Український ОПК: становище між...

Поділитися
Місяць тому «ДТ» вже висвітлювало двозначне становище українського ОПК (№37, 4—10 жовтня 2008 р.) — між російським впливом і західними оборонно-промисловими орієнтирами...

Місяць тому «ДТ» вже висвітлювало двозначне становище українського ОПК (№37, 4—10 жовтня 2008 р.) — між російським впливом і західними оборонно-промисловими орієнтирами. Проте ситуація змінюється так динамічно, що не повернутися до цієї теми неможливо.

З одного боку, з’явився привід говорити про помітний позиційний успіх в галузі ВТС із західним оборонно-промисловим світом: багаторічні переговори щодо участі французької компанії SAGEM у проекті модернізації українських бойових вертольотів Мі-24 завершилися контрактом, який може стати першим великим військово-технічним проектом. Його значення може посилити розвиток так званої вертолітної ініціативи, у рамках якої й інші гвинтокрилі машини будуть спільно модернізовані під стандарти НАТО для використання в третіх країнах. Є й інші позитивні сигнали: за словами Надзвичайного і Повноважного Посла Польщі в Україні Яцека Ключковського, під час візиту на минулому тижні міністра оборони Польщі в Україну переговори були присвячені майже виключно ВТС між Польщею та Україною. Країни НАТО дедалі частіше висловлюють зацікавленість у розвитку ВТС з Україною, а кількість спільних проектів зростає.

З іншого боку, національний сектор безпеки деградує загрозливими темпами — головним чином через нездатність влади виконати ухвалені рішення в цій галузі. За останній рік іще істотнішою стала роз’єднаність між ОПК і Збройними силами країни. Якщо ядро ОПК із двох десятків заводів упевнено розвивається за рахунок збройового експорту, то інші дві з половиною сотні заводів, НДІ і КБ сподіваються на вічно невловні держоборонзамовлення.

До цього можна додати, що геополітична обстановка в регіоні помітно погіршилася, причому явно не на користь України. Країна, яка півтора десятиліття не опікувалася технічною модернізацією сектору оборони, перебуває серед аутсайдерів і явно ослаблих у військовому значенні держав. Серед іншого 2008 рік показав, що гарантії безпеки, які дали їй США і Росія при ядерному роззброєнні, давно забули.

Слід чесно визнати, в України, яка перебуває в буферній зоні між НАТО і Росією, котра відмовляється від ВТС в інтересах України, є два шляхи, щоб посилити військову міць: відновити національний сектор безпеки самотужки або активізувати військово-технічне співробітництво із західними оборонними компаніями. Перший шлях, безперечно, привабливіший. Він пов’язаний із розвитком оборонних технологій, залученням приватного та іноземного капіталу в оборонний сектор, зростанням оборонних виробництв і проектів. І, найголовніше, він передбачає зменшення критичної залежності в цій уразливій сфері від будь-яких іноземних держав. Але цей шлях більш ніж складний, він вимагає занадто багато часу через слабкість дезорієнтованого протягом багатьох років ОПК і не забезпечує створення повноцінної системи національної безпеки та оборони. Національний ОПК нині здатний задовольнити лише приблизно 60% потреб армії. Крім того, є сенс говорити й про часткову імпотенцію деяких украй важливих напрямів. Є, наприклад, великі сумніви в спроможності ОПК створювати сучасні розвідувальні супутники (космічні апарати із роздільною здатністю 60—80 см), а в недалекому майбутньому такі сумніви виникнуть і щодо ракет. Якщо взяти найбільш амбіційний проект — створення багатофункціонального ракетного комплексу (БФРК), то за три роки не з’явився навіть його ескізний проект. У таких умовах розраховувати на створення неядерного ракетного щита протягом найближчих п’яти-семи років навряд чи варто. Якщо взяти до уваги, що оперативно-тактичні ракетні комплекси в Україні створювалися протягом цілого десятиліття («Борисфен», «Грім» і проект БФРК — насправді ланки одного технологічного ланцюга), то побоювання аналітиків стануть більш зрозумілими. Але ж цінність цього проекту передусім у тому, що він може бути на 100% національним і до того ж напряму пов’язаний із посиленням обороно­здатності. Можна дискутувати про ефективність застосування оперативно-тактичних ракет, але в умовах невпинного руйнування системи ППО держави, це була б перша система озброєння, яка реально посилює його військову міць. Тут не завадить пригадати, що приблизно з 50 прийнятих за роки незалежності зразків військової техніки жоден неможливо віднести до посилення стратегічних можливостей військової машини. Відкрити список міг би новий трикоординатний радар 80К6 («Пелікан»), якби цілі, які він виявив, можна було б знищувати адекватними засобами ураження. Повертаючись до БФРК, зауважимо таке: на умовах анонімності представники Національного інституту стратегічних досліджень кажуть, що ескізний проект ракети практично готовий, але головною проблемою є те, що ніхто з молодих інженерів ніколи не брав участі в таких розробках, а учасники розробок пенсійного віку просто не вірять у серйозність намірів держави. Потенціал тане буквально з кожним днем. Не кажучи вже про те, що ніхто в дер­жаві поки що не подбав про налагодження виробництва одного відсутнього ключового компонента для цієї зброї.

Напевно, загальну ситуацію можна було б змінити на краще різким збільшенням темпів робіт, для чого однаковою мірою потрібні й адекватне фінансування, і політична воля. Але на сьогодні державну програму розвитку ЗСУ на 2006—2011 рр. недофінансовано вже на 6 млрд. грн. На думку директора департаменту військової політики та стратегічного планування Міноборони України Віктора Корендовича, нині фінансування оборонних потреб становить приблизно 1,13% ВВП, а перспектива на 2009 р. й геть невтішна й відповідає 1,1% ВВП. Із політичною волею проблем не менше: у країні, де немає координатора ОПК, не можна розраховувати на гармонію між покупцями озброєнь (міністерств оборони, внутрішніх справ, надзвичайних ситуацій, СБУ та прикордонного відомства) і їхніх виробників (Мінпромполітики, Міноборони, НКАУ та ще кількох десятків приватних структур).

Прямим наслідком уповільненої реакції ОПК на виклики часу стало народження в надрах Міноборони ідеї про потребу здійснювати прямі закупівлі частини озброєнь та військової техніки іноземного виробництва замість багаторічного очікування реанімації вітчизняних заводів. З одного боку, тільки з допомогою закупівель іноземних технологій нині можна почати латати величезні дірки в системі безпеки, з іншого — неможливо залишити в самоті ОПК, який стрімко втрачає можливості. Навіть великі покупці іноземної зброї, такі як Польща, помітну частину пирога припасають для власної оборонки. У найбільш витратний 2007 рік Польща розмістила на власних підприємствах (які належать переважно групі компаній BUMAR) замовлення на майже 24% систем озброєнь, що становило понад 400 млн. дол.

Саме на тлі цієї дилеми в країні спалахнув корветний скандал. Зокрема, Міноборони сповістило про намір оголосити тендер на будівництво корветів в одній з іноземних держав. Із залученням приблизно 40 українських оборонних заводів у ньому мали брати участь Франція, Голландія, Італія та Німеччина. Головні аргументи військових чиновників — тимчасові ризики й те, що Росії належать основні кораблебудівні заводи на території України. Наприклад, якщо голландський Damen Shipyards Group пропонує побудувати чотири кораблі за 4,5 року, то в Україні заводи реалізовуватимуть ці програми вдвічі довше. Водночас такий підхід викликав різку критику в парламенті.

«Цей проект мав на меті задіяти мережу підприємств та установ для того, щоб Україна відновила статус держави, яка будує військові кораблі», — висловився глава профільного парламентського комітету Анатолій Гриценко. На його думку, програму будівництва корветів зірвано. «Станом на сьогодні уряд навіть не затвердив її концепцію. Зриваються терміни, а відповідно, її фінансування не буде закладено в бюджет-2009. З огляду на політичну ситуацію, виконання програми може відкладатися до нескінченності. Міністерство оборони самостійно ухвалює рішення про те, щоб корвети будували в інших країнах. Це категорично неприйнятно, оскільки ми втратимо робочі місця в нашому оборонно-промисловому комплексі», — заявив А.Гриценко. З критикою такого підходу виступив й інший екс-міністр і парламентар Олександр Кузьмук, назвавши його неприпустимим. У результаті парламентський комітет звернувся до глави держави з пропозицією винести обговорення цього питання на засідання РНБОУ.

Не можна не погодитися, що претензії профільного комітету є слушними. Адже якщо для реалізації пріоритетних програм переозброєння ЗСУ потрібно активно залучати передові зарубіжні технології, організовуючи спільні підприємства, то нові високотехнологічні виробництва мають з’являтися на території України. Інші підходи будуть нищівні для ОПК. Чи не є ця ситуація сигналом для реалістичного аналізу потреб української армії щодо переозброєння? Більш чітке окреслення намірів — швидше залатати дірки обороноздатності чи передусім підтримати ОПК — дасть змогу знайти золоту середину. А можливо, й координатора цих питань — бажано на рівні віце-прем’єр-міністра. Оскільки і той-таки корвет, і 30 щорічних танків «Булат» так само мало пов’язані з реальним посиленням військової могутності країни, як і з формуванням підходів щодо реанімації оборонно-промислового комплексу.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі