Україна—США: затяжний медовий місяць

За два дні робочого візиту до Вашингтона міністр закордонних справ Борис Тарасюк встиг утрясти кілька принципових питань стосовно виведення українського контингенту з Іраку, обговорити останні деталі квітневого візиту Ющенка до США й улаштувати повний аншлаг на прийомі в посольстві України.

Бажаючих потиснути руку міністрові було стільки, що коли на вогник в елітному районі Вашингтона Джорджтауні зазирнув американський посол у Києві Джон Хербст, йому довелося хвилин десять покрутитися в коридорі, аби знайти місце, де повісити пальто. Втім, на нього, як і на двох його попередників — Стівена Пайфера й Карлоса Паскуаля, уваги звертали мало, поки в залі перебував міністр оборони Доналд Рамсфелд — «окраса програми». Він провів у компанії Бориса Тарасюка й першого заступника міністра оборони Леоніда Полякова добрі півгодини. Кажуть, розповідав про те, що гроші люблять спокій (нібито з натяком на Росію). Знавці протоколу в цей час пояснювали журналістам, що вони є свідками чи не безпрецедентного кроку назустріч Україні: зазвичай американський міністр оборони з главами зовнішньополітичних відомств не зустрічається. Як і віце-президент США, що присвятив розмові з Тарасюком тридцять хвилин свого часу (замість запланованих п’ятнадцяти). Співробітник Білого дому в неформальній розмові з автором цих рядків пізніше мимохідь зауважив: влаштувати зустріч українського міністра з Діком Чейні було не важко, оскільки кодове слово orange revolution діє на американських можновладців поки що безвідмовно. Правда, у «мужнього українського народу, який боровся й страждав за демократію» (слова сенатора Лугара), з’явився серйозний «конкурент» у вигляді не менш мужнього народу Лівану, що вразив вашингтонські уми своєю «кедровою» революцією. Проте переповнений зал Університету ім. Джорджа Вашінгтона зустрічав Тарасюка стоячи, а для того, щоб зірвати оплески на ланчі в Міжнародному республіканському інституті (IRI), міністрові досить було вимовити свій перший мессидж — «Ми зробили це».

А що вже казати про українських американців, які транслюють документальні фільми на тему помаранчевої революції прямо після недільної служби в церкві. Під час візиту Тарасюка дехто з них раз у раз висловлював своє захоплення з приводу того, що вперше за роки незалежності вони можуть пом’янути Тараса Шевченка «справді в сім’ї вольній, новій», а Микола Мельниченко — більше не персона нон-грата в українському посольстві. Сам екс-офіцер, напевно, також радів своїй «легалізації», оскільки ще за дві години до початку прийому намотував кола довкруг приміщення української дипмісії разом з іншим політичним біженцем з України Олександром Єльяшкевичем.

Проте головної інтриги чекали від зустрічей Тарасюка з Рамсфелдом, Чейні та Кондолізою Райс. Важко було повірити, що міністр оборони й віце-президент США не скористаються можливістю відкоригувати позицію України стосовно виведення нашого контингенту з Іраку. Недарма ж американські власті раніше заявляли, що мають намір обговорити цю тему з українськими партнерами на переговорах після інавгурації Ющенка. Проте, за наявною інформацією, співрозмовники Бориса Івановича намагалися якнайшвидше вияснити, в чому інтерес України в Іраку після виведення військ і яким чином вона могла б посприяти силам коаліції в подальшому врегулюванні ситуації. Крім того, американські чиновники відкритим текстом натякали, наскільки важливо в цьому питанні не дозволити самодіяльності й чітко координувати дії з Вашингтоном.

Питання фінансування американською стороною виведення українського контингенту міністр Тарасюк не торкався. Зате не втомлювався повторювати, що Україна залишиться надійним партнером США в Іраку навіть після того, як наші солдати залишать цю країну. І був, очевидно, сам здивований, із якою легкістю коментувала рішення Києва Кондоліза Райс на спільній прес-конференції в Держдепартаменті. Мовляв, США чудово розуміють: зобов’язання, дані українським Президентом перед виборами, треба виконувати. До речі, це було єдине запитання іноземного журналіста (в даному випадку кореспондента ІТАР-ТАРС) стосовно України. Представники американських медіа воліли зосередитися на ситуації навколо Ірану й Сирії.

Насправді, пояснили «ДТ» джерела, близькі до міністерства оборони США, адміністрація Буша має намір спустити тему українського контингенту в Іраку на гальмах. У Білому домі виходять із того, що, виконавши свою передвиборну обіцянку, Ющенко зможе зміцнити владу всередині самої України. Передусім у тих регіонах країни, де антиамериканська істерія підживлюється досі, правда, вже опозиційними лідерами.

До того ж, в американській столиці усвідомлюють: реально вплинути на громадську думку в країні виведення українських солдатів з Іраку не здатне. «Якщо навіть після катувань в «Абу-Грейб» і демаршу одного з головних союзників США Іспанії ряди прихильників іракської операції помітно не поріділи, то виведення вашого контингенту тим паче не зашкодить репутації республіканської адміністрації», — зауважив у розмові з кореспондентом «ДТ» один впливовий американський дипломат. Водночас, кажуть експерти, для Білого дому було б украй вигідно зберегти сам факт військової присутності України в Іраку: не має значення, буде це двадцять чи п’ять чоловік.

Очевидно, тему участі України в антитерористичній кампанії продовжить через кілька тижнів у США й Віктор Ющенко. І, швидше за все, позицію Києва з цього питання буде зафіксовано у двосторонньому документі, який підпишуть президенти в американській столиці. Як, утім, і деякі інші питання співробітництва двох країн.

Ще один важливий момент, що його обговорював Борис Тарасюк у Вашингтоні, — виступ Віктора Ющенка перед обома палатами Конгресу США — палатою представників і сенатом. За значимістю цю подію можна порівняти хіба що з аналогічним спічем Президента в німецькому бундестазі. Єдина заковика на сьогодні полягає в тому, що розклад роботи американського Конгресу трохи не стикується з часовими рамками вашингтонської програми візиту Ющенка. Тому не виключено, що спочатку Президент відвідає Нью-Йорк або Чикаго й лише потім Вашингтон (на час підготовки статті це питання саме обговорювалося на Печерських пагорбах). Із виступом українського Президента перед американськими парламентаріями пов’язане ще одне (вже потаємніше) бажання української сторони: щоб саме в цей день Конгрес скасував поправку Джексона-Веніка. З політичного погляду, цей крок цілком реальний, хоч і не такий оригінальний, як пропозиції деяких американців українського походження в день приїзду Віктора Ющенка посадити дерево перед Білим домом або влаштувати концерт кращих оперних співаків біля підніжжя пам’ятника Лінкольну.

Проте особливим предметом гордості вітчизняної дипломатії має стати зустріч Ющенка з Бушем. За наявною інформацією, вона триватиме значно довше, ніж, наприклад, недавнє рандеву господаря Білого дому з іще одним героєм помаранчевої революції — румунським президентом Траяном Басеску.

А ось майбутнє вручення Віктору Андрійовичу нагороди імені Джона Кеннеді американські експерти, з якими доводилося спілкуватися у Вашингтоні, сприйняли вкрай обережно. Дехто чомусь пригадав, як у 96-му вже нагороджували одного українського президента відзнакою «Свобода» (за внесок у зміцнення регіональної стабільності й розвиток міжетнічного співробітництва). Тим самим Леонід Кучма був фактично прирівняний до Черчілля, Ейзенхауера, Гавела й Сахарова. Цікаво й інше: ті американські політики, котрі сьогодні, вслід за президентом Бушем, називають Ющенка українським Джорджем Вашінгтоном, з таким самим захопленням дев’ять років тому посвячували Кучму в українські Томаси Джефферсони. Медовий місяць в україно-американських відносинах рано чи пізно закінчується, нагороди залишаються...