УКРАЇНСЬКІ ГРАБЛІ В ІЗРАЇЛЬСЬКОМУ БАНКУ

Скандал вибухнув, наче грім з ясного неба. Мало того, що економіка Ізраїлю в жалюгідному стані і життєвий рівень ізраїльтян катастрофічно падає, так іще ця історія... Знову злодії і шахраї, знову постраждали наївні ошукані вкладники. Як набридла ця тема! Скільки можна спотикатися об той самий поріг?

Почалася ця афера три роки тому в Києві, а спливла лише тепер, в Ізраїлі. Однією із найбільш болючих і важко розв’язних була для людей, що вирушають у далекі країни на ПМП, проблема переказу грошей за кордон. Немає сенсу пояснювати причину, з якої чимало наших співвітчизників, хапаючись за соломину, погоджувалися на можливі варіанти. Звісно, із досвіду збанкрутілих банків і трастів, що лопнули, були зроблені відповідні висновки, та дуже вже спокусливою видавалася ця «соломина».

У 2000 році ще стояли довгі черги біля ізраїльського посольства, і щасливі власники довгоочікуваної візи поспішали переміститися на інший поверх тієї ж будівлі, аби одержати останні напучення для від’їжджаючих. Там, між іншим, мила дівчина вручала кожному відвідувачу візитку із зазначенням адреси банку, який в офіційному порядку займався переказуваннями грошей до Ізраїлю. При цьому вона як послугу робила контрольний дзвінок, що справляв на відвідувачів належне враження. Як тут не повірити, адже може, зрештою, восторжествувати чесність? І не треба далеко ходити, Східноєвропейський банк розташовувався неподалік, через дорогу, на вулиці Патріса Лумумби, 21. Привітна обстановка, усміхнені обличчя, чайком і кавою пригощають. Кімнатка маленька, зате затишна, а за дверми охорона і вимуштрувані працівники великого банку. А коли солідний чоловік, що назвався Володимиром Лібманом, виявився довіреною особою ізраїльського банку «Леумі», взагалі складалося враження, що ти в Ізраїлі.

Процедура оформлення документів була не втомливою, а дуже навіть приємною. Потрібно заплатити всього 100 дол. за відкриття особистого рахунку в найнадійнішому ізраїльському банку. Та ще й не простого рахунку, а громадянина іншої держави, тобто України, а це означає, що рахунок — пільговий і не буде оподатковуватися. Переказування грошей на чужі рахунки надто часто закінчувалися сумно, тому люди з радістю розставалися з цією незначною сумою. При цьому ставилася маленька умова: в тель-авівському банку краще не з’являтися, натомість телефонувати і відправляти факси зазначеним працівникам. Дріб’язкове прохання, на благо самих же клієнтів. Під час особистого візиту до банку «Леумі» потрібно буде пред’явити паспорт, але вже громадянина Ізраїлю, і рахунок одразу потрапить під невсипущий нагляд податкових служб. Природно, нікому цього не хотілося, тому ніхто особливої уваги на такі умови не звертав. Далі відвідувачів проводжали до операційного залу, святая святих Східноєвропейського банку. Тут підписувалися договори і виконувалися всі дії з переказування грошей до Ізраїлю. Лібман був постачальником потенційних клієнтів як для українського, так і для ізраїльського банків.

Операція ішла як по маслу, родичі в Ізраїлі проводили «перевірку боєм» і радісно повідомляли про наявність грошей у банку. На прощання Володимир Лібман вручав кожному клієнту пакет документів і оригінально оформлену у вигляді доларової купюри рекламну візитку. Уважно вивчивши її, можна було роздивитися слова «СПЕШИТЕ ДЕЛАТЬ ДОБРО», що без сумніву було добрим знаком. «Будете в Израиле — не проходите мимо, звоните, всегда к Вашим услугам!» — такими були останні напутні поради.

Через це маленьке приміщення пройшли сотні майбутніх репатріантів, власноручно віддаючи всі свої накопичені заощадження в брудні руки чергового шахрая. Правда, він себе таким не вважає, але про це трохи пізніше.

Метушня перших іммігрантських буднів не підвладна перу, але заповітна «доларова купюра» і візитка із зазначеними телефонами банку регулярно нагадували про себе.

«Ваш пароль?» — відгукнувся у слухавці приємний, дещо гаркавий голос — «... ми раді вітати своїх клієнтів!» У поштових скриньках із небаченою регулярністю стали з’являтися фірмові конверти-звіти з логотипом відомого в Ізраїлі банку «Леумі». Всі розпорядження, надіслані факсом, виконувалися точно. Ніщо не передвіщало неприємностей.

Тепер трохи передісторії. У 1990-ті роки банки Ізраїлю переймалися вербуванням майбутніх клієнтів із числа тих, хто збирався іммігрувати до Ізраїлю із країн СНД. З цією метою залучалися мешканці країн виїзду, які одержували дуже обмежені повноваження від банків. Щось на кшталт торгових агентів. Володимир Лібман у період із 1994 до 2000 року саме і був одним із таких уповноважених в Україні. Згодом, коли імміграція до Ізраїлю пішла на спад, керівництво банку письмово сповістило Лібмана про відмову від його послуг. Втратити такий прибутковий бізнес, коли не ти шукаєш клієнтів, а вони тебе, було для нього немислимо. Лібман знову вступає у відносини з банком «Леумі», але вже як засновник фірми «Лібіч фінанс бейнлеумі», і відкриває рахунок на ім’я власної фірми. На цьому рахунку і розміщалися гроші, переказані до Ізраїлю майбутніми репатріантами, які виїжджали з країни з 2001 року.

У Києві все відбувалося так само, як і колись, із однією лише невеличкою відмінністю, яку важко відразу помітити неозброєним оком. Логотип фірми «Лібіч фінанс бейнлеумі» разюче нагадував логотип банку «Леумі» — ті самі дві смужки темно-синього і блакитного кольору. До люб’язного і ввічливого обслуговування клієнтів додалася подарункова частина. Представники фірми вручали потенційним вкладникам словники з емблемою банку «Леумі». Гроші потихеньку перекочовували в «засіки» нової фірми в період, коли банк уже припинив із Володимиром Лібманом ділові відносини. Стягалися ті ж самі 100 дол. за відкриття рахунку в Ізраїлі, тоді як гроші всіх вкладників зберігалися на одному рахунку, і жодних іменних рахунків клієнтів взагалі не існувало.

Через інтифаду ізраїльська економіка котилася вниз. Одночасно катастрофічно падали відсотки на валютних вкладах у банках Ізраїлю. На обрії замаячіла нова дійова особа — Ілля Марчевський, виконавчий директор лібманівської фірми. Всі фінансові операції на території Ізраїлю здійснював саме він. Бажаючих переказати гроші з Києва до Ізраїлю кожного дня ставало дедалі менше, і в Марчевського визрів новий план дій. Чому б не залучити гроші старих клієнтів Лібмана, дані про яких залишилися в комп’ютерній базі даних? Цим людям пощастило, їхні заощадження потрапили до Ізраїлю ще за часів співробітництва Лібмана з банком «Леумі», і тихо-мирно зберігалися на власних рахунках. Пішли дзвінки і запрошення до офісу. Лібман і Марчевський пропонували їм переказати гроші на рахунок «Лібіч фінанс бейнлеумі» під вищі відсотки. В очах нових репатріантів Володимир Лібман зарекомендував себе якнайкраще, і не довіряти йому не було підстав. Тим більше, що за нинішнього економічного становища країни щомісячне процентне «вливання» стало б відчутною підмогою.

Багато людей відгукнулися на цю привабливу пропозицію і почали давати розпорядження в банк «Леумі» про перекидання грошей на інший рахунок у межах того ж банку. Згодом відмовитися від своїх слів вони вже не могли, тому що будь-яке голосове повідомлення записується працівниками банку на магнітофонну плівку. Люди відвідували офіс фірми «Лібіч фінанс бейнлеумі» на вулиці Явне в Тель-Авіві з різною метою — хтось хотів зняти гроші, а хтось покласти. Гроші в них брали з великим задоволенням, а ось тих, хто хотів їх зняти, переконливо умовляли не робити цього. Основним аргументом було «ми ж допомагаємо вам і платимо гарні відсотки!»

Можливо, Володимир Лібман і керувався благими намірами, але його новий директор Ілля Марчевський змішав усі карти. Принаймні так стверджує сам Лібман, називаючи себе «постраждалим» у цій історії. Факт у наявності, гроші з рахунку фірми найбільш застрахованого в Ізраїлі банку у таємничий спосіб зникли. «Свій» збиток Володимир Лібман оцінює в 2 млн. доларів! Двері офісу на вулиці Явне зачинилися для відвідувачів, а фірма припинила своє існування.

У газеті «Вести» з’явилося скромне, ледь помітне оголошення — «Вкладників «Лібіч фінанс бейнлеумі» просять зв’язатися за таким-то телефоном для одержання важливої інформації». Зазначений телефон не вгавав. На другому кінці дроту відзивався Міхе Ланкрі, адвокат «постраждалого» засновника. Він інформував обдурених людей про те, що директор фірми Марчевський, скориставшись відсутністю в країні Лібмана, підробив його підпис на чеках, зняв усі гроші з рахунку фірми та втік з ними до Румунії (?). Дуже емоційно адвокат пояснював людям, що його підзахисний не винний, тому що підозрював свого підопічного в непорядності, але не встиг «схопити» за руку. Адвокат пропонував усім постраждалим вкладникам об’єднатися і подати колективний позов проти банку «Леумі». Нам, мовляв, потрібно довести в суді, що підпис Марчевського підроблений.

Інформація справді дуже важлива, але людям від неї ставало не холодно, а, радше, шпарко, і без того пекучим ізраїльським літом. Питання, хто правий, а хто винуватий, вирішить ізраїльське правосуддя.

Якщо справді банк «Леумі» видав гроші за підробленими чеками, вибухне ще більший скандал. Єдина надія на те, що все вищесказане правда, і банк, довівши свою спроможність, відповість за власними боргами.

Справжнім постраждалим — нашим співвітчизникам — залишається одне: дочекатися графологічної експертизи і подати проти фірми, що розорила їх, власний колективний позов. Схожа історія вже трапилася декілька років тому, а нова щойно починається...