Україна на китайській карті світу - Політика - dt.ua

Україна на китайській карті світу

20 листопада, 2009, 17:28 Роздрукувати Випуск №45, 20 листопада-27 листопада

Нещодавно один респектабельний західний журнал на першу сторінку обкладинки виніс чіпкий заголовок — «Яким китайці бачать світ»...

Нещодавно один респектабельний західний журнал на першу сторінку обкладинки виніс чіпкий заголовок — «Яким китайці бачать світ». Передовицю супроводжував малюнок, який вказував на те, що погляд, кинутий з Пекіна на навколишній світ, охоплює лише США і Латинську Америку, яка цікавить китайців своїми ресурсами. За Америкою на обрії ледь бовваніють береги Європи і Африки, і зовсім не видно тієї частини, в якій розташована Україна, не кажучи вже про неї саму. І все-таки в китайській картині світу Україна є. Навіть можна стверджувати, що вона може зайняти належне їй місце, якщо навчиться правильно себе позиціонувати в цьому мінливому світі, де Азії і Китаю, зокрема, багато хто пророкує лідерство.

Десь між Узбекистаном і Угандою…

Китайська ієрогліфіка напряму впливає на відносини КНР з Україною, і слід сказати, не кращим чином. Річ у тому, що, починаючи з ієрогліфа «у», назва нашої країни в уявленні китайців може асоціюватися як з Узбекистаном, так і з Угандою — країнами, які мають схожий ієрогліф в імені (а в скороченнях, прийнятих у Китаї, навіть три країни можуть писатися однаково). І це ще більше ускладнює плутанину в китайській карті світу: Узбекистан ближче до Китаю, Уганда — далеко в Африці, Україна — незрозуміло де. Цей жарт з ієрогліфами, можливо, так і залишився б розвагою для лінгвістів, якби з ним час від часу не мали халепи вітчизняні дипломати. Наприклад, у китайському МЗС Україну віднесено до департаменту країн Європи та Центральної Азії (при тому, що там є й окремий департамент Європи, який займається відносинами з Євросоюзом) разом з іншими країнами СНД, зокрема Узбекистаном. Щоправда, для Китаю в цій строкатій групі більше значення сьогодні має не належність тієї чи іншої країни до Співдружності, а її участь у Шанхайській організації співробітництва. Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Молдова, Білорусь не входять у ШОС, а тому в китайському уявленні розташовані в якійсь незрозумілій зоні між Азією і Європою, не будучи в їхньому розумінні, по суті, ні тим ні іншим. За звичкою, в Пекіні напевне були б готові визнати цю зону сферою російських інтересів, якби не сучасні реалії відносин зазначених країн із Росією. Насамперед ідеться про Україну — її в Китаї все-таки почали сприймати (хоча й далеко не завжди) чимось окремим і своєрідним. Для цього Києву іноді доводилося йти на нестандартні кроки, які часом ставили відносини з Пекіном на межу розриву. Але зрештою сторони знайшли певну модель, яка дає політикам змогу переконувати одне одного в дружності відносин, крізь пальці дивитися на наявні проблеми й не дуже перейматися тим, як реально зміцнювати зв’язки. Щоправда, одним із недоліків цієї моделі була цілковита відсутність у сторін бажання її змінювати, поліпшувати чи трансформувати.

В останні роки, особливо після помаранчевої революції, можна сказати, що Китай і Україна повернулися одне до одного спиною. У Пекіні дивляться далі на Схід — на Америку, Україна переймається євроінтеграцією і її погляд спрямований на Захід. Дві країни не мають політичних конфліктів і протиріч, оскільки вони, за великим рахунком, ніде у своїх інтересах не конкурують і не перетинаються, а простіше кажучи, одна одній не заважають. Але це не може тривати вічно.

Політики багато чого пустили на самоплив, залишивши неоране поле для діяльності людям метким, які, втім, від нас у Китаї і від них тут діють у своїх особистих інтересах. В Україні ніхто, напевно, і не згадає, коли і як китайські товари заполонили вітчизняний ринок. Цей чинник великою мірою сприяв зростанню добробуту українців, збільшивши їхню купівельну спроможність у сфері ширвжитку, а потім побутової техніки та автомобілів, інших більш технологічних товарів китайського виробництва. У Китаї теж почали впізнавати Україну не завдяки візитам перших осіб та санкціонованих державами акцій (таких було надзвичайно мало), а через особисте спілкування.

Україна cognita?

Нашу країну знають у Китаї по «Динамо» (Київ), Чорнобилю і помаранчевій революції. В останні роки Україна дедалі більше цікавила китайців саме завдяки своїй незрозумілості й відмінності від Росії. Можливо, ви здивуєтеся, але в китайському інформаційному просторі Україна присутня практично щодня. Їй присвячено кілька веб-сайтів китайською, а молоді китайці у своїх блогах тиражують статтю «Вісім причин, через які потрібно їхати навчатися в Україну» та інші їй подібні. «Україна — це європейська країна, де можна вивчити відразу і російську, і англійську, і ще одну рідкісну мову» (мають на увазі українську)», — йдеться в одній з них. За порівняно невелику плату після підготовчих курсів вступ до українського вишу гарантований — для Китаю з величезним конкурсом серед абітурієнтів це розкіш. Студентів дивує «персональний підхід» до навчання. У китайських вишах один викладач читає лекцію для більш як сотні студентів, а в Україні викладачі віддають перевагу діалогам зі студентами, вислуховуючи й оцінюючи їхню думку. Китайці швидко інтегруються в українське суспільство, легко заводять друзів серед українських колег, якщо вдається знайти роботу. Люди обізнані радять обирати Харків і Одесу, тут більше китайців, котрі, втім, не формують закритих для сторонніх чайна-таунів, як у ЄС і США. В Україні немає упередженого ставлення до китайців, як у Росії, тут навчатися дешевше, ніж у Європі і США. Цікаво, що сюди їдуть китайці за другою і навіть третьою вищою, як правило, спеціалізованою освітою. Так, багато хто з них потім рветься в Америку і Європу, але сьогодні дедалі більше історій про те, як у глухих китайських селищах і великих містах про Україну дізнаються саме від студентів, які повернулися додому, і туристів.

Їхні враження не в усьому позитивні. Про це теж пишуть відкрито: «В Україні, на мою думку, люди переважно хороші, крім чиновників, поліцейських, алкоголіків і квартироздавачів», — пише китаєць, студент столичного університету, який прожив у Києві чотири роки. Таких історій можна знайти безліч. Мало хто замислюється в Україні над тим фактом, що китайців, які навчаються тут, не набагато менше, ніж у вишах Росії. Мало хто думав і про те, як ці десятки тисяч (!) молодих і активних жителів Піднебесної (зі знанням російської, а тепер іноді й української мов) можуть бути використані для розвитку двосторонніх зв’язків після закінчення їхнього навчання. В Інтернеті також можна потім знайти їхні резюме на сайтах з пошуку роботи — не всі з них можуть одразу скористатися отриманими тут знаннями.

Повернувшись на батьківщину з України, студенти іноді почуваються вирваними з китайського культурного середовища. Вдихнувши українського повітря свободи, вони відмовляються слухатися своїх батьків (як це заведено в Китаї навіть у зрілому віці), не погоджуються заробляти на життя, виконуючи просту роботу, наприклад торгуючи на базарі, а прагнуть до «європейських», «українських» стандартів життя, які в Китаї вони не завжди можуть собі забезпечити. У великих українських містах вони іноді мали більше того, на що можуть розраховувати в китайській глибинці. Трапляється, доходить до сімейних драм та психологічних зривів від почуття безвиході і непотрібності — ні там, ні тут.

Саме ці люди багато в чому формують «побутове» ставлення до України в Китаї, своєрідну публічну думку. Тут народна дипломатія багато в чому випереджає дипломатію державну. Слід зазначити, що влада КНР уважно стежить за тим, щоб імідж країни, де «перемогла помаранчева революція», не виходив за певні усталені ідеологічні рамки: Україна — дружня Китаю, але загалом політично нестабільна країна з дуже розмитими перспективами на майбутнє. Українська влада за останні роки не зробила нічого, щоб цей імідж змінився, навпаки, в Китаї він став майже стереотипом. Обмін думками та ідеями дуже рідко відбувається на рівні експертів, політиків, оскільки обидві сторони на офіційному рівні, схоже, не готові до активного спілкування як через різницю потенціалів, так і «асиметричність» відносин. Але без активного діалогу нашим країнам не зрозуміти одна одну.

Втім, основу для спілкування вже закладено, щоправда, в дуже вузькій і закритій сфері. В останні місяці в Китаї заговорили про Україну дещо по-іншому. Річ у тому, що Київ у нинішньому кризовому році різко активізував військово-технічне співробітництво з КНР, сприяючи в найважливіших для підвищення обороноздатності Піднебесної сферах. За повідомленнями китайських ЗМІ, Україна погодилася надати Китаю технології виробництва двигунів для літаків, кораблів, крилатих ракет, а також готова сприяти в модернізації військово-транспортної авіації КНР, продає новітні радари, здатні виявляти об’єкти, захищені технологією stealth, і допомагає добудувати авіаносець «Варяг». Поява китайського плавучого аеродрому у світовому океані стане викликом для панівного біля азіатських берегів флоту США, ще однією візитною карткою Китаю — світового лідера. Відомо, що Україна навіть продала Китаю прототип палубного Су-33, який не схотіла продати Росія. На полігоні «Нитка» в Криму були помічені китайські пілоти з першої ескадрильї морських льотчиків, які вже рік освоюють специфіку зльотів і посадок з палуби авіаносця. Тема авіаносця в патріотично налаштованих колах Китаю викликає ажіотаж — подібний до того, який спостерігався навколо запуску першого китайського космонавта. Щоправда, влада намагається передчасно не афішувати інформацію про те, що роботи на авіаносці в Даляні з участю українських фахівців ідуть повним ходом. У всіх пов’язаних із цією тематикою публікаціях китайські експерти, як правило, віддають належне українському ВПК, зокрема, і на найвищому рівні: прем’єр держради КНР Вень Цзябао ще у вересні заявив, що вдячній Україні за надану підтримку в питаннях, які стосуються корінних інтересів Китаю. Україні було б гріх втратити такий момент.

Китай став ближче до вас!

Саме так звучить гасло російськомовного каналу Китайського центрального телебачення, яке розпочало мовлення 11 вересня. Серед більш ніж сотні його співробітників є і громадяни України. Мета телеканалу — посилити розуміння Китаю у світі, надаючи інформацію російською мовою. І хоча Китай у програмах цього телеканалу представлено в дещо картинному, і навіть лубочному, вигляді, все одно очевидно: Пекін хоче, щоб саме таким його бачили у світі. Українці в переважній більшості так і готові сприймати його, адже іншого Китаю вони не знають. Про те, що інформаційна робота в Пекіні планомірно ведеться з прицілом і на Україну, свідчить також створення рік тому української служби Міжнародного радіо Китаю, яке веде мовлення тепер і українською. На жаль, наша країна сьогодні нічого не дає мільярдній нації крім своїх технологій, хоча китайці готові сприймати й українську історію, культуру, науку і, можливо, навіть погляди на світ. (Вони теж мають бути подані у відповідній для китайського споживача упаковці і його мовою.)

Китай перетворюється на велику державу. І якщо цього не хочуть помічати в Києві, зберігаючи свою пасивність, то в Китаю виявляється більше енергії і можливостей втягувати Україну в зону свого впливу, хай поки що економічного та інформаційного. І якщо ще кілька років тому Україна та її керівництво, у принципі, могли йти в Європу не озираючись на Китай, повернувшись до нього спиною, то в найближчі посткризові роки робити це буде дедалі складніше. Не тільки тому, що Європа втратить інтерес до долі України, а й тому, що в Пекіна, зрештою, в тій частині планети, де розміщена Україна, з’являться свої цілком відчутні політичні інтереси, яких Київ уже не зможе просто ігнорувати. Цілком можливо, що як супердержава Китай не повторить помилок СРСР і вражатиме нестандартними кроками, впроваджуючи своє лідерство акуратно, непомітно й неминуче.

Так, у Києві практично не помітили факту надання Китаєм 1 млрд. дол. (!) кредиту сусідній Молдові. Сума втричі перевищує зовнішній борг цієї країни і становить восьму частину ВВП. Крім того, Пекін готовий гарантувати фінансування всіх економічних проектів, обґрунтованих Кишиневом. Із такою підтримкою президент Воронін зміг показати на двері місії МВФ. Але важливіше інше, і це відразу зрозуміли і в Брюсселі, і в Москві (проте не в Києві): Молдова — перша країна, в якій Китай вирішив реально поборотися за геополітичний вплив, дезорієнтувавши самим лише договором із Кишиневом традиційні розклади й уявлення давніх гравців. Не зрозуміло поки що, чи буде реалізований контракт із Китаєм нинішнім проєвропейськи налаштованим урядом Молдови, проте недооцінювати цієї заявки не можна. Як зазначив один із дипломатів, треба нарешті зрозуміти, що для Китаю «близьке зарубіжжя» — це весь світ!

Інший Китай

Зусилля України, спрямовані на просування своїх інтересів в Азії та в Китаї, мізерні, порівняно з тим, що робить Пекін для просування свого впливу в усьому світі. Зважаючи на методи поширення цього впливу, опиратися йому безглуздо й марно. Найважливішим завданням для України сьогодні був би пошук правильної тональності розмови з Китаєм після п’яти років «прохолодної дружби». Під час візитів високого рівня потрібно не так запевняти в дружніх почуттях, як демонструвати Китаю значення і роль України в сучасному світі, в якому Азія буде домінуючим регіоном. Рухаючись у Євросоюз і НАТО (що, безумовно, також є чинником відносин із Пекіном), треба вчитися навіть у розмові з таким гігантом, як Китай, обстоювати власні інтереси і погляди. Не виключено, що в Китаї доведеться наразитися на інерцією в поглядах, нерозуміння, і не все вийде з першого разу. Але, вдаючись до нестандартних підходів, Україна може використати, наприклад, зовсім «нерозроблені» зв’язки на Тайвані. З Тайбеєм у Києва немає офіційного діалогу (це одна з умов відносин із КНР), але при цьому острів відвідують українські делегації, активно розвиваються економічні, культурні, наукові й торгові зв’язки. Ще кілька років тому комп’ютери Мade in Taiwan у нашій країні траплялися набагато частіше, ніж китайські, а товарообіг України з Тайванем і сьогодні становить значну частину обороту з «великим Китаєм». У Тайбеї до України також виявляють особливий інтерес, але тут ініціатива розвитку відносин часто належить українцям, а не китайцям. Відомо, що Тайвань — один із найбільших світових науково-технічних центрів, де розробляються нові технології. Країна активно залучає для цього вчених з усього світу, і Україна тут не виняток. Але при цьому з нашого боку немає осмисленого державного підходу до цього питання. Між Україною і Тайванем не підписано жодного договірно-правового документа щодо співпраці у сфері науки та освіти. Є лише відносини, закріплені договорами між окремими інститутами, університетами й організаціями. Загалом, на сьогодні існує значний нереалізований потенціал гуманітарних відносин між Україною і Тайванем: спільні наукові проекти, обмін викладачами та студентами, проведення конференцій, вивчення мов, переклад художньої літератури, бібліотечне інформування. Перспективними напрямами можуть бути науково-технічні розробки України у сфері матеріалознавства, електрозварювання, надтвердих матеріалів, металофізики, тонких хімічних технологій, лиття. Проблеми, які є у відносинах між Україною і Тайванем, не в останню чергу пов’язані з низьким рівнем знань одне про одного, а найчастіше — і з помилковими уявленнями.

З різних причин як для КНР, так і для Тайваню Радянський Союз був ворогом, що, відповідно, визначало характер інтересу до цієї країни. У 1990 році в приватному Тамканському університеті заснували Інститут дослідження СРСР, але проіснував він недовго. З виникненням нових незалежних держав завдання змінилися, тому що замість одного ворога виникло 15 потенційних партнерів у різних сферах міжнародного співробітництва. У 1992 році Інститут дослідження СРСР було перетворено в Інститут дослідження Росії (2007 року його об’єднали з Інститутом дослідження Європи, в якому виділено два відділи — ЄС і Росії). Для вирішення урядових завдань дослідження розпочали в одному з головних державних університетів Тайваню — в Національному політичному університеті, де було також створено Інститут дослідження Росії і кафедру слов’янських мов та літератури (до 2008 року — кафедра російської мови і літератури). На сьогодні це один із основних центрів не тільки на Тайвані, а й на Далекому Сході та в Південно-Східній Азії, в якому готують високопрофесійних фахівців. Без перебільшення можна сказати, що головна людина, котра сьогодні виступає за розширення вивчення України на Тайвані, — професор Ван Дінші, один із патріархів Інституту дослідження Росії, який очолював його з 2003-го по 2007 рік, а тепер — директор Центру СНД. Під час занять зі студентами він вивчає культуру, географію, економіку та політику України, особливу увагу приділяє аналізу російсько-українських відносин. Завдяки саме його зусиллям уперше на Тайвані було організовано лекції з історії України, історії україно-китайських, україно-російських відносин та з проблем сучасного розвитку України. Ці курси читав у 2007—2009 роках Віктор Кіктенко, старший науковий співробітник Інституту сходознавства ім.?А.Кримського НАН України, який дав тайванським ученим і студентам українську інтерпретацію історії та деяких сучасних проблем, порушивши таким чином монополію російських викладачів, котрі підтримують традицію трактування пострадянського простору як єдиного й неподільного цілого. Перші паростки — магістерські роботи тайванських студентів: «Вивчення президентсько-парламентської республіки у Східній Європі: аналіз конституційної системи Польщі, Росії та України»; «Українська зовнішня політика (1991—2006)»; «Дослідження української зовнішньої політики з 1991 року»; «Порівняння тендерів будівельних робіт Тайваню та України»; «Дослідження зміни влади в Грузії (2003), Україні (2004) і Киргизії (2005)»; «Дослідження помаранчевої революції в Україні»; «Політичний і економічний аналіз фінансової лібералізації в постсоціалістичних країнах: Польща, Естонія, Україна»; «Україно-російські відносини в пострадянський період і формування національної самоідентифікації в Україні»; «Порівняльне дослідження впливу міжнародних відносин на електоральну стратегію: Україна, Південна Корея і Тайвань»; «Російська зовнішня політика стосовно України»; «Я був, є і буду русином»: Галицький русинський національний рух і національна ідентичність у XIX столітті». Кількість українських студентів і аспірантів, котрі навчаються в тайванських університетах, серед пострадянських держав поступається тільки Росії.

Про навчання тайванських студентів в Україні даних немає, але відомо, що це поодинокі випадки. Варто лише зазначити, що один із викладачів Інституту дослідження Росії Хун Мейлань захистила кандидатську дисертацію з економіки в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка і тепер у своїх курсах з економіки країн СНД і Східної Європи, міжнародної економіки, порівняльної економіки та країн із перехідною економікою вивчає зі студентами й Україну.

У 2007 році було підписано договір про співробітництво між Інститутом сходознавства ім.?
А.Кримського НАН України та Інститутом дослідження Росії, першим результатом якого стало рішення видати спеціальний випуск впливового політичного журналу Russian Studies, повністю присвяченого Україні. Авторами цього номера стали багато українських вчених. У своїх статтях вони постаралися представити китайській аудиторії минуле і теперішнє України. Крок виявився дуже успішним, оскільки випуск помітили в тайванських експертних колах. Втім, ця спроба оголила й іншу проблему: з’ясувалося, що фахівців, здатних обговорити з Китаєм великий спектр проблем — політичних економічних тощо — щиро, на рівних, не лестячи, в нас не так багато, точніше — катастрофічно мало.

Що ж стосується майбутнього україно-тайванських відносин, то, за оцінкою професора Ван Діші, вони досить перспективні, оскільки Україна для Тайваню — потенційний ринок і місце для тайванських інвестицій. Тайвань зацікавлений у ресурсах і виробничих потужностях України, а також може запропонувати ефективні методи менеджменту і маркетингу. Але політична нестабільність, корупція, неефективна бюрократія, низька інвестиційна привабливість України, а також відсутність нормальних візових умов для відвідання нашої країни тайванцями шкодять налагодженню двосторонніх відносин.

Ще однією можливістю співробітництва з Китаєм можна назвати активізацію українського бізнесу в Гонконзі, що став світовим економічним і торговим центром та своєрідними ворітьми в Піднебесну. Тут велика економічна свобода і податкові пільги для іноземців, фондова біржа, яка не поступається європейським майданчикам. Російські компанії вже сьогодні вподобали це місто як плацдарм для економічного просування в КНР та налагодження зв’язків як з китайськими, так і з азійськими бізнесменами в усьому світі (втім, головним конкурентом Гонконгу сьогодні, за багатьма параметрами, стає Шанхай). У цих містах видно, як китайський, азійський бізнес, азійські цінності стають універсальним, глобальним явищем, вони надають сучасному розвитку екзотичних рис. Китайська культура як елемент загальносвітової присутня на всіх континентах, трансформуючи національні культури, у тому числі українську (сьогодні навіть національні українські сувеніри виготовляються в Китаї). По закінченні нинішньої економічної кризи азійська економічна присутність у світі ще більше посилиться. Китайські корпорації стають транснаціональними, і навіть в Америці та Європі дедалі більше компаній не можуть вижити без застосування на практиці азійської моделі менеджменту. Велика китайська діаспора, яка має в ряді країн як економічний, так — часто — і політичний вплив, теж не повинна опинитися поза полем уваги України, якщо наша країна хоче бути готовою до викликів грядущого, азійського, століття і посісти гідне місце на китайській мапі нового світу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво