Український ворог — мінімалізм - Політика - dt.ua

Український ворог — мінімалізм

20 травня, 2011, 15:20 Роздрукувати Випуск №18, 20 травня-27 травня

Нинішні можновладці самим лише фактом свого існування, не кажучи вже про їхні витівки, примушують дедалі більшу частину думаючих українців замислюватися над глибинними причинами всього, що з нами відбувається.

© moltat.ru

Нинішні можновладці самим лише фактом свого існування, не кажучи вже про їхні витівки, примушують дедалі більшу частину думаючих українців замислюватися над глибинними причинами всього, що з нами відбувається. Публічно полемізуючи, інтелектуали намагаються зазирнути трохи глибше, зайти далі у лабіринти менталітету, підняти неосвоєні пласти першопричин нинішньої ганьби і національної трагедії.

Правда, маємо бути вдячні нинішнім керманичам. Вони настільки пришвидшили рух нації до екзистенційної прірви, що інстинкт самозбереження підштовхнув багатьох шукати спосіб порятунку нації, а відтак — і себе самого.

Наші проблеми зароджувалися не вчора й не позавчора, вони формувалися під впливом багатьох чинників, тому елементарного розв’язку не буде. Лінійна модель перетасовування еліт при владі не дасть якісно нового результату.

Рецепт порятунку потребує осмислення сутнісних вад, системних дефектів, що не дають успішно запустити механізм проекту «Україна» без збоїв чи зупинок. Проблема проблем, яка лежить на поверхні, — корупція. Так, без її вирішення ми далі не рушимо. Вона знищує кожен світлий почин. Однак зловживання службовим становищем із корисливою метою — не причина, а наслідок хибної роботи системи. Її дефекти потрібно шукати глибше.

Розмірковуючи на дозвіллі і зіставляючи різні факти в нашій історії, дійшов висновку: ми — нація мінімалістів. Ця хиба проявлялася у різні періоди нашого колективного буття. Ми задовольняємося малим, не претендуємо на більше, нам потрібно рівно стільки, скільки нам потрібно. Хіба не звідси такі популярні приказки: «Краще синиця в руках, ніж журавель у небі» або «Моя хата скраю — нічого не знаю». Нас цікавить лише вузька територія нашого матеріального буття, а за її межею — хай що хоче те й діється.

Більшості з нас байдуже, як їх називають: хохол чи українець. Хіба це щось змінить у моєму повсякденному житті — виправдовує свою ідейну поступливість хохол-мінімаліст.

Ми — народ, добра половина якого послуговується мовою сусідів. Усе через те, що, на відміну від французів, ми не вимогливі ні до себе, ні до співрозмовника. Наше фатальне самообмеження — у фразі: «А какая разница, лишь бы человек был хороший».

Українці ніколи не ставили перед собою надзавдань. Походи українських військ в епоху великих завоювань Середньовіччя та в період нової історії були здебільшого спрямовані на те, щоб знесилити противника, який докучав своїми набігами. У ті часи маленькі Нідерланди захоплювали в різних закутках світу колонії, котрі, за загальною площею територій, у десятки разів перевершували площу самої метрополії.

Витрачання великих зусиль на міжусобиці — також вияв нашого мінімалізму. Самореалізація всередині громади за рахунок одне одного не викликала потреби замислюватися над розширенням спільного блага за рахунок чужинців.

Ми кардинально різнимося з росіянами. Їх зовсім не цікавить повна халепа і розгардіяш у себе на ґанку, зате вони обов’язково пхатимуть свій ніс до вашої оселі і засуджуватимуть ваших предків. Пересічного російського слюсаря не бентежить скитайщення Зауралля, однак його неодмінно хвилюватиме доля політичного режиму в Нікарагуа або геополітичні наслідки громадянської війни в Судані. Все тому, що вони, на відміну від нас, — максималісти. Ними опановують великі ідеї й цілі. Звісно, у цієї нації є проблеми з несумірністю амбіцій та можливостей. Сучасний російський письменник Віктор Єрофєєв говорить про постійні великі й нездійсненні цілі його народу, на вівтар яких покладено сотні тисяч або й мільйони життів самих же росіян. Однак це їхня суть, вони не стануть іншими, бо вони — максималісти.

Наш мінімалізм — у всьому і весь час. У будь-якому райцентрі Неньки вас засуджуватимуть, якщо ви не вмієте тримати в руках сапку або лопату. Навіть якщо ви є носієм унікальних і корисних для нації знань. Усе тому, що кожен українець із провінції бачить у своїх дітях землеробів-годівників для себе на старості літ. Він не бачить у них світочів нації, бо не спрямований до великих цілей.

Це ж саме стосується й наших еліт. Перебуваючи на гребені хвилі у 90-х, націонал-демократи навіть не ставили перед собою завдання, не робили жодних потуг провести люстрацію. Ми не вчинили так, як зробили прибалти чи майже уся Східна Європа. Задовольнилися малим.

Звістка про недавні заворушення у Греції заінтригувала мене. Просто сторопів від наполегливості й максималізму нації. Греки, які торік вимагали покращення життя, тепер протестують проти того, що воно відбуватиметься за рахунок кредитів МВФ... Чи можете уявити собі українців, які, отримавши залізні гарантії відновлення соціальних стандартів, перейматимуться тим, за чиї гроші і в який спосіб це робитиметься? Мені важко в таке повірити, бо ми — мінімалісти.

Наша невибагливість далася взнаки і в 2004 році. Вінцем наших мріянь був прихід на президентський п’єдестал Ющенка.

Навіть наші олігархи, і ті мислять мінімалістично. Хто з них вкладає у стратегії, у післязавтрашні технології? Вони примітивно «косять» те, що лежить на поверхні, не воліють почекати сьогодні й завтра, щоб післязавтра отримати у стократ більше. Українські олігархи — також мінімалісти. Їх абсолютно не хвилює те, що вони випадають зі світових трендів. У розкоші технологій, інформації та послуг постіндустріального світу вони — люди вчорашнього дня зі своєю енергоємною металургією чи хімією. Живуть сьогоденням, їм не потрібне завтра.

Мінімалістичне задоволення сьогоднішніми благами осліпило і владу. Владці втратили світовідчуття, позбулися бажання думати про потім, не помічають явних загроз, які породили своїми ж неконтрольованими втіхами від миттєвої благодаті.

Опозиція нічим не краща. Ув’язуючись у метушливу шарпанину з владою, вона дуже мілко бореться за виживання. Ідейна девальвація і відсутність стратегій. Жодного інтелектуального самовдосконалення, дріб’язковість і буденність — замість концептуальної альтернативи владі. На меті єдине — повернутися за канцелярський стіл. Одне слово, нудний мінімалізм.

Пояснення нашого патологічного вдоволення малим — мабуть, у своєрідному минулому. Про що могла мріяти людина, котра щодня боролася за фізичне виживання? Які високі цілі могла перед собою ставити, коли стояло питання, що дати на вечерю дітям? Про які далекі перспективи могло йтися, коли щохвилини потрібно було відстоювати життєвий простір?

Наша генетична непретензійність, яка пояснює наші негаразди, від того, що ми — люди, налаштовані захищати, а не здобувати. Романтичний авантюрист Еней Івана Котляревського — не про нас. На жаль, це лише бажаний, а не реальний архетип українця. Мабуть, дається взнаки те, що материнський образ Енея писався Вергілієм — представником Римської імперії.

Не буде жодних змін, доки ми не спілкуватимемося з владою за принципом «Усе або нічого!», доки нас заспокоюватиме звільнений із роботи, а не — посаджений за грати казнокрад.

Вони — наше alter ego. Мілкі душею люди будуть на владних висотах доти, доки кожен із нас не перестане бути мінімалістом.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво