УКРАЇНА ПАРТІЙНА. ЧАСТИНА I ПАРТІЯ ЗЕЛЕНИХ - Політика - dt.ua

УКРАЇНА ПАРТІЙНА. ЧАСТИНА I ПАРТІЯ ЗЕЛЕНИХ

8 лютого, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 8 лютого-15 лютого

Стисла історична довідка. «Зеленбуд» Партія зелених України — одна з найстарших політичних команд у країні...

Стисла історична довідка. «Зеленбуд»

Партія зелених України — одна з найстарших політичних команд у країні. «Праматір’ю» ПЗУ є республіканська екологічна асоціація «Зелений світ», що виникла 1987-го й «легалізувалася» через два роки. До народження «ЗС» були причетні такі відомі в країні люди, як Олесь Гончар, Сергій Плачинда, Юрій Щербак, Андрій Глазовий. Тоді ж, 1989 року, активісти організації висловили готовність сформувати зелену партію. При цьому було обумовлено: створення політичного крила руху (в особі ПЗУ) не означає ліквідацію крила громадського (в особі «ЗС»). Намір реалізували через рік. У вересні 1990 року, у Києві, відбувся установчий з’їзд, на який прибуло 106 делегатів, котрі представляли більшість областей України. Лідером нової структури обрали народного депутата СРСР Юрія Щербака.

Ідеологічним прапором організації став так званий «екосоціалізм». Тобто «зелені» партійці не виступали проти демократичного соціалізму як такого, але при цьому відзначали, що мають власний, «екологічний» погляд на вирішення багатьох суспільно-політичних питань. У партійній програмі було зафіксовано, що партія виступає за пріоритет екології над економікою, політикою та ідеологією, а також за домінування інтересів особистості над інтересами держави. «Зелені» були супротивниками Союзного договору й боролися за будівництво вільної, суверенної, демократичної України. Відповідно до офіційних даних, ПЗУ було зареєстровано Міністерством юстиції 24 травня 1991 року, тож вона стала третім (після УРП й УСДП) легальним політичним об’єднанням республіки. На той момент її чисельність ледь перевищувала три тисячі чоловік.

У перші роки свого існування ПЗУ була, по суті, одним з елементів опозиції. Не випадково, найдійовішими регіональними організаціями вважалися представництва партії в західних областях, де активісти зеленого руху відігравали дуже помітну роль. Характерна деталь: 1990 року «політики від екології» входили в коаліцію націонал-демократичних сил, яка переконливо перемогла у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях на виборах у місцеві органи самоврядування. Досить сильними були позиції «зелених» і в столиці. До речі, майбутній глава ПЗУ Віталій Кононов і його майбутній заступник Олег Шевчук почали свій шлях у велику політику того ж таки 1990 року, вигравши вибори в Київраду.

Після здобуття Україною незалежності й наступного помітного спаду соціальної та політичної активності населення, зелений рух почав втрачати популярність, а Партія зелених — впливовість. Усередині об’єднання не припинялися дискусії між прибічниками перетворення організації на численну й ефективну політичну структуру та «чистими» екологами, котрі виступали за своєрідну «клубність» ПЗУ. Політолог Олексій Гарань у книжці «Убити дракона» наводить думку одного з теоретиків зеленого руху Андрія Глазового, котрий вважав, що масова неминуче ризикує стати тоталітарною.

Відчувалася необхідність у коригуванні тактики й у заміні керівництва. На третьому з’їзді (жовтень 1993 року) ПЗУ внесла зміни в програму й переобрала лідера. Новим «керманичем» став 43-річний Віталій Кононов.

Парламентські та президентські вибори 1994 року партія по суті проігнорувала. Як зазначив у своїй книжці «Сучасні політичні партії» історик Василь Яблонський, «через реальну самооцінку» ПЗУ повільно, але неухильно обростала «неофітами» (1996 року в її лавах нараховується вже понад шість тисяч членів) і терпляче чекала свого шансу. Цей шанс їй надав ухвалений Верховної Радою «змішаний» виборчий закон. У березні 1998 року ПЗУ стає автором однієї з головних сенсацій парламентської кампанії.

За офіційними даними, за Партію зелених України віддали свої голоси 1444264 виборці (5,4354% ). Це дозволило зеленим одержати 19 депутатських мандатів, володарями яких стали Віталій Кононов, Олег Шевчук, Василь Хмельницький, Сергій Курикін, Юрій Самойленко, Володимир Єльчанинов, Сергій Кривошея, Сергій Рись, Орест Мельников, Віктор Ткачук, Ігор Кирюшин, Сергій Павленко, Сергій Москвин, Ірина Бєлоусова, Ірина Лютикова, Ігор Гаврилов, Олег Поліщук, Михайло Гуцол і Денис Костржевський. Несподіваний для багатьох успіх політекологів експерти пов’язували з двома чинниками — ефективною виборчою технологією та серйозними фінансовими вливаннями.

ПЗУ вичавила максимум можливого з виграшного зеленого «бренду», не просто уникаючи політичної реклами як такої, а навпаки — протиставляючи себе «чистим» політичним організаціям. Класикою «зеленого PR» був відеоролик, який регулярно «крутили» на одному з загальнонаціональних каналів на підході до попередніх парламентських виборів. Апокаліпсичні екологічні картинки, супроводжувані слоганом «Політики займаються демагогією», стали однією з важливих складового майбутнього тріумфу. Вдало обрана методика впливу на психологію обивателя ефектно доповнювалася якісною роботою кліпмейкерів. Тож не дивно, що (відповідно до опитувань) жорстко соціальний і різко аполітичний кліп «зелених» став одним із найпопулярніших.

Ще одним «коником» передвиборної кампанії ПЗУ стала «адресна» робота з молоддю. Безумовно, важливою обставиною став далеко не пенсійний вік більшості «списковиків»: Ірині Лютиковій, Віктору Ткачуку й Олегу Єльчанинову на момент виборів «стукнуло» 32, Василю Хмельницькому — 31, Олегу Шевчуку — 30, Олегу Поліщуку й Денису Костржевському — по 29. Але, найголовніше, «зелені» стали ініціаторами проведення безлічі «просунутих» заходів, з яких найбільше закарбувалися в пам’яті, природно, концерти відомих естрадних виконавців. Характерний приклад: 1997 року ПЗУ організувала всеукраїнський тур «Збережемо природу для життя!», у рамках якого популярна рок-група «Скрябін» «відпрацювала» в 26 містах країни. Можна припустити, що після кожного концерту кількість юних симпатиків партії невблаганно зростала.

Ясна річ, при організації таких шоу став у пригоді досвід «вождя» «зелених» Віталія Кононова, котрий був одним з ідейних натхненників першого всеукраїнського пісенного фестивалю «Червона рута» і протягом шести років обіймав посаду заступника директора однойменної компанії. Проте не останню роль в успіху «концертної діяльності» ПЗУ, напевне, зіграли і значні фінансові ресурси.

У прохідній частині передвиборного реєстру значилося чимало людей, спроможних витратитися на партійні потреби. Одним із головних фінансистів партії називали Василя Хмельницького — молодого бізнесмена, котрий, попри це, стрімко набирав вагу. Практично відразу після свого приходу в партію він обійняв посаду заступника голови ПЗУ з економічних питань. Саме він, за наявними даними, залучив до РR-кампанії «зелених» відомого організатора шоу Миколу Баграєва, котрий зробив (зважаючи на все) чималий внесок в успіх партії. Солідний підприємницький досвід мав Олег Шевчук, на момент виборів — комерційний директор «Укртелекому». Можна було також припустити наявність достатніх коштів у тріо: Сергій Кривошея — Сергій Рись — Ігор Кирюшин. За оцінкою впливової британської газети «Файненшл таймс», 1998 року «Укрінбанк» (головою правління якого був Кривошея) входив у сімку найсерйозніших банків країни, а на фірму «Шелтон» припадало 5% усієї вітчизняної торгівлі нафтопродуктами. Не зайве буде відзначити, що вказаній групі належало одне з найбільших сховищ нафтопродуктів у країні, а Ігор Кирюшин обіймав посаду співголови Ради українських нафтопереробників, експортерів й імпортерів нафтопродуктів.

Трішки згодом в ПЗУ з’явився ще один молодий і вдатний бізнесмен — Ігор Воронов. За деякими даними саме він став головним фінансистом виборчої кампанії Віталія Кононова, котрий 1999 року (після відповідного рішення з’їзду) узяв участь у президентській гонці. Для участі в змаганні політичних важкоатлетів лідер політичних екологів виявився явно не готовим: він набрав лише 0,29%, посівши третє з кінця місце серед п’ятнадцяти учасників.

Справжні причини, що спонукали главу Партії зелених до цього ризикованого (якщо не сказати авантюрного) кроку, остаточно незрозумілі. Заяви самого Кононова, нібито він збирався таким чином підвищити рейтинг ПЗУ та привернути увагу суспільства до екологічних проблем, ми залишимо без коментарів. Як одну з версій наведемо точку зору авторів альманаху «Напередодні», котрі припустили, що «зелені висунули Кононова кандидатом у президенти з єдиною метою: мати привід не підтримувати Кучму ще на першому етапі виборів і, завдяки цьому, залишитися в очах більшості виборців більш-менш нейтральними».

Важко сказати, наскільки ця гіпотеза відповідає дійсності, проте на її правдоподібність вказує позиція партійної фракції у Верховній Раді. Парламентський осередок ПЗУ був і залишається одним з елементів пропрезидентської більшості. Протягом чотирьох років законотворчої діяльності вона сумлінно відпрацьовувала лінію Банкової. Але робила це тихо та скромно, без надмірної запопадливості (притаманної, скажімо, депутатським «представництвам» НДП або СДПУ(о)), нічим особливим не виділившись ні в процесі імплементації, ні під час «оксамитової революції», ні під час «касетного скандалу». Неістерична лояльність до влади і винагороджувалася останньою не вельми щедро. У виконавчій владі «зеленим» дісталися лише дві посади — Сергій Курикін є міністром екології та природних ресурсів, а Олег Шевчук певний час обіймав посаду голови Держкомітету зв’язку й інформації. Нинішній керівник Держкомзв’язку Анатолій Довгий, за наявними даними, також має партквиток ПЗУ (хоча при цьому «служить» ще й у Політраді НДП), проте його «родинні» зв’язки з «зеленими» можна вважати досить умовними. На сьогоднішній день політекологи мають лише один «портфель» у парламенті: один із ветеранів партії Юрій Самойленко очолює комітет із питань екологічної політики, природокористування й ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи (із погляду експертів, «найубитіший»). Крім того, Олександр Рябченко стоїть біля керма спеціальної контрольної комісії ВР із питань приватизації, але цей орган складно назвати дуже впливовим, а його глава, нехай і надійний, але тільки попутник зелених.

Набагато більших успіхів домоглися «зелені» на ниві лобізму — найгучнішою операцією слід вважати перехід під контроль Василя Хмельницького монстра вітчизняної металургії — «Запоріжсталі». «Зеленим» вистачило сил погасити скандал, що спалахнув на початку 2000 року, коли керівництво СБУ обвинуватило чотирьох депутатів, що пройшли в парламент за списком ПЗУ — Василя Хмельницького, Сергія Рися, Сергія Кривошею та Ігоря Кирюшина в протизаконній діяльності. Фракція ПЗУ (що цілком природно) послідовно виступала за скасування страти й закриття Чорнобильської атомної електростанції, була й залишається прибічником пропорційного виборчого закону. Парламентські «зелені» мають безпосередній стосунок до ухвалення приблизно двох десятків законів щодо екології та природокористування. Проте, скажімо, перший глава ПЗУ Юрій Щербак (нині посол України в Канаді) недавно в пресі досить критично оцінив «профільну» законотворчу діяльність своїх колишніх колег.

Максимальна чисельність фракції ПЗУ в парламенті становила 26 чоловік. На сьогоднішній день у ній — 15 депутатів. Найбільший відплив кадрів припав на 1999 рік, коли партосередок у ВР залишили «списковики» Михайло Гуцол, Орест Мельников, Ірина Лютикова й Віктор Ткачук, а також «мажоритарники» Інна Богословська, Георгій Дашутін, Сергій Іванов і Володимир Мазуренко.

На сьогоднішній день партія нараховує 52 тисячі членів. Відносне розростання лав почасти пояснюється порівняною легкістю прийому: записатися в ПЗУ можна через Інтернет. З 1994 року Партія зелених є членом Європейської федерації зелених партій. ПЗУ підтримує постійні контакти більш як із сімома десятками зелених партій.

Штрихи до портрета лідера. «Наше вам
із хвостиком»

Віталій Кононов народився у квітні 1950 року в Кобулеті. Випускник Київської політехніки, фахівець у галузі органічного й нафтохімічного синтезу. Стояв біля витоків «Зеленого світу» і ПЗУ. Чотири роки був депутатом Київради. З 1990-го по 1992-й — співголова партії, із жовтня 1992-го і понині — її незмінний лідер.

На тлі більшості керівників партій (які мають реальну політичну вагу і парламентську фракцію) скидається на білу ворону, хоча переважно вдягається у чорне. Принципова нелюбов до краваток і екзотична (як для народного обранця) зачіска тривалий час викликали подив і навіть роздратування. За його власним твердженням, одяг переважно купує на базарі. Чи справді глава ПЗУ відвідує речові ринки — невідомо, а ось на книжковому ринку «Петрівка» він частий гість. До речі, літературу «головний зелений» вважає своїм головним хобі. Легко йде на контакт із журналістами, хоча майже завжди уникає різких оцінок. Не помічений (на відміну від інших партбосів) в особливих амбіціях: задовольняється скромною «посадою» звичайного члена більш ніж скромного парламентського комітету з питань молодіжної політики, культури та спорту. Про сумний досвід участі у президентській гонці згадує неохоче, не без ніяковості, але й не без іронії.

Основний талант Кононова, який дозволяє йому так довго втримуватися на посаді лідера партії і настільки ж довго уберігати партію від реальних розколів, — рідкісний дар миротворця. У 1997—1998 роках йому вдалося примирити ветеранів партії з бізнесменами, які прийшли в лави «зелених» напередодні парламентських виборів. 1999-го йому силою власного авторитету вдалося перешкодити виходу з партії великої групи партійців, які мали намір залишити ряди ПЗУ і вирушити вслід за Орестом Мельниковим, який планував створити альтернативну політичну організацію з екологічним ухилом. Дотепер Кононов успішно замирює молодих, заможних і амбіційних партійців, які мають яскраво виражені повадки «хижаків», — Олега Шевчука, Василя Хмельницького, Ігоря Воронова та Юрія Яценка. Про цих персонажів — ітиметься далі. Зауважимо лише, що всі чотири — заступники лідера ПЗУ, в усіх — досить успішний бізнес, але між собою вони, м’яко кажучи, не завжди миряться.

Справжнім випробуванням для Кононова стали переговори, пов’язані з упорядкуванням передвиборного списку. Йому необхідно було:

— забезпечити «прохідними» місцями людей, здатних покрити витрати на виборчу кампанію;

— постаратися провести в майбутню Верховну Раду якнайбільше чинних депутатів, щоб у разі успіху на виборах відразу отримати дієздатну фракцію;

— у міру можливості задовольнити вимоги найвпливовіших (і найзаможніших) членів партії, які прагнуть вставити у «прохідну» частину партійного реєстру якнайбільше «своїх»;

— врахувати побажання Президента;

—погасити гнів старих партійців, дуже незадоволених великою кількістю у партії і в списку людей із не надто яскраво вираженою зеленою орієнтацією;

— постаратися зробити так, щоб внутрішні конфлікти не стали надбанням гласності і не вплинули на імідж партії.

Можна констатувати, що з більшістю поставлених завдань «зелений вождь» упорався. Список «зелених» — не просто добротний, він ще й майже блискучий взірець компромісу. З цього погляду його можна порівняти хіба що з передвиборним табелем про ранги блоку «За єдину Україну!».

Те, що партія йде на вибори монолітним (принаймні зовні) колективом, і те, що список справляє враження на людей обізнаних — майже виняткова заслуга лідера. Кононов — не зовсім жорсткий, але дуже розважливий політик, хоча очевидно, що мирити «своїх» зі «своїми» йому дедалі важче. Подальше його перебування на посаді лідера ПЗУ залежить насамперед від двох чинників. По-перше, ПЗУ, зрозуміло, зобов’язана подолати 4-відсотковий бар’єр. По-друге, фракції «зелених» слід довести своє право хоча б називатися командою однодумців. З огляду на природну втому Кононова, зростання амбіцій «дублерів» і наближення президентських виборів, важко прогнозувати, чи впораються «зелені» зі своїм завданням. Абсолютно очевидно, що в партії — як мінімум, три бажаючих стати першим номером ПЗУ. Настільки ж очевидно, що після гіпотетично можливої зміни лідера організацію чекають потрясіння.

Спроба аналізу списку. Що в імені твоєму?

Олег Шевчук і Василь Хмельницький (відповідно другий і третій номери партійного списку) — мабуть, найвпливовіші на сьогодні люди в ПЗУ (зрозуміло, не рахуючи самого Кононова). Перший — не просто заступник голови партії з питань внутріпартійної координації та глава секретаріату, він фактично контролює апарат організації. Крім того, за деякими відомостями, він відповідальний за РR-кампанію, що не може не виділяти його в ряду інших значимих партійців. Членом ПЗУ Шевчук став 1991-го із подачі Кононова, із яким вони разом були депутатами в Київраді.

Друга людина в партії й у партійному списку є не лише ветераном ПЗУ, а й ветераном у бізнесі. У 24 роки він уже був директором ЗАТ «Обрій Тревел ЛТД» і главою правління ЗАТ «Обрій Інк». За наявними даними, свого часу Олег Борисович дуже успішно працював у металургійному бізнесі. Давні ділові контакти пов’язують його, зокрема, з Олександром Ковалем («Нікопольський завод феросплавів»). Кажуть, що завдяки протекції Шевчука Олександр Володимирович з’явився в списку ПЗУ на дуже почесному 10-му місці. Втім, можна припустити, що пан Коваль висловив готовність допомогти партії в такий відповідальний для неї момент усіма доступними для нього засобами.

Проте немає підстав стверджувати, що в прохідній частині списку є ще люди, тісно пов’язані із Шевчуком. Можна припустити, що колишній комерційний директор «Укртелекому» і глава Держкомзв’язку (а нині директор Інституту інформаційного товариства) мав намір інкорпорувати в список підконтрольних йому співробітників апарату. Проте (наскільки відомо) керівництво ПЗУ вважало небажаним залучення «підношувачів снарядів» до партійної роботи. Можна припустити також, що дане рішення не викликало особливого задоволення в Шевчука і що воно здатне вплинути на розмір фінансової участі бойового заступника Кононова у виборчій кампанії.

Олег Борисович (за словами людей знаючих) — не тільки щасливий підприємець, талановитий організатор і здібний лобіст. Він відрізняється жорсткістю, амбіційністю та впертістю. Перманентні конфлікти, які виникають у Шевчука з іншими заступниками глави ПЗУ — Василем Хмельницьким, Ігорем Вороновим і Олегом Яценком (причому не лише на внутріпартійному, а й на бізнес-грунті, тому що майже кожний із них тією чи іншою мірою цікавиться такими близькими йому телекомунікаціями), Віталію Кононову дотепер удавалося гасити. Цікаво, що всіх трьох у партію привів саме Шевчук, проте з усіма трьома в нього не склалося. Другий номер, наскільки відомо, украй болісно поставився до появи політичного проекту «Жінки за майбутнє», народження якого безпосередньо пов’язують із Хмельницьким. Главі партії вдалося зберегти й Шевчука, і Хмельницького для партії. І зберегти їх ресурси для кампанії.

Істинний масштаб амбіцій Шевчука невідомий, проте можна припустити, що він виявляє природний інтерес до приватизації «Укртелекому», і вважає, що йому цілком під силу керувати не лише інститутом і апаратом партії. Майже напевно Олег Борисович відчуває готовність керувати і партією, і урядом. Що аж ніяк не означає, що до реалізації своїх планів він збирається приступати негайно.

Наскільки можна судити, зросли амбіції й в іншого, дуже колоритного «зеленого» персонажа — Василя Хмельницького. Та й сам Василь Іванович, як стверджують усі, серйозно «підріс». Уродженець Павлодарської області, випускник СПТУ і колишній газозварник, за визнанням людей, які добре його знають, є справжнім бізнес-самородком. Брак освіти він із лишком компенсує чуттям, кмітливістю і завзятістю. Не буде перебільшенням сказати, що третій номер списку ПЗУ — один із найталановитіших і один із найпрогресуючих вітчизняних підприємців. Незрозумілий бізнес у Пітері й двозначна гра з банківськими кредитами — позаду. Сьогодні Хмельницький — фактичний хазяїн «Запоріжсталі» та співвласник кількох обленерго. Мало хто знає, що свого часу зазначений вище комбінат був переданий в управління не якійсь фірмі Хмельницького, а йому особисто. Випадок у нашій новітній історії безпрецедентний! Мало хто знає і про те, що суворо наслідуючи «зелені правила», новий заводовласник поставив на «Запоріжсталі» фільтри подвійного очищення.

Інтереси Хмельницького — це не лише металургія та енергетика, це, по суті, усе, що приносить гроші. Йому не чужий готельний бізнес. Він вважається одним із головних фахівців в галузі цінних паперів. Він один із небагатьох, хто максимально використовував можливості фракції для лобіювання бізнес-інтересів.

Хмельницький так і не навчився триматися перед камерою, так і не виріс у блискучого оратора. Та його політичне зростання — у наявності. Кажуть, що уважно проштудіювавши запропоновану йому Кононовим книжку «48 законів влади» він вивів власний, 49-й — «Головне правило влади — відсутність правил». І напівжартома-напівсерйозно зауважив, що людині з таким прізвищем, як у нього, не гріх і президентом стати.

Попри внутрішні тертя, пов’язані, насамперед, із появою «Жінок», Хмельницькому вдалося не лише відстояти третє місце в списку, а й «розмістити» у прохідній частині двох давніх партнерів по бізнесу — Олега Поліщука (№16) і Сергія Павленка (№19). З огляду на той факт, що в списку партії Валентини Довженко людей Хмельницького ще більше, можна припустити, що у Василя Івановича у крайньому випадку є запасний лобістський аеродром. Та, по-перше, для цього необхідно, щоб «ЖЗМ» потрапили до Верховної Ради. По-друге, у цьому самому «випадку» поки що не зацікавлений ні сам заступник голови ПЗУ з економічних питань, ні його рідна партія. Є підстави вважати, що Хмельницький частіше за інших «зелених» буває в Президента й користується прихильністю його дружини, чиї благодійні проекти (як кажуть) часто й щедро підтримує. До того ж людині, за яким стоять «Запоріжсталь» і «Запоріжобленерго», сам Бог велів утрясати партійні проблеми з владою в зазначеній галузі. З огляду на той факт, що місцевий губернатор Євген Карташов орієнтований на «ТУНДРУ», замовити слівце за зелених у даному регіоні під силу лише йому.

Слабкими місцями Хмельницького називають його підозрілість, помисливість і злопам’ятність. Дотепер його конфліктність нівелювалася миротворчістю Кононова. На який термін збережеться цей статус-кво — невідомо. Та поки що можна з упевненістю стверджувати, що 2002-го, як і чотири роки тому, капітали та зв’язки (старанно збільшені) Хмельницького працюватимуть на партію.

Ще один донор партії розмістився на 7-му рядку списку. Йдеться про 36-річного Ігоря Воронова, заступника глави ПЗУ з гуманітарних питань і керівника процвітаючої страхової фірми «Кредо-Класик». Як жартують у партії, Воронов страхує все, що не ворушиться. За деякими відомостями, серед клієнтів «К-К» — атомні електростанції та обленерго. Капітали Ігоря Олексійовича вкладені в мережу елітних столичних ресторанів і люкс-кінотеатр «Україна». Знайомі характеризують Воронова не лише як щасливого і заповзятливого бізнесмена, а й як чарівну людину, щедрого мецената та рідкісного життєлюба. Легкість, із якою він заробляє і витрачає гроші (хоча до свого тезки Бакая йому, звичайно, ще далеко), у багатьох викликає щиру заздрість.

Особливі ревнощі до свого колеги, слід думати, відчуває Василь Хмельницький, який, здається, побачив у ньому свого конкурента в бізнесі й у політиці. Додатковий нюанс у їх взаємостосунки вніс той факт, що Хмельницький підтримує тісні приятельські й ділові контакти із суперником Василя Івановича в енергобізнесі — Григорієм Суркісом. До речі, саме з подачі Григорія Михайловича свого часу ввійшов до керівництва Федерації футболу. Непогані партнерські відносини між ПЗУ і СДПУ(о) багато хто пов’язує саме з ім’ям Воронова.

Багато хто називає його найближчою до Кононова людиною в керівництві партії. Очевидно це пояснюється тієї підтримкою, яку надав Воронов главі партії 1999-го, коли кермач ПЗУ дав згоду брати участь у президентських виборах. За деякими відомостями тільки Ігор Олексійович зважився витратити гроші на заздалегідь приречений на програш захід. Про політичні амбіції Воронова судити нелегко, однак легко припустити, що він і надалі згодний вдало розміщувати гроші. І можливості фракції він напевно використовує максимально.

Ще одна «темна конячка» у списку — наступний заступник голови партії (із питань взаємодії з державними органами та громадськими організаціями) Олег Яценко. Ця людина навряд чи зможе (захоче?) істотно допомогти партії матеріально. Та в нього є інші таланти. Людина, відома в біляполітичних колах під прізвиськом «племінник Президента», насправді ніколи такою не була. Проте сформований міф розвіювати не поспішав — очевидно, йому було так і зручніше. Колишній інженер «Південмашу», екс-позаштатний радник адміністрації Президента, за наявними у нас даними, — син людини, яка була близьким другом Леоніда Кучми. Олег Володимирович і зараз буває в глави держави, але не так часто, як той самий Хмельницький. Зате Яценко, як кажуть, у непоганих стосунках із дружиною і дочкою Леоніда Даниловича. За найнепримітнішим із заступників Кононова — «Народний банк» і Кременчуцька нафтова компанія. У нього, як і Воронова, тісні зв’язки з есдеками, тільки не з групою Суркіса—Медведчука, а з тандемом Плужников—Зінченко. Немає підстав вважати, що при визначенні партійного списку за Яценка замовив слівце Президент — у цьому не було формальної необхідності: як заступник голови лідера ПЗУ він потрапляв туди автоматично. Можна припускати, що Яценка в партії сприймали та сприймають як даність — він потрібний ПЗУ як формальна ознака адмінресурсу. Є підстави вважати, що політекологи сподіваються, що «племінник» допоможе їм у спілкуванні з владою Дніпропетровської області, добре, що в Олега Володимировича є для цього всі необхідні ресурси.

Такі самі (якщо не більші) можливості має на Харківщині глава «УкрСиббанку» Олександр Ярославський, 13-й номер партсписку. Втім, людина, яка входить до десятки найзаможніших людей країни, напевно спроможна допомогти ПЗУ не лише зв’язками. Пайовик «Київстар.GSM» і Миколаївського глиноземного заводу дотепер цуралася публічної політики. Відповідно до конфіденційної інформації, свого часу Президент наполегливо пропонував Олександру Владиленовичу пост губернатора, але той захотів залишитися в «чистому» бізнесі. Відповідно до тих самих відомостей, своєю появою в списку Ярославський зобов’язаний саме Президенту. Як стверджує наше джерело, глава держави був не проти бачити в реєстрі ПЗУ господаря «УкрСиббанку», а також начальника департаменту розвитку послуг ЗАТ «Київстар.GSM» 35-річного Артема Іванченка (№22). За непідтвердженими (і не цілком надійними) даними ще одним президентським «хрещеником» може вважатися глава Фонду держмайна Олександр Бондар (№15). Хоч як там було, на можливості Олександра Миколайовича «зелені» особливо не сподіваються, розуміючи, що він у їх компанії — людина випадкова. Хоча відмовити йому було б собі дорожче.

Навряд чи варто вважати серйозним джерелом адмінресурсу й «екологічного» міністра Сергія Курикіна (№4). Сергій Іванович належить до тієї рідкісної породи людей, які й не вміють, і не хочуть користуватися службовим становищем.

Під сумнівом була присутність у списку «вихованців» «Укрінбанку» — Сергія Кривошеї, Сергія Рися та Ігоря Кірюшина. Проти їх включення в «прохідну частину», наскільки відомо, виступали майже всі заступники Кононова. Та йому вдалося відстояти чинних депутатів, і вони (слід думати), внісши відповідний внесок у загальнопартійний передвиборний казан, зайняли відповідно 8, 11 і 17-те місця в реєстрі. Що дає всім трьом непогані шанси знову обзавестися мандатами. Проте порівнювати їх внесок у потенційну перемогу ПЗУ з ймовірними «інвестиціями» Воронова, Хмельницького чи Ярославського навряд чи варто.

І ще одна примітна «списочна» особистість — Олександр Возіанов, керівник Державного лікувально-оздоровчого управління при Президенті (№9). Ходять чутки, що і його «зеленим» «посватав» усюдисущий Хмельницький. Олександр Федорович — це не просто ім’я, — це зв’язки та авторитет. Вплив «генерала від медицини» на медичне середовище (а скільки в нас у країні виборців-медиків?) важко перебільшити. Отже, з погляду ресурсу, його поява в списку — може навіть більша знахідка, ніж залучення заможного банкіра чи високопоставленого чиновника.

Регіони

За останніми дослідженнями Центру ім. Олександра Разумкова, найвищий рейтинг ПЗУ на півдні України (Крим, Одеська, Херсонська та Миколаївська області) — 9.9%. На сході (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська, Сумська) за «зелених» готові проголосувати 7% виборців. У центрі (столиця, Київська, Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Хмельницька, Чернігівська) — 5,1%. У західних регіонах симпатиків у політекологів не густо — лише 3%.

Окремо стоїть Одеса. Тут у «зелених» позиції цілком міцні. Досить сказати, що в міськраді ПЗУ має власну фракцію в кількості десяти чоловік. А боротися за мандати в «одеський парламент» на найближчих місцевих виборах мають намір 50 висуванців «зелених», у тому числі відомі коміки Георгій Делієв і Борис Барський, а також легендарний футболіст Ігор Бєланов.

Штаб партії знаходиться у величезному вхідному павільйоні Морського вокзалу. Очолює обласну організацію В’ячеслав Крук, син народного депутата України Юрія Крука (голови парламентського комітету з питань будівництва, транспорту і зв’язку). Донедавна Юрій Крук перебував у фракції ПЗУ, однак не дуже давно повернувся в лоно НДП.

33-річний В’ячеслав Крук — у списку кандидатів у Верховну Раду від ПЗУ значиться під номером 14. Його батько — кандидат у депутати від ПЗУ по мажоритарному округу №140 (м. Ізмаїл, Ізмаїльський, Ренійський і Кілійський райони Одеської області). У Партії зелених щиро сподіваються, що обидва Круки в майбутньому парламенті опиняться у фракції «зелених», однак настільки ж щиро побоюються, що батько і син можуть віддати перевагу «ТУНДРІ».

В’ячеслав Крук відомий в Одесі як президент медичної страхової компанії «Інто-Сана», що обслуговує такі підприємства, як Іллічівський та Одеський порти. Хоча в списку він значиться як президент Морського страхового бюро. Що ж насправді очолює Крук? За його власними словами, і те й інше вірно.

Сьогодні сім’я Круків (батько і четверо синів, наймолодший — студент юракадемії) має в Одесі солідний бізнес. Існує ряд компаній «Інто» і «Сана». Один із синів, Юрій Юрійович Крук, є комерційним директором Української транспортної компанії, що працює в Одеському порту.

Серед кандидатів від ПЗУ по мажоритарних округах — Дмитро Барінов, генеральний директор ЗАТ «Інзернопродукт», що працює в Одеському порту (округ № 143, м. Одеса) і Руслан Тарпан, голова спостережної ради будівельної компанії «Ремерцентр», депутат міськради, голова депутатської комісії з бюджету (округ № 134, м. Одеса.)

Що стосується інформаційного ресурсу, то обласна організація має власну місцеву радіокомпанію — радіо «Сана», у якої ліцензія на цілодобове мовлення. Вона може використовувати газету «Слово», за якою нібито стоїть Сергій Кивалов (Крук-батько є співзасновником Української морської партії, очолюваної С.Киваловим), а також ефірний час місцевих каналів, підконтрольних Кивалову, зокрема 31-й канал. Крукам не закрито дорогу й в інші місцеві ЗМІ. Дотепер акції, проведені обласною організацією ПЗУ, висвітлювали практично всі місцеві ЗМІ. Молодіжний відділ обласної організації партії, куди входять студенти різноманітних вузів, має свій сайт в Інтернеті. Слід гадати, що ПЗУ має всі підстави розраховувати на підтримку мера Одеси Руслана Боделана.

Судячи з усього, складаються взаємини між херсонськими «зеленими» і місцевим губернатором Кравченком.

А ось у Криму представників ПЗУ не особливо жалують і спікер Леонід Грач, і прем’єр Валерій Горбатов. Зате Центрвиборчком АР очолює висуванець ПЗУ Іван Поляков. Кримська регіональна організація ПЗУ висуває трьох кандидатів у депутати ВР України. Найвідомішим із них є Юрій Комов (Сімферополь, округ № 1), голова КРВ ПЗУ, а також віце-президент Асоціації фермерів і землевласників Криму. Непогані шанси в Юрія Ткача (Євпаторія, округ №4), члена ПЗУ, лікаря, кандидата медичних наук, творця відомого далеко за межами Криму Центру з відновлення слуху. Судячи з усього, не залишив наміру поборотися за мандат і голова ЦВК Іван Поляков, хоча ПЗУ розглядає його як самовисуванця.

У ВР Криму КРВ ПЗУ висуває 26 кандидатів на 100 округів. У місцеві ради, на посади сільських міських голів висувається понад 200 чоловік. У Ялті, наприклад, «зелені» висунулися в 30 із 40 округів. У Сімферополі — у чверті округів.

За словами Юрія Комова, партія в Криму має надію заручитися підтримкою 5—10% голосів виборців. Хоча в окремих округах ПЗУ розраховує здобути до 40%.

Партія має в Криму 14 місцевих організацій. Сьогодні представники ПЗУ є лише в Ялтинській і Судакській міськрадах. Багато членів партії займаються масштабною виробничою діяльністю. У КРВ ПЗУ входять президент Кримської академії наук Валентин Русяєв, президент асоціації «Екологія і світ» Віктор Тарасенко й інші знамениті та відомі в Криму люди.

Ще один «форпост» «зелених» — Харків. У обласній організації — 1200 фіксованих членів партії і близько 5 тисяч співчуваючих. Первинні організації є у всіх районах Харкова й у 23 районах області. Основний масив харківських «зелених» складає молодь.

У регіоні партія популярна багато в чому завдяки організації ряду гучних екологічних акцій. У конфліктах із владою помічена не була, а після появи в списку ПЗУ Олександра Ярославського можна припустити, що стосунки між Євгеном Кушнарьовим і «зеленими» стануть просто родинними.

По мажоритарних округах у Верховну Раду від ПЗУ балотуються вісім кандидатів. Близько десяти «зелених» мають намір поборотися за мандати Харківської міськради, десятки два — райрад. У основному це фермери, підприємці та журналісти.

За словами голови обласної та міської організацій Партії зелених Віталія Шила, на цих виборах вони в регіоні можуть розраховувати на підтримку приблизно 7% виборців.

У Запоріжжі і Дніпропетровську (попри формально численні партійні організації) «зеленим», судячи з усього, доведеться сподіватися в основному на вплив Василя Хмельницького і Юрія Яценка. Можуть бути спокійні представники ПЗУ за Нікополь, і не тільки завдяки зусиллям Олександра Коваля — місцева організація вважається однією з наймобільніших. До речі, голову нікопольського відділення Партії зелених Юрія Бабініна багато хто вважає цілком реальним кандидатом на пост мера.

І, нарешті, не можна не сказати про Вінницю. Обласною організацією ПЗУ тут рулює голова правління ЗАТ «Агропромметал» Валерій Пшетюк, (29-те місце у партсписку), який стверджує, що він і Кононов — односельці. 56-й у списку Володимир Козир — директор ТОВ «Укрпромсервіс», сусіда Пшетюка по офісу, 79-й — Леонід Герасименко, лікар-психіатр із того ж Немирівського району, 102-й — Сергій Скорейко, технічний директор уже згадуваного «Агропромметалу».

Набагато динамічнішою вважається міська організація «зелених», очолювана підприємцем і депутатом міськради Миколою Чорним. Однак за конфіденційною (від чого не менш достовірною) інформацією, в обласній верхівці витають настрої переобрати його. Можливо, через те, що він перебуває в опозиції до місцевої влади. Принаймні Чорний пішов на 12-й мажоритарний округ у Верховну Раду самовисуванцем.

В інших регіонах нічого хоч скількись примітного про ПЗУ зібрати не вдалося...

Технології

Просту і геніальну, мов колесо, технологію Партії зелених відпрацювали на минулих виборах. Ніяких облич партфункціонерів, ніяких альянсів, лише бренд і телевізійні ролики, що підкреслюють відмінність Партії зелених від «політиків, які займаються демагогією». У цьому плані 2002 року нічого не змінилося — пріоритет віддається телевізійній рекламі, яку ми зможемо споглядати на всіх метрових каналах. Не обійдено увагою ICTV, «Новий канал» і СТБ. Газети та радіо «зелені» вважають малоефективними.

У великих обласних центрах з’являться яскраві бігборди. У роликах і наочній рекламі — ніякої політики. Соціалка, позиціонування себе як партії молоді, за майбутнє якої повинні проголосувати і батьки.

На відміну від виборів 1998 року «зелені» не стануть удаватися до масових акцій: не буде централізовано організованої хвилі дорогих концертів і шоу. Проводити їх мають право регіональні організації, але з однією умовою: своїм коштом.

У виборах-2002 Партія зелених є ледь не єдиною з числа заможних, хто не залучив заморських, закордонних чи вітчизняних технологів. ПЗУ уклала договір із рекламним агентством «Саче енд Саче». На цьому наполіг Олег Шевчук. Не всі були в партії «за». Наприклад, Василь Хмельницький пропонував, щоб передвиборною кампанією займалися «Таврійські ігри» Миколи Баграєва, котрий із честю впорався зі своїм завданням 1998 року. Однак договір з агентством, яке привело до другого терміну прем’єрства Маргарет Тетчер, було укладено. Свої плюси партія від цього отримала. Насамперед знижки на всіх телеканалах, передбачені у випадку роботи каналів із рекламним агентством. «Саче енд Саче» придумало бандани і футболки для демонстрантів, відзняло (на відміну від багатьох партій і блоків уже давно) серію роликів, один із яких — «підтримай хвилю». Але. Специфіка нинішніх виборів чітко продемонструвала коаліційному уряду Партії зелених, що реклама і технології — дві великі різниці. В Україні рекламне агентство, навіть таке авторитетне, як «Саче енд Саче», займається «упаковуванням» і подачею товару. Але щоб вигідно упакувати і подати «товар», необхідна чітка постановка задачі й опис товару, із чим не завжди справлялися представники партії, котрі контактують з агентством. З іншого боку, рекламне агентство не могло навчити партію як їй ефективно боротися з брендовими конкурентами. У коло обов’язків рекламістів не входила розробка методик, спрямованих на порятунок електорату, що переметнувся до блоку «Жінки за майбутнє». Та й обличчя членів списку ПЗУ вже не є інкогніто для виборців, як це було 1998 року. З усіма цими новими увідними потрібно було щось робити. Однак технологічного коригування не відбулося. У зв’язку з чим Партія зелених може втратити від двох до трьох відсотків.

Водночас простежується система проведення локальної агітації. «Зелені» чітко знають, у яких регіонах вони сильні, і будують свою передвиборну програму найчастіше на власних реальних заслугах. Одеситам нагадують про те, що ПЗУ профінансувало реставрацію очисних споруд у Лузанівці, у Херсонській області 2001 року за їхньої особистої участі закрито найбільше на території України звалище пестицидів. Селище Мирне, котре із 1969 року потерпало від технічних нечистот, отримало право на життя.

Не обходиться і без адмінресурсу. Однак всерйоз на класичні його прояви, а саме владні ЦУ партія Віталія Кононова не розраховує. Сьогоднішній рейтинг Партії зелених, за дослідженням Центру Разумкова, проведеним 6 лютого, — 6%. Зичимо успіхів.

В публікації використані матеріали наших собкорів та дані, взяті з відкритих джерел.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво