Український шлях. Чи можна зберегти державу, повертаючись до феодалізму? - Політика - dt.ua

Український шлях. Чи можна зберегти державу, повертаючись до феодалізму?

24 грудня, 2010, 19:27 Роздрукувати Випуск №48, 24 грудня-29 грудня

Коли ми говоримо про недосконалість української влади, то часто наводимо цитату, яка покликана цю владу виправдати...

Коли ми говоримо про недосконалість української влади, то часто наводимо цитату, яка покликана цю владу виправдати. Підкреслюючи: недосконала українська влада є відображенням недосконалого українського суспільства. «Кожен народ має ту владу, на яку заслуговує», так звучить цитата, яку сказав хтось із якогось же приводу, а саме — граф Жозе де Местр у 1811 році про уряд Російської імперії. Ну, по-перше, сам граф дотримувався монархічно-феодальних поглядів, які навіть на початку ХІХ століття видавалися консервативними. А по-друге, французький дипломат у листі до свого уряду мав на увазі не те, що з такою владою потрібно миритися, а те, що громадяни країни не повинні дозволяти існувати владі, яку не можуть контролювати. Через сто років Бернард Шоу нібито розтлумачив слова Жозе де Местра: «Демократія, — сказав Шоу, — не може стати вище рівня того людського матеріалу, з якого створені її виборці».

Як саме відбувається зв’язок між народом та владою у демократичному суспільстві? Через чесні вибори. Народ обирає органи влади з певними повноваженнями на підставі чинних законів. Це правило в Україні уже порушене двічі поспіль. Спочатку, 2004 року, в Україні провели третій тур виборів, який не був передбачений чинним законодавством. Саме тому легітимність обрання Віктора Ющенка президентом дуже часто ставилася під сумнів. Але розподіл повноважень у країні відповідно до нових змін до Конституції забезпечував незаперечну легітимність інших органів влади — парламенту, уряду та судів. Адже зміни до Конституції набрали чинності лише тоді, коли, відповідно до її положень, було обрано новий парламент і новий уряд. Ющенко відчував цю відповідальність не так перед усіма громадянами України, як перед Майданом, що привів його до влади, та тими, хто за нього голосував. Є багато причин для критики Ющенка, але слід віддати йому належне: керувався він не лише власними корисливими мотивами, а й певними ідеями, як-то відновлення історичних святинь або історичної пам’яті народу. Часто-густо ці його ідеї були контраверсійними, однак їх присутність залишила Ющенка в історії політиком, а не бізнесменом чи узурпатором.

Зараз ми живемо в абсолютно іншій історичній реальності, яка вже засвідчена документально у висновку Венеціанської комісії. Ця реальність полягає у сумнівній легітимності всіх інститутів української влади. Адже ті повноваження, які сьогодні мають депутати, котрі без фракції створили коаліцію, і президент, кардинально відрізняються від тих повноважень, за які голосували люди. Багато хто голосував за Януковича лише тому, що вбачав у ньому «менше зло», ніж Тимошенко, сподіваючись, що той-таки БЮТ, як і інші фракції, спрацюють на баланс влад через свій вплив на парламент, а відповідно — й на уряд. Чимало людей, сподіваючись на такий баланс влад, голосували «проти всіх». Це їх прихильники Тимошенко сьогодні принизливо називають — «противсіхи», що не до кінця справедливо, оскільки саме політики не змогли своїми діями переконати цих людей. Отже, сьогодні обдуреними себе відчувають більшість виборців. З ними неначе зіграли в наперсток: «Ось бачите — парламент фракційний, а ось він уже — без імперативного мандата, ось парламентсько-президентська республіка, і вона плавно перетворюється на президентсько-парламентську, а потім — на президентську». І ніхто не винен. Воно так сталося само, як кажуть маленькі діти. Ніхто ж не помітив, як і в грі в наперсток, жодних порушень: усе «по-чесному», «спритність рук, і ніякого шахрайства». Але це «шахрайство», проти бажання української влади, помітили в Європі. І зробили українській владі перший дзвінок — натякнули, що вона не легітимна, а отже, далі стосовно її представників можуть вводитися санкції, обмежуватися в’їзд, заморожуватися рахунки. Це лише у дитячих іграх можна заплющити очі, стати царем і не помічати, що коїться навколо. У сучасному політичному світі — все інакше. Якщо рушниця у виставі висить на стіні, в другій дії вона обов’язково вистрелить. І якщо у висновку Венеціанської комісії сказано, що є сумніви в легітимності української влади, то коли ця влада порушуватиме засадничі права громадян — її підсудніть буде виправдана світовим співтовариством. І тут у влади обов’язково повинен спрацювати інстинкт самозбереження. Такий самий інстинкт повинен спрацювати і в народу, який через нелегітимність влади здатен втратити державність та незалежність. Якщо Росія може зіштовхнутися із серйозними проблемами на шляху побудови демократичного суспільства, оскільки як залишок імперії завжди ризикує розвалитися на ще менші частини, — то Україна, навпаки, — може перестати існувати чи розвалитися на частини, якщо не будуватиме демократичного суспільства. Якщо демократія в Росії може стати стимулом до самовизначення народів і регіонів цієї країни, то диктатура в Україні призведе до серйозного громадянського конфлікту через соціальне, політичне та культурне незадоволення тих, чиї права обмежує. А зважаючи на регіональний та культурний поділ, на зовнішньо-політичні впливи і цінності та конфесійні розбіжності, країна може перетворитися на декілька Україн. І це не всі загрози, які стоять перед нами у разі згортання демократичних процесів.

Сучасна політична система побудована майже за принципом монархії, але не є і не може бути нею у ХХІ столітті, на Європейському континенті. Вся відповідальність за розвиток суспільства покладена на одну особу — президента. Балансу влад немає, опозиція позбавлена будь-якого впливу, судова та правоохоронна системи не здатні керуватися законами, оскільки особиста влада — вища за будь-який закон і жодним законом не обмежена. Таким чином, зникають будь-які можливості змінити цю владу у законний спосіб мирним шляхом. Така влада може існувати, лише маючи величезний авторитет у більшості громадян. Для цього потрібні ресурси, щоб задовольняти потреби цих громадян, і відсутність зовнішніх загроз та впливів, які б могли скористатися суспільним незадоволенням. У нас немає власних коштів, дешевої нафти, ми залежні від російських енергоносіїв та західної фінансової допомоги. Відсутність конкуренції у владі не забезпечує владу фахівцями, які б могли протистояти, скажімо, можливій економічній кризі.

Тому влада сьогодні видається слабкою, як ніколи, бо сильною може бути лише влада, що спирається на підтримку суспільної більшості та на наявність фахівців високого класу і досвіду.

Звернімося до конкретних прикладів. Два з них сталися цього тижня. Парламент без жодних обговорень проголосував за обрання Сергія Арбузова головою Національного банку і за новий бюджет. Можливо, Арбузов — фахівець високого класу. Але він точно не має достатнього досвіду для управління державними грішми. Посада голови Нацбанку є ключовою для розвитку економіки. Саме тому у кризові моменти Нацбанк Польщі доручали очолити економістові зі світовим ім’ям Лєшеку Бальцеровичу. Саме тому Ізраїль спеціально запросив до себе економіста зі світовим ім’ям Стенлі Фішера, який входив до керівництва Світового банку та Міжнародного валютного фонду. Між іншим, і Польща і Ізраїль — країни, котрі завдяки стабільності фінансової системи найменше постраждали від останньої світової економічної кризи. Росія також надзвичайно серйозно ставиться до присутності незалежних та фахових економістів на посадах міністра фінансів і голови Центробанку. І Геращенко, і Ігнатьєв, і Кудрін, і Греф навіть у Росії Медведєва — Путіна залишаються незалежними авторитетами. У мене немає підстав зараз звинувачувати в чомусь Арбузова, але і депутати, і журналісти, і суспільство мають право і повинні були почути його економічні погляди перед призначенням.

Чому цього не сталося? Тому що в побудованій системі влада і чиновники перестали виконувати власні функції. Залежні депутати не впливають на бюджет і призначення, хоча це є їхнім обов’язком. Правоохоронна система теж ігнорує закон. Уся країна бачила, як одні депутати били інших. Це — заборонено законом. Натомість прокуратура не порушує проти них жодної кримінальної справи. Так, можливо, депутати від БЮТ справді порушили закон, не дозволяючи працювати в робочий час іншим депутатам. І це прокуратура помітила. Але депутати від Партії регіонів не мали права бити б’ютівців. Не можна помічати одне правопорушення і не помічати іншого. Тим більше коли це відбувається на очах усієї країни. Як вимагати виконання закону від громадян, якщо депутати його виконувати не хочуть, а прокуратура привселюдно відмовляється розслідувати очевидні злочини?

Журналісти теж позбавлені можливості виконувати професійні обов’язки. Великі бізнесмени, котрі є власниками каналів, — або самі є частиною цієї влади, або настільки не захищені законом, який не виконується, що й самі здатні заради самозбереження вводити певні цензурні обмеження.

Отже, в суспільстві, в якому президент виконує зовсім не ті функції, які йому доручив народ, депутат не контролює бюджет, б’ється і бреше, журналіст не має змоги говорити правду, — ніщо не забороняє лікарю свідомо не надавати медичну допомогу. Це таке ж порушення професійних стандартів цивілізованого суспільства, як і всі перелічені вище.

Чи може вижити така країна і таке суспільство? Звичайно, ні. Ми перебуваємо зараз на справді історичному переломі нашого життя, коли влада не встигає за швидкими й кардинальними змінами у свідомості громадян, що відбуваються через неможливість обмежити інформаційну відкритість і європейську інтеграцію.

Сама функція влади змінюється. Громадяни починають розуміти, що перемога на виборах не є дозволом на самозбагачення шляхом обмеження свобод, а є лише реалізацією довіри та відповідальності людей. В Європі і серед громадян, і в нормативних документах перестають використовувати термін «державний службовець», російською — «госслужащий». Європейці кажуть — «працівники публічного сервісу», тобто ті, хто не командує громадянами, а надає їм послуги. Не лише телебачення в Європі, інтеграцію в яку декларує українська влада, називається публічним, а й будь-який орган управління.

Саме тому і громадянам, і владі потрібно вибрати одне: або погодитися на «білорусизацію» України, або кардинально змінити принципи суспільного життя та управління.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво