Українсько-російські відносини: осінь десятиліття - Політика - dt.ua

Українсько-російські відносини: осінь десятиліття

20 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 20 серпня-27 серпня

Вам не здається, що наші відносини з головним сусідом і партнером підходять до певної межі? Принаймні наявні серйозні ознаки того, що її старанно проводять у зв’язку з виборами...

 

Вам не здається, що наші відносини з головним сусідом і партнером підходять до певної межі? Принаймні наявні серйозні ознаки того, що її старанно проводять у зв’язку з виборами. Власті в Москві та Києві, кожна по-своєму, готуються до можливих серйозних змін цієї осені. Змушені готуватися. Про те, що зовнішня політика України цілком залежить від виборів, про те, що можливості Росії вплинути на їх результат є значними, написано вже достатньо. Погодимося з цим і спробуємо піти дещо далі.

В останнє десятиліття в Україні, і не тільки в період виборів, політика влади була спрямована головним чином на самозбереження. Те, що майбутні вибори мають особливе значення в житті країни, треба розуміти, що і в українсько-російських відносинах присутня не лише кон’юнктура виборчої кампанії, а й потреба підбивання підсумків і визначення нових стратегічних перспектив. Головним чином йдеться про оцінку результатів політики стосовно Росії, яку протягом останнього десятиліття особисто визначав і здійснював Леонід Кучма. Тим більше що він сам наполегливо твердить про великі успіхи, які, виявляється, досягнуті головним чином останнім часом.

Несподівані закономірності

Справді, останні місяці позначили важливі зміни у пріоритетах зовнішньої політики нашої держави. Відбулися вони без дискусій і навіть без обгрунтованих роз’яснень. Президент, який раніше проголосив амбіційні цілі вступу до Європейського Союзу й НАТО, тепер легко від них відмовився. З огляду на специфіку української політичної кухні, ці рішення взагалі майже не мали стосунку до цих партнерів. Але вони, по-перше, позначили, що на даному етапі не варто очікувати від Києва дотримання європейських стандартів у політиці. По-друге, продемонстрували Росії, що тут готові йти назустріч її побажанням.

Українське керівництво багато років штучно підтримувало відносну рівновіддаленість від основних партнерів, але так і не знайшло засобів захисту національних інтересів, гармонізуючи актуальні завдання з довгостроковими цілями. Але сьогодні можливість продовження політики маневрування між Заходом і Росією виявилася під сумнівом. Внутрішня непевність, викликана можливою зміною влади, посилює суперечливість міжнародного становища і зовнішньої політики держави. Своєрідним рубежем якщо не для української зовнішньої політики, то для міфів та ілюзій щодо неї, стала ратифікація Верховною Радою угоди про створення Єдиного економічного простору. Прагнення стати членом ЄС і НАТО змінила готовність будувати ЄЕП із наднаціональним регулюючим органом і вилученням із планів на найближче майбутнє входження до європейської та євроатлантичної спільнот.

Донедавна Україна не погоджувалася на повномасштабну участь у жодному з міждержавних об’єднань, які створювала Москва. При цьому співробітництво у сферах, де воно виявлялося вигідним, розвивалося швидко і без жодних ідеологічних або геополітичних навантажень. Російська політика Леоніда Кучми не була позбавлена прагматизму. Вона дозволяла вирішувати деякі поточні проблеми. Зрозуміло, що широко застосовувалися тіньові схеми, а прибуток отримувала не стільки держава, скільки представники великого капіталу, репрезентованого у владі. Остання, будучи у великому бізнесі, при цьому, попри гучну проросійську риторику, була зацікавлена в дотриманні дистанції, збереженні політичного суверенітету. Проте ані стратегічної стрункості, ані навіть елементарної далекоглядності в такому курсі не було.

На геополітичному самовизначенні національної правлячої еліти позначаються об’єктивні й суб’єктивні складнощі адаптації до змін, пов’язаних з інтернаціоналізацією, боязнь малознайомого нового. Саме це (більш ніж конкретні розрахунки) визначає прихильність до співробітництва з Росією і Білоруссю. Проте очевидно, що на цьому не можна побудувати раціональну довгострокову зовнішньополітичну стратегію.

Особливо важливою причиною слабкості позицій України у відносинах із Росією є відсутність реальних успіхів і чітких перспектив розвитку співробітництва з європейськими та євроатлантичними структурами. Відмова від демократичних перетворень, гальмування ринкових реформ не дозволяють Україні виокремитися з групи пострадянських держав, розвинути потенціал партнерства. Ця сама обставина не дозволяє говорити про серйозність європейського вибору, реалізації якого мали б бути підпорядковані будь-які інші зовнішньополітичні вектори. Київ сьогодні не може запропонувати західним партнерам якісно кращу модель відносин, що виводить за межі геостратегічних розрахунків у трикутнику Україна — Росія — Захід. Виграти за рахунок особливих відносин і з Росією, і з Заходом на тих принципах, на яких це намагалися зробити останніми роками, не вдалося. Наявний рівень економічних і політичних відносин із ЄС та США не забезпечує реальної можливості подолання євразійської інерції у внутрішньому розвитку й у здобутті природнішої та гіднішої ролі в міжнародних справах.

Україна, яка затрималася на ранній стадії реформ, залишилася в напівізольованому стані і змушена самостійно вирішувати проблеми двосторонніх відносин із Росією. При цьому її власні слабкості проявляються особливо рельєфно. Нерівноправність цих відносин останніми роками поглибилась і набула рис природності. Сформована на сьогодні асиметрія нашого співробітництва грунтується не лише на різниці потенціалів. І справа далеко не обмежується тим, що за президентства Леоніда Кучми російський бізнес заволодів багатьма стратегічно важливими українськими підприємствами, що Росія здатна системно впливати на наш інформаційний простір, що країна зовсім не захищена від втручання в її внутрішні справи. Набагато більше значення має несамодостатність української правлячої верхівки. Це виявляється в її культурній, цивілізаційній, геополітичній орієнтації, у ментально-психологічному плані, зрештою — у нездатності зрозуміти й відстоювати національні інтереси. Усе це, як і невміння відповісти на виклики часу, боязнь реальних демократичних перетворень, визначає її потребу в опіці з боку добре знайомого «старшого» партнера.

Українська правляча верхівка завжди програвала російській. Але при цьому вона йшла на поступки на державному рівні, досягаючи своєрідного балансу за рахунок забезпечення групових інтересів. Склалася ситуація, коли державні чиновники в контактах із московськими колегами відчувають себе не тільки й не стільки уповноваженими суверенної держави, скільки представниками напівавтономного відгалуження міжнаціональної касти, які зобов’язані керуватися неоформленими особистими домовленостями вищих керівників, завданнями лідерів кланів, які зростили або прикормили їх. У цих відносинах утвердилася чітка ієрархія, а вияви нерівноправності сприймаються як норма.

Росія має в Україні своїх лобістів найвищого рівня; Україна в Росії не має жодних. Багато в чому це пов’язано з тим, що в нашій країні такі лобісти виникають самі, оскільки характер влади і бізнесова практика цілком дозволяють реалізовувати у такий спосіб індивідуальні та групові інтереси. Понад те, заступництво Москви стало однією з основ існування сформованого політичного режиму. Його наполегливо домагаються, за нього конкурують. Не дивно, що до наших виборів північний сусід ставиться, як до вибору надійної довіреної особи.

Росію, як і раніше, турбує можливість реального зближення України із Заходом та ослаблення через це своїх позицій. Але це вже не стосується Леоніда Кучми й обраного ним наступника. Фактично проблеми Москви у відносинах з Україною трансформувалися радикально. Раніше часом доводилося обмежувати надмірну самостійність партнерів, тепер — компенсувати їхню слабкість, нездатність забезпечити стабільність і надійну передачу владної естафети. У Росії легко й швидко усунули загрозу посилення демократичної опозиції, й у Кремлі дивуються, як це схибили в нас на Банковій. При цьому російський правлячий режим зберіг відносно привабливий фасад формально демократичної держави і виглядає набагато краще, ніж нові незалежні країни. Крім України. За основними показниками демократичного розвитку Росія й Україна, зокрема, за рівнем забезпеченості політичних прав і громадянських свобод, стоять поруч. Але в нашій країні можлива та реально має місце політична конкуренція, а повернення до демократичних реформ стоїть на порядку денному.

Інтенсивність контактів Леоніда Кучми та Володимира Путіна зростає. Але зустрічі президентів не вирішують усіх проблем. І якщо в Москві лише поступово усвідомлюють, що їм, можливо, доведеться рахуватися з наявністю в Україні різних поглядів на принципи партнерства, то в нас відхід від штампів в оцінці партнера й вироблення реалістичного курсу для основних політичних сил виступає як актуальне завдання. Хоча логіка передвиборної боротьби цьому не надто сприяє.

Найактуальнішим із завдань є розділення реальної сьогоднішньої Росії та масових уявлень про неї. Значення Росії як економічного партнера об’єктивно дуже велике. Проте важливо усвідомлювати, що головним чином це пов’язано з природними ресурсами, масштабами та якісними особливостями російського ринку збуту. Правові ж, фінансові та технологічні її показники не створюють привабливої перспективи партнерства. Тобто з Росією в її нинішньому стані можна і потрібно торгувати, взаємодіяти в освоєнні ринків країн, що розвиваються, підвищувати ефективність використання успадкованого промислового потенціалу. Водночас співробітництво з нею не може бути стимулом реформування та технологічного переозброєння виробничої сфери. Приток капіталу залишається незначним, тоді як його витік — істотним. Така ситуація безпосередньо пов’язана з політичними і правовими умовами ведення бізнесу. Тенденція згортання навіть тієї слабкої й недосконалої демократії, що склалася в єльцинський період, дедалі глибше впливає на партнерський потенціал і конкурентоспроможність Росії.

Те, що Росія виглядає благополучніше й впевненіше, ніж Україна, аж ніяк не скасовує того факту, що тенденції її розвитку більш ніж суперечливі, а результати в цілому негативні. Зменшення як політичної, так і економічної ваги у світі триває. Стратегія, розроблена за Путіна, може забезпечити велику внутрішню стабільність і керованість, подолання кризових явищ, пов’язаних із помилками і непослідовністю економічних трансформацій. Вона ж передбачає обмеження ініціативи й конкуренції, стримування суспільного прогресу. Ослаблення Росії стало одним із чинників зниження інтересу у світі й до Україні. Модна ще донедавна думка про те, що «Росія без України ніколи не відродиться як імперія», фактично втратила актуальність. Наша країна вже не зможе, навіть якщо захоче, посприяти північному сусіду в цій важливій справі. Ми, не тільки в результаті власних дій, а й завдяки російським консерваторам, дрейфуємо вниз у геополітичному табелю про ранги.

Росія, перейшовши від координації зусиль країн — учасниць СНД до суто індивідуальної політики, цілком відмовилася від свідомої або мимовільної ролі локомотива перетворень. Усі інтеграційні проекти в регіоні передбачали мінімум реформ і максимум зусиль на консервування ізольованості та створення специфічних механізмів міждержавної взаємодії, що фактично підміняють цивілізовані прозорі форми співробітництва.

Водночас Росії, цілком імовірно, не вдасться встановити в регіоні однополюсну модель відносин, проти якої у глобальному форматі вона настільки категорично виступає. Але й нормальний баланс інтересів, конструктивні довірчі відносини тут навряд чи будуть досягнуті в доступному для огляду майбутньому. Понад те, зростає відповідальність Росії у збереженні й навіть зростанні напруженості на Кавказі та навколо Придністров’я. Те, що Україна ухиляється від визначення чіткої позиції в цих питаннях, сутність яких очевидна, створює ще одну «ненормальність» у її зовнішній політиці. Угодовство перешкоджає проведенню нашою країною власної політики навіть на найбільш комфортному для неї пострадянському просторі.

Відповідальні політичні лідери повинні боротися з помилками своїх прибічників. Але як це складно тим, хто в період боротьби за виборця може скористатися цілком працюючими міфами. У випадку з Росією це стосується і єдиного кандидата від влади, і лівого. Вони не хочуть помічати (і тим більше не готові визнати), що колишньої Росії, до якої вони апелюють і на підтримці якої будують свою стратегію, вже не існує. Причому це стосується не лише влади.

Важко собі уявити, що лівих влаштовує та модель суспільного розвитку, яку сконструювало вище російське чиновництво разом із великим сумнівного походження. Росія будує державний капіталізм. Ліберальних русофілів не може не засмучувати завмирання політичного життя, поширення конформізму й громадянської пасивності. Але для мільйонів наших громадян теплі почуття до Росії грунтуються на культурній та духовній близькості. Проте і тут багато що змінюється. Зазнають трагічних змін навіть такі глибинні чинники східнослов’янського братерства, як схожість національних характерів, щиросердечність, відкритість. Повернення ситуації пригніченості владою, характерної для радянських часів, сьогодні, коли свобода по ковтку стала доступною, переживають важко. Тим більше, що воно не компенсується ані колишніми ілюзіями щодо історичної місії, гордістю за державу, ані достатньо широкими можливостями самореалізації. Звідси швидке поширення духовного примітивізму, ксенофобії або жорсткого прагматизму, що не залишає місця для сантиментів.

Українсько-російські відносини розвиваються не так, як планували в Києві та Москві. У цьому немає нічого дивного, адже і внутрішні процеси в обох країнах багато в чому розвивалися стихійно. Очевидно, що зміни тут не тільки дозріли, а й стали гостро необхідними. Принаймні в Україні.

Спроби визначити майбутнє

Українська демократична опозиція стосовно Росії постала перед складними проблемами. Головна з них — вироблення стратегії відносин із партнером, що відповідає довгостроковим національним інтересам. Проте існують й інші проблеми, без вирішення яких встановлення ефективного взаємовигідного партнерства неможливо.

Українські вибори вже стали для Росії серйозним випробуванням її регіональної політики. Сьогодні очевидно, що Україна не вписується у спрощені схеми, за якими Кремль забезпечує свої інтереси на пострадянському просторі. Наші відносини завжди були ускладненими, а тепер і поготів вступають у період альтернативних перспектив.

В Україні повторно, після 1990—1991 рр., виникли передумови для здійснення демократичних перетворень і побудови правової держави європейського зразка. Так само, як і повномасштабного входження до системи міжнародних відносин, створення системи ефективного партнерства, стабільності та безпеки. Їхня реалізація безпосередньо пов’язана з результатами політичної боротьби між демократичними силами з одного боку і консервативною бюрократією й олігархічними угрупованнями — з іншого. Закономірно, що події в Україні зачіпають інтереси її партнерів. Росія за фундаментальністю підходу далеко випереджає всіх інших.

Існує дві думки щодо того, яка з причин змушує Москву поспішати з вирішенням питань, які вона має до Україні, до виборів. Основних таких причин дві: передбачення, що домогтися свого за нового президента буде складніше, і прагнення скористатися слабкістю нинішнього президента, позбавленого маневру і змушеного турбуватися про власні перспективи. Важливо також визначити, в якій пропорції в активності росіян присутній винятково кон’юнктурний ажіотаж і реалізація певної довгострокової стратегії. Проте сьогодні позначаються й інші подібні можливості. Вони пов’язані зі зростаючою роз’єднаністю тих сил, які були і формально продовжують бути опорою влади Леоніда Кучми.

Особливість ситуації полягає ще й у тому, що російський президент у нашій країні набагато популярніший, ніж власний, всенародно обраний. І очевидно, що багатьох цілком би задовольнила перспектива отримати національний варіант Путіна, тобто раціональніше, позбавлене розгнузданої ненажерливості та персонально привабливіше обличчя такої самої влади. Таким чином, з’являється можливість ширшого використання в Україні «успішного» російського досвіду владарювання.

Росія, маючи на увазі її власні характеристики, об’єктивно зацікавлена у блокуванні демократичних перетворень в Україні. Таким чином вона ліквідує загрозу її геополітичного переорієнтування і зберігає зручну, виграшну для себе подобу системи влади, що гарантує «особливі» відносини та надійний контроль молодшого партнера.

Особливі умови боротьби за збереження влади породили нове явище — взаємну підтримку авторитарних пострадянських режимів на міжнародній арені в питаннях критики за недотримання демократичних норм, спроби вести дискусії щодо їх змісту. Раніше це виявлялося в дискусіях з українського питання на Парламентській асамблеї Ради Європи. Нещодавно ми стали свідками абсурдної і, таким чином, самовикривної спроби восьми президентів країн СНД поставити під сумнів обгрунтованість уваги ОБСЄ до питань демократії у Східній Європі. Немає сумнівів у тому, що головним приводом цієї акції стали президентські вибори в Україні. Владна еліта на пострадянському просторі дедалі болісніше реагує на привселюдні констатації міжнародної спільноти на серйозних проблемах щодо дотримання принципів свободи слова та ЗМІ, верховенства права, масштабів корупції.

Багатьох закономірно турбує серія дорогих подарунків, піднесених президентом й урядом росіянам. Серед них реверсне використання трубопроводу Одеса — Броди, перетворення українського газового боргу в розмірі 1,62 млрд. дол. на плату за транзит російського газу на період 2005—2009 рр. на жорстких умовах. Доповнене сочинською довгостроковою угодою про перекачування російських енергоносіїв до Європи, що обмежує перспективи як скорочення енергетичної залежності, так і здійснення ефективної транзитної політики.

На цьому тлі поступка Москви щодо комерційних умов експорту нафтопродуктів виглядає не стільки люб’язністю у відповідь, скільки свідченням серйозності намірів просунути проект Єдиного економічного простору, щоб створити нову геополітичну реальність. Москві це важливо і з внутрішньополітичних міркувань.

Політика Росії на пострадянському просторі багато в чому складалася з урахуванням обмеженої готовності нових незалежних держав відстоювати свої особливі інтереси. Це перетворило простір СНД на полігон демонстрації здатності влади проводити «сильну» зовнішню політику. Крім того, у форматі «близького зарубіжжя» проявляється набагато більший збіг інтересів правлячих еліт, ніж це існує у відносинах країн як таких. Втягування в інтеграційні процеси в цих умовах може перешкодити демократичному національному розвитку.

Особливу суперечливість нинішньому випадку посилення російського вектора зовнішньої політики за рахунок європейського надає той факт, що він розрахований саме на момент передачі влади. На подальший період, для забезпечення функціонування режиму наступників нинішнього президента знадобиться істотне коригування домовленостей останніх місяців. Керувати зі зв’язаними руками погодиться хіба що сам Леонід Данилович, якому в Європі, у разі подовження повноважень, шукати вже нічого. Цього разу повернення до сфери впливу Росії, що стало атрибутом українських президентських виборів, може виявитися глибшим, а вихід із неї набагато складнішим.

Нинішнє українське керівництво не здатне здійснювати сильну цільну політику ані на європейському, ані на російському напрямках. Напередодні виборів воно фактично здає національні позиції на міжнародній арені. Залежність від Росії може перетворитися на постійний чинник нашого внутрішнього життя. За сучасної моделі національного розвитку ця залежність фактично набуває «природного» характеру. Якщо не станеться оновлення влади й реальної демократизації, яка єдина здатна забезпечити національне відродження, Україні, в тому числі й за участі внутрішніх сил, можуть нав’язати маріонетковий політичний та економічний устрій.

Восени, коли виборчі комісії рахуватимуть голоси, подані за кандидатів у президенти, ми всі зможемо зробити паралельний підрахунок. Підрахунок тих курчат, яких вдалося виростити до рубіжної осені в українсько-російських відносинах. Доцільно так само чітко визначити, чи придатні вони для вжитку чи ж заражені якимось азіатським грипом.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво