Українська безпека: від декларацій до гарантій

Поділитися
Сьогодні між Сходом і Заходом будується нова стіна, яку наочно бачимо у вигляді черг і часто хамства біля консульств країн ЄС чи на кордоні виїзду з «сірої зони»...

Цього тижня світ святкує двадцяту річницю падіння Берлінської стіни. Було зруйновано уречевлений у бетоні один із найяскравіших символів поділу Європи на Схід і Захід. Потім була вражаюче мирна оксамитова революція у Чехії, а перед тим — переможна хода польської «Солідарності», що потрясла Європу. І Україна, що піднялася з колін: І з’їзд Руху у вересні 89-го, виступ Куроня і його знамените «без вільної України не може бути вільної Польщі». Згодом ланцюг Єднання зі Львова до Києва, на якому півмільйона українців, узявшись за руки, засвідчили своє прагнення до незалежності і єдності. Комунізм валився по всій Центральній і Східній Європі. Народжувалася нова епоха. Народжувалася надія на новий справедливий міжнародний устрій.

Чому я почав із цієї ностальгії? Тому що сьогодні надія серйозно підірвана і загрожує остаточно зруйнуватися. Сьогодні між Сходом і Заходом будується нова стіна, яку наочно бачимо у вигляді черг і часто хамства біля консульств країн ЄС чи на кордоні виїзду з «сірої зони». Ще не санітарний пояс, яким себе оперізує Європа, але вже близько до цього. Приклад, можливо, не найприємніший, проте чітко демонструє, що двері Європи перед Україною зачинилися.

Двадцяту річницю падіння Союзу святкувати навряд чи будуть. А даремно. Саме падіння комуністичної імперії стало гарантією незворотності у процесі здобуття свободи. Сам факт виникнення України як незалежної демократичної держави на межі цивілізацій історичного Заходу і Сходу в 1991 році став визначальним чинником дезінтеграції СРСР, одним із основних результатів і водночас гарантій завершення глобального протистояння «Схід—Захід», двоподілу Європи, поширення ідеалів свободи та демократії.

На підході ще один ювілей, не менш важливий для світу як символ завершення холодної війни. П’ятнадцять років тому, 5.12.1994 року, в Будапешті було підписано меморандум, за яким Україна фактично стала без’ядерною державою. Добровільна відмова Української держави від ядерної зброї, успадкованої від колишньої Радянської імперії, і приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) стали не тільки остаточною крапкою у холодній війні, а й важливим кроком людства на шляху боротьби з розповсюдженням ядерної зброї, аж до повного ядерного роззброєння.

Україна в такий спосіб отримала формальні (як з’ясувалося — фіктивні) гарантії безпеки, а світ побачив прецедент добровільної ядерної демілітаризації, приблизно такої, яку нещодавно президент США Барак Обама оголосив пріоритетом світової політики. Україна, звісно, вітає повернення цієї ідеї в міжнародну політику, але варто нагадати, що світ більше довіряє дієвому виконанню уже взятих зобов’язань, аніж ефектним деклараціям намірів. Тому, якщо Америка хоче «закріпити досягнуте в Європі за умови перенесення світової уваги на проблеми Великого Близького Сходу і взагалі Азії» (див. статтю В.Горбуліна і О.Литвиненка в попередньому числі «ДТ»), треба показати дієвість вищезгаданого «гарантування безпеки».

Адже Будапештським меморандумом аж ніяк не передбачалося, що російська влада оголошуватиме Севастополь «исконно русским городом», а моряки їхнього ЧФ возитимуть українськими вулицями свої ракети в контексті загальної стилістики поведінки, властивої, швидше, окупантам, ніж тимчасовим орендарям.

Більше того, країни-гаранти зобов’язувалися, зокрема, «утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги». Чи січневий газовий конфлікт не був таким економічним тиском?

Хоча, говорячи про лицемірство міжнародної політики, можна, з іншого боку запитати: що Україна зробила для того, аби використати можливості Будапештського меморандуму? Адже МЗС України давно могло ініціювати створення робочої групи України і країн-гарантів хоча б на рівні експертів, які б моніторили ситуацію в сенсі загроз, передбачених меморандумом. Досі навіть на рівні пропозицій не вироблено механізму відповідальності країн-гарантів за порушення своїх зобов’язань і дій у відповідь на таке порушення інших країн-гарантів, тим більше якщо загроза випливає саме з діяльності такої країни-гаранта.

Ситуація, що склалася наразі навколо України, відверто сигналізує: її безпека, детермінована зовнішнім чинником, опинилася під прямою загрозою.

Але загроза, яка постала перед нами, не є виключно нашою проблемою, вона, своєю чергою, створює передумови вакууму безпеки в Центральній Європі і Європі загалом.

Нинішня криза євроатлантизму як глобальної противаги авторитаризму і перехід до поліцентричності та регіоналізму породжує небезпеку повернення до характерної для довоєнної та міжвоєнної Європи моделі біполярної геополітичної рівноваги між Росією і країнами «старої Європи». У такій моделі немає, зокрема, місця для України як суб’єкта міжнародних відносин, а країнам Східної Європи загалом відводяться другорядні та підпорядковані позиції. В таких умовах перед Європою може постати спокуса вивести токсичні проблеми безпеки зі своєї території в окреслену «сіру зону» — як намагаються виводити токсичні кредити в окремий банк для підвищення довіри до інших банків.

Переконаний, що це — стратегічна помилка всіх архітекторів, які думають про конструкцію європейської безпеки. Безпека України (навіть технологічна — згадаймо Чорнобиль) є проблемою всієї Європи. Поки немає високої різниці потенціалів, високої напруги між Росією і Заходом, «сіра зона» функціонує як ізолятор. Але як тільки напруга перевищує критичну, відбувається коротке замикання. Як наслідок летить уся система.

Реальність сучасних геополітичних процесів, а саме їх непередбачуваність, поява нових центрів впливу, партнерських (як і конкурентних) матриць, швидка зміна базових пріоритетів і в результаті — нестійка рівновага, повинні розглядатися як сигнали критичної нестабільності, наслідки якої, згідно з історичним досвідом, можуть розгортатися некеровано і в несподіваних напрямках.

Особливо тепер, коли курс на підпорядкування України став ключовим для повноцінного відновлення імперської ідентичності Росії в очах її правлячої еліти і не виключає застосування сили проти неї як суверенної держави. Цьому сприяють також внутрішні протистояння і хаос у системі політичної влади України. Сукупність наведених чинників перетворює Україну у слабку ланку системи міжнародної безпеки.

Політичне перезавантаження, яке запропонував Обама, на жаль, у Росії багатьма розуміється як ознака слабкості Заходу і заохочує її до нарощення впливів, передусім у Східній Європі. Історичний досвід вчить: якщо ця стилістика не буде кардинально змінена, то, як уже сказано, перезавантаження закінчиться перезаряджанням.

У нинішніх умовах слабка ланка колективної безпеки може відігравати роль провокуючого чинника порушення нестійкої рівноваги в будь-який бік. У контексті, який розглядається, наявність і дієвість критеріїв безпеки ХХІ ст. фокусується саме на тому, чи надасть міжнародна спільнота гарантії безпеки Українській державі, беручи до уваги її теперішні реалії. Після російсько-грузинської війни 2008 р. можливе розчленування України або її підпорядкування Росії матиме тектонічні наслідки для системи міжнародної безпеки, що можуть перейти в ланцюг непередбачуваних і нерегульованих конфліктів та протистоянь як на локальному, так і на міждержавному рівнях.

Зрозуміло, що проблеми безпеки в нормальній країні мала б вирішувати влада, і тільки влада, бо її уповноважили на це виборці. Але сподіватися, що українська влада в найближчі півроку у вирі внутрішньополітичної боротьби хоча б зауважить ці тривожні тенденції, не доводиться.

Який вихід?

У ситуації, коли уряд боїться або не хоче діяти, інтелектуали, суспільні авторитети, небайдужі політики повинні взяти на себе відвагу окреслити проблему, запропонувати вихід і через прихильну до України громадську думку на Заході (як свідчать опитування) тиснути на західні уряди, бо вони також «бояться» своїх виборців.

А ці виборці, як засвідчили ювілейні святкування, як і ми, мають ностальгію за визначеністю: тоді Захід усіма можливими політичними, економічними та суспільними засобами давав сигнал посткомуністичному Сходу — полякам, чехам, естонцям тощо: «Ми вас підтримуємо, ми вас чекаємо, ми з вами». І це породжувало рух назустріч, консолідувало суспільства Східної та Центральної Європи навколо високої і зрозумілої мети. Консолідація ж ця однозначно детермінувала і владу, і опозицію. Саме ясність і однозначність гарантували продуктивний результат.

І саме цієї ясності бракує зараз Україні. Більше того, відсутність цієї однозначності (що жодним чином не знімає відповідальності з вітчизняної влади) посилює українські розщеплення і хаос.

Ми вже зробили перший маленький крок. Проблема прямої силової загрози державному суверенітету України з боку Росії знайшла своє озвучення у вересневому зверненні інтелігенції «до парламентів та народів світу» і мала резонанс у країні та за її межами. Вияв авторитетної, чітко консолідованої, а заодно — аргументованої і зваженої української точки зору одразу ж сприймається як позиція, тобто як те, чого від України очікують інші.

На черзі наступний крок — скликання авторитетної Міжнародної конференції з питань безпеки, що було запропоновано у згаданій статті В.Горбуліним та О.Литвиненком. Справді, 5 грудня, в річницю підписання Будапештського меморандуму, цілком доречно ініціювати такий захід.

Вважаю, що місія конференції має полягати в новому осмисленні безпеки; у постановці й означенні ключових питань про критерії безпеки в сучасному світі в контексті непередбачуваних наслідків глобалізації: кризи, зміни світових пріоритетів і лідерів, послаблення євроатлантичної системи, швидких змін геополітичних диспозицій та принципів. Безперечно, гарантії зовнішньої непорушності кордонів і повага до суверенітету країн становлять основу сучасної системи безпеки. Занепокоєння — особливо у випадку з Україною — викликає дієвість механізмів забезпечення цієї системи.

Якщо хаос в Україні не припиниться, якщо вона й надалі залишатиметься незахищеною на зовнішній арені і продовжуватиме мовчати, — то критерії безпеки (чи згода інших країн на відсутність гарантій безпеки для України) будуть погоджені без її участі. Якщо Україна претендує хоча б на якусь незалежну політику, то цей аргумент робить проведення конференції безальтернативною потребою.

Конференція, з огляду на завдання, які перед нею стоятимуть, буде відкритою для участі в ній відомих у світі інтелектуалів, громадських діячів, колишніх та діючих політиків, дипломатів, діячів культури.

Меседж конференції буде прямою апеляцією до урядів та прихильної до нас громадської думки країн євроатлантичної коаліції. Він буде спрямований і до українського суспільства та української влади. Суспільство повинне знати, що є інтелектуали, громадські діячі й політики, які, незважаючи на хаос, думають про безпеку країни і шукають вихід. А влада має отримати чіткий сигнал, що вона не виконує своєї базової функції — функції захисту.

Таким чином, призначення конференції — послужити інструментом осмислення актуальних принципів безпеки, бо авторитетність її учасників буде імпульсом для суспільств, а відтак — і урядів демократичних країн.

Кінцевою метою неурядового форуму може стати, наприклад, скликання міждержавної конференції, яка конституює зовнішні гарантії безпеки України, можливо, в ширшому контексті, — і країн Центрально-Східної Європи. За підсумками можуть бути прийняті також двосторонні (до прикладу з КНР) чи регіональні і міждержавні угоди. Сказане в жодному разі не означає, що зазначені пропозиції є альтернативою можливому вступу України у трансформоване НАТО.

Вважаю, що проведення Міжнародного форуму з питань безпеки стане серйозним спонукальним чинником підвищення уваги до статусу зовнішніх гарантій України, які надані їй де-юре ядерними країнами у зв’язку з приєднанням до ДНЯЗ і зафіксовані у Будапештському меморандумі 1994 року.

Ця конференція надасть законності в очах міжнародної спільноти вимогам України підвищити статус зовнішніх гарантій її безпеки до рівня юридичного договору. Це може стати офіційною позицією України, з якою вона йтиме на Глобальний форум із ядерної безпеки, що відбудеться у травні 2010 року, і/або пропозицією для інших учасників ДНЯЗ щодо внесення відповідної зміни до ДНЯЗ згідно зі статтею VIII договору. Натомість Україна, у разі прийняття зазначеної вимоги, зобов’яжеться брати активну участь в усіх аспектах діяльності у сфері ядерної безпеки та ядерного роззброєння під егідою ООН, що, своєю чергою, зокрема з огляду на нинішні інтереси США у цій сфері, принесе Україні нові стратегічно важливі позиції у сфері безпеки.

Приклад дієвих гарантій Україні як державі, що володіє ракетними технологіями і відмовилася від ядерної зброї, може стати сигналом для країн, котрі мають потенційні можливості розробки власної ядерної зброї, задля гарантування своєї безпеки цих можливостей не розглядати. І навпаки.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі