Україна—НАТО: ти пам’ятаєш, як усе розпочиналося... Без емоцій про важливе - Політика - dt.ua

Україна—НАТО: ти пам’ятаєш, як усе розпочиналося... Без емоцій про важливе

4 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 4 серпня-19 серпня

Так і сперечається весь світ із приводу тисячі речей, чиї всі за та проти однаково хибні. Ті, хто підкріплює свої промови зухвалою поведінкою й наказовим тоном, лише доводять слабкість своїх доказів...

Так і сперечається весь світ із приводу тисячі речей, чиї всі за та проти однаково хибні.

Ті, хто підкріплює свої промови зухвалою поведінкою й наказовим тоном, лише доводять слабкість своїх доказів.

М.Монтень, «Проби»

Для стомлених сонцем і втомлених від нескінченного й дедалі депресивнішого політичного серіалу громадян нашої країни багато питань, які ще вчора здавалися актуальними й викликали запеклі дискусії, відійшло на другий план. А створення «антикризової коаліції» може засунути їх ще далі. До числа таких належить, поза сумнівом, і перспектива вступу України до НАТО. Досить несподівано для всіх ця проблема зайняла одне з центральних місць під час переговорів про підписання Універсалу та створення нової коаліції. Проте ясності так і не побільшало. Замість чіткого та недвозначного сигналу, який ми мали намір надіслати світові, знову вийшли дуже характерні для українського політикуму «звуки, почасти схожі на а, а почасти — на е». А враховуючи відому крайність позицій з питання НАТО «Нашої України» і комуністів, зусилля лебедя, рака та щуки видаватимуться верхом результативності та скоординованості порівняно з роботою нової коаліції на цьому напрямі.

«Знову прогаяли такий шанс», — щиро засмутяться одні. «Ми перемогли», — так само щиро радітимуть другі. При цьому більшість залишиться цілком індиферентною. Зауважимо відразу: немає причин ані для суму, ані для особливої радості, бо реально питання про членство України в Північноатлантичному альянсі ще не стояло. Хоча з усіх, що не стояли, його можна було б розпізнати на обрії (доцільність — окрема тема). Отож максимум, на який ми могли розраховувати, — це те, що нам з особливим виразом підморгнули б на черговому саміті. Однаково підморгнуть, хоча, можливо, і не так виразно.

З’явився час у спокійнішій обстановці подумати, наскільки виправдані такі взаємовиключні почуття наших громадян? На чому грунтуються політики, виголошуючи пафосні промови на тему відносин Україна — НАТО? Нарешті, у чому полягає національний інтерес України, очищений від партійних чвар і інтриг, зовнішніх впливів і власних комплексів? Спробуємо визначити один із варіантів відповіді на деякі з запитань, аж ніяк не претендуючи на істину в останній інстанції. Для того, аби зрозуміти суть багатьох непростих моментів, необхідно судити про неї не з позицій сьогоднішнього дня, а пригадати, в яких умовах вони формувалися.

Back in the USSR

Саме радянська пропаганда запрограмувала підвалини сприйняття, або, точніше сказати, категоричного несприйняття мільйонами радянських людей НАТО як передового загону «американської вояччини», усієї системи світового імперіалізму, який тільки й робив, що озброювався до зубів, із тим, аби знищити «єдину в світі державу робітників і селян», «оплот миру й соціалізму». Це нині в нас з’явилася можливість дізнатися, що як мінімум усе було не так однозначно, коли не сказати, що з точністю до навпаки. А як інакше можна витлумачити, зокрема, полум’яний заклик нашого земляка «усіх панів до ‘дної ями, буржуїв за буржуями — будем, будем бить». Але в 70—80-ті роки я, як і більшість моїх співвітчизників, підсміюючись над очевидними недоладностями радянської пропаганди у внутрішньому житті, проте свято вірив у її постулати в політиці зовнішній, що здавалися непорушними. Чому такі постулати виявилися вельми стійкими?

Корисно пригадати, зокрема, аби оцінити нову якість життя, нами вже й не зауважувану: у часи СРСР існувала найжорстокіша цензура, жодних альтернативних джерел інформації не було. Інтернет ще тільки зароджувався на «далекому й загниваючому Заході», іноземні радіоголоси нещадно глушилися, західна преса була під забороною — у кіосках можна було купити хіба що газету англійських комуністів Morning Star, та й то, коли там не було критики на адресу радянських товаришів.

Навіть еліта радянської журналістики — міжнародники — самі часто не знали реального стану справ і не мали доступу до першоджерел інформації, керуючись при висвітленні подій вказівками партійних та інших органів. При цьому мало значення не те, що відбувалося в світі, а те, як це вкладалося в існуючу, відірвану від життя, закостенілу ідеологічну схему.

Для повноти картини додамо також, що контакти з іноземцями жорстко лімітувалися, а таке поширене нині явище, як студентські, наукові, культурні обміни, здавалися чимось фантастичним, тим самим, що й польоти на Марс. Для того, аби потрапити за кордон (межа мрій — країни народної демократії, бодай якийсь закордон), необхідно було пройти безліч узгоджень і співбесід. Причиною відмови для жаданої поїздки за кордон могла стати будь-яка нісенітниця, як, приміром, поганий настрій раптово розбудженого під час співбесіди в райкомі партії учасника Великої Жовтневої соціалістичної революції, часто — шанованої людини, але дрімучого старигана, котрий мав у свої 80 років визначати відповідність кандидата сучасним вимогам. Такий докладний екскурс в історію може видатися зайвим, але він необхідний, щоб пригадати, в яких конкретних умовах закладалося ставлення багатьох наших співгромадян до НАТО.

Страшні сни

Насаджені комуністичною пропагандою натовські фобії було успішно видозмінено й розвинено в умовах незалежної України, на все ще благодатному грунті антиамериканізму й антизахідництва. Так і лунає у вухах як дзвін, що б’є на сполох, хльосткий голос першої леді прогресивної соціалістичної революції з попередженнями про різноманітні катаклізми, які неминуче стануться в найближчому майбутньому через «втягування України до НАТО». Аж мороз поза шкірою іде, а уява здригається від страшних картин: озброєні до зубів натовські солдати, обов’язково в брудних і запилених чоботях, топчуть священну українську землю й масово гвалтують беззахисних українських жінок, встановлюють нові, моторошно несправедливі, порядки. Одне страшне слово — окупація, — і, як то кажуть, Батьківщина-мати кличе. Ну чим не привід відкрити новий фронт боротьби за порятунок Вітчизни, а там, дивися, і з фінансуванням допоможуть. На жаль, таким апокаліптичним сценаріям бракує конкретики, але це з лишком перекривається неабияким пафосом.

Насправді вислів «тягти Україну в НАТО» застосовуваний лише в сенсі відомого подвигу барона Мюнхгаузена, тобто — самого себе за волосся. Бо, насправді, всі ініціативи з активізації співпраці з альянсом виходили виключно з Києва. Із перших днів відносин Україна — НАТО (візит генерального секретаря альянсу М.Вернера в Україну 1992 року) натовська сторона дуже чітко й недвозначно розставила всі крапки над «і»: забудьте про романтику, навіть і не думайте про порушення питання щодо членства. У середині 90-х у Брюсселі відмовлялися не те щоб обговорювати питання про членство України в НАТО, а й навіть просто фіксувати набагато закамуфльованіше й неконфліктніше формулювання про євроатлантичну інтеграцію України. Наприкінці 90-х це питання лякало Брюссель не менше, а можливо, й більше, ніж Москву.

Таку стійкість в обороні своїх позицій НАТО демонструвало і стосовно країн Центральної та Східної Європи. Спочатку альянс хотів відбутися від них фортифікаційними укріпленнями на кшталт «Партнерства заради миру» та «Ради Північноатлантичного співробітництва». І тільки завдяки невгавучій енергії країн—кандидатів на членство прийом першої групи найщасливіших і найпослідовніших із них, стався лише через десять років після падіння залізної завіси. Це був результат не чийогось втягування, а точнісінько навпаки — активної роботи самих цих країн із подолання бюрократичної рутини, нестримного лобіювання, а головне — копітких, самовідданих зусиль у себе вдома.

Причому слов’янські країни (Польща, Чехія, Словаччина, а також «брати росіян навік» — болгари) почуваються в НАТО цілком комфортно. Етнічні росіяни в країнах Балтії не стали об’єктом гонінь і переслідувань після вступу цих країн до альянсу. І вже тим паче ніхто насильно не змушував їх виконувати інтернаціональний обов’язок у рамках операції НАТО в Афганістані, як це було за часів СРСР (за всієї очевидної відмінності між цими подіями). Це до питання про нібито прагнення НАТО «вбити клин» між братніми слов’янськими народами. До речі, як безпосередній учасник багатьох переговорів, можу однозначно засвідчити: ані з боку НАТО, ані з боку України, ані в якійсь іншій формі ніколи не порушувалося питання про Росію навіть як про гіпотетичного супротивника. Більше того, практично на всіх переговорах натовська сторона з завидною (іноді навіть надто настирливою) упертістю відзначала важливість підтримки дружніх відносин із Москвою. Водночас важко пригадати, коли б наші російські друзі закликали Київ до розвитку дружніх відносин із НАТО чи Вашингтоном.

Так само далекі від дійсності «страшилки» товаришів полум’яної революціонерки за електоральним нещастям з приводу сотень мільярдів додаткових витрат, пов’язаних із вступом до НАТО. Насправді жодного істотного збільшення витрат не потрібно, все, що необхідно, — забезпечення стабільного й гідного фінансування збройних сил (близько 2% від ВВП). Безумовно, додаткові витрати з модернізації збройних сил і приведення їх до натовських стандартів неминучі, але це непорівнянно менший порядок цифр. А реформування нашій армії і без того просто необхідне. Якщо, звісно, ми не хочемо перетворити її на постійно діючий музей просто неба багато в чому застарілої ще в минулому столітті техніки.

Ніхто не збирається насильно переробляти основи нашого державного й економічного ладу. Як ніхто не нав’язуватиме нам розміщення військових баз. Більше того, у країнах—членах НАТО великі проблеми виникають не в разі розміщення на їхній території збройних сил альянсу, а саме тоді, коли вони йдуть звідти. Оскільки економіка й уся соціальна сфера (податки, робочі місця, інфраструктура, ціни на нерухомість тощо) не лише конкретного населеного пункту, а й цілого регіону згодом критично залежать від перебування військових контингентів альянсу. Це красномовно засвідчують численні протести навіть у зв’язку з намірами припинити діяльність військових баз, як це було в Італії та Німеччині. До речі, цілком може статися, що коли Україна все-таки вступить до НАТО, то жоден натовський солдат так і не буде розміщений на нашій території на постійній основі. А спільні навчання й без того проводяться протягом багатьох років з обопільною користю.

Справді серйозною проблемою залишається доля підприємств нашого ВПК. І тут не дозволено грати в хованки чи сподіватися на «авось», мовляв, саме по собі розсмокчеться. Мають бути чіткі конкретні й обгрунтовані розрахунки і з цього делікатного та важливого питання. Проте сьогодні очевидно й інше: коли уряд серйозно не візьметься за цю стратегічну галузь, яка переживає глухі часи, коли не буде вжито термінових заходів для модернізації виробництва та його переорієнтування на високотехнологічні проекти, через п’ять-десять років проблема зникне разом із самою галуззю.

Картина була б неповною без згадки про «героїчну оборону Феодосії». Не ставлячи під сумнів право громадян виступати проти розвитку відносин Україна—НАТО, хотілося б звернути увагу на такі питання. Чому ці протести набувають форми печерного антиамериканізму й расової нетерпимості, що ганьблять будь-яке цивілізоване суспільство? Чому з почуття слов’янської солідарності наші антинатовці не хочуть подати допомогу братньому народу та зірвати два-три спільні навчання Росія—НАТО, адже натовський чобіт топче «священну російську землю» якщо не на суші, так на морі, набагато активніше, ніж українську? Чудовий привід для закріплення успіху — спільні російсько-американські навчання Торгау-2006, що мають пройти в самому «серці» Росії — у Муліно Нижегородської області з 23 вересня по 4 жовтня поточного року. У навчаннях буде задіяно близько 400 натовських солдатів (даруйте, озброєних до зубів головорізів), десятки американських танків і БТРів.

Тішить, що пішла на спад епідемія проголошення низки міст і областей нашої країни «територією без НАТО». Харків’яни навіть визнали своє рішення таким, яке втратило силу, — можливо, пригадали про те, що під час аварії на очисних спорудах Харкова наприкінці дев’яностих років саме НАТО поставило насоси, які врятували місто від екологічної катастрофи (із дуже неприємним запахом).

У цілому хотілося б, аби противники приєднання України до альянсу зійшли, нарешті, із добре второваної ще з радянських часів доріжки, освіжили свій лексикон і пошукали нові, переконливіші аргументи, які, до речі, є в достатній кількості.

Солодкі мрії

Хоч як це парадоксально, але докази прибічників вступу України до НАТО часто, по суті, не ближчі до істини, ніж їхніх опонентів, хіба що вони мають цивілізованішу, менш агресивну форму. Але від цього гарна казка не перестає бути казкою, а фантазія — фантазією. Хоча на початку дев’яностих більшість наших співвітчизників за інерцією дивилися на НАТО з виритих ще в часи холодної війни окопів, ідеї про зближення (а в найсміливіших — про членство України в Північноатлантичному альянсі) з’явилися у вітчизняній політичній еліті практично водночас із здобуттям незалежності. Тоді здавалося: ще трішки, ще ось-ось — і Україна посяде належне їй по праву місце в сім’ї цивілізованих народів.

Одним із знакових уособлень демократичної системи і була Організація Північноатлантичного договору, яка успішно протистояла тоталітарній радянській системі. Країни, що входили в НАТО, були межею мрій — високі життєві стандарти, соціальна захищеність, реальна, а не показна, відповідальність влади перед суспільством, така жадана свобода слова, зібрань, ЗМІ. До того ж, у НАТО прагнули практично всі нові демократії, які вирвалися з задушливої комуністичної системи і дріб’язкової радянської опіки. У цих умовах пряма відмова від членства в альянсі сприймалася як прояв якщо не поганого тону, то, принаймні, — недостатньої просунутості (прогресивності, демократичності тощо). Крім того, підсвідомо в українському істеблішменті виникало почуття певної ущербності: коли з усіма ведуть переговори, а з тобою ні, виходить, ти цього не заслуговуєш, не доріс ще чи взагалі усе ще перебуваєш по той бік завіси.

Як бачимо, уже на цьому ранньому етапі почала відбуватися підміна понять: демократизм і ступінь цивілізованості ототожнювалися з важливим, але далеко не ключовим, елементом системи західних цінностей, що відповідають, у першу чергу, за оборонний аспект. За швидко збіглі 15 років непомітно, але докорінно, змінилися загрози безпеки, а разом із ними і суть НАТО. Терористичні атаки, які перевернули світ, 11 вересня 2001 року підвели жирну риску під цілою історичною епохою. Альянс, безумовно, показавши свою ефективність як оборонний союз, виявився безсилим перед обличчям більш підступної та раптової небезпеки. У результаті адаптації до нових реалій фундаментально змінилися його характер, принципи дії та стратегія. Якщо протягом перших 50 років свого існування НАТО захищало західний світ, в основному, зусиллями його провідної держави — США, — то на порозі ХХІ століття спостерігається протилежна картина, коли вже самі країни альянсу допомагають Америці в боротьбі з терористичною загрозою.

НАТО, не виходячи за межі євроатлантичного регіону та діючи в строгій відповідності зі Статутом ООН, перетворилося на організацію, стратегічною метою якої є превентивні дії, у разі потреби — і без узгодження з іншими членами світового співтовариства, практично в будь-якій точці земної кулі. Зокрема, у прийнятій на Празькому саміті 21—22 листопада 2002 року Військовій концепції оборони альянсу від тероризму однозначно підкреслено: «НАТО має бути готове здійснювати військові операції проти терористичних груп і їхніх ресурсів тоді і там, де це необхідно, відповідно до рішення Північноатлантичної ради (виділено мною. — А.Ф.)».

Сьогодні відчутно зросла вразливість країн—членів НАТО стосовно нових загроз, таких, як раптовий ракетний напад із боку терористів, держави, що підтримує тероризм, або міжнародної терористичної організації (на кшталт «Аль-Каїди»), а також — застосування бактеріологічної, хімічної та, не виключено, ядерної, зброї на території країн альянсу. У цьому контексті вельми цікаве порівняння відомого американського експерта у галузі міжнародних відносин Збігнєва Бжезинського проблем безпеки США в ХХI столітті з викликами, які кримінальний світ кидає сучасним мегаполісам. Мається на увазі складний і майже непосильний пошук у багатомільйонному місті невеликих, але добре організованих груп злочинців (терористів), важко ідентифікованих до вчинення ними резонансних злочинів (терактів). Із цього З.Бжезинський робить логічний висновок: основні зусилля НАТО мають спрямовуватися не на інтегрування 26 національних армій, бо оборона за територіальним принципом втратила своє першорядне значення, а на створення сил швидкого реагування, які здійснювали б місії за межами території країн—членів альянсу.

Відповідно, першочерговими завданнями НАТО (як організації в цілому, так і її окремих членів) сьогодні є операції в Афганістані, Іраку та, у разі комплексного арабсько-ізраїльського врегулювання, на Близькому Сході. Ряд впливових американських політиків настійно порушує питання про активне залучення Організації Північноатлантичного договору у разі загострення ситуації з ядерною програмою Ірану. Чи зможе альянс діяти так само успішно в умовах зрослих географічних параметрів і такої радикальної зміни завдань — велике питання. Але однозначно зрозуміло інше: НАТО, до якого вступали країни Центральної та Східної Європи, і НАТО, до якого збирається приєднатися Україна, — «дві дуже великі різниці».

Цілком очевидно також, що в разі успішного завершення процесу євроатлантичної інтеграції України кількість ризиків для її національної безпеки може істотно зрости. Це не привід для паніки, але питання потребує додаткового серйозного аналізу й осмислення. Заяви про те, що механізм ухвалення рішень у НАТО такий демократичний, що Україна сама вибиратиме, у якій із кризових ситуацій брати участь, а в якій ні, у кращому разі, занадто наївні. Особливо з урахуванням того, що у відповідь на терористичні атаки на США 11 вересня 2001 року вперше в історії НАТО було застосовано знамениту статтю 5 Вашингтонського договору 1949 р., що кваліфікує збройний напад на одного чи більше членів альянсу нападом на них усіх.

Важко також собі уявити, що в разі виникнення серйозної кризи у Вашингтоні, Лондоні або Парижі із завмиранням серця стежитимуть за «доленосним» засіданням нашого РНБОУ, особливо, коли на той час основні рішення вже буде прийнято грандами альянсу. Незрозуміла й логіка, відповідно до якої за виникнення загрози нашим потенційним союзникам ми зможемо розмірковувати про те, чи ми братимемо участь у їхньому захисті чи ні, а вони, за виникнення таких загроз для самої України, одностайно і не вагаючись прийдуть допомагати нам. До того ж, доречно вже нині запитати себе, чи потрібен комусь непередбачуваний союзник, на якого не можна покластися.

Очевидно, некоректні й спроби подати процеси вступу до Євросоюзу та НАТО мало не тотожними. Мовляв, без вступу до альянсу у ЄС нам нічого не світить, тож про що тоді дискутувати. За справжньої ідентичності загальної системи цінностей і суспільно-політичної й економічної систем країн-учасниць, між цими інтеграційними об’єднаннями існують і дуже серйозні відмінності, не кажучи вже про суперечності. НАТО — це передусім військовий (а потім уже політичний) союз з лідируючою участю наддержави — США, яка визначає і його практично необмежену сферу відповідальності перед лицем глобальних загроз. І не треба очікувати від єдиної у світі наддержави, що вона поводитиметься поступливіше від вашої дружини (чоловіка) — тільки й думатиме про те, як би зробити вам добре, зовсім не дбаючи про свої інтереси. Швидше вже, як принципова теща, котра точно знає, що ви повинні зробити для вашого ж щастя (і її спокою). Водночас, на відміну від НАТО, ЄС — це союз насамперед економічний, з усе дедалі міцніючим політичним компонентом, союз, який дуже багато розмірковує на тему «що таке добре, а що таке погано» і вкрай мляво діє. І спільного в цих двох організацій — як у танка з комбайном.

Один красномовний приклад. Найуспішніший, найбезпроблемніший і найшвидший раунд розширення Євросоюзу відбувся в 1995 р. саме за рахунок країн, які не є членами НАТО — Австрії, Фінляндії, Швеції. При цьому, громадськість ще одного учасника переговорів, члена альянсу Норвегії — заблокувала процес вступу країни до Євросоюзу на референдумі, вирішивши, що членство надто зарегламентує їхній звичний спосіб життя та не сприятиме збереженню й розвитку їхньої самобутньої культури.

До речі, запитання про те, чи можливий вступ України до ЄС без вступу до НАТО, я поставив у Києві на одній із конференцій особисто Хав’єру Солані. Його відповідь була однозначною: «Звісно ж, може, чому ні?». Ясна річ, наші євроінтегратори розбираються в «матчастині» набагато краще та глибше від своїх брюссельських колег. Але все-таки думка Х.Солани не позбавлена інтересу, бо на той час він, пропрацювавши на посаді генерального секретаря НАТО, був призначений «міністром закордонних справ ЄС», і не з чуток знав ситуацію зсередини.

Чи є життя без НАТО?

Питання про членство України в НАТО, з урахуванням його наслідків як для самої України, так і для її відносин із третіми країнами, безумовно, займає важливе, а сьогодні, можливо, і ключове місце. Добре, що з цієї проблеми розпочалася серйозна дискусія. Погано, що вона ведеться, головним чином, на основі уявлень, переконань, відчуттів, одне слово, емоцій, а не конкретних фактів і тверезого аналізу.

У напрузі пристрастей і взаємних обвинувачень якось загубилася відповідь на головне запитання: «Що отримає Україна від вступу в НАТО і що втратить?». І чи не вийде так, що, ставши членом альянсу, Україна, крім морального задоволення від перебування в престижному клубі, здобуде першокласний захист від загроз уже не вельми актуальних, зате піддасть себе новим, небезпечнішим ризикам, які мають для нас нині швидше гіпотетичний характер.

У статті навмисне не зачіпаємо російського чинника. Про нього можна говорити нескінченно. Не сказавши головного — одним із рушійних мотивів євроатлантичних устремлінь України є бажання підстрахуватися на випадок непередбачених поворотів у зовнішній політиці Росії. Занадто багато було сказано панами Лужковим, Затуліним та іншими в середині дев’яностих. Треба особливо підкреслити: у жодному разі не йдеться про антиросійську мотивацію зовнішньої політики України і тим паче про участь у якихось підступах проти Росії. Можна припустити, що й із боку РФ різке несприйняття ідей нашого членства в НАТО пов’язано, зокрема і з усвідомленням факту, що воно раз і назавжди відрізає Україну від російської «пуповини».

При вирішенні питання про членство важливе значення має тимчасовий чинник. Важко уявити собі несприятливіший час для остаточної реалізації євроатлантичного вибору. Країна має критичну потребу в перепочинку, який дозволив би подолати наслідки появи розколу в суспільстві, відновити здорові процеси в економіці. Особисто мені взагалі незрозуміло, як можна всерйоз розмірковувати про членство України в НАТО, підвісивши країну за 230 дол. за 1 тис. куб. газу, причому як базову ціну.

Стосовно політичного аспекту, то безболісне розв’язання проблеми нашого вступу до Альянсу сьогодні неможливе без Партії регіонів. І — нереально з ними. Не варто забувати і про те, що все ще переважно негативне сприйняття суспільством ідеї членства України в НАТО виявить себе не у формі гротескних театральних протестів, а на референдумі з цього питання та на президентських виборах 2009 року, точнісінько у рік, коли, у разі отримання відповідного запрошення, питання може перейти в практичну площину. Такий конфуз нікому не потрібний.

Нині важливо не форсувати події. Сьогодні в нас, як ніколи, сильні позиції. Так, щодо альянсу, то внесок України в його місії в колишній Югославії й Іраку кількісно й якісно рівнозначний зусиллям доброї половини членів НАТО. Тобто тепер уже не тільки ми, а й у нас зацікавлені провідні світові гравці. Що має нас не лише тішити, а й трішки насторожити. Особливо, коли дедалі виразніше лунають тривожні голоси з попередженнями про можливе поновлення холодної війни. Не треба бути титаном думки, аби зрозуміти, де саме відбуватимуться її основні баталії.

Водночас необхідно чітко уявляти собі: найчастіше пропонована альтернатива членству в НАТО — позаблоковий статус України, хоча й є зовнішньо привабливою ідеєю, але не має реальних гарантій її реалізації. Справді, невже хтось усерйоз може вважати, нібито, не будучи пов’язаними союзницькими зобов’язаннями, держави, дуже схожі на США й Росію, у наше ядерне століття знищуватимуть одна одну й увесь світ заодно через Україну? А те, що є в нас за Будапештським меморандумом 1994 року, — це не гарантії, а запевнення (у чесному перекладі з оригіналу). І з усіх запевнень, які є в нас, мабуть, найнадійніше — всенародно улюбленої співачки Вєрки Сердючки: «Хорошо, все будет хорошо, я это знаю». Але, утім, це вже тема для окремої розмови. Або пісні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво