Україна—Грузія: майбутнє, сповнене невизначеності

На зміну Року Польщі в Україні прийшов Рік Грузії. Грузинський лідер, котрий спеціально приїхав для цього до Києва, відкрив його в п’ятницю. Тепер слід очікувати, що в Грузії буде оголошено десятиліття України, як це, жартуючи, пообіцяв Михайло Саакашвілі. Втім, за цією жартівливою фразою хтось може почути й занепокоєння.
Сьогодення двох країн це, передусім, добре ставлення одне до одного українців і грузинів. Після революцій наші народи близькі емо­ційно, а держави — політично (не випадково в січні з’явилася Карпатська декларація лідерів двох країн). Але для майбутніх українсько-грузинських відносин цього мало: зв’язки між країнами, позбавлені економічних складових і постійних контактів між людьми, приречені на вихолощування. Із урахуванням нинішньої ситуації саме це і загрожує таким стратегічним партнерам, як Україна та Грузія.
Протягом останніх десяти років офіційний Тбілісі більше цікавлять політичні контакти між країнами, ніж економічні. Що цілком зрозуміло: грузинське керівництво має потребу в союзниках не лише для того, аби встояти перед тиском із боку Москви, а й відновити контроль над Південною Осетією й Абхазією, котрі поступово інтегруються в Росію. «Грузинсько-ро­сійські відносини сьогодні будуються на шантажі, використанні сили, сепаратизмі, втручанні Росії у внутрішні справи Грузії. Москва робить усе, щоб залишитися на Кавказі», — каже президент Грузинського фонду стратегічних і міжнародних досліджень Олександр Ронделі. Інтерес Тбілісі до нашої країни не обмежується проектом ГУУАМ, якому сьогодні намагаються надати другого дихання. Для грузинської політичної еліти Україна не просто держава, котра претендує на регіональне лідерство, а за словами Михайла Саакашвілі, це «локомотив у європейські структури».
Роль, яку правляча грузинська еліта відводить у своїх планах Україні, може потішити. Але до співпраці в політичній сфері, навіть коли йдеться про Грузію, треба підходити прагматично. Як і Варшава, котра виступає адвокатом нашої країни в Європейському Союзі й Північноатлантичному альянсі, Київ у своїй європейській політиці готовий стати промоутером Грузії. Але яка користь Києву від того, що він активно ввійде в процес урегулювання південноосетинського й абхазького конфліктів? І тут не йдеться про примарне «збільшення політичної ваги в південнокавказькому регіоні» чи «піднесення іміджу країни». Питання в тому, які економічні бонуси дістануться Україні. Чи будуть ціною полі­тичної підтримки мандарини, чи ж платою стане приватизація українським бізнесом грузинських підприємств?
Так жорстко ставити перед Тбілісі питання Київ має право з кількох причин. Українське ке­рівництво не може не хвилювати майбутнє торговельно-економічних відносин наших країн, оскільки вони є передумовою збереження довгострокового інтересу одне до одного. Звісно, останніми роками помітно зріс товарообіг. 2004 року він становив майже 158 млн. дол., причому Україна має позитивне сальдо в 127 млн. Проте аналіз українського експорту (структура якого складається з продукції чорної й кольорової металургії, хімічної промисловості, сільського господарства) так само, як і грузинського імпорту (це в основному сільськогосподарська продукція), дає всі підстави стверджувати: у такому вигляді українсько-грузинські економічні відносини не мають майбутнього. Адже Україна не присутня ані в банківській, ані в транспортній, ані в енергетичній сферах Грузії, а рівень промислової кооперації вкрай слабкий.
Змінити ситуацію може активна експансія українського бізнесу до Грузії. Ще кілька років тому наші підприємці не мали для цього жодних серйозних передумов. Сьогодні в них досить коштів і амбіцій. До того ж в останні місяці в українських компаній намітився інтерес до Грузії. І не лише в промислової групи «Інтерпайп».
«Індустріальний союз Донбасу», котрий не потрібно представляти, готовий приватизувати Руставський металургійний комбінат. Українська компанія з розливу мінеральних вод IDS і моршинський завод мінеральних вод «Оскар» об’єдналися в єдину бізнес-групу з грузинською компанією Georgian Glass and Mineral Water. Остання відома тим, що займається виробництвом мінеральної води «Боржомі». Крім іншого, для українського бізнесу може становити інтерес і приватизація грузинських об’єктів у сфері комунікацій (зокрема ТОВ «Грузинський електрозв’язок»), аеропортів, Мад­неульського заводу з обробки золо­тої руди, туристичних комплексів, Батумського судноремонтного заводу, оренда терміналів у портах Поті й Батумі.
Експансія українських компаній на грузинський ринок має посприяти Києву в розв’язанні ще одного стратегічного завдання. Грузія багато в чому цікава Україні саме тому, що є транзитною територією. Тбілісі так само, як і Київ, активно задіяний у таких транспортно-енергетичних проектах, як INOGATE і TRACECA. І в контексті цього Україна вкрай заінтересована в приватизації об’єктів портової інфраструктури, у допуску до газотранспортної системи Грузії. Але чи заінтересоване в цьому керівництво останньої?
Грузинські політики й бізнесмени в один голос повторюють, що країна має потребу в україн­ських інвестиціях. Проте перша спроба приватизації грузинських підприємств українським бізнесом закінчилася невдачею: у січні 2005-го промислова група «Інтерпайп» програла тендер із приватизації комбінату «Чіатурмарганець», АО «Ткібулівугілля» й каскаду «Варцихе ГЕС». Власником цих об’єктів став російський «ЄвразХолдинг». Крім того, у цієї компанії цілком реальні перспективи придбати Зестафонський завод феросплавів.
Офіційний Тбілісі запевняє, що «ЄвразХолдинг» виграв тому, що росіяни запропонували біль­шу ціну та кращі умови. «Ми вбо­лівали за Україну. Але тендер був відкритим і прозорим. І ми не приховували, що той, хто біль­ше запропонує, той і забере «Чіатурмарганець», — так прокоментував ситуацію Михайло Са­ака­швілі. Тим часом, за кулуарною інформацією, у цій угоді свою роль відіграли такі чинники, як корупція в Грузії та стратегічні інтереси Росії. У цьому зв’язку можна пригадати відоме висловлювання Єгора Гайдара, суть якого така: коли Грузія чимось і цікава Росії, так лише тим, що на її території знаходиться Чіатурський марганцевий комбінат.
Держміністра Грузії з економічних реформ Каху Бендукідзе, котрий обіцяв «продати все, крім честі й совісті», часто звинувачують у тому, що він лобіює інтереси російського бізнесу. Можливо, небезпідставно. Росіяни справді поступово скуповують Грузію. На початку нинішнього року вони зробили перший серйоз­ний крок: Зовнішторгбанк купив контрольний пакет акцій Об’єднаного грузинського банку. (Цікаво, що тепер уже Об’єднаний грузинський банк має намір придбати один з українських банків!) Раніше росіяни вже стали власниками енергорозподільної компанії «Теласі», «Air Zena — Грузинські авіалінії», «Електровозобудівника». У російського бізнесу не менший інтерес викликають і такі об’єкти, як газотранспортна система, порти в Поті й Батумі, Кутаїський автомобільний завод, Руставський металургійний комбінат, Океанська судноплавна компанія (колишнє Грузинське морське пароплавство) тощо.
Серед грузинських політиків і експертів існують побоювання, що така широкомасштабна експансія російського капіталу зробить Грузію ще залежнішою від Росії. «Ми занадто ліберально ставимося до просування ро­сійського бізнесу в грузинську економіку», — констатує Олександр Ронделі. Тому Тбілісі об’єк­тивно заінтересований у тому, щоб російський капітал у Грузії «розбавляли» інвестори з інших країн. Проте (з урахуванням стратегічних інтересів) чи готовий офіційний Тбілісі прийняти політичне рішення й надати преференції, зокрема, укра­їнським компаніям?
Експерти вважають: грузинське керівництво має вжити спеціальних заходів, щоб зацікавити Україну. Михайло Саакашвілі стверджує: «Я не вірю в жодні преференції, жоден протекціонізм, жодні особливі пільги. Для нас головне не створювати штучні бар’єри на митниці, певні тарифи, якісь штучні речі. Необхідна свобода торгівлі. Вільна торгівля сама дозволяє розвивати ринок і домагатися успіхів».
Що ж, звучить недвозначно. Проте наскільки така позиція обгрунтована в грузинських реаліях? Адже Грузія поки залишається країною з підвищеним ризиком для інвестицій: центральний уряд досі не контролює значну частину своєї території, у країні так само поширена корупція, а в населення відсутні гроші. Хорошою ілюстрацією сказаного є історія з Луганським авіаційним ремонтним заводом.
Це підприємство Міністерства оборони України, зокрема, займається тим, що ремонтує вертолітні редуктори. Торік воно придбало в Кутаїського авіаційного технічного заводу устаткування для ремонту й випробування редукторів ВР-8А. Причому контракт вивчило міністерство економічного розвитку Грузії. Коли устаткування вже було готове до відправлення в Україну з порту Поті, вантаж несподівано без жодних пояснень заарештували. За нашою інформацією, попри втручання українського зовнішньополітичного відомства, проблему досі так і не розв’язано...
Утім, майбутнє відносин двох країн залежить не лише від економіки. Більшість представників грузинської політичної еліти в минулому — випускники київського Інституту міжнародних відносин. Сьогодні в Україні не так багато студентів із Грузії. За даними українських дипломатів, торік у наші вузи відправилися лише шість чоловік: молоді люди віддають перевагу європейським або американським університетам. Треба сказати, останніми роками скоротилися міжособистісні контакти між українцями та грузинами. А їхню відсутність не можуть замінити ані театральні вистави, ані відкриття пам’ятників діячам культури. І якщо грузини в пошуках кращого життя ще приїжджають в Україну, то українці практично не відвідують Грузію: розорена країна мало приваблює туристів. У результаті точок дотику залишається дедалі менше. І тому хотілося б, щоб Рік Грузії був наповнений не тільки подіями культури. Для майбутнього українсько-грузинських відносин необхідні справи, які пожвавлять контакти між людьми, а економічні відносини мають стати багатшими. А коли ні, то Україні та Грузії загрожує взаємне розчарування.

Автор дякує Журналістському фонду Національної спілки журналістів України за організацію поїздки до Грузії.