Українські медіа: труднощі постпомаранчевого періоду - Політика - dt.ua

Українські медіа: труднощі постпомаранчевого періоду

13 січня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №1, 13 січня-20 січня

Рівно рік тому українські журналісти як ніколи були сповнені шаленого оптимізму щодо свого майбутнього...

Рівно рік тому українські журналісти як ніколи були сповнені шаленого оптимізму щодо свого майбутнього. Помаранчева революція, декларації нової влади та ті разючі зміни в інформаційному просторі, які стали можливі завдяки революції давали підстави для такого оптимізму. Тоді ми вірили, що темники зникнуть назавжди, що журналістів нарешті припинять переслідувати через позицію, яка йде в розріз позиції влади, вірили в те, що нам більше не доведеться боятися залишитися без роботи, тому що наші видання може будь-якої миті закрити будь-хто: від судді до пожежника чи санепідеміолога; зрештою, сподівалися, що дуже скоро український інформаційний простір буде значно більше нагадувати європейський, аніж російський, включно з такими інститутами як громадське мовлення.

Тепер ми констатуємо, що багато цих сподівань справдилися і стали реальністю. Але за підсумками року ми можемо впевнено казати, що зробити можна було значно більше.

Отже, що є головними досягненнями в інформаційній сфері минулого року? Як свідчить моніторинг, який проводить ІМІ, ситуація з порушеннями проти журналістів та медіа а також переслідуваннями суттєво покращилася. За минулий рік лише один журналіст потрапив за грати, і до того ж ця справа стосувалася подій 2002 року. Суд вирішив змінити запобіжний захід щодо редактора газети «Евпаторийская неделя» Володимира Лутьєва з підписки про невиїзд на утримання під вартою. Для порівняння: у 2004-му журналістів арештовували чи затримували 8 разів.

Значно покращилися і інші показники. Зокрема, зафіксованих нами фактів цензури вп’ятеро менше, ніж у 2004-му. Така ж показова пропорція і щодо іншого показника — політичний, економічний та непрямий тиск.

Зрештою, моніторинги лише підтверджують тенденції, які помітні всім, хто дивиться телевізор чи читає газети, і хто робив це у минулі роки. В країні зникли «темники», зникли табуйовані теми та заборони показувати чи цитувати окремих політиків, натомість подача інформації стала значно збалансованішою, а «картинки» подій — ближчими до об’єктивних. У країні перестали переслідувати журналістів та цькувати неугодні видання. Однак чи всі ці зміни невідворотні — от у чому питання, адже вони не закріплені ні на законодавчому, ні на інституційному рівні. Фактично, у країні не створено того балансу противаг, який існує в розвинених демократіях і який не дає можливості перекосів в інший бік; до того ж не має і того рівня політичної культури у всіх політичних еліт, що притаманний європейським політикам. І саме через це ми бачимо чимало негативних тенденцій, яким можна було зарадити раніше, але вже неможливо протистояти у розпал виборчої кампанії. Ми спробуємо простежити, якою була ситуація протягом минулого року для українських медіа і почнемо з найбільш впливової сфери — телевізійної.

Головною новиною у вітчизняному телевізійному просторі мало стати створення каналу суспільного мовлення. Ще з початку року від президента Ющенка чекали цього кроку: оголошення трансформації державного каналу у суспільний. Одні казали, що це цілком логічний крок, до того ж задекларований президентом, який зможе нарешті дати Україні канал, покликаний відображати інтереси не власників чи держави, а саме суспільства. Інші переконували Ющенка в тому, що за відсутності потужного медійного ресурсу в його команди не можна добровільно втрачати контроль над державним, провладним каналом. Відсутність медійного ресурсу напередодні виборів — це не найкраща ситуація — переконували президента. І переконали. Історичний шанс для створення в країні реальної демократичної системи у сфері інформації став жертвою політичних інтересів.

Втім, це стало передумовою до того, що увага до подій на УТ-1 трималася протягом всього року. Спочатку всі спостерігали за діями нової команди на чолі з Тарасом Стецьківом. Новопризначені менеджери ставили перед собою вельми амбітні завдання, перше з яких — зробити з державного каналу цікавий, успішний та навіть прибутковий проект. Мовляв, підвищення рейтингу каналу паралельно з просуванням Закону «Про суспільне мовлення» може стати першим етапом у справі створення цієї системи.

Втім, деякі нововведення на УТ-1 подобалися далеко не всім на самому каналі. Приховане незадоволення, яке збільшувалося після кожної спроби чищення ефіру від «джинси», тобто замовних матеріалів, яких на каналі завжди було хоч відбавляй, наростало з кожним місяцем. І як тільки менеджмент був ослаблений відставкою Стецьківа і непевністю щодо подальшого керівництва, на каналі виник «бунт». Його формальними причинами стали плани оптимізації виробничого процесу, які передбачали скорочення певної кількості посад, і фактично означали звільнення людей; а також нова сітка мовлення, в яку не потрапили деякі програми.

Після того, як конфлікт набув широкого розголосу, президент мусив знову визначатися з приводу подальшої долі каналу. Він отримав другий шанс оголосити чіткі плани з приводу суспільного мовлення. Однак натомість призначив на посаду президента НТКУ людину, яку складно назвати палким прихильником цієї ідеї і яка не надто переймалася всілякими конкурсами концепцій суспільного мовлення, що їх оголошував глава секретаріату Олег Рибачук.

Нині Віталій Докаленко знову оголосив курс на посилення рейтингових позицій каналу. Він особисто переймається підбором програм та посилює розважальний блок. Його можна назвати досить потужним телевізійним менеджером, але й людиною, яка швидше є прихильником створення сильного державного каналу, аніж його реальної реформи.

Докаленко швидко залагодив проблеми з профспілками. Ціною компромісу могли стати домовленості щодо повернення в ефір програм, знятих Шевченком, попередня відмова від радикальної реорганізації та співпраця з людьми, які мають контроль над частиною колективу ще з минулих років.

Зокрема, на посаді віце-президента каналу залишився одіозний Євген Каленський, який за Олександра Савенка займався фінансовими потоками, і який повернувся на УТ-1 після відставки Стецьківа зусиллями профспілок та Івана Чижа. Віталій Докаленко сприйняв свого заступника і віддав у його відання деякі сфери, що завжди були непоганим джерелом припливу «тіньових грошей» на канал у вигляді вже вищезгаданої «джинси».

На сьогодні новий керівник на словах декларує свою готовність таки створювати на базі УТ-1 суспільний канал. Але колись і як-небудь. Ці декларації в журналістському середовищі вже давно сприймають зі значним скепсисом. А тим часом, вже наприкінці минулого року вітчизняна політична еліта довела, що не лише Ющенко не розуміє значення та важливості цього інституту. У справі провалу Закону «Про суспільне мовлення» як прихильники, так і противники президента були на диво одностайні.

Не були позбавлені уваги і деякі внутрішні речі на комерційних каналах. Головна тенденція року тут — закрита боротьба за право власності. СДПУ(о), яке останні роки було ледь не монополістом на ринку загальнодержавних ТБ-медіа досить швидко втратило весь свій ресурс. Після тиску від деяких одіозних представників «помаранчевого табору» та низки переговорів із Костянтином Григоришиним власник найрейтинговішого каналу «Інтер» Ігор Плужніков був змушений шукати варіанти вигідного «збуту» свого телебізнесу. І вже після його смерті канал фактично перейшов до рук великого російського капіталу — групи «Євразхолдинг». Остаточні угоди представник цієї групи Валерій Хорошковський підписував уже із вдовою Плужнікова, з якою у нього були досить дружні стосунки.

Складно уявити, що великі російські металургійні магнати бачать у купівлі найпотужнішого українського каналу виключно бізнесові вигоди. Втім, до газової кризи редакційну політику «Інтера» можна було вважати досить незалежною, а російську позицію не можна було назвати такою, що превалює. Але під час кризи все змінилося… В цій ситуації Ющенко має дякувати своїм соратникам, які не без зиску для себе привели на «Інтер» російських господарів.

В цілому ж, політика суцільної комерціалізації, яку проводить на каналі нове керівництво в особі Хорошковського та Максима Карижського, досить відрізняється від того, що протягом минулого року відстоював колектив каналу.

Протягом 2005 року дуже потужні показники демонстрував і канал «1+1». Його рейтинги зросли відносно минулого року і майже впритул наблизилися до лідера ринку «Інтера».

Однак і без того канал виявився цікавим для багатьох політиків з-поміж нової влади. Серйозні перемовини про купівлю частини його акцій вів Ігор Коломойський. Фактично, йому вдалося провести значну частину операцій з купівлі, однак після втручання людей з оточення президента продавці — Олександр Роднянський та Борис Фуксман — відмовилися від раніше досягнутих домовленостей з Коломойським. Визначальним фактором на користь втручання в процес купівлі-продажу стало те, що після оформлення відповідних угод, вплив на канал могла б отримати Юлія Тимошенко, яка тоді активно співпрацювала з «Приватом». І тому перемовини з американськими власниками каналу особисто вів на той час перший помічник президента Олександр Третьяков. Їхні тісні контакти мають місце і зараз.

Станом на сьогодні про зміни серед акціонерів каналу нічого не відомо, однак суд за позовом Коломойського щодо невиконання акціонерами каналу своїх зобовязань досі триває. Водночас нині вже очевидно, що після включення головного продюсера канал до першої п’ятірки списку НСНУ «плюси» хоч і не перетворяться на повноцінний ресурс цієї політичної сили, однак будуть лояльними до влади. Принаймні програми з участю самої Герасим’юк відрізнялися кричущою симпатією до гостей із НСНУ.

Поміж тим, у цій ситуації канал все ж намагається втримати своє післяреволюційне реноме. Перед Ольгою Герасим’юк акціонери вже поставили вимогу визначитися: чи вона йде в політику, чи залишається на каналі. Принаймні, ймовірно, що вона буде змушена піти у відпустку на період виборів — це цілком відповідає демократичній практиці. Натомість, у разі, якщо пані Герасим’юк таки визначиться на користь політичної кар’єри, то не виключено, що посада генпродюсера «плюсів» залишатиметься вакантною недовго. Подейкують, що її може обійняти Влад Ряшин, ще недавно чільник «Інтеру», якого «пішли» звідти слідом за Мустафіним.

Практично без втрат вдалося закінчити рік іншому серйозному медіамагнату — Віктору Пінчуку, що можна вважати значним досягненням, з огляду на ті проблеми, які виникли у нього в інших сферах. На сьогодні він продовжує контролювати свій холдинг у вигляді каналів ICTV, СТБ та Нового.

З початку року редакційна політика каналів холдингу змінилася у відповідності до загальних тенденцій, що панували у країні. Однак такою вона була лише доти, доки це не зачіпало інтересів власника. У боротьбі за Нікопольський завод феросплавів Пінчук сповна задіяв всі можливі засоби, в тому числі і власні канали, які починали новини подіями в Нікополі і закінчували ними, а потім взагалі ледь не цілодобово транслювали у прямому ефірі всі вистави, влаштовані дружніми до Віктора Михайловича політиками. Фактично, це стало яскравим прикладом грубого використання медіа в інтересах його власника.

Однак, після деякого спаду протистояння довкола заводу, канали Пінчука повернулися до більш збалансованої подачі інформації.

Щодо змін у менеджменті каналів, то вони відбулися лише на СТБ. Під кінець року канал розпрощався з керівником інформаційного мовлення Юрієм Горбанем. Цікаво, що саме новини СТБ називали найбільш об’єктивними. Навзамін Горбаню інформаційне мовлення на каналі очолив Олексій Мустафін, в якого не склалися стосунки з новим керівництвом «Інтера». Очевидно, менеджери каналу очікують від його нового керівника посилення інформаційного блоку.

Ще одна особливість каналів Віктора Пінчука — їхня суцільна комерціалізація, включно з новинами. Кількість замовних сюжетів або ж цілих програм, переважно комерційного чи іміджевого характеру, інколи просто зашкалює. Очевидно, тепер Пінчук ставиться до своїх телересурсів як до бізнесу, намагаючись мати прибуток у будь-який спосіб. За відсутності в країні реальних механізмів контролю йому це цілком вдається.

Не надто втішні показники у «5 каналу», який закінчував позаминулий рік із небувалим піднесенням. Рейтинги першого інформаційного каналу, яким позиціонує себе «5 канал», — традиційно у другій десятці серед загальнонаціональних телеканалів. Частка аудиторії у менше ніж півтора відсотка навряд чи може вважатися гарним результатом, зважаючи, що таку частка в Україні мають практично всі російські канали.

Останнім часом політична позиція власника каналу Петра Порошенка стає вельми помітною у редакційній політиці. Симпатії до НСНУ у деяких ведучих дуже очевидні. Та й факти зняття програм з ефіру, як це було з «Час-пік», на який було запрошено Юлію Тимошенко, ніяк не додають «каналу чесних новин». Зважаючи на те, що «5 канал» є інформаційним, дотримуватися балансу під час виборів йому вдаватиметься нелегко. Хоч невідомо, чи ставлять там перед собою таке завдання.

Ще одна група українських телеканалів має відношення до представників Донецького регіону, ці канали демонструють досить подібну редакційну політику. Ідеться про ТРК «Україна», власником якої фактично можна вважати Ріната Ахметова, НТН, до якого причетний Едуард Прутнік та певною мірою «КРТ», що його пов’язують із братами Васильєвими.

НТН, який вийшов в ефір незадовго до помаранчевої революції, протягом 2005-го демонстрував стабільну позитивну динаміку збільшення долі глядацької аудиторії. До визначення Едуарда Прутніка щодо його подальшої політичної долі, каналу вдавалося мати незалежні власні новини, подача яких часто була оригінальнішою від того, що робили вже відомі канали. Втім, після входження пана Прутніка до Партії регіонів, НТН став поступово перетворюватися на досить грубий інструмент маніпуляції масовою свідомістю у той спосіб, яким це звикли робити «донецькі». Чим ближче до виборів, тим більше ці медіа скидаються на всі українські телеканали 2004 року, що вкотре свідчить про уявлення цієї політичної групи про свободу слова та преси.

Ситуація в регіонах була трохи відмінною від тих тенденцій, які спостерігалися на рівні Києва. Нові керівники, які довгий час були в опозиції і нарешті домоглися влади, переважно прагнули повної лояльності місцевих медіа, а заодно і контрольованих редакторів.

Початок минулого року ознаменувався цілою хвилею звільнень редакторів місцевих видань. Переважно це відбувалося через тиск, який влада чинила на цих людей, та погрози притягнути їх до відповідальності за цензуру у попередні роки. Фактично їх ставили перед вибором: або заява про звільнення за власним бажанням, або ж кримінальні справи. Сигнали про такі дії надходили майже з усіх областей.

Утім, після того, як навесні до цієї проблеми привернули увагу президента, тиск припинився, хоча перманентні конфлікти поміж владою та ЗМІ, що причетні до представників нинішньої опозиції постійно виникають у різних регіонах. Боротьба за медіаресурси триває.

Не завжди добре складаються стосунки між журналістами та представниками місцевої влади. Так звані нові регіональні керівники так само неохоче надають інформацію про свою роботу і часто вимагають виключно позитивного висвітлення своєї діяльності, особливо це стосується державних і комунальних ЗМІ, про які ми скажемо трохи нижче. Фактів нападів та побиття журналістів також найбільше зафіксовано саме в регіонах, і хоч їхня кількість порівняно з минулим роком зменшилася вдвічі, цей показник все одно залишається високим (25 випадків). До того ж розслідування цих фактів місцевими органами міліції також не можна назвати ефективними, що цілком повторює картину минулих років. Однак центральна влада, яка демонструє значно вищий рівень стосунків з медіа, не надто переймається тим, як виконують президентські декларації щодо захисту свободи слова її місцеві представники.

Досить показовим прикладом повного ігнорування цієї проблеми є суд над екс-редактором рівненської газети «7 днів» Василем Герусом. Фактично журналіста засудили до трьох років позбавлення волі (умовно) за позовом Віктора Ющенка. Позов подавався ще тоді, коли Ющенко був кандидатом у президенти. Газета надрукувала листівку Партії регіонів, де була цілком викривлена програма Ющенка, без зазначення походження цих даних. У даному випадку порушення закону було очевидним, однак такі порушення відбувалися практично скрізь і місцевим редакторам протистояти тиску тодішньої владної машини було не під силу. Тепер організатори тієї системи тиску та цензури почуваються цілком комфортно і виношують грандіозні політичні плани, натомість виконавці можуть опинитися за гратами завдяки судовому позову президента, який раніше обіцяв не позиватися до журналістів. Очевидно, що ця справа стала можливою завдяки «принциповій» позицій щодо медіа рівненського губернатора Василя Червонія. Однак ця «принциповість» не викликала жодної реакції у його безпосереднього шефа, від імені якого Червоній розвернув «рішучі дії» проти редактора «7 днів».

Ще одна проблема в регіонах — доля комунальної та державної преси. Ще з початку року віце-прем'єр Безсмертний та віце-прем'єр Томенко заявляли про необхідність роздержавлення ЗМІ. Така позиція Києва спричинила серйозні проблеми в медіа, які стали отримувати фінансування зі значними перебоями. Створивши проблеми, центральна влада натомість так і не запропонувала шляхи їх вирішення. Інакше кажучи, попри те, що в уряді Єханурова цією темою також займаються, ніхто з посадовців досі не представив програму, як практично роздержавлювати цей сектор. Адже, у цієї проблеми є декілька складових: по-перше, як вирішити соціальну проблему тих журналістів, котрі фактично опиняться на вулиці, по-друге, це може призвести до того, що чимало районів просто залишаться без місцевих видань, а отже, без інформації, яку інколи неможливо поширити в інший спосіб, зокрема щодо виключно місцевих проблем.

І останнє, на фоні фінансових проблем, єдиним способом порятунку для цілої низки видань стала вже багаторазово згадана «джинса» — замовні проплачені статті. Відтак, можна лише уявити, яким буде довіра пересічного українця до журналістів, якщо в одній газеті він спокійно може прочитати дві-три замітки, котрі прямо суперечитимуть одна одній.

Отже, підбиваючи підсумки, можна сказати, що помаранчева влада може звітувати про певні успіхи у медійній сфері, але стосовно тих позицій, на які ця влада не впливала. Однак навряд чи вона може аж надто пишатися тим, що у цій сфері зробила. На початку 2006 в країні так і не має концепції розвитку вітчизняного інформаційного простору. З одного боку, «політика невтручання» у медіасферу дала незаперечні позитиви, з другого — жодних змін, які можна було б вважати незворотними, не відбулося.

Замість цензури влади, країна отримала цензуру власників. Замість залежності від певної політичної сили з’явилася цілковита залежність від грошей. Будь-хто, готовий заплатити, може замовляти будь-яку «музику», і жодних способів контролю за цим немає.

Невирішеними залишаються питання прозорості власників ЗМІ, жодних законодавчих змін щодо цього так і не було схвалено.

Країна так і не отримала суспільного мовлення, яке могло б стати запобіжником «перекосів» в інформаційній політиці телеканалів, які ми спостерігаємо зараз. Адже, у суспільній свідомості, всі канали у той чи інший спосіб виглядають ангажованими певними політичними силами, і жодної справді незалежної структури так і не має.

І, нарешті, ще одна проблема — за минулий рік влада так і не навчилася адекватно реагувати на вільну пресу. Будь-яка критика досі сприймається болісно, серйозні журналістські розслідування у кращому разы залишаються без жодної реакції, у гіршому — офіційно називаються «замовним піаром». Саме після відомого інформаційного скандалу довкола сина президента Андрія Ющенка та реакції його батька, рейтинг президента почав повзти донизу.

На цьому фоні «несприйняття» вільної преси влада так і не навчилася фахово з нею працювати — доносити до журналістів свою позицію і зрозумілими словами пояснювати суспільству свої дії. Високопосадовці так і не навчилися залучати до вироблення інформаційної політики фахівців, не налагодили контактів із профспілками та громадськими організаціями.

Остання «газова війна» у є досить показовою у цьому плані. Інформаційно позиція України була дуже слабкою. Різнобій коментарів, відсутність конкретної інформації та людей, які можуть чітко відповісти на головні питання та сформулювати позицію країни і влади, — ось, що стало однією з головних причин програшу інформаційної війни.

Протягом минулого року ми спостерігали за тим, як представники влади займалися особистим піаром з розрахунку на вибори, однак так і не пояснили людям, що вони робитимуть у цій країні і яким є їхнє бачення національних інтересів країни на сучасному етапі. Результат цього вже вилився у конкретні цифри довіри людей, а відтак може коштувати цій владі самої влади.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво