УКРАЇНА ПАРТІЙНА. ЧАСТИНА V. СОЦІАЛІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ - Політика - dt.ua

УКРАЇНА ПАРТІЙНА. ЧАСТИНА V. СОЦІАЛІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ

7 березня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №9, 7 березня-15 березня

Партія соціаліста, який не переміг Ініціатором створення СПУ став її майбутній лідер Олександр Мороз...

Партія соціаліста, який не переміг

Ініціатором створення СПУ став її майбутній лідер Олександр Мороз. У Верховній Раді 12-го (1-го) скликання він був лідером неформальної комуністичної більшості. Після проголошення державної незалежності України так звана «група 239» припинила своє існування. А компартію, її організатора й натхненника, 30 серпня 1991 року було заборонено указом парламентської президії. Через чотири дні Мороз закликав комуністів, які вирішили не зраджувати своїх ідеологічних переконань, об’єднатися в нову партію лівої орієнтації. Передбачалося, що вона стане наступницею оголошеної поза законом КПУ. Вже у вересні в кількох найбільших областях (зокрема в Донецькій, Дніпропетровській і Харківській) було створено осередки майбутньої політичної структури.

На установчому з’їзді в столиці 26 жовтня 1991 року делегати представляли всі регіони (крім Тернопільської і, хоч як дивно, Запорізької областей). Після нетривалої дискусії нову організацію вирішили назвати Соціалістичною партією. Лідером СПУ, як і очікувалося, обрали Олександра Мороза.

У листопаді 1992 року на II з’їзді затвердили програму організації, в якій наголошувалося, що вона є наступницею ленінської партії комуністів. СПУ проголосила курс на будівництво соціалізму шляхом створення суспільства народної демократії. Нова партія повільно, але неухильно набирала політичної ваги. Цьому неабияк сприяла активність її членів, які володіли депутатськими мандатами, — Івана Мусієнка, Валентина Тризни, Володимира Марченка й самого Олександра Мороза. У квітні 92-го в СПУ з’явилися додаткові агітаційні можливості: вона створила партійну газету. Першим редактором «Товарища» став Адам Мартинюк, нині — другий секретар ЦК КПУ. Напередодні виборчої кампанії 1994 року тираж органу СПУ сягав 15—20 тисяч примірників.

У грудні 1993 року Соцпартія заявила про перехід в опозицію до діючої виконавчої влади. В офіційній історії партії (розміщеній на інтернет-сторінці організації) зазначено, що цей крок став «відповіддю на політику, яку проводили Президент Л.Кравчук і прем’єр-міністр Л.Кучма (...) які, по суті, виконували наміри своїх колишніх опонентів із партій правого штибу й вели країну до самоізоляції та підриву економіки». Утім, заради справедливості слід зазначити, що на той момент Леонід Данилович уже три місяці як залишив посаду керівника Кабміну. У грудні 93-го Л.Кучма (так само як і Л.Кравчук) уже готувався до дострокових президентських виборів.

Узяв у них участь і вождь соціалістів: у квітні 94-го його «благословив» на це IV (позачерговий) з’їзд партії. Перед тим Мороз і його команда взяли досить активну участь у парламентській кампанії — представників СПУ було висунуто в 179 округах. Щастя всміхнулося 15-ти соціалістам: Віктору Бриту, Йосипу Вінському, Наталії Вітренко (дообраній у грудні), Леоніду Камінському, Сергію Кияшку, Миколі Лавриненку, Володимиру Марченку, Володимиру Мухіну, Станіславу Ніколаєнку, Михайлу Степанову, Володимиру Черепкову, Івану Чижу, Олександру Чупахіну, Віталію Шибку і, ясна річ, лідеру партії. У квітні 94-го Олександр Мороз удруге заручився підтримкою жителів Таращанського округу, набравши в другому турі 62,14% голосів виборців. Позаду залишилися 10 суперників, зокрема й один із видних діячів націонал-патріотичного руху Олесь Шевченко.

Через місяць глава Соцпартії здобув гучнішу перемогу, з безпосередньою підтримкою комуністів ставши головою Верховної Ради. Вже в ранзі спікера Мороз узяв участь у президентських перегонах, посівши, за підсумками першого туру, третє місце серед семи учасників забігу. За керманича СПУ віддали свої голоси 13,04% виборців. Найбільшу підтримку він мав у Луганській, Сумській і Хмельницькій областях, де його «симпатиками» виявилися, відповідно, 25,4%, 25% і 23,6%. Серед регіонів, де рейтинг народної довіри до свіжоспеченого парламентського лідера виявився вкрай низьким, був, хоч як дивно, і Крим: за Олександра Олександровича тут проголосувало якихось 1,3%.

Перед другим туром президентських виборів політрада СПУ звернулася до тих виборців, котрі віддали свої голоси за Мороза, з закликом «залишатися вірними своєму вибору, позаяк інші кандидати виступають за рекапіталізацію України, зокрема за прискорену приватизацію та продаж землі». Проте це зовсім не означало, що керівництво Соцпартії зобов’язувало регіональні осередки ігнорувати вибори: офіційно первинкам було запропоновано самостійно визначити свою позицію. Як з’ясувалося згодом, представники більшості крайових організацій СПУ вчинили так само, як їхні колеги з КПУ, — фактично включилися в передвиборну боротьбу на боці Леоніда Кучми. Ця обставина згодом дала привід опонентам Мороза звинуватити його в сепаратній змові з майбутнім президентом. Відповідно до нібито наявних домовленостей, прихильники Леоніда Даниловича мали допомогти Олександру Олександровичу обійняти посаду спікера. А глава Соцпартії, зі свого боку, повинен був перед другим туром президентських виборів «здати в оренду» екс-прем’єру ресурс керованої ним організації. Мороз факт будь-яких неофіційних домовленостей із Кучмою заперечував.

СПУ вдалося «причаститися» до влади, проте це не врятувало партію від кадрових проблем. Після створення оновленої КПУ з організації почався масовий вихід. Ряд регіональних організацій припинили своє існування. Як зізнавалися самі соціалісти, приміром, у Київській обласній первинці (що вважалася однією з найбоєздатніших) після реєстрації Компартії залишилося тільки 200 чоловік. IV з’їзд мав обговорити питання про доцільність подальшого існування Соцпартії. Але прибічники «поглинання» СПУ Компартією залишилися в меншості.

Поява на політичному полі КПУ вимагала зміни тактики: СПУ з лівого краю починала помаленьку наближатися до центру. На V з’їзді (жовтень 94-го) було визначено, що соціалісти, на відміну від комуністичних ортодоксів, не мають наміру чіплятися за неактуальні ідеологічні догми. «Не відмовляючись від марксизму, Соціалістична партія творчо переломила його крізь призму сьогоднішнього дня». Поменшало популістської риторики й у словах Мороза після того, як із лідера яскраво вираженої опозиційної партії він перетворився на одного з найвисокопоставленіших представників влади. На відміну від Петра Симоненка (що активно експлуатував «радянську карту»), Олександр Олександрович не соромився надавати ностальгійним мотивам сучасного «аранжування». Багатьом пам’ятна його фраза, що той, хто не жалкує за СРСР, не має серця, а той, хто сподівається на його відродження, не має голови. Примітно, що Мороз на запитання, хто він передусім — депутат-соціаліст чи спікер, відповів так: «Якби в складі Верховної Ради було більше половини соціалістів, я діяв би як соціаліст...»

Новий спікер і новий Президент, вочевидь, дотримувалися нейтралітету, проте перемир’я було нетривале. Однак Мороз досить довго намагався уникнути початку неминучої війни. У жовтні 94-го глава держави виступив із доповіддю «Шляхом радикальних економічних реформ», яка була, по суті, програмою ринкового перетворення України. Комуністи, які також вважалися союзниками Кучми, виступили з різкою критикою цього документа. Проте соціалісти були стриманішими в оцінках, фракція СПУ в масі своїй підтримала президентську програму, дозволивши собі лише офіційну незгоду з низкою її положень.

Спочатку главі держави й голові парламенту вдавалося знаходити компроміси навіть у тих питаннях, у поглядах на вирішення яких вони радикально розходилися. Мороз виступав за розширення повноважень Рад, Кучма — за посилення президентської влади. Як стверджує політолог Юрій Луканов у своїй книжці «Третій Президент», 14 липня 1994 року, після зустрічі Леоніда Даниловича з Олександром Олександровичем віч-на-віч, останній несподівано змінив свою точку зору з приводу схеми поділу владних повноважень. Підтвердженням цього стало оприлюднене 19 липня спільне звернення глави держави, спікера та прем’єра, у якому доводилася необхідність «формування цілісної системи виконавчої влади на чолі з Президентом». Що змусило Мороза підтримати ідею посилення президентської влади, невідомо.

Проте невдовзі він виступив прибічником ще одного політичного «проекту», ініційованого Президентом. 18 травня 1995 року Мороз (єдиний із депутатів-соціалістів) проголосував за пропрезидентський проект закону «Про державну владу й місцеве самоврядування», яким істотно збільшувалися повноваження глави держави. Попри те, що ще в квітні СПУ оголосила про перехід в опозицію до Леоніда Кучми. Як згодом заявить спікер, підтримуючи зазначений документ, він відчував «душевний дискомфорт». В інтерв’ю, опублікованому в «Київських відомостях», Олександр Олександрович пояснив свій вчинок жагучим прагненням «припинити остогидлі спекуляції декотрих політиків і ЗМІ про протистояння між Верховною Радою та Президентом і тим паче між Президентом і мною особисто...» Проте наявність проблем у відносинах двох головних політиків країни була очевидна. Представники головних центрів впливу на очах перетворювалися з ситуативних союзників на непримиренних конкурентів.

Проте Мороз, який мав незрівнянно менші важелі впливу, намагався не загострювати відносин завчасно. 7 липня 1995 року парламент схвалив Конституційний договір між Верховною Радою та Президентом. Цей документ можна було охарактеризувати як трохи пом’якшений варіант проваленого вищим законодавчим органом закону «Про державну владу і місцеве самоврядування». Була, правда, одна істотна деталь — введення КД в дію не потребувало 300 голосів, необхідних для «імплементації» закону про владу. Під час голосування за Конституційний договір Олександр Мороз знову виявився єдиним нардепом-соціалістом, який натиснув кнопку «за». Крім того, саме спікер разом із Президентом в урочистій обстановці Маріїнського палацу скріпив «малу конституцію» своїм підписом. Опозиційна СПУ змушена була виправдати дії свого лідера: у спеціальній заяві політрада партії відзначила, що позиція Мороза була виправданою і продиктованою необхідністю пом’якшити протистояння між гілками влади.

Остаточно посварив спікера та Президента конституційний процес. Голова парламенту не раз давав зрозуміти, що пропрезидентський проект Основного Закону ніколи не «пройде через парламент». Змушений піти на підписання КД, Мороз робив усе від нього залежне, аби «мала конституція» не стала великою. Спроби контрольованих Леонідом Кучмою фракцій усунути главу соціалістів із посади лише загострили суперечності між лідерами держави й парламенту. На початку червня 1996 року, значною мірою завдяки позиції фракції СПУ, обговорення проекту Конституції було внесено до порядку денного сесії ВР. Мороз став лідером своєрідного руху за ухвалення нового Основного Закону. Роль голови Верховної Ради в подіях 27—28 червня 1996 року важко переоцінити. У тому, що Конституція відбулася (як і в тому, що вона встановлювала більш-менш демократичну схему розподілу сфер впливу влади), чимала особиста заслуга Мороза. Вранці 28 червня він, по суті, змусив Президента публічно попросити вибачення у народних обранців. Що, як багато хто думає, остаточно зробило Леоніда Даниловича й Олександра Олександровича смертельними ворогами.

1996-го в документах СПУ та у виступах її лідера дедалі частіше звучать соціал-демократичні мотиви: заяви дворічної давності про те, що «соціалістичну партію не можна змішувати з соціал-демократичною» стають неактуальними. Береться жорсткий курс на трансформацію СПУ на лівоцентристську партію парламентського типу, апарат переводиться на професійну основу. На той час організація позбулася частини радикально налаштованих партійців (або, як вони йменувалися в матеріалах Соцпартії, «членів партії, що стояли на лівацьких позиціях». Конфлікт у керівництві в жовтні 1995 року призвів до виходу з фракції СПУ (а згодом і до виключення з партії) Наталії Вітренко та Володимира Марченка. У квітні 1996 року вони створили Прогресивну соціалістичну партію, яка перетворилася на головного опонента СПУ.

У червні 1997 року Соціалістична партія офіційно заявляє про створення передвиборного блоку з Селянською партією. Спроби створити коаліцію з Компартією успіхом не увінчалися. 1998 року блок СПУ-СелПУ з «афішною» назвою «За правду, за народ, за Україну!» висунув 335 кандидатів (201 за списком і 134 в одномандатних округах) і делегував 161 представника в окружні виборчі комісії. У прохідній частині реєстру передвиборного об’єднання перебував цілий ряд осіб, не дуже відомих у колах переконаних марксистів, зате непогано відомих у колах підприємницьких. Йдеться, зокрема, про Анатолія Новика (№16), Володимира Макеєнка (№17), Олексія Костусєва (№20), Володимира Шпигала (№27). Проте окремо згадати, безумовно, слід Володимира Сацюка (№25), приятеля й ділового партнера Олександра Волкова.

Всі ці громадяни в результаті пройшли в парламент за списками блоку, який за підсумками кампанії посів почесне третє місце, заручившись підтримкою 8,5573% виборців. Зрозуміло, стали володарями мандатів лідери об’єднання Олександр Мороз і Олександр Ткаченко. Включені в список під першим і сьомим номерами, відповідно, вони водночас висунулися й на мажоритарних округах і обидва домоглися успіху. Крім них, в одномандатних округах перемогли ще четверо представників блоку, зокрема соціалісти Іван Чиж і Станіслав Ніколаєнко. Фракцію з 35 чоловік (названу «Лівий центр») можна було вважати успіхом, але трьох із половиною десятків мандатів було замало для реальної боротьби за спікерське крісло, на яке явно розраховував Олександр Мороз. Однак саме ставленик «Лівого центру» в результаті опинився на парламентському «троні». Проте переможцем виснажливої двомісячної гри під назвою «Спікеріада» виявився не глава СПУ, а один із лідерів СелПУ — Олександр Ткаченко. Несподівану для багатьох перемогу Олександра Миколайовича можна було пояснити, зокрема, двома обставинами.

За наявними даними, Президент, маючи вплив на досить велику частину депутатського корпусу, був кревно зацікавлений у тому, щоб крісло спікера не стало «трофеєм» Мороза, якого Кучма небезпідставно розглядав як непримиренного суперника на майбутніх виборах глави держави. У президентські амбіції Олександра Ткаченка Леонід Данилович тоді не дуже вірив. Тож проти його обрання на посаду голови ВР, наскільки можна судити, не заперечував. Крім того, відносини між СПУ й КПУ загалом і між їхніми лідерами зокрема ставали дедалі напруженішими, тож розраховувати на підтримку фракції Компартії Мороз не міг. А Ткаченка комуністи вважали «соціально близьким елементом», що й підтвердив наступний перехід Олександра Миколайовича спочатку у фракцію, а потім і в партію, очолювану Петром Симоненком.

Вочевидь, успіх Ткаченка (треба гадати, значною мірою розладнавши плани Мороза) утворив тріщину в і без того непростих стосунках між двома політиками. Уже восени 98-го, по суті з подачі нового спікера, «Лівий центр» залишили десятеро депутатів, котрі мали намір втілити в життя ідею Олександра Миколайовича про створення своєї, суто «селянської» фракції. Проте в серпні 94-го Ткаченко й Мороз знову опинилися в одній команді: спільно із ще двома кандидатами на посаду президента (Євгеном Марчуком і Володимиром Олійником) вони створили так звану «канівську четвірку». Члени антипрезидентського передвиборного альянсу заявили про намір висунути єдиного кандидата. Причому є підстави вважати, що як мінімум троє з чотирьох під цим загадковим кандидатом розуміли себе.

Більшість експертів сходилися на думці, що політичний проект «К-4» може виявитися успішним лише за дотримання низки умов. Однією з головних мало стати збільшення кількості учасників «пакту» за рахунок лідера КПУ Петра Симоненка. Проте Петро Миколайович, як відомо, ініціативу «канівців» проігнорував. Хоча можна припустити, що певний час він вагався. На відміну від інших лідерів КПУ. Альманах «Напередодні» навів точку зору Станіслава Гуренка: «Немає гарантії, що підтриманий нами Мороз, ставши президентом, рахуватиметься з позицією комуністів». Сайт СПУ оприлюднив тодішню позицію ще одного відомого комуніста (й, до речі, екс-члена Соцпартії) Адама Мартинюка, який закликав рішуче відкинути пропозицію «йти на будь-які компроміси заради відставки Кучми».

До позиції КПУ та її лідера під час президентських виборів можна ставитися по-різному. Але, принаймні під час гри, комуністи не намагалися змінювати капітана команди, а заодно і правила. Чого не скажеш про «канівську четвірку». 11 жовтня 1999 року від імені її учасників було заявлено, що єдиного кандидата визначено, але його ім’я назвуть пізніше. Проте вже через три дні з’ясувалося, що «канівці» так і не вирішили, хто буде «четвертим незайвим». Відповідно до свіжих даних із їхнього штабу, Ткаченко й Олійник висловили бажання зняти свої кандидатури на користь Мороза, тоді як Марчук продемонстрував готовність іти до кінця й самостійно. Минуло десять днів, і «витівники» з «К-4» потішили любителів сенсацій черговою новиною: знову оголошено про визначення єдиного кандидата, але цього разу названо його ім’я — Євген Марчук. Тієї самої доби з’явилася інформація про небажання обранця «канівців», що не відбувся, — Олександра Мороза — добровільно зніматися з гонки. Уже наступного дня глава СПУ підтвердив цю чутку офіційно. Невдовзі Ткаченко відмовився від подальшої боротьби й закликав своїх прибічників голосувати за Симоненка, заодно звинувативши лідера Соцпартії в розвалі «четвірки». Пізніше зійшов із дистанції й Олійник, знявшись на користь Марчука.

На базі СПУ «під» Мороза було створено передвиборне народно-патріотичне об’єднання «Правда проти сили», до якого, крім партії соціалістів, увійшли СДПУ (на чолі з Юрієм Буздуганом), Соціалістичний конгрес молоді (керований Вадимом Місюрою) та кілька профспілкових організацій.

Подальші події в пам’ятку всім. Марчук програв у першому турі і став секретарем РНБОУ. Кучма став Президентом. Мороз програв майже все.

Політичному «Клубу чотирьох самотніх сердець» настав безславний кінець. Запитання залишилися. Безпомічність «канівців» була очевидною. Нечиста гра когось із них була вгадуваною.

Багато незрозумілого й недоговореного ще в одній події, яка, з огляду на все, істотно вплинула на перебіг кампанії. 2 жовтня 1999 року поблизу Будинку культури Інгулецького ГЗК було вчинено замах на кандидата в президенти Наталію Вітренко. Вибух двох гранат спричинив поранення багатьох людей. Примітно, що сталося це менш як через тиждень після заяви Мороза, що ім’я ставленика «четвірки» буде назване до 10 жовтня. Важило й те, що об’єктом запланованого теракту стала людина, яка була найпослідовнішим і найзатятішим публічним опонентом Мороза. Уже в день замаху з посиланням на ЦГЗ МВС з’явилася інформація про причетність до «інгулецької бійні» довіреної особи Олександра Мороза. Через два дні наведені дані підтвердив глава МВС Юрій Кравченко. Після цього стало зрозуміло, що шанси лідера СПУ стати єдиним висуванцем від «К-4» — нульові, а шанси стати новим главою держави — мінімальні. Пізніше та сама довірена особа Сергій Іванченко був засуджений, хоча він сам свою вину заперечував категорично.

Мороз зазнав дуже болючого фіаско. Йому не вдалося пробитися навіть у другий тур, а отриманий ним результат (11,29%) виявився скромнішим, ніж у кампанії-94. Те, що голова партії соціалістів був чи не головним суб’єктом застосування брудних технологій і, здається, найбільше постраждав від ймовірного «обрахування» під час підбиття підсумків, служило слабкою втіхою. І все ж навряд чи такий досвідчений політик мав право реагувати на поразку настільки емоційно. Фраза, що в Україні не все населення «дозріло до народу», й особливо порівняння частини виборців із баранами не робило честі досить відомому майстру компромісів і метру евфемізмів.

Після виборів СПУ зазнала другого розколу, ініціатором якого виступила група партійних ветеранів, зокрема Іван Чиж, Сергій Кияшко, Микола Лавриненко й Василь Арестов. Внутрішній конфлікт спричинив «відлучення» від фракції й партії депутатів Чижа, Кияшка та Лавриненка. Услід за ними СПУ залишило кілька сотень їхніх прибічників, частина яких організувала згодом нову політичну організацію — «Справедливість» на чолі з Іваном Чижем.

Попри те, що після поразки Мороза в кампанії-99 багато хто поквапилися «поховати» його як політика, восени 2000 року він знову опинився в центрі уваги. 28 листопада саме глава соціалістів звинуватив Президента в організації викрадення журналіста Георгія Гонгадзе. Оприлюднені ним аудіозаписи, зроблені в головному кабінеті країни екс-майором спецслужб Миколою Мельниченком, започаткували так званий «касетний скандал». Політична криза, що спалахнула в країні взимку 2000/01 (найгостріша в новітній історії України), призвела до появи структурованої некомуністичної опозиції, до когорти визнаних лідерів якої ввійшов Олександр Мороз. Він став одним з ініціаторів створення руху «Україна без Кучми», а також своєрідного штабу противників існуючої влади, що отримав назву Форум національного порятунку.

На думку більшості експертів, «касетний скандал» перетворив Мороза й Тимошенко чи не на головних особистих ворогів Президента. А фактичний крах, що його зазнала опозиція рік тому, істотно знизив шанси СПУ на подолання 4-відсоткового бар’єра. Очевидно, відчуваючи це, на початку 2002 року фракцію й партію залишив «головний комсомолець» Вадим Місюра, опинившись на досить привабливому, 30-му, місці в списку більш «розкрученої» СДПУ(о).

За деякими даними, сьогодні в Соцпартії налічується понад 60 тисяч членів. Чисельність фракції, очолюваної Олександром Морозом (відповідно до даних, розміщених на партійному сайті), зменшилася до 16 депутатів. СПУ має 27 регіональних і 563 місцевих осередки. Під патронатом організації виходить понад два десятки видань. Головним агітаційним рупором вважається газета «Товариш». Основним контрагітаційним інструментом слід вважати «Грані», редаговані третім номером списку СПУ, помічником Мороза Юрієм Луценком. Згідно з офіційними матеріалами, Соцпартія висунула кандидатами в депутати 444 кандидати (219 — за списком і 225 — в одномандатних округах). З передвиборного реєстру організації ЦВК «вилучив» прізвище ініціатора «касетного скандалу» Миколи Мельниченка, мотивуючи тим, що опальний майор тривалий час не проживав на території України.

Лідер блоку

Олександр Мороз любить: сім'ю, шістьох онуків, хліб у будь-якому вигляді, коло давніх друзів, рибу, почуття власної значимості, поезію Ліни Костенко, шахи, світлі костюми, поетичні експромти, присвячені жінкам, «Пам’яті Карузо» у виконанні Паваротті, Григора Тютюнника, закарпатський коньяк, якісні інтриги, власні принципи, іронічні вислови, скромність у побуті.

Олександр Мороз не любить: кричати, визнавати помилки, матюкатися, вибачати, конкурувати, некомпетентність, зрадників, любителів спиртного, Кучму, неохайних людей, вирішувати грошові питання.

З погляду сучасників — Мороз дуже складна конструкція. Лідер СПУ ніколи не потерпав від комплексу неповноцінності. Швидше, навпаки. Досить довго в ньому жила віра у власну винятковість і особливу місію. Чи вичерпалася вона? Навряд, швидше — зачаїлася, сховавшись за образу, породжену громадським нерозумінням. Різною мірою, але поразка в спікеріаді-98 і на президентських виборах-99 принесли Морозові розчарування в тих, заради кого він планував виконати свою місію. Можливо, це лише припущення, проте вибір, зроблений в обох випадках (і депутатами, й народом), дає деякі підстави для таких припущень. Певний час здавалося: він зламався й озлобився. Багато опонентів перестали брати його до уваги, поблажливо залишивши право на дріб’язкові реванші під час сесійних дебатів. Мороз, позбавлений первинних владних ознак — високого кабінету, гербового телефону, — здавався «другорічником»: усі його «однолітки» вже зайняли хто спікерську, хто президентську, хто СНБОвську висоти.

28 листопада 2000 року повернуло Олександра Мороза до вищої ліги. Без тих самих первинних владних ознак він посів впливові позиції в українському політикумі. Чи входило це у його плани в момент ухвалення рішення? Певна річ. Чи прагнув лідер СПУ реваншу? Безперечно. Але. Зважитися на такий варіант сатисфакції могла лише людина, абсолютно впевнена у соціальній значущості й необхідності свого кроку.

Чи був Мороз використаний «втемну»? Якщо так, то ким? Чи правильно розрахував наслідки? Де програв, а де виграв? — усі ці запитання й відповіді не мають великого значення, коли йдеться про здатність людини на вчинок.

З якого «сплаву» було вилито «форму» цього вчинку? Спробуємо в одному абзаці викласти багатолітні спостереження.

Природна інтелігентність уживається в Олександрі Олександровичу з єзуїтською насмішкуватістю; принциповість — із можливістю не дотримати слова, даного ворогу; мудрість — із категоричністю; егоїзм із відчуттям вселенської відповідальності; лівоцентристська гнучкість — із партійно-радянським консерватизмом. Мороз — підступний ворог, педантичний і тактовний друг. Він глибоко шанує й любить себе, але це не заважає йому вкотре намагатися закотити на владну гору камінь своєї правди. Мороз — політичний Сізіф. Його можна любити чи ненавидіти. Йому можна вірити чи не вірити. Але нікому не спаде на думку ним нехтувати і його жаліти.

Олександр Мороз — це історія України. Герой спресованого часу. Якщо йому більше й нічого не вдасться зробити у вітчизняній політиці, то наявних у його активі Конституційної ночі й виступу з плівками Мельниченка достатньо буде для визнання його особливої ролі в історії країни. Справедливо її оцінять майбутні покоління, якщо, звісно, в них буде час озиратися назад.

«Касетний скандал». Сторінки історії

Журналіст інтернет-видання «Українська правда» Георгій Гонгадзе зник у суботу 16 вересня 2000 року. У 20-х числах цього ж місяця, як удалося з’ясували «ДТ», майор держохорони Микола Мельниченко вийшов на Олександра Мороза й ознайомив його з аудіоплівками, записаними в президентському кабінеті. У зафіксованих розмовах із силовиками та главою адміністрації висловлювалося крайнє невдоволення матеріалами Георгія Гонгадзе, звучали вимоги встановити за ним стеження й відзвітувати про його результати, звучали і вимоги вивезти Георгія в Чечню тощо. Записані розмови згодом багатьма трактувалися як прямі погрози на адресу опозиційного журналіста, а низкою політиків і експертів — як замовлення на його ліквідацію. 2 листопада, в Таращанському районі було знайдено труп без голови. Американська і російська експертизи дали однозначний висновок — це тіло Гонгадзе. Досить довго не лише зміст розмови з Мельниченком, а й факт зустрічі з ним Мороз тримав у таємниці. Одним із перших, із ким глава СПУ поділився одержаною інформацією, був керівник міжнародного сектора партії Віталій Шибко. Віталій Якович за дорученням Мороза організував проведення експертизи плівок у Нідерландах, де ще з часу роботи в системі МЗС у нього залишилися непогані зв’язки. Паралельно Шпарко займався розробкою схеми вивезення Мельниченка та його родини за межі України. У середині листопада під час поїздки в Будапешт Олександр Мороз дав інтерв’ю журналістці з Голландії, під час якого він поділився частиною наявних у нього сенсаційних даних. Але при цьому він висунув умови: публікація повинна з’явитися не раніше 28 листопада, крім того вона повинна була супроводжуватися результатами голландської експертизи — першої, але далеко не останньої.

Саме 28 листопада 2000 року Олександр Олександрович зібрав керовану ним фракцію та проінформував про зміст заяви, яку планував зробити того ж дня з трибуни Верховної Ради. На засіданні сесії глава соціалістів звинуватив вищих посадових осіб країни у причетності до зникнення опозиційного журналіста: «Зобов’язаний заявити, що замовником зникнення Георгія Гонгадзе є Президент України Леонід Кучма. Із самого початку глава адміністрації Президента Володимир Литвин був у курсі щодо підготовки та здійснення цього замовлення. Безпосереднім розробником сценарію й організатором операції є міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко...»

За декілька днів до цього Мельниченко залишив країну. У його кишені була туристична путівка та тримісячна віза в Чехію. Призвичаїтися до незвичної обстановки майорові, за даними «ДТ», допомагали Віталій Шибко та член СПУ Володимир Цвіль. Саме ця людина (котра має бізнес у Рівному) була в змозі матеріально підтримувати екс-майора під час його перебування в Європі. Нині між Володимиром Івановичем і партією виник конфлікт, подейкують, пов’язаний із несподіваною для Цвіля відсутністю його прізвища в передвиборному списку СПУ.

15 грудня на майдані Незалежності виросло наметове містечко. Поруч із брезентовими символами протесту виростає «Кучмастан». Саме так опозиціонери охрестили кілька наметів, виставлених захисниками Президента. 19 грудня відбулася перша багатотисячна акція — масовий похід до стін Верховної Ради. Президент був змушений прийняти лідерів руху «Україна без Кучми» (організованого за особистою участю Олександра Мороза) Юрія Луценка й Володимира Чемериса. Глава держави відкинув вимогу про відставку силовиків і заявив, що не збирається залишати свою посаду. При цьому Леонід Кучма категорично заперечив можливість встановлення у своєму кабінеті підслуховувальних пристроїв. Матеріали, надані Морозом і Мельниченком, він безапеляційно назвав фальшивкою. Президент запевняв, що не знав Георгія Гонгадзе, а служба безпеки стверджувала, що ніхто з офіцерів їхнього відомства не залишав країну й усі перебувають на місцях. Правда, до батьків майора колишні колеги Миколи Івановича приїхали ще в день виступу Олександра Мороза в парламенті. А сам автор запису в той момент перебував у Чехії, постійно змінюючи «дислокацію».

Рада Європи закликала не видавати Миколу Мельниченка (у разі його виявлення й затримання) українській владі, мотивуючи це ризиком розправи.. Увесь час перебування в «шенгенській зоні» Мельниченко відчував за собою стеження. Проте є підстави думати, що «хвіст» було прикріплено не українськими, а російськими спецслужбами. Хоча б тому, що можливості СБУ в Центральній Європі вельми обмежені.

Виникає необхідність домогтися надання Мельниченку статусу біженця. У нього й у тих, хто йому допомагав, з’являється вибір: Великобританія чи США. Позиції ФБР (порівняно зі Скотланд-Ярдом) виглядають краще, і Микола Іванович звертається в американське посольство з відповідним проханням. У квітні його прохання задовольняють: він і Мирослава Гонгадзе одержать статус біженців у США.

Тим часом влада української столиці (використовуючи як формальний привід початок реконструкції головної площі) вимагає перенесення наметового містечка, і він переміщується на Хрещатик. Табір опозиції виростає до п’ятдесяти наметів. Проти супротивників режиму було організовано цілу низку провокацій, супроводжуваних застосуванням фізичної сили. Організатори акції звинуватили в цьому владу, зокрема керівництво силових структур і безпосередньо Президента. До руху «Україна без Кучми» приєдналися опозиціонери, котрі представляли різні регіони країни та сповідували найрізноманітніші ідеології. Після відставки віце-прем’єра до відкритої боротьби з Президентом підключилася Юлія Тимошенко. 9 лютого 2001 року за активною участю Тимошенко й Мороза було створено Форум національного порятунку. Метою ФНП (до складу якого ввійшли, крім Тимошенко й Мороза, Олександр Турчинов, Степан Хмара, Левко Лук’яненко, Анатолій Матвієнко, Сергій Головатий, Тарас Стецьків, Тарас Чорновіл, Володимир Філенко, Володимир Чемерис й інші відомі політики) є прагнення «покласти край кримінальному режиму, затвердити правду й закон, повернути Україну на європейський шлях розвитку». Члени ФНП заявили про готовність домагатися відставка Кучми й перетворення України на парламентську республіку.

Форум національного порятунку об’єднав і лівих, і правих. Давні опоненти на певний час забули про наявні розбіжності. Нетривалий, але безпрецедентний в історії України випадок консолідації опозиції. Масові заходи проходять в основному в Києві, у регіонах ефективна робота губернаторів не дозволила піднятися протестній хвилі. 6 лютого, ще до створення ФНП, 150-кілометровий похід на Київ здійснила колона соціалістів. Кількість людей, зібраних на мітингу, за різними даними, коливається від 10 до 30 тисяч чоловік. Суд і спалення опудала, що символізує Президента, поклали край переговорам, які почалися між представником гаранта Валерієм Пустовойтенком і координаторами УБК.

Кілька разів протягом цього періоду Президент зустрічався з Морозом. Перша зустріч давніх суперників відбулася в новорічну ніч. Мороз перебував на своїй дачі, що неподалік президентської. Двері були не замкнені. Наближені лідера СПУ стверджують, що Мороз був украй вражений, коли сидів і дивився телевізор, а двері в кімнату відчинив Президент країни. Наскільки відомо, глава держави з’явився для того, аби з’ясувати, чого саме хоче Олександр Мороз. Розмова людей із двох різних планет не дала результату. Демократія і парламентська республіка не конвертувалися в заводи і пости. Одне слово, розмови не вийшло. Друга зустріч відбулася трохи пізніше. Леонід Данилович і Олександр Олександрович зустрілися на стежці для прогулянок поблизу озера в Кончі-Заспі. Президент запропонував зайти до Литвина і поговорити по-чоловічому, за чарчиною. За інформацією усе тих-таки джерел із оточення Мороза, Литвин озвучив готовність влади до переговорів, однак Мороз відмовився їх вести без камер. Усе закінчилося коротким, але ємним скандалом, який поглибив прірву протистояння.

Лютий виявився найтяжчим місяцем для глави держави. Все ще було неясно, хто зацікавлений в організації скандалу, — чи були це самостійні дії Мельниченка і трьох-чотирьох його соратників по роботі в органах, а чи це була серйозніша комбінація. Кучма чекав реакції Заходу, і передусім США, де змінювалася адміністрація. Чекала підтримки й опозиція. 24 лютого Олександр Мороз заявляє про серйозний вплив на ситуацію з боку Заходу. За його словами, лідери провідних держав негласно домовилися не запрошувати Президента України до своїх країн. Наприкінці лютого лідер СПУ й один із лідерів ФНП вирушають до США і проводять низку зустрічей із представниками впливових американських кіл, намагаючись заручитися їхньою підтримкою.

Однак допомога з-за океану не прийшла. Єдиним відомим представником Заходу, який подав голос, виявився фінансист Джордж Сорос. Він опублікував у впливовій «Файненшл таймс» статтю, в якій закликав Леоніда Кучму піти у відставку. Сорос відкрито заявив, що він попереджав західних лідерів: переобрання Кучми посилить владу корумпованих олігархів, які фінансували його кампанію. Із великих європейських політиків лише польський лідер Олександр Квасьнєвський зробив спробу посадити за стіл переговорів главу Української держави та лідерів опозиції. Однак ця спроба виявилася невдалою — Леонід Кучма не мав наміру зустрічатися з представниками ФНП і «УБК», оскільки вважав ці структури нелегітимними.

Не справдилися і надії, що покладалися на Віктора Ющенка, а вони могли б дати опозиції — єдиного лідера, населенню — джерело інформації, що заслуговує на довіру.

Кінцем першої і найгострішої фази «касетного скандалу» стало 9 березня. Велика колона протестантів спочатку чекала Президента біля пам’ятника Шевченку, поблизу місця знесеного третього наметового містечка. Не побачивши глави держави з-поза спин правоохоронців, колона рушила до адміністрації Президента, по шляху «відвідавши» Міністерство внутрішніх справ. Сутички, які розпочалися між опозиціонерами і представниками міліції біля стін Київського університету, переросли в 40-хвилинне побоїще під стінами президентського палацу. З приводу того, хто його спровокував, сперечаються досі. Кадри цього видовища, а також масові арешти, проведені міліцією на вокзалі, злякали і без того пасивне населення.

Ще однією причиною, що сприяла загасанню «касетного скандалу», стала, м’яко кажучи, неефективна робота тимчасової спеціальної слідчої комісії Верховної Ради, яку зобов’язали розслідувати обставини зникнення Гонгадзе. Цей орган було створено 21 вересня 2000 року з ініціативи групи колег Георгія. Від імені журналістів було запропоновано й кандидатуру голови комісії. На цю посаду пропонували Лавриновича, який мав у журналістських колах репутацію кваліфікованого юриста, порядної людини й незаангажованого пропрезидентськими колами політика. Вибір випав на Лавриновича також тому, що з’явилися чутки, нібито комісію можуть очолити Віктор Медведчук або Олександр Задорожний, який входив на той час у волковську фракцію «Відродження регіонів». З погляду журналістів, віддати комісію «на відкуп» політикові, який представляє відверто пропрезидентські сили, означало відразу поставити хрест на її діяльності. Парламент прислухався до рекомендації представників ЗМІ: Олександр Володимирович став керівником парламентських «слідчих», проте лаврів на цій ниві не заслужив. Фактичну бездіяльність тимчасового органу Лавринович пояснював відсутністю відповідної законодавчої бази. А також «автономізацією» діяльності кількох членів комісії, зокрема Сергія Головатого (який «зав’язав» на себе практично всі контакти зі структурами, які проводили численні експертизи за кордоном) і Олександра Жира (що кілька разів зустрічався особисто з Миколою Мельниченком). Пояснення Лавриновича були аргументованими й майже переконливими, та попри це видавалися не вельми щирими.

У грудні 2000 року три члени комісії — Олександр Жир, Сергій Головатий і Віктор Шишкін — уперше зустрілися з майором Мельниченком (гадають, це могло статися в Німеччині, Австрії або Чехії). Тільки перед самим вильотом групи (яка не афішувала своєї місії) Олександр Мороз повідомив «туристам» місце зустрічі й пароль, з допомогою якого візитери могли впізнати людину, котра доставить їх до майора, що переховувався. Після повернення на батьківщину депутати піддалися надзвичайно прискіпливому огляду в аеропорту «Бориспіль», проведеному під приводом пошуку діамантів. Відтак було зіпсовано відеокасету з записом свідчень майора. Проте, як зізнавався згодом Віктор Шишкін, первинні матеріали парламентарії (за порадою Жира) завбачливо зашили в одяг. Потім відеоплівку показали всьому депутатському корпусу, а інцидент у Борисполі став приводом для розгляду у Верховній Раді.

Заміна Лавриновича на екс-спецслужбовця Жира надала роботі комісії динамізму й навіть агресивності, але від цього діяльність органу не стала ефективнішою.

Скандал зійшов нанівець. Однак заявити про його завершення мало хто наважується.

Міністерство юстиції США зажадало плівок Миколи Мельниченка. Експертиза, проведена майором у відомій американській компанії «Бек-Тек», що залучається ФБР для одержання компетентних оцінок у ситуаціях подібного роду, довела справжність плівок. Принаймні тих із них, які пройшли експертизу. Вперше експерти мали в руках не лише записи, а й пристрої, з допомогою яких вони робилися. Їх, як з’ясувалося, у Мельниченка було кілька, бо майор не обмежувався «піддиванним» диктофоном. Плівки майора виявилися міною уповільненої дії, дистанційне керування якою перебуває в руках людини, здатної подати в суд на Президента України. Дистанційне керування судом, відповідно, — у руках американської адміністрації. Правда, амеріканці поки що події не форсують, скоріше, навіть, гальмують.

Імідж України грунтовно зіпсовано, причому як змістом плівок, так і реакцією влади на їхню появу. А що ж Олександр Мороз і Соцпартія? Що виграли вони, окрім впевненості у власній правоті? Мабуть, нічого. Адже реальної інформації про те, що відбувається, окрім як в Інтернеті, майже ніде не було. З другого боку, населення, яке звикло існувати у своїх «мушлях», було незадоволене тим, що його потурбували. Для багатьох, для дуже багатьох людей наявність Мороза і його правди виявилася непосильним громадянським випробуванням. Саме тому багато в чому побудована на «касетному скандалі» передвиборна кампанія викликає роздратування у значної частини електорату. Одна з причин того — злість, яку відчувають люди, коли їм нагадують, що в принциповій ситуації вони виявилися не на висоті.

Ресурс списку

Нерідко й небезпідставно Олександру Морозу дорікають за консерватизм. І йдеться не стільки про його внутрішню відданість лівій ідеї, тут Мороз демонструє дрейф до центру, скільки про оточення, яке навіть за великого бажання мало асоціюється з європейською лівою силою. Прийнято вважати, що Олександр Мороз не терпить конкуренції, тож віддає перевагу вигідному для себе фону перед ефективним партнерством. З одного боку — підтвердженням можуть служити два великі скандали з амбіційними Вітренко й Чижем, з іншого — ці події служать ознакою іншого: Мороз не дуже добре розбирається в людях. До складу морозівської партії можна висунути безліч претензій, починаючи від засилля ретроградів і закінчуючи далеко не рівною регіональною роботою. Проте Олександр Мороз дорожить кожною людиною, котра входить в СПУ. Пояснити це можна повагою до ідейності членів партії. СПУ не може, з огляду на свої відносини з владою, бути ефективним лобістом. Партію за всього бажання не можна назвати багатою, відповідно людей, які оточують Мороза, навряд чи можна запідозрити в корисливості. Більше того, переважна більшість із них постраждали від близькості до вождя. Одиницям удалося зберегти наявний, переважно невеличкий, бізнес. Більшість із тих, що навчилися заробляти гроші в умовах капіталізму, зіштовхнулися з каральною системою держави. Приміром, підприємства Миколи Рудьковського — того самого, у чиїй квартирі робили обшук і вилучали комп’ютери з файлами записів Мельниченка, після багаторічної роботи змушені були закритися: суд несподівано виявив порушення в статуті. Ряд партійців за переконання поплатилися посадами. Іншими словами, Мороз дорожить людьми, котрі перебувають у партії всупереч, а не завдяки.

Закінчення на 4-й стор.

Початок на 3-й стор.

Почасти обставинами, у яких веде свою діяльність СПУ, можна пояснити відсутність помітної ротації. Далеко не кожен ризикне зв’язати свою долю з опальною партією. Проте, за твердженням члена штабу, після президентських виборів соціалістів в Україні стало на 10 тисяч більше.

Передвиборний список СПУ — рішення Олександра Мороза. При його складанні, безумовно, мали місце внутрішньопартійні консультації. Найбільший вплив на розміщення в облікових гніздах мав керівник штабу Йосип Вінський (шостий в списку). До цієї людини в СПУ ставлення неоднозначне. На Йосипові Вікентійовичу основний тягар організаційної роботи, і не тільки. Вінський практично цілком звільнив Мороза від вирішення фінансових питань. Гроші для партії намагаються добувати практично всі, але розпоряджається ними Вінський. Людина, котра приймає організаційні рішення й веде фінансову політику, не може бути хорошою для всіх. Небезпідставні й закиди на його адресу в консервативності, що межує з ретроградством. Проте всім пам’ятна фраза Мороза, сказана під час загострення чергового конфлікту: «Або Вінський залишається, або я виходжу з партії». Назвати Вінського «сірим кардиналом» СПУ — цілком припустимо. Нюанс у тому, що якби навіть він колись і посів перше місце, то від цього не змінив би. колір

Певною протилежністю начальнику штабу, скоріше не за впливовістю, а за суттю, виступає третій номер списку — Юрій Луценко. На одному зі з’їздів лідер СПУ назвав його «улюбленцем партії». Море енергії, схильність до авантюризму, легкість у спілкуванні змушує багатьох сприймати Луценка як enfant-terribl. Водночас лідер УБК уже встиг побувати й головним інженером великого підприємства, і помічником Пустовойтенка. Під час президентських виборів і «касетного скандалу» він довів свою корисність для партії та її лідера. Юрій Віталійович ввійшов у партійну п’ятірку. Луценко в СПУ цінують, але ще не сприймають настільки серйозно, як йому хотілося б.

Друге місце в списку займає Іван Бокій — народний депутат, член СПУ та бойове перо «Сільських вістей». Свого часу Іван Сидорович, як і чимало журналістів, спокусився чарівністю і таємничістю Євгена Марчука. Наступне прозріння змусило трибуна іншими очима подивитися на Олександра Мороза. До речі, такий вибір зробив не він один, а цілий ряд політиків і навіть журналістів, котрі раніше підтримували Євгена Марчука. Бокій — сильний оратор, активний депутат. Статті, написані близькою та зрозумілою сільському електорату мовою, не цілком відповідають канонам сучасної журналістики, зате адекватно сприймаються там, де про вишуканості західного стилю не відають, зате добре знайомі з проблемами українського буття.

Редактор «Сільських вістей» Іван Сподаренко не є членом СПУ, але це не перешкодило шефу опальної газети завершити п’ятірку списку морозівської партії. Сподаренко є авторитетом для тих, у чиїх руках де-факто чи де-юре перебуває земля.

Між двома відомими журналістами на четвертій позиції опинилася Валентина Семенюк. До «касетного скандалу» про неї мало хто чув. Скоріш за все таким високим місцем у списку вона зобов’язана своїй активній позиції в розпалі протистояння влади й опозиції. Намет із її ім’ям одним із перших з’явився на Хрещатику, Валентина Петрівна в сутичці з міліцією дістала травму й була госпіталізована. Провідати її в лікарню приїжджав один із заступників Юрія Кравченка.

На сьомому місці в списку Мороза Віталій Шибко. У партії досвідчений дипломат відповідає за міжнародні контакти. Віталій Якович близький до Мороза, він надійний, урівноважений і на відміну від багатьох провідних партійців має почуття гумору. Соцпартія досить активно встановлює та підтримує зовнішньополітичні зв’язки. Передусім це пояснюється її прагненням стати повноправним членом Соцінтерну, до якого входять усі ті, хто відповідно до реклами есдеків урятував Європу від голоду, холоду й морального розтління. Правда, з соціал-демократами відносини в Соцінтерну вельми прохолодні. У соціалістів Мороза й соціал-демократів Буздугана — максимально теплі. Молодіжну організацію Соцпартії під керівництвом Місюри прийнято спостерігачем у молодіжний Соцінтерн. На думку штабістів перехід, Місюри до соціал-демократів напередодні виборів стався через невдоволення місцем у списку СПУ і, зрозуміло, з низки інших, не менш вагомих причин. Для медведчуківців це було важливо, оскільки молодіжну організацію соціал-демократів у не менш молодіжному Соцінтерні спіткала велика неприємність. А стосовно переходу Вадима Місюри, то Соцінтерн підтримав Мороза відкрито, вустами Касі Матушевської заявивши, що в міжнародну організацію приймалося молодіжне крило партії Олександра Мороза, а хто її очолюватиме й у чиїх руках нинішня печатка, не має аніякого значення.

В СПУ є всі шанси одержати початковий статус спостерігача в авторитетній міжнародній організації, проте подану 1999 року заявку може розглянути лише конгрес, що збереться 2004 року. Усі переговори щодо вступу, а також міжнародні контакти закріплено за Віталієм Яковичем. Чи допомагав Соцінтерн Морозу грішми? Відповідь негативна. Але протягом останнього року європейські колеги лівої та лівоцентристської орієнтації намагалися допомогти СПУ передачею передвиборного досвіду. Тренінги, організовані фондами Жареса, Пальме, Денера, Мозерса й Вестмінським фондом виявилися малоефективними, а здобуті знання навряд чи буде де застосувати в українських реаліях. Винятком був хіба що останній семінар, на який приїхали колеги з Югославії. Їхній досвід виборів із підпілля в дечому виявився корисним для СПУ.

Микола Мельник, колишній губернатор області (1994—1996 рр.), заступник голови правління наймогутнішої агрокорпорації «Липівка», якою нині керує його донька Світлана. Соціаліст він певною мірою умовний. Розпаювання колгоспного майна (із нарахуванням дивідендів за системою Чаянова) Мельник здійснив ще 1987 року, можливо, навіть першим у Союзі. Він має репутацію аграрного олігарха. У кожному разі, за сумарною площею земель (орендованих не лише у своєму районі) і сумою вкладень у сільгосппереробні заводи він майже не поступається Петру Порошенку. Саме Мельник став «хрещеним батьком» однієї з перших в Україні меро-губернаторської війни, у результаті якої силою президентського указу звільнив своє крісло Анатолію Матвієнку. Потім, 1998 року, він йому ж програв і вибори на «мажоритарці», отримавши наочний урок умілого використання адмінресурсу. До речі, тоді на окрузі з’явився було і Мельник-2. Нині на Вінниччині балотуються у ВР одразу вісім Мельників: за даними ЦВК, цим «двійникам» належить і всеукраїнський рекорд, тому що відразу чотири кандидати під прізвищем Мельник зареєстровано в одномандатному окрузі №13. Може, тому Мельник-соціаліст і пішов у колоні списку. Повоювати за своє прізвище в майже «родинній» компанії доведеться тепер його дочці Світлані, яку СПУ висунула по в.о. №18. Мельник — сильний організатор, і перше місце Мороза на президентських виборах — тому підтвердження.

До передових загонів партії входять черкаська, кіровоградська і житомирська організація. Останню очолює 18-й номер списку — Олександр Барановський. Цей член Соцпартії проводить агресивну й порівняно ефективну політику в регіоні. Саме він організував у лютому 2001 року похід житомирян на Київ. Це при їхній появі в селах, за розпорядженням місцевої влади, закривали магазини та їдальні, це їх, нехтуючи попередженнями, незнайомі люди розбирали на ніч по хатах і квартирах. Попри складні умови, Барановському вдається збільшувати чисельність обласної організації СПУ та знаходити джерела її підтримки.

Окремого опису заслуговує людина, котра не входить у список і претендує не на депутатський мандат. Ярослав Мендусь — таємний радник вождя. Цей статус за ним закріпився досить давно. Мендусь поза конкуренцією. Іноді це породжує серед окремих членів партії напади ревнощів. Проте Ярослав Петрович намагається мінімально давати для цього приводи, украй рідко буваючи на Воровського в штабі СПУ. Тим часом крім Вінського він був тією людиною в оточенні Мороза, із котрою Сан Санич проводив найактивніші консультації щодо списку. Ліві ортодокси ставляться до нього підозріло, оскільки Мендусь працював в адміністрації Леоніда Кравчука. Більше того — певний час він обіймав посаду заступника начальника внутрішньополітичного управління на Банковій, уже «взятій» Леонідом Кучмою. У його заяві про звільнення мотивування відставки було сформульовано так: «У зв’язку з неможливістю працювати під керівництвом голови адміністрації Дмитра Табачника». Людину з вовчим квитком узяв на роботу спікер Верховної Ради Олександр Мороз. З безлічі позаштатних радників і консультантів Ярослав Мендусь був і залишається першим. Цей номер стоїть у його посвідченні. Питання комунікації Олександра Мороза в українському політикумі, іміджеві й рекламні ходи, прийняття принципових рішень — сфера консультативної відповідальності Ярослава Мендуся. Найімовірніше обов’язки таємного радника залишаться за Мендусем і після виборів незалежно від того, що він відмовився «дихати повітрям політичного конфлікту та просиджувати штани у Верховній Раді».

А стосовно бізнесквоти в СПУ... Самі розумієте, великої кількості охочих ризикувати нажитим, до того ж у партії, якій не гарантовані чотири відсотки, украй мало. Водночас упадає в око сторонній елемент списку під 11-м номером — Сергій Кіроянц — безпартійний директор фірми «КСГ». І навіть він, за деякими даними, не виконавши зобов’язань перед СПУ, ризикує втратити місце в списку.

Регіони

Більшість експертів сходяться на думці, що на серйозний успіх соціалісти можуть розраховувати, швидше за все, тільки в так званих «неолігархічних» регіонах. Тобто в тих областях, де відсутні ласі кусні економічного пирога і місцева влада не так пов’язана з провідними вітчизняними бізнес-політичними угрупованнями. Та це не означає, що в тих регіонах соціалісти почуваються привільно. Відсутність потужних підприємств означає відсутність масштабних лобістських інтересів у місцевих підприємців. Отже, розраховувати на підтримку бізнесменів у тих регіонах, де в них справді непогані позиції, соціалісти не в змозі. З огляду на незавидне матеріальне становище партії і відверте невміння її лідера налагодити достатнє, безперебійне фінансування передвиборних потреб, «мажоритарникам», висунутим СПУ, доводиться розраховувати лише на власні сили. А тому одномандатникам нелегко навіть там, де Соцпартія популярна в населення.

Найсильніші позиції в Соцпартії насамперед на Поділлі. На Хмельниччині СПУ — одна з найвпливовіших політичних сил. Партійні комітети СПУ є в усіх 20 районах і 6 містах обласного підпорядкування, налічується 400 первинних організацій. Протягом останнього року обласна організація зросла вдвічі й налічує 2,5 тисячі чоловік. 62% членів партії мають вищу освіту. Середній вік членів організації — 42 роки. Більшість хмельницьких соціалістів — сільська інтелігенція.

На парламентських виборах 1998 року СПУ (у блоці з не надто популярною на Хмельниччині СелПУ) набрала в області найбільшу кількість голосів — 21,3% (комуністи були другими з 21,1%), а в одному з семи мажоритарних округів області переміг член СПУ Іван Чиж. Його вихід із партії став великим ударом для обласної організації. Проте це не спровокувало розколу в місцевих партійних рядах: в очолювану Іваном Сергійовичем «Справедливість» перейшло лише 59 членів СПУ.

Позиції соціалістів на Хмельниччині міцні, але на успіх 1998 року (попри величезну особисту популярність Мороза) навряд чи варто сподіватися. Реально соціалісти здатні розраховувати в цьому регіоні на 10—12% голосів. Кандидати в депутати Верховної Ради висунуті СПУ в усіх семи мажоритарних округах. «Прохідними» вважаються три кандидатури, і найреальнішими бачаться шанси Русіна, голови правління СГК «Поділля», який балотується у в.о. №194. За партійним списком кандидатів у парламент під №19 іде голова облорганізації В.Співачук. Практично в усіх районах і містах обласного підпорядкування соціалісти висунули своїх кандидатів у депутати обласної ради (32) і розраховують на перемогу, як мінімум, третини з них.

Формуванням виборчих комісій партія не задоволена, звинувачуючи владу у прямому втручанні в цей процес. Навіть там, де соціалісти представлені практично в усіх комісіях, як, приміром, у Дунаєвецькому в.о. №191, представники партії головують лише у двох. Особливо резонансних акцій СПУ не проводить, очевидно через відсутність потрібних коштів. А ось газета облорганізації СПУ «Народовладдя» виходила щотижня. Та 25 лютого невідомі побили редактора газети, депутата Хмельницької міської ради Володимира Гогунського, завдавши йому серйозних тілесних ушкоджень. З місця події зник портфель із документами й газетними матеріалами. Через це не вийшов черговий номер «Народовладдя» і невідомо, чи вийде наступний. Це, безперечно, відчутний удар по передвиборній діяльності соціалістів. У краї ж це практично перший напад на журналіста, і є всі підстави вважати, що він пов’язаний з професійною діяльністю В.Гогунського і з відверто опозиційною до нинішньої влади (причому в особах її конкретних місцевих представників) позицією керованого ним видання.

Попри те, що Вінниччина — один з оплотів СПУ, лідера соціалістів, очевидно, чимось не влаштовувала робота парламентаріїв від області. Відтак немає у партсписку нинішніх нардепів Ніни Марковської, яка у разі перемоги Мороза бачилася як міністр охорони здоров’я, і Ігоря Квятковського, потенційного міністра фінансів гіпотетичного соцкабміну. Цікаво, що в партійному реєстрі опинилися відразу три помічники-консультанти Ніни Степанівни. Квятковський (до речі, депутат Верховної Ради двох скликань поспіль), нині має намір пройти по 11-му одномандатному виборчому округу у Вінниці. Шанси його, втім, невеликі — як через цілу обойму фінансово потужних суперників, так і з огляду на свою малопомітність на електоральній місцевості останніх років. Марковська ж (якою явно знехтували) вирішила взагалі не висуватися на батьківщині.

Не можна не згадати і 32-річну Катерину Лук’янову, наймолодшого в Україні секретаря обкому СПУ, яка виявилася єдиною жінкою серед 14 кандидатів у мери Вінниці. Дивно, що для Лук’янової не знайшлося місця в партсписку Мороза, який є, так би мовити, «хрещеним дідом» її другої доньки Олександри, названої так, до речі, на честь Сан Санича.

Взагалі, розклад сил у мерському забігу міг би бути інакшим, якби не рушили в нього одночасно представники всього лівого політичного спектра, включно з «оновленими» комуністами. Тим часом на мерських виборах-2000 саме об’єднання лівих лише за десять днів до голосування дозволило соціалісту Івану Бондарчуку фінішувати другим. Він (до речі, колишній глава облради, який очолює в ній сьогодні фракцію лівих), теж залишився поза партсписком. Водночас, мабуть, найяскравіший харизматик вінницьких лівих «пролетів» і повз 12-й мажоритарний округ, де працює заступником директора АТ «Вінницям’ясо» і має чималу популярність. Кажуть, що це наслідок елегантної комбінації «шоколадного короля» Петра Порошенка, який ще до висунення убезпечив свою вотчину від усіх більш-менш реальних суперників, заздалегідь попрацювавши з ними. Відтак на Бондарчука чекає тепер ще складніше суперництво в 15-му окрузі з головою облради Г.Калетником та всією силою адмінресурсу. Адже, попри те, що вінницькі соціалісти мають свої організації у всіх районах області і треті за кількістю депутатів місцевих рад, вони ніяк не представлені в керівництві органів влади, серед великих чиновників і бізнесменів. Отже, соціалісти можуть розраховувати тільки на харизми своїх лідерів і мас-медійну самодостатність. За наявності місцевих «Стріли» і «Соціаліста Вінниччини», а також найбільшої передплати в області на «Сiльськi вiстi», дорожчим піаром справді можна й не займатися.

Непогані справи в соціалістів у Харківській області, де на обліку в СПУ перебувають близько 3 тисяч членів партії і де вона має досить широку мережу організацій по всьому регіону. Центральний офіс (площею 147 квадратних метрів) міститься в одному приміщенні з театром музкомедії та школою рукопашного бою. По сусідству — офіси районних організацій НДП і СДПУ(о). Вік середньостатистичного харківського соціаліста — близько 45 років. Основу крайової організації становлять люди з вищою освітою. Приміром, тільки в Київському районі Харкова 12 академіків-соціалістів. Є бізнесмени та директори заводів, останнім часом збільшилася кількість безробітних партійців, з’явилися такі, хто тимчасово не працює. Як заявляють самі соціалісти, багато членів СПУ підпадають під скорочення або звільняються «за власним бажанням» у зв’язку з партійною приналежністю.

Зросла чисельність обласної організації СПУ в Херсонській області. Там тепер налічується близько 2000 чоловік, проти півтори тисячі наприкінці вересня минулого року. За твердженням керівників крайового осередку, кандидати в депутати від СПУ не в змозі протистояти адмінресурсу. Головним інструментом агітації служить газета обкому Соцпартії «Справедливість», що розповсюджується безплатно тиражем 15 тисяч примірників.

У партійний список по одномандатному округу внесено 5 кандидатур від Херсонщини. Найвище місце (№28) у Василя Павлова, який очолює обласну організацію. Кандидати від СПУ балотуються в усіх херсонських мажоритарних округах. Проте реальні шанси виграти вибори має хіба що нардеп Станіслав Ніколаєнко, секретар політради СПУ. Місцеві соціалісти дуже ображені на комуністів, тому постійно звинувачують тих у небажанні створювати єдину коаліцію лівих сил.

Одеська обласна організація СПУ — одна з небагатьох у регіоні, яка має «первинки» в усіх 26 районах і містах обласного підпорядкування і навіть у деяких селах. Чисельність — 2,5 тисячі чоловік. Очолює її перший секретар обкому, помічник народного депутата Г. Грек — № 53 списку кандидатів у народні депутати від СПУ. Керує міською організацією начальник відділу СП «Оданк» Чернега, син одного з колишніх мерів Одеси — у списку йде під № 182. Обласний виборчий штаб очолює народний депутат України В. Цушко — у списку № 16. Непрезентабельний офіс штабу міститься у промисловій зоні на околиці Одеси в приміщенні заводу «Ремпобуттехніки». На Одещині СПУ, за даними обласного штабу, планує взяти 15 % голосів. На попередніх виборах пощастило набрати до 9 %. Проте подолати намічений рубіж буде непросто. Попри те, що блок влади не вважає СПУ своїм основним суперником, на прибічників соціалістів влада тисне, особливо в районах, не кажучи вже про кандидатів від партії. В 11 мажоритарних округах соціалісти висунули 10 кандидатів. Проте, з огляду на нерівні умови, створені кандидатам в області й особливо в Одесі, шансів перемогти в них небагато.

За даними соціологічного опитування, проведеного 22—24 лютого Інститутом регіональних проблем (м. Одеса), у 137-му одеському окрузі (де лідирує кандидат від блоку «За єдУ» начальник Одеського порту Павлюк) другу позицію в рейтингу займає висуванець від соціалістів, доцент кафедри менеджменту та маркетингу Національного аграрного університету 28-річна Олена Нікуліна. Павлюк практично не сходить з екранів телевізорів, а Нікуліній (як повідомили в штабі партії) відмовили у виступі на правах реклами всі місцеві телеканали. За винятком обласного держтелебачення, де наданий належний за законом 10-хвилинний ефір усім кандидатам. Та й тут не можуть сказати, коли її час.

Є надія в соціалістів на перемогу свого кандидата І. Узун у 144-му окрузі, хоча це округ народного депутата В. Калінчука, висуванця блоку «За єдУ». Річ у тому, що підприємство, очолюване одним із лідерів обласної організації НДП, що входить у блок «заєдинників», взяло в селян, які проживають у цьому окрузі, в оренду земельні ділянки й не розрахувалося. Що може істотно понизити шанси ставленика провладного блоку. У 142-му окрузі соціалісту Салтановському протистоять народний депутат В. Мазуренко і колишній начальник обласного УВС, зам. губернатора Іван Григоренко. У 141-му, де компактно проживають болгари, соціалісти висунули голову Юр’ївської сільської ради болгарина І.Кюсе. І саме тут балотується від блоку «За єдУ» сильний суперник болгарин А.Кіссе, голова Всеукраїнського болгарського товариства, глава Іллічівської райадміністрації Одеського міськвиконкому. У 143-му окрузі з центром у м. Котовську соціалісти мають намір підтримувати комуніста, народного депутата В. Сокерчака, який відмовився балотуватися за списком КПУ через сусідство з генпрокурором Потебеньком. А по Одеському 134-му округу, де зареєстровано 22 особи, вони мають намір підтримати народного депутата В. Шишкіна, оскільки свій висуванець — менш прохідна кандидатура. Обласна організація СПУ має свою партійну газету «Перспектива», яка виходить щотижня тиражем 10 тис. примірником, і приватну газету «Земляки», що видається один раз на місяць тиражем 10 тис.

Одна з найзгуртованіших організацій Соціалістичної партії в Луганській області. Місцевий регіональний осередок, який очолює Володимир Суліменко, має не тільки більшу кількість «багнетів», ніж сусідня Донецька (2 334 проти 2 173), а й проводить набагато активнішу політику. Будучи ініціатором проведення акцій на території області «Україна без Кучми», організовуючи виїзди для пікетування в Київ, активно й цілеспрямовано критикуючи діяльність Президента і ВР в обласній газеті «Наше завтра», представники Соцпартії змогли залучити до своїх лав як молодих людей, яким не давали розгорнутися в КПУ, так і певну частину пенсійного електорату. Крім того, на активізацію роботи партійних структур вплинув такий крок, як запровадження оплати секретарям міськрайкомів. Проте, попри всі ці позитивні моменти, шанси СПУ розжитися мажоритарними мандатами на Луганщині невеликі. Можливо, та малоймовірно, що представник СПУ зможе перемогти в одному-двох мажоритарних округах.

У Донецькій області (де панує «ТУНДРА») говорити про свою приналежність до СПУ вважається майже ознакою поганого політичного тону. Агітаційні матеріали якщо і з’являються на світ Божий, то лише в тих місцях, про які знає вузьке коло посвячених. Що на руку всім. І насамперед меру Донецька Володимиру Рибаку, який здає свої повноваження і на своєму окрузі з’ясовує стосунки з соціалістом — директором фірми «Політ» Олександром Холіним.

Львівська обласна організація СПУ до виборів ішла тернистим шляхом внутрішніх суперечок. То в жовтні 2000 року колишній перший секретар Львівського обкому СПУ О.Покровський почав останню і рішучу спробу запобігти «сповзанню в соціал-демократію» і «зберегти якнайбільше марксизму». (У результаті Олександра Сергійовича разом із групою двадцяти «марксистів» вигнали із соціалістичного стану. Він створив було «спілку наукового соціалізму імені Івана Франка», але зрештою влився в КПУ). То в листопаді-грудні 2001-го молодіжне крило СПУ — Соціалістичний конгрес молоді — повстало проти «нафталінового характеру роботи нового першого секретаря Львівського обкому СПУ Таліпова». (В обкомі СПУ щодо цього мають інформацію, відповідно до якої, бунт юних соціалістів інспірувала СДПУ(о). Бунтівна молодь «не пройшла перереєстрацію». Пошуком відсутності/наявності у львівському соціалістичному середовищі елементів демократії займався навіть Соцінтерн.)

Та з усіх цих перипетій партія вийшла «ще згуртованішою та чисельнішою». За рік із гаком партія під безпосереднім керівництвом першого секретаря Євгена Михайловича Таліпова з 793 членів зросла до нечуваних (з урахуванням специфіки регіону) 2087. Сьогодні мережа партійних соціалістичних організацій оптимістично покриває всі райони області, міста обласного підпорядкування, обласний центр. Базуючись на таких показниках, обком вважає за можливе висунути на штурм законодавчих органів влади різних рівнів близько 200 кандидатів. З них по «мажоритарках» у ВРУ націлилися 12 осіб (за кількістю наявних округів). П’ятьох в обкомі вважають прохідними. Незаангажовані спостерігачі не поділяють впевненості соціалістичного обкому.

До списку Мороза від Львівщини записано 9 чоловік. Шанс пройти за списком мав уже відомий нам Євген Таліпов. Він був на 18-му місці, але відмовився на користь свого чернівецького соцпартійця Михайла Мельничука. Нині львівський перший секретар перемістився на 39-ту позицію. Свій почин товариш перший секретар аргументує тим, що керівник обласної партійної організації не може ефективно виконувати свої пастирські обов’язки на місці, розриваючись між столицею та регіоном. Водночас він (першсек) прозорливо прогнозує, що ВРУ втрачатиме свої владні позиції, а основний центр впливу буде «зміщуватися на місця». Через це завбачливо балотується по одному з округів у Львові до міської ради.

Шансами більшості своїх кандидатів обком не дуже переймається. Їх участь у виборах свідомо використовується як обкатка молодих кадрів для майбутніх боїв і як спосіб роботи на спільний партійний відсоток. Оскільки кожен кандидат у депутати має право вимагати від влади, як мінімум, надання залу. На попередніх виборах соціалісти по обласному центру взяли десь чотири з гаком відсотки, а по сільських районах — у межах одного відсотка. Скажімо: у Жовквівському районі — 0,6%, у Миколаївському — 1%, у Турківському — 0,8%. (Саме через слабкість впливу на неміське населення соціалісти зараз реєструють на селі 67 первинних партійних організацій.) На цих виборах соціалісти мають узяти більше голосів не лише за рахунок зростання структури. Політично соціалісти в області, яка традиційно в основному голосує за представників націонал-демократичних сил, піднялися завдяки попередній президентській кампанії Мороза і «касетному скандалу». Мороз на галичан справив враження людини патріотичної, хоча такої, яка має ліві переконання. Голоси соціалісти можуть трохи відірвати у симоненківців і вітренківців. На всіх лівих в області припадає всього 7—8 відсотків електорату. Досі комуністи в нас мали приблизно вдвічі більше виборців, ніж соціалісти. Та сьогодні репутація комуністів дуже підмочена. Чого тільки варта присутність у прохідному списку КПУ «генерального... Потебенька»!

Зв’язок із генеральним прокурором, на думку соціалістів, позбавив Симоненка не тільки честі, а й розуму та совісті. У контексті нинішніх виборів ЛОО СПУ поводиться виходячи за межі традиційного лівацького принципу. Приміром, вона підтримує («у душі») Тараса Чорновола, Тараса Стецьківа, Зореславу Ромовську, Ігоря Пилипчука. Соціалістам області подобається навіть член СДПУ (о) Петро Писарчук, «який своїм ринком європейського рівня створив сотні робочих місць». Перейнялися соціалісти повагою до місцевого магната Богдана Федоришина, якого вони підтримали як кандидата на мера Львова.

Чи підкинув цей претендент на міського голову грошенят обкомові СПУ, обком мовчить. Кажуть тільки, що в партії є деякі спонсори серед бізнесменів, та їхні імена не афішуються, щоб податкова їх не задушила. А свою моральну та організаційну підтримку Федоришина соціалісти пояснюють тим, що побачили в ньому «справжнього господарника й добродійника». Зі слів першого секретаря обкому партії, Федоришин у своїй приватній клініці 1800 бідним хворим надав медичне обслуговування безплатно. Федоришин став симпатичним СПУ і тому, що «за свої гроші будує школу, а не церкви, як це роблять інші...» (Зрозуміло, перший обласний секретар офіційно дотримується лінії партії на повагу переконань віруючих, проте в глибині душі він, мабуть, залишився переконаним атеїстом.)

Крім підпільних спонсорів, обком СПУ поповнює свою касу за рахунок «внутрішніх резервів», «збирання пожертв», «від реалізації партійної газети». Лівих доходів, як стверджує лідер обласних соціалістів, ця ліва партія не має.

В агітаційній роботі соціалісти Львівщини досягли набагато більшого успіху, ніж їхні найближчі місцеві «соратники» по лівому спектру, комуністи. Соціалісти, крім зареєстрованого в травні 2001 року органу обкому СПУ «Галицька правда», використовують й іншу друковану продукцію. Свої листівки соціалісти роблять, із погляду іміджмейкерського мистецтва, дуже вміло. Скажімо, шаблонна листівка «Передвиборна програма кандидата в народні депутати України по одномандатному виборчому округу №...» («7 зобов’язань перед українським народом») оригінально адаптує старі, добре закріплені у підкірці совка стереотипи: «Владу — під контроль народу!» (у ленінській редакції: «Вся влада — радам!»); «Селу — державну підтримку!» («Землю — селянам!»); «Підприємництву — фіксований податок!» («Фабрики і заводи — робітникам!») і т.п. У розпорядженні соціалістів також варіант цієї листівки у вигляді відеоролика. Традиційно люблять соціалісти малі агітаційні форми. Календарики, поруч із целофановими мішечками (прикрашені партійною символікою та афоризмом О. Мороза «За чесну владу! За краще життя!»), надійно прив’язують «корисну інформацію» до побуту виборця. Видання «Пам’ятки власника земельного паю» у форматі захалявника (10,5 на 14,5 см) свідчить про те, що СПУ явно має намір відщипнути електорат і на політичному полі АПУ.

В органах виконавчої влади соціалістів немає. А може так статися, що не буде й надалі. У зв’язку з цим соціалісти-лідери доносять до відома своїх підопічних зміст установки Л.Кучми, начебто даної ним у грудні в Києві на нараді глав облдержадміністрацій і облрад: «Жодної пики з «Батьківщини» і соціалістів я не повинен бачити у Верховній Раді. Хто не виконає — відірву...» (і далі гарант начебто згадав парну частину дітородних органів чоловіка).

Технології

При підході до вирішення питання про агітаційну кампанію партія Олександра Мороза мала все ті ж дві проблеми: фінансову та адмінресурсну. Партійний бюджет, який і без того не давав приводів для заздрощів, поніс суттєві втрати, пов’язані з оплатою експертизи плівок Мельниченка, яка проводилася в Америці. Участь у голосуванні за відставку Віктора Медведчука позбавила СПУ теоретично можливої підтримки СДПУ(о): участь соціалістів у вирішенні прем’єрської долі Кінаха так і залишилася не віддяченою сповна. Проте соціалісти не здаються так само, як і комуністи. У результаті кампанія була вибудована виходячи з реалій. Завчасно, а саме у лютому 2000 року, Юрієм Луценком за організаційно-фінансової підтримки Вінського був створений газетний пул, стрижнем якого стала газета «Грані». У 24 областях за підтримки або під егідою Соцпартії були засновані, а найчастіше відтворені періодичні видання. Ці газети, які вже мали на той момент довіру регіонального читача, уклали договір про використання матеріалів газети «Грані» — флагмана опозиційної преси. Самі «Грані» виходили й виходять невеличким тиражем — у межах 3 тисяч. Цього саме вистачає для власників кабінетів, які не наважуються читати газету на робочому місці, але з інтересом студіюють її вдома. Передруки ж із «Граней» розходяться країною майже п’ятсоттисячним тиражем у регіональних виданнях, які входять у пул.

Істотну комунікаційну підтримку соціалістам надають «Сільські вісті». Газета проникає в капілярну систему соціуму, оскільки як мінімум три покоління сільських жителів віддано виписують її, про що свідчить більш ніж півмільйонний тираж. Соціалісти переконані, що завдяки «Сільським вістям» вони зберуть відчутний електоральний врожай у сільській глибинці, яка, як справедливо зауважують представники СПУ, не бере участі у соціологічних опитуваннях. Водночас соціалісти погоджуються з тим, що саме з голосами, які належать читацькій аудиторії «СВ», у ніч із 31-го на 1-ше влада найбезцеремонніше експериментуватиме.

Тираж офіційного органу Соцпартії — газети «Товариш» — коливається від 100 до 160 тисяч. Проте це видання вважати ефективним із погляду залучення голосів навряд чи варто, оскільки з ним знайомляться в основному ті, кого за радянську владу й агітувати не потрібно.

Невеличким 5-тисячним тиражем вийшла книжка історика та журналіста Валерія Зайцева «Повернута перемога, або Антикриголам», у якій автор полемізує з розвідником, дисидентом Володимиром Резуном, відомішим як Віктор Суворов. Соціалісти надали Зайцеву можливість пред’явити свою систему доказів невірності тверджень Суворова, зокрема, про відповідальність Радянського Союзу за розв’язування Другої світової. Книга розійшлася по комітетах ветеранів, при цьому Олександр Мороз направив листа Володимиру Путіну з проханням перевидати «Антикриголам» у Росії великим тиражем, оскільки, за словами лідера СПУ, у Росії захисту національного та історично-радянського достоїнства приділяється набагато більше уваги.

Чималі надії в партії покладають і на брошуру «Мельниченко викриває кучмізм». У ній зібрані найяскравіші розшифровки з передмовою і післямовою до кожної. За допомогою цього видання Олександр Мороз та його однодумці сподіваються здійснити інформаційний прорив і ознайомити все-таки громадськість, яка не користується Інтернетом, зі змістом плівок Мельниченка. За словами представників штабу, брошура вийшла тиражем 3,5 млн. примірників. Ефект від її поширення соціалісти сподіваються відчути в рейтинговому вимірі до середини березня. Вибране з записів майора — це та найчастіше єдина допомога, яку штаб може надати своїм висуванцям до місцевих органів влади. Саме тому в СПУ розраховують на сумлінне поширення книжки серед населення, оскільки самі кандидати в депутати мають бути зацікавлені в тому, щоб брошура, із вкладеною в неї листівкою кандидата, дійшла до максимальної кількості будинків і квартир.

На окрему увагу заслуговує передвиборний ролик Олександра Мороза, яким став фільм «Мат». В основі картини реальні події, записи Мельниченка, зроблені в президентському кабінеті. Записані розмови відтворюються без цензурних купюр. Для непосвячених фільм пізнавальний, проте як технологія навряд чи є зразком ефективності, оскільки не містить у собі ясних, чітких висновків і пояснень. Глядачеві практично пропонують робити висновки самостійно, що свідчить про повагу до публіки й піар-недосвідченість. На появу цієї п’ятнадцятихвилинної стрічки у години, відведені Соцпартії на «УТ-1», пропрезидентські партії відповіли колективним зверненням у ЦВК із вимогою усунути Олександра Мороза від участі у виборах. Процес збору підписів під текстом, породженим за деякими даними в адміністрації Президента, розтягся на кілька днів. Кажуть, що одним із перших автограф на зверненні до ЦВК було запропоновано поставити Віктору Медведчуку. Віктор Володимирович, який ретельно стежив за збереженням іміджу відкинутого владою, не побажав цього зробити. Легенди свідчать, що російські технологи допомогли йому уникнути участі в колективному доносі, запустивши зміст звернення з частиною зібраних підписів у ЗМІ, які не мають прямого відношення до СДПУ(о). Згодом Медведчук, ображений і розсерджений, нібито зауважив, що не може приєднуватися до хоч яких там ініціатив останнім. Побічно про правдивість цієї, розказаної в кулуарах історії, свідчить відсутність підпису глави СДПУ(о) під відозвою пропрезидентських партій. У зв’язку з фільмом «Мат» СПУ отримала попередження від Центрвиборчкому. Ще одне попередження означає зняття партії з передвиборного марафону.

Ще один п’ятнадцятихвилинний, показаний по УТ, ролик лідера СПУ був скорочений штабом до трьох хвилин і розісланий усім мажоритарникам. У відведений їм державою рекламний час кандидати від СПУ почали вставляти трихвилинну версію ролика партії.

Державний комітет по пресі, очолюваний колишнім соратником, а нині опонентом Олександра Мороза, Іваном Чижом, заборонив використання ролика Мороза в ефірний час мажоритарників. СПУ звернулася до Шевченківського районного суду, де розпорядження відомства Чижа визнали незаконним, дозволивши демонструвати на місцях ролик партії у відведений мажоритарникам час. Якщо рішення буде виконано, то кандидатам від Соцпартії більше не доведеться, як у Харкові, мовчки сидіти в ефірі, заклеївши рота пластиром, демонструючи тим самим свою незгоду з забороною на демонстрацію ролика. Хоча, з іншого боку, СПУ від ЦВК через фільм «Мат» отримала попередження.

На центральних каналах до цього дня рекламні ролики Олександра Мороза так і не з’явилися. Рідкісні ефірні можливості Сан Санич не завжди використовує раціонально. Під час дебатів із Вітренко він мав вигляд тіла, зовсім позбавленого джерела живлення: здавалося, що виснажлива боротьба і політичний остракізм повністю розрядили батарейки лідера соціалістів. Та в той самий вечір Олександр Мороз дуже сильно виступив у програмі Дмитра Кисельова, продемонструвавши свої найдужчі сторони: логіку, іронію, незворушність, поблажливість.

Не можна не зауважити, що партія Олександра Мороза з усіх суб’єктів виборів має найбільшу кількість супротивників. І якщо інші учасники передвиборної боротьби зосереджуються на захисті й придумують контрзаходи в основному стосовно потенційних загарбників їх електорату, то Морозу доводиться зіштовхуватися з недружніми діями крім іншого й тих, із ким СПУ ділити нічого. Проти Олександра Мороза працює адмінресурс і відповідно провладні блоки та партії. Традиційною антиморозівською пропагандою займається Вітренко, причому Мороз зараховується нею до когорти «американських ставлеників» поруч із Тимошенко та Ющенком. З цією тезою Вітренко прописалася на каналах «СТБ», ICTV «Ері» і «УТ-1». Саме ці канали контролюються членом блоку «За єдину Україну» Віктором Пінчуком і його політичним соратником (за блоком) Андрієм Деркачем. За дивним збігом частоту появ Вітренко на президентських каналах навіть близько не можна порівняти із сукупним хронометражем виступів Мороза, Ющенка і Тимошенко. Як боротися з цією випадковістю та її наслідками штаб Мороза, мабуть, не придумав. У той самий час у суд на лідера ПСПУ Мороз подав, про що й заявив під час дебатів у прямому ефірі на каналі «УТ-1».

Останнім часом до риторики Вітренко приєднався лідер комуністів Петро Симоненко, який заявив про те, що Мороз, Тимошенко та Ющенко готують переворот в Україні (зрозуміло, за завданням США). Олександр Мороз виступ Симоненка вважає дуже логічним, оскільки лідер КПУ заклопотаний голосами, які залишають партію — раз, і перспективами компартії як в ідеалі єдиної лівої опозиції — два. Лідеру російських комуністів Геннадію Зюганову вже давно ніхто не заважає жити, навчатися і працювати, як заповідав великий Єльцин. Чому б українським комуністам не повторити успіх «старших братів»? Петру Симоненку Олександр Мороз намагається протиставити графік своїх поїздок. Найчастіше він повторює маршрути лідера КПУ, з’являючись у регіонах українських ленінців, які вже зустрілися з вождем. Принцип простий — «запам’ятовується остання фраза».

Складніше з двома іншими учасниками виборів — Ющенком і Тимошенко. З Юлією Володимирівною укладений договір про ненапад і публічних приводів вважати його таким, що втратив силу, немає. Водночас у штабі Мороза заклопотано говорять про фінансову підтримку, яку надає Юлія Тимошенко ряду перспективних соціалістичних мажоритарників. Відбувається це без узгодження з лідерами СПУ, у зв’язку з чим соціалісти роблять висновки про намір глави дружнього блоку в майбутньому парламенті переманити ряд депутатів від СПУ до себе у фракцію. «Касетний скандал» і радикальна опозиційність привели до втрати партією Мороза значного сегмента лівого електорату. Компенсувати втрати можна було б за рахунок електорату протестуючого, але за волею долі на цей електорат претендує і «Блок Тимошенко», не менш радикальний, до того ж не лівий. І це важливо, оскільки найбільша частина політично активного населення проживає на заході країни, де ліва ідея явно не у фаворі. «Якщо ви дотримуєтеся лівих поглядів і тому не можете голосувати за блок «Наша Україна» або «Блок Юлії Тимошенко», то голосуйте за Олександра Мороза», — у такий спосіб Соціалістичну партію публічно підтримав син В’ячеслава Чорновола Тарас. Проте з нашої суб’єктивної точки зору найзначнішу частину голосів в Олександра Мороза забирають ні комуністи, ні Вітренко, ні Тимошенко, а Віктор Ющенко. Для частини електорату Віктор Андрійович — це молодий Сан Санич: розважливий, неконфліктний, порядний, який не приховує провінційних коренів і відповідає естетичним смакам відчутної частини жіночого населення. З Ющенком Морозу боротися складно, проте він це робить стримано й щиро. Остання обставина визначила поведінку екс-прем’єра в розпал «касетного скандалу»: Морозу складно забути «заяву трьох» і ряд аналогічних учинків Віктора Андрійовича в період, коли в країни був шанс прискорити внутрішні зміни.

Сьогодні партія оцінює свій рейтинг як шестивідсотковий. Пропрезидентські соціологи стверджують, що в Мороза немає шансів здолати чотиривідсотковий бар’єр. Останнє дослідження Центру Разумкова фіксує підвищення рейтингу СПУ. Відповідно до опитування, завершеного 7 березня, за соціалістів на чолі з Олександром Морозом, проголосували б 3,7%. На півдні їх готові підтримати 1,1%, у центрі — 6,8%, на заході — 1,7%, на сході — 3,1% населення. Похибка проведеного опитування — 2,3. Яким може виявитися її знак для партії Олександра Мороза — позитивним чи негативним, про це ми довідаємося 1 квітня. Сьогодні ж можна говорити лише про тенденцію, що проявилася у відчутному зростанні партійного рейтингу. Морозівці, удачі!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво