УКРАЇНА ТА СКЕЛЕТИ З ЇЇ ШАФИ - Політика - dt.ua

УКРАЇНА ТА СКЕЛЕТИ З ЇЇ ШАФИ

5 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 5 липня-12 липня

Сенсацій не буде Якщо хтось очікує від генсека НАТО лорда Робертсона якихось доленосних для нашої...

Сенсацій не буде

Якщо хтось очікує від генсека НАТО лорда Робертсона якихось доленосних для нашої країни заяв під час візиту наступного тижня в Україну представницької делегації Північноатлантичного альянсу, то можна з упевненістю говорити, що очікування ці не виправдаються. Не слід сподіватися, що Джордж Робертсон палко вітатиме «історичне» рішення, прийняте 23 травня РНБОУ, після чого порадить Україні швидше подати заявку на членство в НАТО. Хоча б тому, що зі своєю офіційною позицією щодо євроатлантичних устремлінь України НАТО ще не визначилося.

Однак напередодні візиту в нашу країну лорд Робертсон під час зустрічі з українськими журналістами, відповідаючи на запитання «ДТ», заявив: «Ми вітаємо прагнення України інтегруватися в євроатлантичні структури, у тому числі й НАТО, але на сьогодні членство України в альянсі є гіпотетичним питанням». А фразу про те, що недавня заява України про свої євроатлантичні амбіції та лист Президента Леоніда Кучми з цього приводу на адресу Дж.Робертсона «свідчать про довгострокову перспективу можливого членства, і в даний час питання про подачу заявки на вступ не стоїть», натовський генсек повторив у різних варіаціях не менше п’яти разів, роблячи при цьому акцент на словах «довгострокова» і «не стоїть».

Коли ж хтось ще сподівається, що Україна, попри обережну позицію НАТО, усе ж піднесе в Києві Дж.Робертсону сюрприз у вигляді заявки (а подібні заклики від особливо нетерплячих представників українського політикуму таки були), то й цим надіям не судилося збутися. Максимум, що буде зроблено до 9 липня, — це видання указу Президента, котрий, нарешті, введе в дію усе те ж рішення РНБОУ, після котрого раптом усі заговорили про можливе членство України в НАТО.

Тож сенсацій у Києві не буде. А буде святкування п’ятирічного ювілею Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, підбиття підсумків, обговорення планів на майбутнє і знайомство високопоставлених натовців із регіонами України.

Для української сторони київське засідання Комісії Україна—НАТО (КУН) на рівні послів за участі міністра закордонних справ, мабуть, проміжний або підготовчий етап перед Празьким самітом. Планується, що на засіданні буде прийнято Підсумовуючий звіт (stock-taking report) щодо співробітництва України та НАТО протягом п’яти років із часу підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. У документі мають бути описані всі досягнення спільної роботи, проаналізовані недоліки і недогляди, а також сказано, що з’явилося нового в співробітництві і які його сторони слід розвивати надалі.

Не виключено, що на засіданні може бути підписаний Меморандум про взаєморозуміння між Україною та НАТО щодо підтримки операцій НАТО з боку країни, яка приймає. Даний документ, до речі, підписують із НАТО всі країни-кандидати. Він є логічним продовженням уже підписаної і ратифікованої Україною Угоди про статус збройних сил (SOFA), необхідної для проведення військових навчань за участю підрозділів країн—членів альянсу на території України. Відповідно до ж Меморандуму, країна, що підписала його, надає допомогу військовим підрозділам країн альянсу під час пересування по її території в кризових ситуаціях (подібного роду допомогу Україна вже надавала навіть до підписання Меморандуму, наприклад, у ході антитерористичної операції в Афганістані, надаючи свій повітряний простір літакам країн альянсу). Для України цей документ може бути корисний не лише в плані зміцнення взаємної довіри з альянсом, а й у процесі реформування її Збройних Сил і наближення їх до натовських стандартів.

Також не виключається, що буде підписано і Меморандум про взаємопорозуміння щодо стратегічних авіаперевезень. Як відомо, у європейських країнах НАТО відчувається брак військово-транспортної авіації (подібного роду літаки є лише в США й України), відповідно українсько-натовське співробітництво в цій галузі може бути дуже взаємовигідним і перспективним.

Та все ж основні надії українська сторона пов’язує, мабуть, із так званою Проміжною доповіддю (Progress report), у якій буде зазначено, що було зроблено послами країн НАТО й України при штаб-квартирі альянсу із підготовки саміту в Празі. Нагадаємо, що на травневому засіданні КУН у Рейк’явіку міністри закордонних справ НАТО й України доручили послам своїх держав при штаб-квартирі альянсу «розробити, базуючись на положеннях Хартії про особливе партнерство, нові механізми і модальності подальшого розвитку взаємин із тим, щоб вивести їх на якісно новий рівень». Отож головне завдання для української сторони на майбутньому засіданні КУН — зафіксувати в Проміжній доповіді необхідність нового українсько-натовського документа. Причому йдеться не про заміну Хартії (хоча багато хто в Києві й упевнений, що деякою мірою цей документ, а точніше, саме особливе партнерство, свій потенціал вичерпав), а про доповнення до Хартії, у якому враховувалися б як зміни, що відбулися за останній час у світі, так і перехід українсько-натовських відносин на якісно новий рівень. Якщо необхідність такого документа буде підтримана в Києві представниками альянсу, тоді до Праги можна буде підготувати й узгодити текст цього документа, а в Празі — підписати.

Крім того, українській стороні хотілося б до Празького саміту розробити з альянсом новий механізм узгодження позицій, оскільки нинішня інституалізація політичних консультацій українців не зовсім влаштовує. Основна проблема для українців полягає в тому, що вони не мають можливості брати участі в обговоренні питань, які стосуються самої ж України, на відміну, скажімо, від тієї ж Росії, що віднедавна у межах створеної «двадцятки» сідає з представниками всіх 19 членів альянсу за один стіл. Спілкування України з альянсом виглядає приблизно так: українська сторона готує якусь заяву або пропозицію, потім передає її в міжнародний секретаріат НАТО, працівники якого у свою чергу передають українські документи представникам 19 країн-членів, а ті без участі українців їх обговорюють, приймають консолідоване рішення і знов-таки через міжнародний секретаріат передають його українській стороні. Такий складний і бюрократичний механізм і неможливість для українців самим озвучити свої аргументи з тієї або іншої проблеми часом призводять до непорозумінь, як, приміром, у голосному випадку з поставками Україною зброї в Македонію. Ось чому і виникло бажання відпрацювати до Праги новий механізм консультацій.

Саме Празький саміт міг би стати знаковою подією, віхою у відносинах України і НАТО. Саме на ньому українська сторона сподівається почути від альянсу політичну оцінку рішення України інтегруватися в НАТО. Але і від Праги не варто очікувати занадто багато. Поки немає підстав припускати, що НАТО на той час буде готове прийняти від України заявку на членство. Втім, навряд чи Україна до Праги її і підготує.

Чому немає заявки?

Ну, хоча б тому, що її поки від нас ніхто не чекає. Якщо ви звернули увагу, після урочистого оприлюднення Києвом «історичного» і «доленосного» рішення оплески не пролунали — ні в Брюсселі, ні в столицях натовських держав. Оплесків (утім, як і таблички «прохання не турбувати») немає і донині, і це говорить про те, що консенсусу з приводу України країни НАТО поки не досягли. Більш того, наскільки відомо, окремі держави альянсу поки взагалі не сприймають натовських амбіцій нашої держави. Можливо, вони їх просто поки не помітили? «Ми не чуємо єдиної думки від України, — сказали нам натовські експерти в Брюсселі. — Спочатку було рішення РНБОУ, потім дуже загальні слова щодо НАТО у зверненні Президента до парламенту, думка самого парламенту нам узагалі не відома, а глава президентської адміністрації, як ми чули, взагалі висловився за збереження нейтрального статусу України. Нам було б набагато легше зрозуміти наміри України, якби її представники говорили приблизно одне й те саме».

Чи варто ображатися на натовців за відсутність швидкої реакції і затягувати стару пісню про те, що «нас там не хочуть», якщо рішення РНБОУ від 23 травня дотепер не введено в дію президентським указом відповідно до ст.107 Конституції і, отже, поки не спричинило жодних правових наслідків. Думки парламенту і лідерів більшості політичних партій щодо інтеграції України в НАТО ніхто не чув не лише в Брюсселі, а й у Києві. І якщо українські наміри такі серйозні, то чому й досі парламент так і не ратифікував підписану ще 1995 (!) року Угоду про безпеку між Україною і НАТО (Security Agreement), яка регулює відносини у сфері обміну інформацією обмеженого користування? Це типовий документ, що підписують усі кандидати і без ратифікації якого вже на цьому етапі співробітництва й українська сторона, і натовська часом почуваються зв’язаними по руках і ногах. А де нові Основи зовнішньої політики України, в яких було б чітко зафіксовано одну з основних цілей України — повноправне членство в Організації Північноатлантичного договору?

В інтерв’ю українським журналістам Дж.Робертсон нагадав, що «кожна заявка на членство в альянсі оцінюється за трьома критеріями: чи готова країна стати членом НАТО, чи готове саме НАТО прийняти цю країну і яка загальна ситуація в сфері безпеки». Навіть якщо не враховувати той факт, що поки в природі не існує ніякої заявки від України, абсолютно зрозуміло: якщо не за всіма трьома, то за двома першими критеріями наша країна поки не може всерйоз говорити про своє швидке членство в НАТО.

Стосовно критерію безпеки думки експертів розходяться. Від численних представників натовських структур у Брюсселі, та й від західних дипломатів у Києві останнім часом доводилося чути приблизно те ж саме оптимістичне твердження: загрози з боку Росії більше не існує, тому в України з’явився унікальний шанс максимально зблизитися з альянсом аж до повноправного членства (за умови, звісно, що Україна відповідатиме всім іншим критеріям). Водночас окремі українські експерти впевнені, що саме критерій безпеки стане основним бар’єром на шляху України в НАТО. Оскільки, попри сьогоднішню love story Росії з альянсом, ніхто не може передбачити, якою буде Росія завтра, і натовці на чолі зі Сполученими Штатами нібито ніколи не відкинуть гіпотетичну загрозу з російської сторони і, відповідно, навряд чи погодяться прийняти в альянс Україну, яка має величезний за протяжністю кордон з РФ і безліч приводів для конфліктів.

Аби відповідати другому критерію, тобто якщо і не вселити в усі 19 (а незабаром і ще більшу кількість) країн гаряче бажання, то хоча б переконати їх у тому, що не лише НАТО потрібне Україні, а й альянсу необхідна Україна, нашій країні доведеться виконати ще колосальну роботу. При цьому дуже хочеться сподіватися, що вона не виявиться сизифовою працею.

На сьогодні цілий ряд держав дуже скептично і насторожено ставляться до висловленого Україною бажання стати в майбутньому повноправним членом альянсу. Побоювання цих країн загалом можна зрозуміти: Україна для них, як і раніше, залишається малознайомою і малозрозумілою велеткою, яка ще зовсім недавно була колишньою часткою «імперії зла» і донині зберегла багато її малопривабливих рис. Деякі члени альянсу намагаються переконати Україну розпрощатися з думками про членство і направити в інше русло українську євроатлантичну активність, пропонуючи то йти шляхом Росії, створюючи з НАТО специфічні органи, то попрацювати над собою в рамках «дуже корисної організації» — ОБСЄ, котру самі ж натовці в кулуарах називають «клубом для балачки».

Однак число країн, готових підтримати Україну в її натовських устремліннях, за нашою інформацією, поступово збільшується. Не треба мати великі аналітичні здібності, аби вирахувати, що це, насамперед, Польща та США, плюс Туреччина та Греція. Як стверджують компетентні джерела, недавно група підтримки України поповнилася Португалією, Норвегією й Ісландією.

Майже всі наші співрозмовники, близькі до переговорного процесу, стверджують, що саме від Сполучених Штатів ми можемо отримати найпотужнішу підтримку і саме від них багато в чому залежить ставлення альянсу до України. Втім, доводилося розмовляти і з тими, хто вважає нинішню підтримку Сполучених Штатів аж ніяк недостатньою. Мовляв, американці кажуть: «Ви пливіть, а ми вас будемо підбадьорювати з натовського берега словами підтримки. Допливете — будемо жити разом довго і щасливо, станете продовжувати безпорадно борсатися чи втонете — ну що ж, дуже сумно, але слабаки нам не потрібні». І ніхто не поспішає простягти руку допомоги. На наш же погляд, цю руку нам давним-давно простягли, просто навіть найдужча рука не може нескінченно довго підтримувати на плаву тих, хто ніяк не хоче вчитися плавати й усе на когось сподівається, і ще періодично злобливо кусає простягнуту руку своїми рідкими молочними зубками.

Існує й така думка: мовляв, щоб не засмучувати Росію і дати їй досхочу натішитися ексклюзивністю взаємин із Північноатлантичним альянсом, американці нізащо не стануть зараз підігравати Україні, і нібито тому вони зараз не дозволяють їй заїкатися не лише про членство в альянсі, а й навіть і про MAP — План дій щодо членства (Membership action plan). Але ті, хто в курсі багатьох американсько-російських любовних подробиць, насмілюються стверджувати, що якби американці так уже турбувалися про почуття Росії, то, швидше за все, не розміщали б свої бази в Середній Азії і не зміцнювали б так активно свій вплив на Кавказі. Що стосується ексклюзивності взаємин, то в нашої країни досить власних ексклюзивів з альянсом (та ж спільна група з оборонної реформи або зовсім недавно розпочате вивчення натовськими експертами українських кордонів із перспективою тісного співробітництва з прикордонних питань), щоб не комплексувати із цього приводу.

Менше семантики, більше практики

Що ж стосується горезвісного МАР, до якого Україна, як повідомляли українські ЗМІ, нібито хоче долучитися вже ледь не в Празі, то нинішнє несприйняття натовцями подібних намірів цілком зрозуміле. Дайте їм час хоча б переварити інформацію, адже ще позавчора ви самі вимовляли словосполучення «євроатлантична інтеграція» лише пошепки та й то, коли поруч нікого не було. Тож не треба сьогодні настирливо смикати НАТО за рукав і кричати у вухо: «Нет, нет, нет, — мы хотим сегодня! Нет, нет, нет, — мы хотим сейчас!» Дайте зрештою альянсу час на те, аби вирішити власні проблеми — розширитися і трансформуватися — перш ніж упритул приступати до вирішення проблем ваших. Не треба заганяти альянс у куток, вимагаючи негайної відповіді, щоб замість бажаного «так» не отримати категоричне «ні». Не потрібно різких рухів, не потрібно несподіваних пропозицій і заяв. У НАТО не прийнято щось тишком-нишком майструвати під столом, а потім зненацька вискакувати зі своїм утвором і дивуватися: і чому це ніхто не радіє? Адже в кращому випадку вам скажуть «спасибі, дуже цікаво», сунуть ваш витвір у кишеню з тим, аби передати його на вивчення експертам, із яких ви, власне, і повинні були починати обкатування своєї ідеї.

Про МАР натовці поки уникають говорити з Україною ще й тому, що в самому альянсі немає однозначного сприйняття цього документа. І хоча в преамбулі МАР сказано буквально ось що: «Участь у Плані дій щодо членства в НАТО, що має відбуватися на основі самоідентифікації, не означає існування ані будь-якого часового розкладу щодо прийняття таких рішень, ані будь-якої гарантії членства. Цю програму не можна вважати переліком критеріїв для набуття членства». Однак деякі країни НАТО вважають, що згода альянсу на підписання країною-аспірантом МАР — це політичне рішення і свого роду зобов’язання з боку альянсу. Тому поки Україні низкою країн активно пропонується так званий інтенсивний діалог (ІД), котрий, як правило, передує підписанню МАР. На думку деяких представників української сторони, наполегливі спроби умовити Україну на співробітництво в рамках ІД — це спроби з боку НАТО відсунути нас від кінцевої мети.

Однак інші авторитетні джерела вважають, що Україні зараз і не потрібен МАР. Хоча б із тих міркувань, що його потрібно точно дотримуватися, а історія вже знає не один приклад, коли Україна будувала планів громаддя (наприклад, у рамках PARP або в спільній групі з оборонної реформи), а потім не виконувала узяті на себе зобов’язання. «Не треба бути занадто амбіційними, треба бути реалістами», — наголошував нам у Брюсселі один високопоставлений натовський чиновник.

Крім того, необхідно чесно відповісти хоча б самим собі: чи готові ми сьогодні повністю відкритися перед НАТО і відверто продемонструвати усі свої переваги й недоліки? Чи готові ми, як, наприклад, ті ж Болгарія та Румунія (про яких у нас так часто люблять запитувати з пристрастю, мовляв, чим вони кращі за Україну?), завжди і з усіх проблем підтримувати позицію НАТО — і по Македонії, і по Іраку, і по Близькому Сходу?

Тож яка різниця, як стане називатися підписаний Україною документ — План дій щодо членства, План дій з євроатлантичної інтеграції чи ще якось інакше? «Має бути менше семантики і більше конкретних дій, тоді крок за кроком ми будемо неухильно наближатися до мети», — цю думку я чула неодноразово, причому навіть від тих українських інтеграторів, хто щиро хотів би бачити Україну в НАТО вже завтра.

А щоб не пороти гарячку, необхідно просто ще раз подумати, а навіщо нам, власне, потрібно в НАТО? Безумовно, дуже важливі питання безпеки, але, мабуть, найголовнішим для нас є можливість у процесі здобуття членства в альянсі стати нормальною демократичною ринковою державою (хоч як банально це звучить). У нас досить часто можна почути: мовляв, ми і самі з вусами, самі впораємося, навіщо нам виконувати вказівки НАТО, тим більше, якщо воно зовсім не гарантує нам у майбутньому членство? Та знову ж, що має бути самоціллю — членство чи досягнення рівня розвинених європейських держав?

Згадайте власний досвід: скільки разів за своє життя ви збиралися почати з понеділка бігати уранці чи, нарешті, досконало вивчити англійську? Ну, і які результати? Гадаю, більшість із вас тільки тяжко зітхнули у відповідь, згадавши, скільки потурань собі, улюбленому, було зроблено. Погодьтеся, що коли ви записані в групу здоров’я або вас очікує репетитор, мобілізуватися набагато легше. Та навіть якщо ви людина цілеспрямована і з ранку до вечора тягаєте залізо чи зубрите англійські дієслова, де гарантія, що без спостереження і рекомендацій досвідченого тренера або викладача ви не заробите викривлення хребта або вашу вимову зрозуміють носії мови?

Так і з НАТО. І час розпрощатися з хибною думкою, що для альянсу найважливішою є кількість ваших танків чи калібр ваших гармат. Як відомо, із п’яти розділів МАР лише один стосується військової галузі, решта містять політичні, економічні, фінансові та правові питання. Наприклад, чи знаєте ви, чому присвячено силу-силенну сторінок щорічної національної програми підготовки Словаччини до членства в НАТО (складання претендентом подібного документа — обов’язкова вимога МАР)? Боротьбі з корупцією, забезпеченню прав циганської меншини, розвитку взаємин із сусідніми країнами, правовій реформі.

І натовські, і українські експерти одностайні в думці: найбільшу роботу нашій країні слід виконати саме в політичній сфері. Саме рівень розвитку політичної культури в Україні бентежить сьогодні натовців найбільше. «Працюйте зі своїми політиками, змушуйте їх змінюватися. Нас дуже хвилює політична стабільність в Україні. Ми повинні бути упевнені, що ваша країна — дійсно демократична держава», — неодноразово казали нам у штаб-квартирі альянсу.

«Безумовно, Україна демонструє прогрес, — запевнив нас на прощання директор офісу інформації і преси Джеймс Шеа. — Прагнення вашої країни стати членом НАТО є природним і законним. Та Україна на ділі має продемонструвати свою готовність, розуміння усієї відповідальності зроблених кроків. Я не згодний із думкою, що Україна втратила свій шанс. Гадаю, рано чи пізно вона буде членом НАТО».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво