердило його точку зору: всього через кілька тижнів як із рогу достатку посипалися нові тривожні «вісті з фронту». Тут і невтішні прогнози з при­воду строків виходу з кризи, і часте повторення терміну «наб­лиження катастрофи», і передбачення, вслід за банкрутством найбільших компаній, дефолту цілих країн — не тільки нашої, а й Угорщини, Латвії, Ісландії і навіть Іспанії та Австрії.

Цей знайомий банкір сказав мені: для всіх виявилося величезним сюрпризом, що математичні моделі в економіці та фінансах в умовах глобалізації більше не спрацьовують. Світ виявився складнішим. І — уявіть собі почути таке з вуст «швейцарського гнома»! — суспільству та економіці як ніколи потрібні Мораль і Моральність. Інакше на нас чекає не тривалий і болісний вихід із кризи, що, на його думку, є позитивним прогнозом, а повний фінансовий і суспільний колапс із неминучими великою кров’ю та маргіналізацією у світовому масштабі. І що призвела до всього цього жадібність вищого фінансового менеджменту — розумних амбітних людей, випускників Гарварду і Кембриджу. Тих людей, котрі вважалися фінансовими геніями, котрі своїм розумом у теперішній системі з нуля за кілька років заробляли десятки мільйонів доларів. Мій співрозмовник запевняв мене, що попереджав своїх молодих активних колег: гра стала дуже ризикованою. Наступне його зауваження викликало в мене мимовільну усмішку: «Нам тепер зрозуміло, що слід розібратися з тим, як навчають нашу молодь у найкращих університетах». Я відразу згадав безсмертну фразу Жванецького: «Може, в консерваторії щось змінити?» Ну, а у фіналі розмови банкір одного з наймогутніших швейцарських банків поставив риторичне запитання: «І, врешті-решт, хіба потрібно людині ТАК багато грошей?»

Між іншим, свідченням його щирості стало для мене повідомлення про те, що на початку червня його банк, а скоро і вся Швей­царія першою у світі прийняла регуляторні обмеження на можливість надвисоких зарплат і бонусів для банкірів. Окрім цього, передбачено захист від надмірно спекулятивних фінансових інструментів та обов’язковість попередження клієнтів про можливі ризики під час купівлі акцій тощо. Швейцарські банки як найпередовіші у світі першими постраждали від кризи, першими й роблять висновки: вони переконані, що до їхніх рекомендацій незабаром приєднаються фінансові інститути інших розвинених країн. До речі, національна агенція FINMA, яка розробила новий банківський кодекс, разом із ним розіслала прогноз для економіки Швейцарії на 2009 рік: зростання безробіття на 4%, зниження ВВП на 3%, що означає продовження спаду як мінімум на два роки. Так докладно наводжу ці цифри тому, що і за рівнем життя, і за організацією економіки ця країна, безумовно, передова у світі.

Отже, розвинений світ уже розпочав структурні зміни самої суті суспільного ладу, процес відбувається неймовірно швидко — бо загроза, на жаль, не минула, хепі-енд усе ще не є неминучим. Яс­но лише одне — у будь-якому разі, у виграші будуть ті країни, котрі максимально швидко й ефективно проведуть фундаментальну перебудову. На превеликий жаль, Україна вже «запізнюється на поїзд». А голови всіх кандидатів на роль лідера нації зайняті тільки звабливим привидом абсолютної влади. Пе­редбача­ється, як само собою зро­зуміле, що всі основні гравці знають, що робити з країною у разі без­перешкодного доступу до важелів управління. Але з їхніх поодиноких відповідей на конкретні запитання про їхні плани стає очевидно, що для всіх них апріорі система вільного ринку чудова, і треба тільки домогтися її правильного функціонування в нашій країні. Їй-богу, непогано було б примусити їх усіх хоч на тиждень припинити розкладання своїх макіа­веллівських пасьянсів і ознайомити з тим, що пише серйозна західна преса! Тим більше що я не маю ані найменших ілюзій із приводу того, що вони це хоч зрідка роблять.

(Нотатка на полях. У нас «новими обличчями» та «свіжою кро­в’ю» на можливих президентських виборах є серед інших і колишні банкіри. Уявляю повну абсурдність такої ситуації в будь-якій розвиненій країні тепер, коли саме слово «банкір» стало майже лайливим, і епітети на кшталт «безсоромні мерзотники» на адресу молодих фінансистів можна прочитати не тільки на плакатах антиглобалістів, а й у найбільших консервативних журналах Європи. До речі, повертаючись в Україну, одне з цих «нових облич» із банківським минулим у своїх інтерв’ю переконано й відверто розповідає, як рано — ще на початку 90-х — зрозуміло, що все в новому світі крутитиметься навколо грошей, і взагалі його завжди найбільше цікавив процес роботи грошей.)

Ну як можна продовжувати уперто ігнорувати процеси, які відбуваються у світі!

Вся річ у тому, що глибоко закорінений на Заході принцип при­ватної ініціативи пов’язаний із не менш важливим поняттям соціальної відповідальності. За­раз остання дала там збій, але як­що на Заході вона завжди реально існувала, то в Україні ми можемо казати про два десятиліття повної соціальної безвідповідальності та абсолютного цинізму влади і великого бізнесу. Якщо в Європі і США саме держава зараз виступає в ролі не тільки борця з кризою, а й помічника для громадян, то в нас ситуація залишається незмінною: індивідуум і держава глибоко ворожі одне одному. І абсолютно ясно, хто винен у цьому протистоянні.

У нас уже стала звичною фраза, що життя в країні зміниться тільки після зміни еліт. Але останні політичні події чітко дають зрозуміти: стара еліта ніколи добро­вільно не зречеться влади і, щоб її втримати, піде на все, аж до повно­го позбавлення народу права хоч якось брати участь у громадському житті. Тому єдиний спосіб добитися зміни еліт — створення громадянського суспільства. Тільки реальний, щирий рух знизу переламає ситуацію. Активна, пасіонарна частина країни має нарешті вийти зі сплячки й замислитися над тим, у якій країні житимуть її діти.

В Україні є журнал із промовистою назвою — «Власть денег». Нинішній цивілізаційний виклик часу всьому людству полягає в тому, щоб замінити владу грошей владою моральності. Зараз у всьому світі заново перечитують уже, здавалося б, давно викинутого на звалище історії Карла Маркса з його точним аналізом капіталізму та передбаченням гігантських криз. Їх причини Маркс вивчив досконально, зі способами ж виходу із цих самих криз у нього, як відомо, склалося гірше. Пройшовши відтоді трагічний шлях, цивілізація поступово почала розуміти, що головні відповіді на кризові виклики треба шукати у великій культурі і філософії.

Моральний закон, про який говорив Еммануїл Кант, є в КОЖНІЙ людині, і наше завдання — ввести його в саму суть функціонування суспільства. Ін­шого шляху немає. Маятник історії гойднувся. Настає нова епоха, і протягом кількох найближчих років вирішиться, яке місце у світі займе Україна у XXI сто­літ­ті. І залежить це тільки від нас.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво