УКРАЇНСЬКІ ВЕКТОРИ - Політика - dt.ua

УКРАЇНСЬКІ ВЕКТОРИ

10 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 10 травня-17 травня

У середині травня в Рейк’явіку зберуться міністри закордонних справ держав НАТО, щоб, по суті, під...

У середині травня в Рейк’явіку зберуться міністри закордонних справ держав НАТО, щоб, по суті, підготувати висновки про готовність держав-претендентів одержати запрошення на вступ до НАТО, найпотужнішої оборонно-безпекової організації світу. Як відомо, про бажання стати членами НАТО давно й однозначно заявили практично всі посткомуністичні держави Європи, так звана «Вільнюська десятка». А в листопаді у Празі, на саміті Північноатлантичного альянсу, щодо цих кандидатур буде прийнято рішення, й окреслиться практично нова конфігурація системи безпеки в євроатлантичному просторі. На жаль, схоже, наша держава не фігуруватиме у списку «щасливчиків». І, відповідно, в новій структурі альянсу місця для неї передбачено не буде. Бо, як відомо, українські офіційні чинники всіх рівнів заявляють: «Сьогодні питання про вступ України до НАТО не стоїть!» А завтра? Схоже, що київська стратегія так далеко не заглядає. Таким чином Україна вкотре втрачає історичний шанс стати справжньою європейською країною. Бо хто ж запрошуватиме державу до престижного безпекового клубу, якщо вона сама цього не бажає?

Здавалося б, загроза втрати європейської перспективи мала б сколихнути не лише зорієнтовану на майбутнє нашу молодь. Це питання повинно було б привернути увагу політичних партій, ЗМІ та громадськості в цілому. Воно мало б стати чи не найтерміновішим у порядку денному Верховної Ради. Бо, за Конституцією України, саме парламент володіє повноваженнями визначати законами засади зовнішньої політики та зовнішніх зносин держави. Було б логічно, аби цей найвищий представницький орган країни проконтролював, як дотримуються орієнтири, визначені ним в «Основних напрямах зовнішньої політики України».

Адже, як відомо, Україна в уже далекому 1993 році устами Верховної Ради офіційно заявила, що «пріоритетне значення» для неї мало створення саме загальноєвропейської структури безпеки, а не набуття позаблоковості. Причому парламент України сформував курс держави на «створення загальноєвропейської структури на базі існуючих міжнародних інститутів, таких як НБСЄ, РПАС, НАТО, ЗЄС». І визначив, що «безпосереднє та повне членство України в такій структурі створюватиме необхідні зовнішні гарантії її національної безпеки». Зрозуміло, участь держави у багатосуб’єктній структурі на практиці можна реалізувати лише через оформлення індивідуального членства в окремих організаціях, які входять до складу такої структури. Таким чином, Верховна Рада незалежної України вже тоді, по суті, поставила питання членства нашої держави в НАТО у контекст першочергових завдань. У вищезгаданому документі було визначено і завдання щодо вступу до Європейського Союзу та ставлення до СНД як переговорного механізму.

Яким чином через майже 11 років незалежності «багатовекторна» Україна опинилася перед перспективою «європейського нуля»? Як і чому сталося так, що закладена у згаданому парламентському документі оптимістично-чітка європейська та євроатлантична установка поступово й послідовно трансформувалася на Дніпрі в песимістично-домінуючі політичні гасла на зразок: «Європа нас не чекає», «питання про вступ до НАТО сьогодні не стоїть», «європейські ринки повністю зайняті, й Україні ні на що там не можна сподіватися», «краще орієнтуватись на російський напрямок, де наша продукція ще є конкурентоспроможною», «в інтересах України повноцінна участь у Євроазійському економічному співтоваристві» і т.п.?

Відповідь на ці запитання треба шукати терміново. Бо вчасний і правильний вибір курсу держави, союзників, реалістичних напрямів та пріоритетів діяльності на міжнародній арені впливає на майбутнє народу, якість його життя не менше, ніж вдалі внутрішні реформи. У коректності цієї тези можна переконатися на порівнянні українських реалій з сучасною практикою посткомуністичних прибалтійських країн, Словенії, Польщі, Угорщини чи Чехії. У цих державах, ще до звільнення від комуністичного тоталітаризму, пошук оптимальної моделі економічної трансформації включав у себе формування загальнонаціонального політичного консенсусу щодо життєво важливих зовнішньополітичних питань. До цього долучилися практично всі партії, регіональні еліти, молодь. І вибір переважаючої більшості був одним – європейським і євроатлантичним. Розходження в позиціях партій торкалися лише шляхів, методів та темпів досягнення мети. Наполегливе впровадження цього вибору в життя матеріалізувалося в конкретних результатах, одним із проявів яких стали в кілька разів вищі, ніж в Україні, середні зарплати та пенсії. На жаль, в Україні такого одностайного визначення всього суспільства не сталося. Воно поділилося на прибічників і опонентів європейського шляху, ЄС та НАТО.

У відповідь на аргументи противників європейського курсу можна зазначити: безперечно, ніхто не стане стверджувати, що Україну в Європі ждуть не діждуться з розпростертими обіймами. Але варто запитати себе: чи коректно пояснювати стриманість західників щодо України лише інерцією історичного неприйняття незалежності українського народу, їхнім небажанням мати великого конкурента або страхом перед можливою реакцією на це з боку Росії?

Звичайно, можна припустити, що є й це. Адже, як і нам, західникам також непросто позбуватися своїх стереотипів, які історично склалися у підходах до України. А негативних проявів, на жаль, було більш ніж досить. Не можна забувати того факту, що коли на початку століття ленінські більшовики розгромили незалежність України, уряди Європи та Америки практично ніяк не відреагували. Коли ж Радянський Союз захопив три прибалтійські республіки (до яких у нас є природна симпатія), Захід ніколи офіційно не визнавав легітимності їх перебування в складі СРСР. Хто у світі не знає і не співчуває євреям, на долю яких випала трагедія Голокосту? Коли ж понад 8 мільйонів українців помирали від організованого сталінським режимом голодомору, за репортажі про «комуністичний рай» в Україні вручалась престижна журналістська премія. В 1991 році, після відновлення незалежності України, Європейський Союз винайшов для неї лише варіант куцої угоди про партнерство і співробітництво (тоді як іншим державам посткомуністичної Європи було запропоновано передбачений статутними документами ЄС статус асоційованого членства). Настільки куцої, що, мабуть, самим ініціаторам було важко розібратись у її суті, і тому ратифікація цієї угоди забрала у них аж чотири роки. Держави НАТО (очевидно, «на знак особливої вдячності» Києву за усунення загрози, яку являли собою понад 2000 ядерних боєголовок, націлених на їхні міста,) винайшли для України Хартію про особливі відносини. Замість запрошення до повноцінного членства, запропонованого іншим. А сьогодні нам пропонується ще одна новинка у вигляді «особливого сусіда ЄС», також замість асоційованого членства. Що на цей раз придумає для нас НАТО — зачекаємо італійської зустрічі.

Проте не можна скаржитись на брак уваги до України з боку Європи чи США. Швидше, навпаки: на початку 1990-х українська тема була в центрі багатьох дискусій на Заході. Тоді започатковувались програми допомоги нашій державі. Багато людей щиро хотіли сприяти нам у побудові демократичної держави, переведенні економіки на ринкові засади. І ми мусимо бути їм за це вдячними. Чому ж тепер ми не маємо бажаного ставлення – потребує окремого аналізу. Але при цьому, мабуть, слід відверто визнати, що нинішній підхід західників до України значною мірою став результатом поведінки і самих українців, насамперед їхніх провідників. Бо ж в історичній пам’яті західників відклалося, як на європейський порив І.Мазепи відповіли близькі до нього тодішні «євроазійці» Іскра та Кочубей. І чи не показовим для них було те, що після краху царської Росії українська еліта в Києві лише з четвертої спроби відважилась проголосити незалежність (Четвертим Універсалом), тоді як народи Австро-Угорської імперії, включно з українцями Галичини та інших західних районів, зробили це з великим піднесенням з першого заходу? І чи не виправданим, з точки зору західників, було надання ними підтримки генералу Денікіну після того, як німецько-європейські спроби П.Скоропадського поступово трансформувались у проросійський крен, або після колізій зовнішньополітичної орієнтації, продемонстрованих Винниченком з Петлюрою чи Петлюрою з Петрушевичем? Те ж саме могли бачити західники і в поведінці новітньої української політичної еліти. Адже ні для кого з них не було таємницею, як протягом кількох десятиліть з участю українського ЦК Компартії у світі заперечувався навіть факт голодомору мільйонів наших співвітчизників. А при проголошенні Акта незалежності України в 1991 році чи прийнятті Конституції України в 1996 році навіть серед членів парламенту знайшлися противники цих доленосних документів!

Природно, що Київ докладав багато позитивних зусиль до просування «в Європу». Вони достатньо висвітлюються офіційно, і немає потреби повторюватись. Водночас хотілося б навести деякі цифри і факти, без яких ця картина була б неповною. Відомо, що реалізація будь-якої дієвої стратегії потребує відповідних виконавців та ресурсів. Отож, попри декларацію курсу на європейську інтеграцію, у Верховній Раді всіх попередніх скликань створювались комісія та комітет у закордонних справах та зв’язках з СНД, а не з Європейським Союзом. Лише зусиллями кількох ентузіастів вдалося «пробити» створення в МЗС України самостійних управлінь у справах ЄС та євроатлантичної співпраці. По кілька фахівців у кожному. Про інші міністерства та відомства і згадувати не доводиться. Зате в апараті Кабміну вільно функціонували самостійні підрозділи у справах Росії та СНД зі штатною чисельністю майже по три десятки посад кожен. Аналогічного профілю структури були створені майже в усіх міністерствах та відомствах. А штат посольства в Москві у кілька разів перевищував кількість працівників місій України при ЄС, НАТО та в країнах Бенелюксу, разом узятих. (Притому що товарооборот з Росією постійно зменшувався.) Ця картина не дуже змінилася й сьогодні.

Інші цифри: у період з 8 грудня 1991 року по 5 липня 2000 року в рамках СНД відбулося 26 засідань глав держав та 34 засідання глав урядів, у яких взяла участь Україна. На них було прийнято 1085 документів. На 1 березня 2000 року 730 з них Україна підписала. Вони стосувалися практично всіх найважливіших сфер життя. Звичайно, ефективність та цінність переважної більшості їх наближається до нуля. Не торкаючись тут усіх причин такого стану, можна відзначити, що за цей самий час глава Української держави взяв участь лише у двох урочистих зібраннях НАТО на найвищому рівні та в трьох самітах Україна—ЄС. Відповідно, на них було підписано лише кілька документів. На сьогодні ситуація кардинально не змінюється.

З країнами СНД, а не з НАТО підписувались документи, які своїм характером та змістом дуже однозначно демонструють, у якому переважаючому напрямку розбудовується головний оборонний вектор нашої держави. Такою є, наприклад, угода між міністерствами оборони України та РФ про порядок взаємодії чергових сил і засобів протиповітряної оборони від 25 березня 1995 року. У цьому ж ряду стоїть факт підписання міжурядової угоди про засоби систем попередження про ракетний напад і контролю космічного простору від 28 лютого 1997 року, яка передбачала використання Росією розміщених у районі українських міст Мукачеве та Севастополь вузлів попередження про ракетний напад. І згода розмістити на своїй території військово-морські бази Росії, яка налаштована не найбільш дружньо до НАТО, а, навпаки, формує Ташкентський блок, використовує засоби протиповітряної та проти-космічної оборони в Україні. Проти кого?

Звичайно, можна виправдовувати таку згоду російським тиском. Але ж не менший тиск чинився і на прибалтійські республіки. Проте вони, керуючись справжнім бажанням інтегруватися в Європу, домоглися повного виведення всіх російських військ зі своєї території. Україна ж віддала в тимчасову оренду Росії значну частину своєї території і військових баз у Криму й одержує зараз за це лише 97 млн. дол. США на рік. Для порівняння можна нагадати: за перехід лише одного футболіста Л.Фіго з «Барселони» в мадридський «Реал» клуб виклав 57 млн. дол. США. А нещодавно ЗМІ повідомили про готовність президента іспанського «Реала» заплатити за А.Шевченка 90 млн. євро. Як кажуть, коментарі зайві. Найбільші севастопольські бухти віддані не своїм ВМС, а російському ЧФ. І бази віддані Росії в оренду на цілих 20 років, хоча перехідні положення Конституції, одне з яких дозволяє таку тимчасову оренду, чинні не більше семи років. Чи свідчить це про орієнтацію України на європейський або позаблоковий шлях?

Або замисліться над таким фактом: росіяни збирають до своєї казни податок на додану вартість (а це 20% від ціни товару) як з експорту своїх товарів в Україну (всупереч міжнародним правилам), так і з українського імпорту. Нескладні арифметичні підрахунки дозволяють визначити величину цієї суми. Торішній, чи не найнижчий за останні десять років, українсько-російський товарооборот становив близько 12 мільярдів доларів США. Поділіть цю цифру на 5, внесіть корекцію з урахуванням торговельного балансу, помножте на кількість років цієї дискримінаційної практики і додайте суму побічних втрат, яких зазнала економіка України внаслідок таких операцій, — і ви отримаєте уявлення про справжню ціну своєрідної українсько-російської «любові». Хто ще здатен на такий мовчазний подарунок стратегічному партнерові, у тому числі за рахунок зарплат та пенсій своїх громадян? Адже, як випливає з цього факту, частина наших законних зарплат та пенсій лежить не лише «в українській тіні» та «в закордонних офф-шорах».

Переконаний, що навіть десята частина обрахованої вами цифри у будь-якій іншій державі здатна «поставити на вуха» не лише владу, засоби масової інформації чи «патріотів», а примусила б шукати і міжнародних засобів захисту. (Пригадаймо, яким сталевим скреготом зовсім недавно закукурікали на весь світ курячі тушки). Такий, без перебільшення, грабунок серед білого дня на очах Світової організації торгівлі призвів би до прорізання навіть у місцевих комуністів, замість інтернаціоналізму, справжнього національного голосу. І не лише у них з’явилося б бажання розібратися, чому це їхні співвітчизники впродовж тривалого часу купували природний газ у півтора рази дорожче, ніж, скажімо, Франція, яка, як відомо, лежить не на одну тисячу кілометрів далі від джерел видобутку того ж таки газу, ніж їхня власна держава. Чим пояснити таку українську щедрість?

У цьому ж контексті може розглядатися характер самого співробітництва з СНД. Безперечно, взаємовигідні стосунки України з колишніми «союзниками» відповідають інтересам їхніх народів і мають розвиватись. Однак є факти, які європейцям важко узгодити з усталеними міжнародними правилами. Їм непросто зрозуміти, наприклад, як високі посадовці України можуть головувати в органах СНД, при тому що Україна не є учасником статуту СНД? В міжнародній практиці важко знайти випадки, коли б держава головувала в міждержавному утворенні, не будучи формально його членом. Чи можна уявити головування України в Організації африканської єдності або в Лізі арабських держав? Як відомо, згідно з вимогами заяви Верховної Ради України від 20 грудня 1991 року, Україна не визнає за СНД статусу суб’єкта міжнародного права. І водночас запрошує представників від СНД як інституції, а не з окремих країн, спостерігати за нашими парламентськими виборами! Україна юридично не є членом СНД, але регулярно сплачує внески на його утримання! Тим часом за несплату внесків до ООН Україна навіть позбавлялась права голосу! Очевидно, давно настав час усунути такі недоречності і оптимізувати своє співробітництво з колишніми союзниками по СРСР з акцентом на двосторонній компонент.

Відповідно розглядалося європейцями і оформлення вступу Верховної Ради (!?) України до міжпарламентської асамблеї СНД на тлі тривалої пасивної поведінки щодо членства в міжпарламентському союзі, в якому беруть участь парламентарі майже всіх держав світу. Це стосується і відносно в’ялої участі українських представників у парламентській Північноатлантичній асамблеї, тотального витіснення українськомовного фактора з інформаційно-культурного простору України і заміна його російськомовним, неспроможності протягом майже десяти років затвердити державний герб та слова гімну (чого не знає практика жодної держави). Саме в такому ключі сприймається в Європі і практика приватизації, внаслідок якої де-факто встановлюється контроль російського капіталу над деякими стратегічно важливими об’єктами без відповідного балансу з капіталом європейським. Позиція України з деяких «чутливих» для західників питань (Югославія, Ірак, права людини) збігалась більше з підходами Росії, Китаю та ін., ніж з позицією країн ЄС та НАТО.

А такі факти, як невчасне виконання або й невиконання зобов’язань перед Радою Європи, генерують у європейців і запитання про те, чи випадково Україна опинилася разом з Білоруссю та Росією серед «порушників» правил «європейської етики», сформульованих Радою Європи. Звичайно, можна говорити про упередженість або необ’єктивність таких закидів на адресу України, але якось усе це починає нагадувати ситуацію, в якій свого часу перебував Радянський Союз. Звичайно, можна ставити запитання і «бабусі Європі»: як це вона докотилася до такого життя, що лише Україна, Росія та Білорусь рухаються «правильно», а решта європейських країн «крокують не в ногу»? Але, перш ніж ставити таке запитання Європі, корисніше було б поставити його самим собі.

Можна наводити безліч таких прикладів. Усі вони оцінюються західними аналітиками як серйозні ознаки фактичного блокування України з Росією та країнами СНД, а не з Європою. І не випадково там сприймають Україну як автомобіль, водій якого світовим сигналом заявляє про намір повернути праворуч, а насправді повертає ліворуч. Тому, незважаючи на наші зусилля, попри всі офіційно-дипломатичні заяви про підтримку європейського вибору, еліти США і Західної Європи все ще розглядають Україну як «чужу». «Своїми», як відомо, вони вважають тих, хто поділяє спільні для них цінності демократії, прав людини та верховенства права. Характер розслідування «справи Гонгадзе», критика стану свободи ЗМІ та захисту прав людини, високий рівень корупції та неналежний інвестиційний клімат ще більше віддаляють Україну від сприйняття її як європейської держави.

Україна юридично не є членом жодного з наявних угруповань. І в умовах фактичного поділу регіону на євро-атлантичний та пострадянський політичний і безпековий простори ми не можемо повноцінно скористатися перевагами належності ні до одного, ні до другого. Бо, образно кажучи, Україну не розглядають як «свою» ні в «Брюсселі», ні в Москві. Зате негативні наслідки такої невизначеності Україна одержує сповна і від одних, і від інших. Класичним підтвердженням цього були невдача з просуванням літака АН-70 як середнього авіатранспортного засобу для НАТО чи переговори щодо визначення квот на український експорт до країн ЄС. З другого боку, через небажання юридично оформити свій фактичний «шлюб» з СНД та Ташкентським блоком Україна отримує «щедрі» цукрові, металеві, трубні, митно-податкові та інші «нокаути» від «братньої» стратегічної Росії.

Варто зазначити, що Україна сьогодні не є ні позаблоковою, ні нейтральною державою. Окремого однозначного рішення про набуття нею такого статусу Верховна Рада не приймала. І держави світу офіційно її такою не визнавали. Але посилання на позаблоковість та продовження формально-політичного балансування України між Сходом і Заходом серйозно шкодить довгостроковим національним інтересам. Воно потребує перегляду і чіткого підтвердження в законі безумовного європейського та євроатлантичного вибору України. В інтересах України — прийняти законодавче рішення про бажання держави стати членом і ЄС, і НАТО та створення адекватних внутрішніх механізмів досягнення всіх критеріїв, необхідних для реального набуття членства в цих обох інституціях. І зробити це слід якнайшвидше, до Празького саміту НАТО. Нерішучість у цій справі неминуче поставить під загрозу реалізацію Україною вже декларованого бажання приєднатися до ЄС: з огляду на зростання взаємозалежності та взаємодії оборонно-безпекових механізмів НАТО і ЄС, для пост-радянської держави можливість набуття сепаратного членства в ЄС без повноцінної участі в Північноатлантичному альянсі хоча і є теоретично вірогідною, але практично — досить примарною. Правда, дехто каже, що підготовка до ЄС і НАТО дуже дорого коштує. Таким можна відповісти: «Так, ця діяльність потребує багато ресурсів і розумової праці. Але бездіяльність може виявитися для українського народу набагато дорожчою».

Цей крок слід робити без оглядки на характер можливої реакції третіх сторін. У цьому зв’язку варто просто пригадати галасливі кампанії проти розширення НАТО, які свого часу розкручував колишній СРСР. І що з того виходило? Тодішня Москва продовжувала демонструвати інтерес до співробітництва з новими членами альянсу. Чи не те ж саме робить сучасна Росія стосовно Чехії, Угорщини та Польщі? Більше того, вона виявляє бажання будувати свій газопровід через НАТОвську Польщу в обхід НАТО-полохливої України! Бо політика Кремля визначається не лише навченими наступати у відомому напрямку випускниками академій генштабу колишнього СРСР. Є там і ті, хто добре пам’ятає, що свого часу Москва мала набагато більше інноваційно-економічних вигод від спілкування з капіталістичною Фінляндією, ніж з будь-яким своїм соціалістичним сателітом. Тому в умовах ринку, шляхом нескладних калькуляцій, але з застосуванням свіжих підходів, неважко прикинути, що Україна як член ЄС і НАТО — в перспективі потужна демократична держава — може принести набагато більше економічних дивідендів, ніж анемічна Малоросія — член Євроазійського економічного співтовариства і Ташкентського блоку. Зате, маючи тісні родинні зв’язки з росіянами, українці в ЄС і НАТО, не перетворюючись на своєрідного «троянського коня» Білокам’яної, могли б відігравати незнану досі позитивно-балансуючу роль для порозуміння між Європою та Росією. Це була б нова, найсуттєвіша підвалина справді сучасної архітектоніки загальноєвропейської безпеки, від якої лише виграли б і європейці, і росіяни, і, звичайно, Україна.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво