УКРАЇНА—НАТО: ТЕПЛО... ЩЕ ТЕПЛІШЕ? - Політика - dt.ua

УКРАЇНА—НАТО: ТЕПЛО... ЩЕ ТЕПЛІШЕ?

10 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 10 травня-17 травня

Протягом останніх півроку у відносинах України й НАТО спостерігається помітне потепління. Спочат...

Протягом останніх півроку у відносинах України й НАТО спостерігається помітне потепління. Спочатку, невдовзі після відомих подій 11 вересня 2001 р., з’явилися нові тональності в українській політичній риториці, у верхах заговорили про доцільність розширення рамок Хартії про особливе партнерство між альянсом і Україною та зближення настільки, наскільки НАТО буде готовий. Потім настало певне затишшя під час виборів, обумовлене дилемою між інтересами співробітництва зі США та НАТО, з одного боку, і бажанням поексплуатувати антиамериканську риторику перед виборами — з другого.

Весна і завершення боротьби за виборця знову принесли істотне потепління в євроатлантичну риторику української влади. Тепер не просто згадали про готовність зближатися «настільки-наскільки», а й заговорили про можливість вступу України до НАТО. Під час квітневого візиту до Польщі Президент України Л.Кучма на запитання журналістів про намір України вступити в альянс відповів: «Запросіть нас, і ми вступимо». А, приміром, віце-спікер Верховної Ради С.Гавриш вважає присутність України в НАТО доленосною для європейського майбутнього нашої країни — «лише пройшовши НАТО, Україна зможе стати членом ЄС»...

Причиною того стало усвідомлення необхідності пошуку адекватних відповідей на нові виклики? Щире прагнення зміцнювати контакти з альянсом в інтересах національної безпеки? Чи побоювання, на тлі становлення нового формату взаємин НАТО—Росія, виявитися країною-аутсайдером, не прилученою до нового механізму прийняття рішень у сфері регіональної безпеки? (До речі, в одному з недавніх інтерв’ю газеті «День» секретар Ради національної безпеки і оборони України Є.Марчук підкреслив: «нам треба «боятися», щоб Росія раніше від нас не стала де-факто членом НАТО».)

Швидше за все, спрацьовує і перша, і друга, і третя причини. Що, втім, не суть принципово, адже поки що далі обережних декларацій справа не пішла...

У нинішній ситуації принципово важливим бачиться такий факт. Позитивна зміна ставлення до НАТО у «верхах» збігається з очевидними позитивними змінами в оцінках альянсу пересічними українцями. Результати недавнього соціологічного опитування засвідчили, що в очах наших громадян імідж альянсу, після крутого падіння після операції НАТО в Косові, тепер починає помітно поліпшуватися (Центр Разумкова провів із 18 по 24 квітня ц.р. загальнонаціональне опитування населення з проблем відносин Україна—НАТО).

Таким чином, в Україні між владою та населенням у питанні ставлення до НАТО намітилося певне зближення позицій. Втім, є стримуючий «зовнішній» чинник — Москва продовжує негативно ставитися до розширення альянсу на Схід, яке вітає Україна. Однак перспективи того, що в недалекому майбутньому Росія займе реалістичнішу позицію, існують. Сьогоднішня Москва істотно відрізняється від Москви вчорашньої, — чому б Москві завтрашній не віддалитися від учорашньої ще більше.

Так чи так, ситуація на континенті змінюється на очах. Грядущі події суттєво трансформують архітектуру європейської безпеки. У листопаді на празькому саміті передбачається масове поповнення лав Північноатлантичного альянсу. Але перед цим керівництво НАТО планує істотно модернізувати відносини з Росією — наприкінці травня прем’єр-міністр Італії С.Берлусконі прийматиме в Римі президентів В.Путіна та Дж.Буша, а також генерального секретаря НАТО Дж.Робертсона, де очікується підписання документа про новий формат відносин Росія—НАТО.

А що ж Україна? Чи використає наша держава наявний шанс чіткіше сформулювати свою позицію і нарешті піти далі декларацій?

НАТО очима українців: миротворець чи агресор?

Слід звернути увагу на дуже примітний факт. Останніми роками з жодною іншою світовою структурою (державою) Україна не мала такого високого рівня військового співробітництва, вигідного політично й економічно, як із НАТО (приміром, 2001 р. відбулося близько 600 українсько-натовських заходів і лише 52 україно-російських). Однак майже половина українців (за результатами опитувань 2000—
2001 рр.) ставилися до альянсу негативно, вважаючи його агресивним військовим блоком. (Результати загальнонаціональних опитувань Центру Разумкова, проведені в червні 2000 р., у вересні 2001 р. та в квітні 2002 р., подано на діаграмі «Чим є НАТО в першу чергу?»). (Див. діаграму 1 на стор.3.)

Причин такого ставлення, на наш погляд, було кілька. По-перше, консервативно-ностальгійні настрої значної частини населення, яке береже в пам’яті антинатовську пропаганду радянських часів. По-друге, вплив «російського чинника», оскільки до вересня 2001 р. конфліктність у відносинах НАТО—Росія дуже активно й у відповідному вигляді транслювалася через російські ЗМІ в український інформаційний простір (щоправда, останнім часом антинатовська риторика залишилася прерогативою переважно лівопатріотичних сил). По-третє, більшість наших співвітчизників просто нічого не знали (та й нині мало інформовані) про конкретне співробітництво з НАТО, в т.ч. у рамках Програми «Партнерство заради миру». По-четверте, дуже негативно позначилася на ставленні українців до НАТО військова операція альянсу на Балканах (тоді позицією України фактично було знехтувано). Слід згадати і про тиск із боку НАТО у зв’язку з поставками українських озброєнь у Македонію, де, як і в Косові, позиція альянсу, очевидно, сприймалася, радше, як проалбанська, ніж прослов’янська.

Однак, як видно з вищезгаданої діаграми, на квітень 2002 р. ставлення українців до НАТО істотно змінилося — стало доброзичливішим. Порівняно з минулим роком, різко (з 48,1% до 32,6%, тобто на 15,5%) зменшилася кількість респондентів, котрі вважають НАТО агресивним військовим блоком. Трохи збільшилася кількість тих, хто кваліфікує НАТО як оборонний союз, при стабільній кількості тих, хто вважає альянс миротворчою організацією. Заодно помітно (майже до третини!) зросла кількість громадян, яким важко вибрати ту чи ту характеристику альянсу. Ризикнемо припустити, що саме ця частина «замисленого» населення становить потенціал зростання симпатиків НАТО.

Як бачимо, на
2002 р. загальна картина ставлення українського населення до НАТО змінилася кардинально: порівняно з попередніми двома-трьома роками, помітно зросла кількість громадян, які оцінюють альянс у цілому більш позитивно (37,4%), ніж негативно (32,6%).

На наш погляд, причин цього кілька. Насамперед — позитивний психологічний резонанс успішної операції в Афганістані, проведеної під егідою лідера НАТО — США. Країни–соратники по НАТО, загалом, підтвердили здатність ефективно використовувати високий військовий потенціал, гнучкість дій на міжнародній арені й уміння співробітничати у форматі широкої коаліції. Своєю чергою, важливо й те, що в антитерористичній коаліції активну участь брали Україна, і особливо Росія. Спільна боротьба з тероризмом помітно поліпшила відносини Росії зі США та НАТО. Недавні антагоністи досить успішно наближаються до створення нового формату співробітництва.

Нарешті, важливий і внутрішній чинник — у суспільстві міцніють симпатії до інтеграції України в ЄС, кістяком якого, між іншим, є країни–члени НАТО. Крім того, явне лідерство на недавніх виборах виборчого блоку Віктора Ющенка, імідж якого у свідомості громадян тісно пов’язаний із Заходом (а його невід’ємною частиною є НАТО), напевно вплинуло на поліпшення ставлення українців до альянсу.

Можна припустити, що зближення України з НАТО здобуде підтримку в новому українському парламенті. За результатами проведеного Центром Разумкова (лютий 2002 р.) анкетування лідерів партій та блоків, серед тих, хто згодом переміг на виборах, більшість (окрім КПУ) або поділяють думку про доцільність приєднання України до НАТО (блок «Наша Україна»), або не виключають такої можливості у майбутньому (блок «За єдину Україну!», «Блок Юлії Тимошенко», СПУ — «за умови, коли і НАТО буде елементом нової системи безпеки».

Тому цілком можна очікувати, що новий депутатський корпус займе прагматичнішу і тверезішу позицію щодо розвитку євроатлантичного партнерства. І нинішній міністр закордонних справ А.Зленко не муситиме доводити в стінах парламенту вигідність та необхідність співробітництва з НАТО, як це довелося робити Б.Тарасюку всього три року тому. Інакше кажучи, можливе плюсування позицій та зовнішньополітичних зусиль у цьому напрямі Президента й парламенту — чинник значимий.

Розширення НАТО на Схід: проблема чи шанс для України

У березні в Бухаресті пройшов саміт країн-претендентів на вступ до НАТО, а в листопаді на саміті НАТО в Празі буде увімкнено «зелене світло» нашим сусідам — претендентам на членство в альянсі (найкращі шанси — у Болгарії, Румунії, Словаччини, Словенії та трьох країн Балтії). Що несе Україні грядуще розширення альянсу від Балтики до Чорного моря? Як мінімум те, що «жорсткість» нинішніх критеріїв вступу до НАТО вже не варто занадто перебільшувати — НАТО впевнено рухається від військово-політичного оборонного союзу до гнучкішої політико-військової структури безпеки. А з урахуванням останніх змін у позиції США, шансів у перспективі приєднатися до модифікованого НАТО в України вочевидь побільшало — 2 травня ц.р. на слуханнях у сенатському комітеті з іноземних справ Конгресу США заступник держсекретаря з політичних питань М.Гроссман заявив із приводу розширення НАТО ось що: «Події 11 вересня свідчать — чим більше в нас союзників, тим кращі наші перспективи».

Напередодні доленосного празького саміту дуже актуальним для формування позиції України є той факт, що «потепління» погляду середньостатистичного українця у бік НАТО відбивається і на його ставленні до процесу розширення альянсу на Схід. Простіше кажучи, є можливість вибору між самим лише продовженням констатації нашого позитивного ставлення до розширення НАТО і особистою участю в цьому процесі шляхом подачі формальної заявки на вступ до НАТО. Між іншим, нашим планам вступу в ЄС (де з 15 нинішніх членів Союзу — 12 є членами НАТО) це аж ніяк не перешкоджає, про що, наприклад, свідчить позитивний досвід Болгарії та Румунії, які не дуже випередили нас в галузі економіки й демократії, але вже мають статус кандидатів на членство в ЄС.

Звернімося до діаграми «Ставлення українських громадян до процесу розширення НАТО», де також об’єднані результати трьох вищезгаданих опитувань. Зіставлення оцінок різних років свідчить, щонайменше, про три дуже прикметні тенденції.

По-перше, різко (удвічі!), з 26,2% до 13,6%, зменшилася кількість тих, хто побоюється, що при розширенні альянсу Україна може бути втягнута у протистояння Росії та НАТО. Тобто в соціумі явно поменшало страху опинитися між західним «молотом» та східним «ковадлом».

По-друге, намітилося хай і невелике (4%), але зростання кількості респондентів, переконаних у тому, що розширення НАТО — сприятливий для України процес зміцнення демократичної системи безпеки в Європі.

По-третє, сьогодні для українців рух альянсу на Схід є процесом набагато більш неоднозначним і складним для визначення, ніж «учора» — 2000 і 2001 рр., — коли помітно домінували традиційні стереотипи «агресор», «експансія» тощо. Так чи інакше, «учора» проти розширення НАТО виступала в цілому половина (50,2%) населення, а «сьогодні» — трохи більше третини (35,6%).

Тож якщо нам вдасться розв’язати проблему зміцнення демократії (всього лише — домогтися зниження корупції та впливу адмінресурсу при одночасному підвищенні свободи слова і зміцненні громадянського суспільства), то до активного співробітництва з НАТО у військовій сфері ми могли б додати і зближення в політичній сфері, рівень якого, на відміну від суто військового співробітництва, у рамках Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО поки що справді швидше декларативний.

Оцінки перспектив: можливі варіанти...

Можна по-різному оцінювати альянс і його рух на Схід та міру корисності для України співробітництва з НАТО, але неможливо не рахуватися з цією найпотужнішою і впливовою військово-політичною структурою. Якими мають бути відносини України та НАТО? Досвід усіх наших сусідів, у т.ч. й Росії, свідчить, що розумної альтернативи зміцненню співробітництва з альянсом сьогодні немає. Розвиток відносин з альянсом сприяє підвищенню ролі України в системі європейської безпеки, проведенню військової реформи та зміцненню демократичних перетворень у країні. У кінцевому підсумку, він сприяє зміцненню безпеки держави.

Погляди населення на цю проблему останніми роками також зазнали дуже істотних змін. Картину, яка відбиває динаміку оцінок, подано на діаграмі «Яка форма взаємовідносин із НАТО відповідає національним інтересам України?» Мабуть, найприкметніше в зіставленні позицій населення — різке зменшення (з 45,6 до 28,4%) кількості прибічників позаблокового статусу України. Є підстави гадати, що українська «позаблоковість» у нинішньому виконанні сприймається людьми як невизначеність, розмитість зовнішньополітичного курсу, як «дистанційованість» від глобальних європейських та світових процесів. (Ну справді, перспектива вступу в ЄС поки що, м’яко кажучи, дуже віддалена, ставлення до Російсько-Білоруського союзу скептичне. Вступати в Ташкентський договір не з руки, а формальне членство в НАТО на порядку денному наразі не стоїть.)

Справді, як бачимо з діаграми, в опитаних аж ніяк не викликає ентузіазму вступ України до Ташкентського договору (лише кожен десятий респондент підтримує цю ідею). У свою чергу, помітне стримане ставлення до вступу в НАТО спільно з іншими країнами СНД. Однак дуже показове (порівняно з минулим роком) зростання кількості прибічників вступу України в НАТО (15,3%). До того ж, наші співвітчизники зовсім не вважають, що осуд діяльності альянсу відповідає національним інтересам України. Дуже знаковою видається і «кінцівка» цієї діаграми. Стрімко (14—18,9—30%) зросла за ці роки кількість тих, для кого важко визначити формат відносин України з НАТО. Тобто чорно-біла в минулому картина відносин з альянсом тепер набуває більше півтонів та відтінків, у яких справді розібратися непросто.

Втім, тут потрібне невелике резюме. З одного боку, населення почало помітно розчаровуватися в нинішній моделі української позаблоковості, а з другого — кількість прибічників позаблоковості практично зрівнялася з кількістю тих, хто підтримує вступ України до НАТО або самостійно, або в компанії з партнерами по СНД. Раніше картина була значно консервативнішою — прибічників геополітичної доктрини про «нашу хату скраю» нараховувалося майже половина населення, при набагато меншій кількості тих, хто сумнівається.

У цілому, можна спрогнозувати два основних варіанти подальшого співробітництва з альянсом. По максимуму — це подача Україною заявки на вступ до НАТО. Плюсом цього варіанта, очевидно, буде не лише підвищення безпеки держави за рахунок набуття потужних союзників, а й підвищення шансів на отримання статусу кандидата на вступ у ЄС. Хоча за це доведеться «платити», адже подача заявки стала б не лише «актом громадянської мужності» нашого керівництва, а й означала б приєднання до так званого Плану підготовки до членства в НАТО, що передбачає досягнення готовності у п’яти сферах:

— політичні та економічні питання — врегулювання всіх міжнародних, етнічних чи територіальних спорів мирним шляхом; забезпечення законності і прав людини; встановлення демократичного контролю над збройними силами; підтримка стабільності і добробуту шляхом забезпечення економічних свобод, соціальної справедливості й захисту довкілля;

— оборонні та військові питання — забезпечення здатності країни робити внесок у колективну оборону і нові завдання альянсу;

— ресурсні питання — забезпечення здатності виділяти достатні ресурси для виконання своїх зобов’язань перед альянсом;

— питання інформаційної безпеки — запровадження і підтримка процедур, необхідних для захисту чутливої інформації;

— питання законодавчого забезпечення — приведення у відповідність угод із НАТО та внутрішнього законодавства.

З чого, вочевидь, випливає висновок, що до реального членства в нинішньому НАТО Україні не близько. А з другого боку, чи набагато ми гірші за кандидатів, які подали заявки на вступ (Албанія, Болгарія, Латвія, Литва, Македонія, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія)? За бажання могли б зробити, напевно, не менший внесок у колективну оборону і нові завдання альянсу, ніж нинішні кандидати. Це, звісно, якщо рештою питань знехтувати...

Іншим можливим варіантом (варіант повороту до відсутності співробітництва з НАТО, за прикладом Білорусі, нам здається малоймовірним), очевидно, буде подальше зміцнення співробітництва з НАТО без педалювання питання членства. Що начебто й реалізується зараз. При цьому Україна несе посильний мінімум витрат і бере на себе символічні зобов’язання перед НАТО. Відповідно, і НАТО, зі свого боку, надає наявні можливості для співробітництва, зобов’язань перед Україною практично не має і в серйозних ситуаціях теж ставиться до нас «символічно», як це було в Косові. Ніби не так уже й погано... Але це за умови, що з самою Україною нічого «серйозного» ніколи не станеться.

Таким чином, реалізація обох варіантів залежить не лише від того, «наскільки НАТО готове зближуватися з Україною», а насамперед від готовності самої України.

Замість висновку

Мабуть, не варто ні применшувати, ні перебільшувати результати соціологічних досліджень. Та й послідовність позиції влади поки що не гарантована, хоча, за свідченням джерел, які заслуговують на довіру, незадовго до виборів Президент дав «добро» на опрацювання питання подачі заявки до НАТО.

У кожному разі, поки що недостатньо підстав розглядати нинішній збіг декларацій політиків і думки населення як стійкий національний консенсус щодо НАТО. Попри явне пом’якшення ставлення українців до альянсу, варто, напевно, поки що утриматися і від спокусливого, на перший погляд, висновку про те, що під впливом низки зовнішніх та внутрішніх чинників іде корінна ламка минулих «антинатовських» стереотипів.

Що очевидно — то це те, що населення України сьогодні явно більше замислюється над тим, ЯК оцінити сам альянс і його дії на Сході, ЯКОЮ має бути політика України щодо НАТО.

Зниження стурбованості українців можливістю несподіваного погіршення відносин Росії з альянсом і втягування України в їхнє протистояння, цілком очевидно, стало істотною причиною зменшення кількості критиків НАТО і збільшення кількості тих наших співвітчизників, які не визначилися у своїх оцінках щодо НАТО. Не можна виключати, що при цьому частина населення просто змирилася з альянсом як із «міжнародною даністю», але ще не сформувала остаточно свого ставлення до неї.

Через одинадцять років після здобуття незалежності Україна все ще не домоглася достатньої самостійності. Тому характер відносин між НАТО й Росією і надалі впливатиме на відносини НАТО й України. Україна, безумовно, зацікавлена в закріпленні нового, вищого рівня відносин НАТО—Росія. Чи вдасться їм створити механізм співробітництва, який убезпечить від сумнозвісних «розворотів Примакова», різких «одповідей» Єльцина, тобто від геополітичних «рецидивів» колишніх заморозків? Як надалі вибудовуватиметься система відносин України з розширеним НАТО, у стосунках з яким Росія матиме вагоміший голос?

Не доводиться особливо сумніватися і в тому, що альянс, спираючись на військово-економічний потенціал США, у досяжному майбутньому становитиме основу європейської системи безпеки. Тому надалі позиції наших співвітчизників визначатиме й те, наскільки вдасться з допомогою НАТО вибудувати ефективну, демократичну систему безпеки в Європі, адекватну новим викликам та загрозам.

Зрештою, головне питання — наскільки послідовною і змістовною стане власне українська політика щодо альянсу. Чи зможемо нарешті сформулювати свої бажання зрозуміло, а не за принципом «і хочеться і колеться» або «настільки наскільки».

І ще. Вкотре доводиться підкреслювати важливе значення в нинішніх умовах інформаційної складової відносин НАТО—Україна. Звісно, провести навчання на Яворівському полігоні з натовцями, підготувати групу офіцерів, спільно ліквідувати наслідки природних катаклізмів чи одержати від НАТО науковий грант — справи важливі й потрібні. Але аж ніяк не менш корисно об’єктивно і повно роз’яснювати нашим співвітчизникам сенс партнерства з альянсом, що несе нашій країні рух блоку на Схід широким фронтом від Балтики до Чорного моря... Аби вони мали можливість самостійно розібратися в тому, що їх більше влаштовує. Може, саме тому нашим політикам важко самим чітко визначитися, що серед громадян так багато тих, хто «вагається з відповіддю»?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво