Україна — світу, держава — громадянам - Політика - dt.ua

Україна — світу, держава — громадянам

21 серпня, 2009, 16:21 Роздрукувати Випуск №31, 21 серпня-28 серпня

Суперечка про те, чи справді Україна відбулася як повноцінна держава, — тривала і, швидше за все, безплідна...

Суперечка про те, чи справді Україна відбулася як повноцінна держава, — тривала і, швидше за все, безплідна. Незаперечно одне: українська державна влада вкрай рідко демонструвала свою спроможність. Настирливі розмови про загрозу існування проекту «Україна» виникають практично щороку. Од­нак саме тепер небезпека втратити своє місце на карті світу справді висока. І пов’язано це не так із зовнішніми загрозами, як із внутрішньою гризнею. Мабуть, ніколи раніше Захід не демонстрував такої відвертої байдужості, а Москва не опускалася до такого показного хамства. Але по-справжньому засмучує не те, що з нами спілкуються таким вигадливим чином. Тужно, що нікому дати гідного відкоша огудникам. Серед чинів як ніколи мало готових свою країну захищати. Серед обивателів як ніколи мало здатних своєю країною пишатися.

Поспішати з апокаліптичними висновками не слід. Але слід визна­ти: у своє повноліття країна входить із чималим набором комплексів, травм, маній та фобій. Не дивно: 18 років у республіці все життєво необхідне здійснювалося не зовсім так і зовсім не тими. В 1991-му «верхи» й «низи» були класично далекими одне від одного. Але і ті й інші були настільки ж далекими від реа­лій. Народ вірив, що життя зміниться дуже круто і дуже скоро. Його слуги вірили, що можна буде нічого не змінювати, окрім вивісок. Від­так, одні втратили віру, а інші — час. Одним було ні на кого сподіватися, іншим — було ні на кого спертися. Життя змінювалося, ці зміни по-різному оцінювали влада і її формальне джерело. Але і тим, і іншим перетворення однаковою мірою не подобалися. Винні всі потроху. Одні кра­ли, інші потроху цупили. Одні мов­чали замість того, щоб кричати. Інші кричали замість того, щоб працювати.

Ми щотижня відпускаємо реприманди сановникам. Владі є за що дорікнути. Але такий день — дос­тойний привід і для самокритики. Кожен народ гідний своєї влади, а вла­да — народу. Хто зараз без гріха у країні, в якій продається все — посади, звання, рішення, дозволи, медалі, дипломи, успіх, свобода, переконання, друзі? У країні, в якій усі про це знають і кожен хоча б один раз виступав або в ролі покупця, або в ролі продавця, — кожен заробив своє право на спокутну молитву.

Будьмо щирими з собою. Мало хто з нас керувався словом. Свого часу ми не почали перебудову з себе.

А ще — не пройшли очищення. Ми вибачили борги позичальникам. Ми не спокутували власних гріхів. Ми побоялися взяти належне. Ми поквапилися поділитися успадкованим. Ми взялися за жнива, ще не розпочавши сівби. Ми ввергли себе у гріх споживання, не обтяживши трудом творення. Поводирі, за мовчазної згоди пастви, щорічно «виносили за дужки» незручні питання і гострі проблеми, аж доки вони не перетворилися на вантаж, який невблаганно тягне нас на дно.

За 18 років країна не спромоглися породити ідею, здатну зробити нас зрозумілими й необхідними світові та одне одному. Країна не спромоглася відшукати мету, яка сповна виправдовувала б її існування.

Архіви зберігають купи пропонованих у різний час рецептів віднаходження себе. Від зовні прозаїчного проекту «Шляхи України», який обіцяв нові робочі місця та нові автомобільні магістралі, з’єдну­вав Схід із Заходом, а нас — із Європою. До дуже піднесеної ідеї «Україна соборна», що обіцяла перетворити Україну на християнську Мекку, на четвертий Рим. Без обтяжливої допомоги розстриг і церковних політиканів, доморослих та заїжджих.

Кожен із запропонованих пла­нів страждав на помилки. Але головною помилкою було те, що жоден із них не став точкою опори для країни, яка щойно спиналася на ноги. Ми не створили своєї Силіконової долини, не перетворили Крим на Кріт, а Карпати — на Швейцарію. Ми так і не визначилися з переліком загальнодержавних пріоритетів. Ми не довели до пуття жодної реформи. Не було справи, за яку б ми не бралися. І не було ідеї, якої б ми не споганили.

Україна як держава здійснила не так уже й багато пам’ятного. Першою добровільно відмовилася від ядерної зброї. Подарувала світові прекрасний взірець безкровної революції. Явила дивний приклад екуменізму. З одного боку, де ще можуть співіснувати відразу три православні конфесії? З іншого — вдалося ж при такому скупченні латентних міжцерковних конфліктів уникнути серйозних сутичок.

Переліченого досить, щоб було про що згадати. Але мало, щоб було чим пишатися.

Аби зрозуміти, які ми, куди й навіщо йдемо, чого реально досягли, що безнадійно втратили, де безбожно вчинили, пропонуємо озирнутися назад. Погортати певну подобу сімейного альбому, в якому замість художніх фотографічних відбитків — сухі статистичні звіти. Дані, отримані нами з різних джерел, допоможуть не так простежити історію розвитку, як дослідити істо­рію хвороби. Цифра не емоційна, вона дозволяє тверезо глянути на речі, дає можливість навести в них лад. Інформація до роздумів, викладена на 2-й і 3-й сторінках нашого видання, не пропонує вичерпної відповіді на те, що дала Україна світові за майже два десятиліття і чим держава обдарувала своїх громадян. Але основне, як нам здається, враховано.

Осмислення пройденого особливо багато важить тепер, коли ми входимо у складний етап свого збереження. Тяжкий, але аж ніяк не безнадійний. Бо ми — народ, у якому дивовижним чином поєднуються рідкісне вміння терпіти й унікальна здатність до опору. Ми століттями демонстрували талант прощати помилки вождям і образи ворогам, ми звикли святкувати поразки, ставити пам’ятники поневолювачам і зберігати монументи диктаторам. Що не завадило цій землі плеядами родити лицарів без страху і докору, славних воїнів, знаменитих бунтарів, відчайдушних повстанців, легендарних революціонерів, майстерних підпільників, зразкових партизанів. Це — земля рішучих руйначів непорушних основ. І безстрашних борців за ідеї, які всім іншим здаються примарними.

Ми перетворюємося, коли більше ні на що сподіватися, але все ще є за що боротися.

Україна — світу

Ми зробили світ безпечнішим

Україна добровільно-примусово відмовилася від ядерної зброї. Тактичну ядерну зброю було вивезено з України до Росії вже 1992 року, про що президент країни дізнався з преси. Наступ­ними роками знищенню або конверсії підлягало 220 одиниць стратегічних носіїв, серед яких було 176 розгорнутих міжконтинентальних балістичних ракет. Із них рідкопаливних SS-19 — 130 одиниць, твердопаливних SS-24 — 46 одиниць; загальна кількість ядерних боєголовок — 1240. Останні стратегічні боєприпаси поїхали  до Росії 31 травня 1996 року. (Уран після їх переробки використовувався в паливних збірках для АЕС, що їх уряд України отримував від Росії безплатно, а потім, у часи прем’єрства Павла Лазаренка, продавав нашим атомним електростанціям.)

Україна відмовилася від 44 важких бомбардувальників — Ту-95 МС (25 одиниць) і Ту-160 (19 красенів). Літаки були оснащені ядерними крилатими ракетами повітряного базування великої дальності, кількість яких перевищувала 1 тис. одиниць. Остання шахтно-пускова установка ракет SS-24 була підірвана в жовтні 2001 року.

За оцінками американських експертів, на паритетне стримування загрози Сполученим Шта­там, яка йшла від ядерного арсеналу, дислокованого на території України, Пентагон щороку ви­трачав понад 10 млрд. дол. Тепер Америка спить спокійно. А ось Павлоград — не дуже, бо там досі зберігаються розібрані ракети і високотоксичне пальне.

Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У рамках узятих на себе зобов’язань СБУ та інші правоохоронні органи тільки в період із 2003-го по 2009 рік не допустили переміщення через територію України і вилучили з незаконного обігу:

— 35 промислових контейнерів із джерелами іонізуючого випромінювання на основі радіо­ізотопів цезію-137, стронцію-90, кобальту-60, натрію-22;

— 34 промислових пристрої, що містили ядерний матеріал зі сполуками урану-235 і урану-238, плутонію-238, плутонію-239 і америцію-241, тритію;

— вісім саморобних контейнерів із 3 кг 435 г матеріалів зі сполуками урану-235 і ура­ну-238;

— два саморобних контейнери з джерелами іонізуючого ви­промінювання на основі радіо­ізотопів америцію-241;

— 115 кг хімічної речовини першого класу небезпеки — ртуті.

Україна ставила перед собою мету стати регіональним лідером, ефективним посередником у врегулюванні придністровського, нагірно-карабаського, грузино-абхазького, грузино-південноосетинського, косовського і навіть близькосхідного конфліктів. Не змогла. Тим часом серйозний внесок у міжнародну безпеку зробили українські миротворці. З 1992 р. по 1 липня 2009 р. близько 34 тис. військових ЗСУ взяли участь у міжнародних миротворчих операціях у 18 місіях на території 21 країни Європи, Азії та Африки. Вони захищали мирне населення; доправляли гуманітарні вантажі; розміновували тисячі гектарів мінних полів; навчали поліцейські сили та армії держав, які вчилися мирно жити; відновлювали населені пункти й оперували поранених місцевих жителів. За весь час незалежності в миротворчих місіях загинули 47 війсь­кових.

Але й створили загрози

Кримінал. Від спортивних костюмів — до «білих комірців». На початку 90-х хвиля криміналу накрила Україну й вихлюпнулася за її межі. Укра­їнські «спеціалісти» не лише взяли під контроль митні переходи, а й стояли біля витоків рекетирського руху в Німеччині, Угорщині, Польщі, Чехії, країнах колишньої Югославії. За потурання, а найчастіше — і «дахування» українськими правоохоронцями, через Україну проходить одна з «жирних» наркотичних доріжок. А тим часом «білі комірці», як стільники, створювали схеми з відмивання грошей у банках Європи, Америки та офшорних зон; гралися з ядерними технологіями і матеріалами; продавали зброю всім, хто міг за неї заплатити.

Головною і, по суті, єдиною, здобиччю міжнародних правоохоронців став екс-прем’єр України Павло Лаза­ренко. За даними МВС, станом на 1 серпня 2009 р., у міжнародному розшуку по лінії Інтерполу перебувають 753 громадянина України, котрі скоїли злочини як в Україні, так і за її межами.

Українських піратів і кіберзлочинців вважають серйозною загрозою. Протягом усього свого існування Україна балансує у п’ятірці країн із найвищим рівнем піратства в Європі. Якщо в 90-х частка нелегального ком­п’ютерного забезпечення становила 95%, то 2008 року правовласники і правоохоронці змогли знизити цей показник до 83%. Причому й цієї цифри вдалося домогтися не так із допомогою суворої боротьби з піратами, як масовими закупівлями ліцензійного ПЗ для державних установ. Але високий рівень піратст­ва забезпечив доступ до сучасних ІТ-технологій мільйонам українців.

Україна, поряд із Росією і Китаєм, — визнаний лідер із хакерської активності. Українські хакери неодноразово звинувачувалися в розповсюдженні комп’ютерних вірусів і програм-шпигунів, у створенні бот-мереж і в бот-управлінні ними.

Ми дали світу робочі руки…

Україна забезпечує поповненням армію трудових мігрантів. За даними Держкомстату, у період із 2005-го по 2008 рік
1 млн. 476 тис. жителів нашої країни (що приблизно відповідає населенню Гвінеї-Бісау і більш ніж удвічі перевищує чисельність населення Чорногорії) хоча б один раз вирушали на заробітки на чужину.

Загальна кількість українських трудових мігрантів, за даними з різних джерел, становить від 3 млн. (чисельність населення Ліберії) до 7 млн. (чисельність населення Таджикистану). Визначити точну цифру непросто. За оцінками експертів, легальні заробітчани становлять приблизно 1% від кількості «нелегалів». Чисельність наших співвітчизників, офіційно працевлаштованих «за бугром», із 1998-го по 2006-й зросла з 24397 до 63369. Смішно, правда?

710 тисяч «гастарбайтерів» (приблизна чисельність населення Коморських Островів) обрали тимчасовим притулком Росію. 198 тисяч (утричі більше, ніж живе на Бермудах) зміцнюють економіку Італії.

Не отримавши від батьківщини можливості працювати вдома, «трудові гастролери» сумлінно віддають їй частину заробленого. Будівельники та водії, сільгоспробітники і програмісти, лікарі й сантехніки, льотчики і лісоруби, кухарі та музиканти, доглядальниці й офіціантки, продавщиці і прибиральниці старанно забезпечують роботою Western Union. Деякі регіони Західної України майже повністю живуть за рахунок грошових переказів трудових мігрантів. Відповідно до опублікованих даних Інсти­ту­ту демографії і соціальних досліджень НАН України, тільки Тернопільська область щороку отримує від заробітчан понад 200 мі­льйонів доларів. Переказами і готівкою в Україну інвестують мільярди євро.

Українські моряки і льотчики, які не знайшли собі роботи на батьківщині, масово ходять і літають під іноземними прапорами. Точних цифр немає. Але, за даними профспілки, під прапорами іноземних дер­жав можуть ходити від 60 до 65 тис. українських моряків. У цій сфері українці посідають третє місце після китайців та філіппінців. Відповіс­ти на запитання, скільки льотчиків з українським громадянством виконують ризиковані завдання закордонних наймачів у джунглях, тайзі чи пустелях, не може ніхто, навіть «Укрспецекспорт» і його консультанти. Багато, але точна цифра — невідома.

Тим часом якщо середній вік льотчика першого класу в українській армії 1992 року становив 29 років, то тепер — 37. А середній наліт на льотчика, який становив у Радянській армії 150—180 годин, 2009-го може не досягти і 20.

Торгівля людьми. У рабство і на «панель». За офіційними даними МОМ (Міжнародної організації з міграції) кількість потерпілих від торгівлі людьми, які дістали допомогу від представництва МОМ в Україні у 2000—2009 роках, становила 5647 осіб. Із них 3623 — жінки.
За 2004—2009 роки трудової експлуатації зазнали 1697 осіб, сексуальної — 2632 осіб. 42 українці були змушені займатися жебрацтвом. 116 громадян нашої країни експлуатувалися в різних формах.

Статистика МОМ називає країни, які стали у 2000—2009 роки так званими пунктами призначення доставки «живого товару». Серед основних — Росія (по допомогу до МОМ звернулися 1504 особи), Туреччина (1125), Польща (819), Чехія (308).

Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда-Україна», починаючи з 1997 року по червень включно, подав допомогу 1714 потерпілим особам.

За наданими «ДТ» скупими даними офіційної української статистики, яка стосується цього непростого розділу нашої дійсності, у 2005—2007 роках органами внутрішніх справ було зареєстровано 1150 злочинів, пов’язаних із незаконною торгівлею людьми та іншими договорами стосовно передачі людини. МОМ, посилаючись на надані організації дані МВС, уточнює: за 1998—2009 роки в Україні було офіційно зареєстровано 2450 злочинів. За 418 справами, які дотягли до суду, було винесено вироки.

…І світлі уми

«Нашого цвіту — по всьому світу». У «перехідні» 90-ті роки Україну сколихнули кілька хвиль так званого відпливу мізків. Про масштаби цього явища можна судити, безумовно, лише за орієнтовними даними офіційної статистики. Так, починаючи з 1991 року, за кордон на постійне місце проживання виїхали 675 док­торів наук. Більшість їх залишили країну в 90-ті роки (найбільше — 1994-го і 1996 року). З 2004 року кількість учених, які емігрували, помітно пішла на спад, зокрема 2007 року становила 4 чоловіки, 2008-го — 8. Найбільше докторів наук виїхало до США, Росії, Німеччини, Ізраїлю, Канади.

Тільки з 1996 року на постійне місце проживання за кордон (до США, Росії, Німеччини, Канади, Ізраїлю, Польщі тощо) виїхав 1151 кандидат наук.

За даними президії НАНУ, за останніх 15 років на ПМП за кордон виїхали 600 співробітників наукових установ Національної академії. Серед тих, хто виїхав, — 105 докторів наук і 327 кандидатів наук. Останніми роками кількість наукових співробітників-емігрантів в Україні зменшилася більш ніж удесятеро, порівняно з першою половиною 90-х.

Зіркові вчені виїжджають з України, але ті, котрі залишилися, теж сяють. Назавжди або на певний час виїхало багато відомих, амбіційних учених, котрі не захотіли марнувати свій талант і перспективні напрацювання в сірому животінні убого фінансованих НДІ. Серед них — один зі світових піонерів у сфері біотехнології, академік НАНУ Юрій Глеба, біохімік, академік НАНУ Валерій Лішко, генетик Володи­мир Сидоров, нейрофізіо­лог Олек­сій Верхратський, фізик-теоретик Володимир Міранський, математик Володимир Дрін­фельд, астроном Михайло Міщен­ко та ін. Сьогодні вони працюють у престижних наукових центрах та університетах різних країн, примножуючи славу світової науки.

При цьому роботи вчених, кот­рі залишилися працювати в Ук­раїні, не залишаються непоміче­ними світовою науковою спільно­тою. Визнанням досягнень укра­їнської науки останніх років є при­судження нашим видатним ученим почесних міжнародних премій та нагород. Так, Платона Костюка нагороджено золотою ме­даллю і премією ім. Дж. Гальва­ні за пріоритетні роботи у сфері нейронаук, Віктор Бар’яхтар отримав премію ім. М.Боголюбова Об’єднаного інституту ядерних дос­ліджень у Дубні за видатні до­сягнення в галузі теоретичної фізики. Во­лодимир Дрінфельд, ще працюючи в Україні, був удосто­єний Філд­сівської медалі — це най­вища світова нагорода в мате­матиці. Ярослав Яцків нагороджений Європейською премією ім. Рене Декарта, Ельмар Петров — німецькою премією ім. А.Гум­больдта. Олександр Гузь отримав найвищу нагороду Євро­пейської академії наук — медаль Паскаля. Михайло Згуровсь­кий — медаль М.Ломоносова РАН.

Україна космічна. Україна успадкувала майже третину радянського ракетно-космічного потенціалу. За роки незалежності український космічний комплекс, на жаль, не став державним пріоритетом. І, навіть попри це, сьогодні Україна відома на світовому ринку своєю космічною продукцією: ракетами-носіями «Зеніт», «Циклон» та «Дніпро», космічними апаратами «Січ», апаратурою стикування для Міжнародної космічної станції, системами прицілювання ракет, апаратурою систем керування для космічних комплексів «Союз», «Прогрес», «Протон», а також унікальними об’єктами наземної інфраструктури: радіотелескопом РТ-70, контрольно-коригуючими станціями для глобальних навігаційних супутникових систем, мережею спостереження геофізичних явищ. Україна гучно заявила про себе світові участю в міжнародному проекті «Морський старт».

Загалом за роки незалежності українськими ракетними комплексами здійснено 115 успішних пусків ракет-носіїв із космодромів різних країн.

Українські прилади — на космічних кораблях різних країн. Інститут термоелектрики НАНУ — ровесник нашої країни — широко відомий у світі своїми розробками і високотехнологічними виробами. У співпраці з французькими фахівцями, які виготовляють оптичні системи, розроблено прилади для супутників і космічних кораблів. Такі прилади, які з особливою точністю забезпечують орієнтацію космічних апаратів за зірками, уже працюють на 177 космічних апаратах різних країн. Організову­ється спільна українсько-американська лабораторія на Гавайях для дослідження можливостей перетворення океанського тепла в електрику. Нещодавно українські вчені отримали замовлення на виготовлення термо­електричних кондиціонерів для французьких підводних човнів (фреонові кондиціонери встановлювати під водою небезпечно — у разі порушення герметичності отруйний газ може створити серйозні проблеми для команди). Найбільш перспективний прилад, над яким зараз трудяться чернівецькі фахівці, — стимулятор серця з термоелектричним мікрогенератором, що працює від перепаду температури в тілі пацієнта. Такий прилад не потребує перезарядки — він один раз імплантується хворому і працює доти, доки людина жива і в її тілі бувають перепади температури.

Найбільший у світі кристал. НАН України залишається світовим центром матеріалознавства. Серед останніх досягнень українських учених — розробка поліматричного композиту на основі тугоплавких металів хром-ванадію, створення принципово нового методу отримання інтеркаляційних нанокомпозитів, відкриття механізму вирощування надчистих великих монокристалів алмазу. Найбільший у світі кристал (його маса становить 504 кг) вирощений недавно в НТК «Інститут монокристалів». Штучні кристали широко використовуються в оптичній, електронній та медичній індустрії. У 2008 році харківські учені виростили найбільший у світі монокристал сапфіра вагою 45 кг. Сапфірові скальпелі визнано найкращими. Штучний сапфір використовується як замінник кісткової тканини. Сапфірові імплантанти застосовуються у стоматології, щелепно-лицевій хірургії, ортопедії. Із 210 кісток людського організму цим коштовним каменем можна замінити вже понад півсотні.

Зварювання — «по живому». Інститут електрозварювання ім. Є.Патона здійснив прорив у несподіваному напрямі — спільно з ученими-медиками розроблено нетравматичну високочастотну технологію з’єднання розрізів м’яких живих тканин. Отримано патенти України, Росії, США, країн Євросоюзу, Канади, Австралії. Розроблено й сертифіковано електрозварювальне медичне устаткування. Міністерства охорони здоров’я України і Росії, а також медичні структури США і Євросоюзу видали дозволи на клінічне застосування цього методу в хірургічній практиці.

Фізіологія і кріобіологія. Інститут фізіології ім. О.Бого­мольця НАНУ широко відомий за межами України. Один із головних напрямів сучасної клітинної і молекулярної фізіології — вивчення механізмів внутрішньоклітинної сигналізації в різних типах нервових клітин — очолює академік НАНУ Платон Костюк. Розкриття їх природи має надзвичайно важливе значення для медицини. Академік НАН України Олег Кришталь уперше вивчив роль іонних пуринових рецепторів у роботі центральної нервової системи, виявив два ендогенних поліпептиди, що мають потужну аналгетичну дію. Академік НАНУ Олексій Мойбенко і його колеги на основі дослідження механізмів розвитку патологічних процесів у серцево-судинній системі розробили кардіопротектори — корвітин і флокалін.

Протягом останнього десятиліття інтенсивно розвивається новий напрям у медицині — клітинна і тканинна трансплантація і терапія. В Інституті кріобіології та кріомедицини розроблено методи кріоконсервування ембріональних і плодових тканин, плаценти та її похідних.

До речі, українські лікарі першими на комерційній основі почали застосовувати стовбурові клітини, відкривши в офшорній зоні медичний центр, куди багаті і знамениті пацієнти прагнуть потрапити заради омолодження та оздоровлення. Попри те, що доказів ефективності (і безпеки) методу поки що замало.

Українські ІТ-спеціалісти становлять вагому частину ринку аутсорсингу. За роки незалежності ринок аутсорсингових послуг в ІТ-сфері в Україні з’явився і зріс до показника 250—300 мільйонів доларів на рік. Отже, Україна на цей час контролює близько 10% тримільярдного «аутсорсингового пирога» країн Центральної і Східної Європи. Глобальна економічна криза, що сильно вплинула на українську економіку, аутсорсерам виявилася на руку, адже в умовах зменшення витрат на ІТ-проекти глобальний попит на відносно дешеву і кваліфіковану робочу силу, якою є українські ІТ-спеціалісти, тільки зросте.

Проте приблизно три чверті українських аутсорсингових компаній працюють якщо не в «чорному», то в «сірому» режимі.

Патенти. Жарт про те, що високотехнологічною Японія стала, читаючи радянський журнал «Юный техник», — жарт лише почасти. Даних про кількість патентів, отриманих українськими заявниками за 18 років у закордонних країнах, в органах статистики немає. За інформацією Держдепартаменту інтелектуальної власності України, у закордонних країнах українськими заявниками з 2005-го по 2008 рік включно зареєстровано 2010 охоронних документів на винаходи і корисні моделі. Більшість патентів отримано в Росії. В Європейському патентному відомстві зареєстровано 12 патентів, на США припадає 10, на Китай — 9 і 1 — на Японію. Не густо, але щось.

Made in Ukraine

Експорт. Годувальники і поїльники. За даними офіційної статистики, яка ведеться, починаючи з 1996-го по 2009 рік включно, Україна поставила за кордон:

355 млн. тонн чорних металів (а це 50 тисяч Ейфелевих веж для цінителів прекрасного або 7 млн. танків для любителів постріляти);

100,6 млн. тонн зерна (майже по пуду зерна на кожного жителя Землі);

63,2 млн. тонн добрив (річне споживання Росії і Китаю разом узятих);

148,9 млн. тонн горілки (фактично ми остограмили кожного четвертого землянина й навчили всіх вимовляти Nemiroff, «Хортиця», ну й щоб полірнутися, — «Оболонь»);

31, 9 млн. тонн деревини («Велика українська стіна» завтовшки в метр і заввишки у п’ятиповерхівку по всьому суходільному кордону України).

Попри титанічні зусилля України-експортера, частка нашої країни в усьому імпорті ЄС сьогодні не перевищує 1,5—2%. Шляхом від «совка» до ринку нині вже повнолітня Україна розгубила сотні промислових і сільськогосподарських підприємств, поховала цілі галузі народного господарства, скоротила частку внутрішнього ринку практично в усіх сегментах економіки (крім продовольства) і дістала статус імпортозалежної.

Про виведені за всі роки за кордон олігархічні і чиновницькі гроші ходять легенди. Проте обсяги вивезення, або як це записано в офіційних документах «непродуктивного відтоку капіталу», на одностайну думку опитаних «ДТ» експертів, не піддаються достовірній оцінці. Так, 2007 року, коли РНБОУ востаннє всерйоз зацікавилася цією проблемою, у її аналітичних документах фігурували дві оцінки: на думку «вітчизняних учених», із 1991 по 2007 рік з України виведено 50 млрд. дол.; за підрахунками ОЕСР — 20 млрд. Ясно одне — набуті в Україні тіньові мільярди працювали не на нашу економіку.

Не хлібом єдиним

Українське мистецтво стає частиною європейської традиції. За роки незалежності сучасне українське візуальне мистецтво вийшло на Венеціанський бієнале з самостійними проектами (від 2001 року).

Короткометражний фільм українського режисера Ігоря Стрембицького «Подорожні» став переможцем Каннського кінофестивалю в «короткому метрі» (2005 рік).

Мультиплікаційний фільм «Йшов трамвай №9» режисера Степана Коваля відзначений «сріблом» на Берлінале (2003 рік).

На світовому книжковому ринку з’явилися і стали популярними книжки українських письменників Андрія Куркова, Юрія Андру­ховича, Марини та Сергія Дяченків.

На найкращих світових сценах виступають українські оперні співачки Ольга Микитенко і Вікторія Лук’янець, солісти балету Іван Путров, Денис Матвієн­ко, ставлять спектаклі режисер Андрій Жолдак і хореограф Олексій Ратманський. Безсумнів­но міжнародною є кінозатребуваність актора Богдана Ступки.

Останні роботи режисера Кіри Муратової «Настроювач», «Три в одному» і «Мелодія для шарманки», на думку критиків, — серед картин, які визначають сучасну європейську кіноестетику.

Поп-культура переходить кордони. У сфері популярного мистецтва Україна стала відома світові як батьківщина Вєрки Сердюч­ки, переможниці «Євро­бачення» Руслани і «ВВ», який несе «Украї­ну — світу».

Голлівуду ми підшукали дівчину, гідну Джеймса Бонда (Ольга Куриленко), і створили орків для Саурона (українські розробники брали участь у створенні спецефектів для фільму «Володар перснів»).

Наша гарна природа стала тлом для російських кінодійств, дешеві павільйони кіностудій, які ми так і не придумали, чим зайняти, — майданчиком для створення російських серіалів. А робоча сила (у вигляді вітчизняних артистів) за смішними цінами — ще однією можливістю зекономити.

За роки незалежності Україна стала «донором» культурних цінностей. Серед них як ті, що були передані як реституція — наприклад, колекція Кенігса та архів Баха, так і ті, що потрапили за кордон незаконно — як фрески Бруно Шульца. Тільки за офіційними даними, за 1984—1998 роки з музеїв України було викрадено 100 одиниць зберігання, у 1999—2009 роках — музеї, бібліотеки, архіви, культові споруди і приватні колекції втратили 931 одиницю зберігання. Про масштаби реальних втрат культурної спадщини, вивезеної з країни контрабандою, можна тільки здогадуватися.

Українські комп’ютерні ігри вийшли на світовий ринок. Нині в Україні діє близько 90 ігрових студій, задіяних у понад ста міжнародних проектах. Розробники комп’ютерних ігор за роки незалежності створили також кілька виключно українських продуктів, які стали хітами на світовому ігровому ринку. Це серія ігор «S. T. A. L. K. E. R» (було продано близько двох мільйонів екземплярів тільки першої частини гри «S. T. A. L. K. E. R: Тінь Чорнобиля») і серія стратегій реального часу Cossacks («Козаки»), якими захоплювався світ на початку двотисячних. Тоді продали понад чотири мільйони копій гри.

Небесне і земне

Україна дає світові приклад релігійної толерантності в складних міжконфесійних умовах. За останніми соціологічним даними (2008 р.), 74% українців називають себе віруючими, 49% із них зараховують себе до тієї чи іншої церкви або релігійної організації. В Україні налічується 31257 релігійних общин. Найбільші церкви, історично пов’язані з Україною, — УПЦ (1144 общини), УПЦ КП (4093 общини), УАПЦ (1183 общини), УГКЦ (3566 общин) — перебувають в історично та політично зумовленому протистоянні. Через це Україні прогнозували постійні релігійні конфлікти та війни. Однак після короткого періоду перерозподілу майна, пов’язаного з реабілітацією репресованих у радянський період церков, в Україні панує відносно стабільний релігійний мир.

За роки незалежності нашу країну відвідали лідери світового християнства, котрі здавалися ще недавно взаємовиключними постатями — Папа Римський Іван Павло ІІ, патріарх Московсь­кий Алексій II, Вселенський патріарх Варфоломій. У результаті виникла й набула певної популярності ідея про «особливе призначення» України як місця, де, можливо, буде ліквідований багатовіковий конфлікт усередині християнської церкви.

Швидше, вище і сильніше

Україна довела свою спро­можність як спортивна країна. Досягнення наших гімнастів, стрільців, фехтувальників, плавців — яскравий приклад істинно українських терпіння і завзятості, на жаль, не помножених на належні капіталовкладення. 17 представників республіки здобули олімпійське «золото» у 1992 році на турнірах в Альбер­віллі та Барселоні, виступаючи під прапорами об’єднаної команди СНД. Уперше синьо-жовтий прапор був піднятий у 1994 році на зимових іграх у Ліллехаммері. За наступні 15 років наші атлети завоювали 22 медалі найвищої проби. Відразу десять спортсменів (четверо з них — у команд­них змаганнях) стали олімпійськими чемпіонами на торішньому форумі в Пекіні.

Чемпіони світу серед професіоналів-суперваговиків брати Клички, володар «Золотого м’яча» футболіст Андрій Шевченко, екс-чемпіон світу з шахів за версією ФІДЕ Руслан Пономарьов, дворазова олімпійська чемпіонка з плавання Яна Клочкова, її колега, кількаразовий рекордсмен світу Олег Лісогор, чемпіон світу серед стронгменів Василь Вірастюк, найкращий в світі боксер-аматор Василь Ломаченко останніми роками служили живими візитними картками України. Певними успіхами може похвалитися і вітчизняний футбол. Справжній подвиг торік здійснила українська параолімпійська збірна, яка посіла четверте загальнокомандне місце на Параолімпіаді та завоювала 74 медалі (зокрема 24 золотих).

Ноша спортивної наддержави виявилася Україні не до снаги. Проте репутацію спортивної нації українці, попри все, підтримали. Щоб створити заділ на майбутнє, потрібно відновити систему дитячо-юнацьких шкіл, чому явно не сприяють і державні настрої, і злощасна криза.

18818 українських дітей-сиріт були усиновлені іноземними громадянами в період із 2000-го по липень 2009 року. Саме в цей період у країні були встановлені відносно прозорі правила усиновлення і вивезення дітей за кордон. Протягом чотирьох років із 1996-го по 2000 рік діяв мораторій на таке усиновлення. А от до 1996 року в цьому питанні держава заохочувала повне свавілля. Скільки дітей, із якою метою і ким були вивезені з країни — підрахувати неможливо. Експер­ти сходяться в одному — не менш як 10 тисяч. Хочеться вірити, що більшості вивезених дітей там живеться добре. І з не меншою силою хочеться вірити в те, що поки вони підростуть, ми зможемо створити країну, до якої вони схочуть повернутися.

Держава — громадянам

Демографія

Нас стало менше. За 18 років Україна втратила таку кількість жителів, яка дорівнює чисельності населення Естонії та Хорватії разом узятих. На 1 січня 1992 року нас було 52,1 млн. чол., а до середини 2009-го залишилося 46,0 млн. Причому вирішальним чинником була не міграція, а природний спад. Українці — нація, яка вимирає?

З 1991-го по 2008 рік 13,5 млн. наших співгромадян померли, 8,4 млн. — народилися. Попри певне поліпшення показників останнім часом, зокрема й у першому кварталі нинішнього року, баланс залишається від’ємним.

1990-й був останнім роком, коли народжуваність перевищувала смертність. Того року на одну жінку припадало 1,7 дитини в місті та 2,3 — у селі (середній коефіцієнт по Україні — 1,8). У 2007-му — 1,2 у місті, 1,6 — у селі, 1,3 — у середньому по Україні.

Ми стали старші. Попри масштабні державні виплати останніх років, у 2008 році коефіцієнт народжуваності (11,0 на 1 тис. населення) залишався нижче, ніж навіть у кризовому 1992-му (11,4).

У 1990 році в Україні було 14,5 млн. чол. у віці до 20 років, у 2008-му — 9,7 млн. А кількість осіб у віці 65 і вище за цей період зросла на 1,2 млн.  чол.

Але на цьому світі не затримуємося. За 18 років Україна опинилася позаду Європи всієї. Якщо за даними 1990 року тривалість життя українських чоловіків перевищувала відповідний показник Угорщини (на 0,5 року), Казахстану (на 1,8 року), Латвії (на 1,5 року), Молдови (0,6 року), РФ (1,9 року), Туреччини (1,8 року), Естонії (рік), то за підсумками 2007 року Україна тут виявилася більш благополучною лише порівняно з Казахстаном і РФ. Середньостатистичний чех жив у 2007 році на 11,5 року довше, ніж українець, швейцарець — на 17 років. Та найбільшого прогресу досягли турки: колишнє відставання від України на 1,8 року замінилося випередженням на 8,3 року.

Дещо кращі параметри смертності українських жінок: втрати за 1991—2007 роки — втричі менші, ніж у чоловіків. Проте й жінки в Україні живуть менше за жительок усіх європейських країн, хоча довше, ніж жінки Казахстану, Молдови, РФ і країн СНД загалом. А найбільша  різниця — відповідно 10,5 і 10,4 року — із швейцарками і француженками.

За останніми даними, тривалість життя при народженні становить в Україні 74,3 року для жінок і 62,5 — для чоловіків.

Зате ми експериментуємо зі шлюбом. Одна з небагатьох пози­тивних новин — українці частіше одружуються, ніж розлучаються. У 1991—2008 роках було офіційно зареєстровано 6,4 млн. шлюбів і 3,4 млн. розлучень. Приблизно та сама тенденція зафіксована в першому півріччі нинішнього року — відповідно 120,4 тис. і 68,9 тис. Отже, інститут шлюбу продовжує жити, незважаючи на тенденцію до поширення в суспільстві неформальних сімейних стосунків.

Тенденцію цю, характерну для багатьох європейських країн, зафіксував ще Всеукраїнський перепис 2001 року: близько 7% сімейних пар до офіційного одруження перебували в незареєстрованому шлюбі. Відтоді ситуація якщо і змінювалася, то не на користь штампа в паспорті. Якщо в 1990 році 10,5% дітей в українських містах і 12,6% — у селах були народжені поза шлюбом, то в 2007-му — уже відповідно 20,9 і 22,2%.

І приймаємо більше, ніж проводжаємо. Щоправда, така оптимістична для молодої країни, що розвивається, тенденція намітилася тільки в 2008 році. Коли емігрувало 22,4 тис. громадян (65% у країни СНД), а в’їхало в країну переважно з того самого СНД — 37,3 тис. чоловік. З початку 2009 року в Україну прибуло 16,5 тис. чоловік, вибуло — 9,1 тис.

Що ж до зведеної цифри 2002—2008 рр., яку має Держкомстат, то загальна картина останніх семи років має не настільки райдужний вигляд — із країни виїхало 303,2 тис. чоловік, а в’їхало — 288. 2 тис.

Показово, що коли наприкінці  80-х — початку 90-х українці залишали Батьківщину з етнічних міркувань, то нині це, насамперед, економічне рішення.

Безпека

Силовий блок: на варті кого й чого? Щоб не розкривати недругам України секретів, інформацію про численність силових структур, витягнуту з Білих книг, відповідей на запити редакції, інтерв’ю силовиків та інших джерел, ми наведемо її у вигляді округлених цифр за станом на початок 2009 року. Наші читачі її зрозуміють. І задумаються — є над чим. Отже, на 18-му році незалежності силовий блок Української держави включає: Збройні сили (у т.ч. Головне управління розвідки з особливим статусом), Службу безпеки, Службу зовнішньої розвідки, Державну прикордонну службу, Управління державної охорони, Державну службу спецзв’язку і захисту інформації (колишні війська урядового зв’язку), Державну кримінальну виконавчу службу (в’язниці), МВС (у т.ч. Внутрішні війська), підрозділи МНС, Національного космічного агентства, Міністерства транспорту і зв’язку (Державна спеціальна транспортна служба, колишні залізничні війська), а також Податкову міліцію Державної податкової адміністрації.

За штатним розкладом у всіх силових структурах 755 тисяч чоловік, у наявності, з урахуванням некомплекту, — 683 тисячі.

Що цікаво, в українській армії — 200 тисяч за штатом і 186 тисяч живих багнетів. Тобто менш ніж третина (27%) усіх сил і коштів держави — покликані захищати наш народ від нападу ззовні. А 73% силовиків захищають народ від внутрішніх загроз, але здебільшого вони захищають державу від народу. Вчені-політологи вам скажуть — це очевидна ознака поліцейської держави, на противагу демократичній, хоч би як ми декларували б зворотне в Конституції та законах.

СБУ має у своєму штаті 33 тис. осіб  (29 тис. за фактом), СЗР — 4500 чол. (3500), прикордонники — 46 тис. (34 тис.). Управління держохорони — 2900 чол. (2500), війська урядового зв’язку — 7000 осіб (5700), МВС — 302 тис. (275 тис.), в’язниці охороняють 52 тис. (47 тис.), у МНС — 90 тис. (85 тис.), НКАУ — приблизно 1000 чол., у залізничних військах Мінтрансу — 5000 за штатом (3900 фактично), податкова міліція — 10 тис.

До Дня Незалежності президент щорічно видає указ про присвоєння генеральських звань. Торік він вручив 116 нових (!) генеральських погонів — це більше, ніж загальна (!) кількість генералів у німецькій армії — Бундесвері. У нинішньому році генеральський «зорепад» президент вирішив виконати в два етапи — у серпні, як звичайно, і в листопаді—грудні — до професійних свят силовиків, ближче до виборів. Отже, про генералів. Загальна їхня кількість в Україні — 461 за штатом (446 фактично).

В армії за штатом 164 генерали (фактично 131), і їхній відсоток від загальної кількості відповідає стандартам європейських армій. Складніші справи з неармійськими генералами, чиї зірки — нітрохи не менші розміром, а тулії на кашкетах — набагато суворіші. Наприклад, у малочисленному Управлінні держохорони за штатом 7 генералів (6 фактично), у такій самій малочисленній СЗР — 32 (25), у Внутрішніх військах — 33 (17), у прикордонників — 75 (49), міліції — 64 (82), СБУ — 74 (81), у Податковій міліції 22 (11), у військах урядового зв’язку — 9 (3), МНС — 38 (25), у залізничних військах — два генерали. Рекордсменом можна вважати нашу тюремну адміністрацію — у ній за штатом 23 генеральські посади, (фактично 14), тобто по генералу на в’язницю, при тому, що за часів Союзу РСР на території України за в’язниці відповідав один генерал-майор.

За роки незалежності президенти своїми указами пішли шляхом гігантоманії у встановленні вищих, граничних військових звань для керівників силових структур. Такого, як у нас, не було в Союзі і немає сьогодні ніде, хіба що на далекому і спекотному континенті. Трьома тисячами підлеглих в Управлінні держохорони командує генерал-полковник, чотирма тисячами у Службі зовнішньої розвідки — генерал армії України, прикордонників та Внутрішні війська теж очолюють генерали армії, з великою маршальською зіркою. Нагадаємо, в часи Союзу управління Внутрішніх військ на дві республіки — Україну і Молдавію — очолював генерал-лейтенант, на два щаблі нижчий у званні, ніж сьогодні — на одну Україну. На момент народження країни в нас був один генерал армії — нині покійний Іван Герасимов. За 18 років це і прирівняні до нього звання в мирний час отримали 15 осіб!

Наша міліція нас береже? Можна й так сказати. Якщо покладатися тільки на дані сухої статистики. Так, якщо в 1991 році із 405 516 зареєстрованих злочинів було розкрито 197 615, то 2008-го — із 384 424 фактів порушення закону розкрито 295 918.

Усього за роки української незалежності на території країни було скоєно 9 млн. 451 тис. злочинів (у тому числі 2,2 млн. — особливо тяжких, 341 тис. — грабежів, 13,5 тис. — зґвалтувань). Дві третини з них (6 млн. 360 тис.) — розкрито. У тому числі виявлено і знешкоджено 13, 2 тис. ОЗУ, найбільша кількість яких випала на 1996—1999 рр.

За 18 років незалежності підрозділами МВС заарештовано 690,8 тис. злочинців, які переховувалися від слідства, дізнання й суду. А також знайдено 323,8 тис. безвісти зниклих громадян. За що операм подяка!

Тим часом, якщо наблизитися до реальності, то правоохоронним органам незалежної України так і не вдалося позбутися «совкової» гонки за показниками, що врешті-решт призвело до масштабної прихованої злочинності, а також часто дутої розкриваності. МВС також не впоралося із завданням боротьби з корупцією. І насамперед — у своїх власних лавах. В умовах небезпроблемного становлення української державності цей факт ставить під великий сумнів тезу про те, що наша міліція нас береже. Ось якщо вночі на темній вулиці поруч із вами зупиниться «беркутівський» джип, ви полегшено зітхнете чи облегшитеся в інший спосіб на місці?

На сьогодні у країні зареєстровано 83,1 тис. наркоманів, що майже вчетверо більше, ніж 1991-го, коли на обліку перебувало 25 тис. Наркоманів було б менше, якби держава проводила ефективну соціальну та економічну політику. Але їх було б більше, як­би за роки незалежності Служба без­пеки України разом із іноземними спецслужбами, що спеціалізуються на боротьбі з міжнародним наркобізнесом, який прагне використовувати Україну як транзитну територію і ринок збуту важких наркотиків, не вилучили з незаконного обігу 937 кг героїну, 974 кг кокаїну, 6,3 т гашишу, 250 кг синтетичних наркотиків, понад 118 т маріхуани та макової соломки, 1500 т прекурсорів.

Держава захищає нас від злісно допитливих. За 18 років СБУ викрила і припинила діяльність понад 100 громадян України, яких іноземні спецоргани намагалися залучити або залучили до співпраці. Встановлено 12 наших співвітчизників, котрі скоїли злочини і потрапили під ст.111 Кримінального кодексу України (державна зрада). Вісім із них — уже засуджено. Притягнуто до кримінальної відповідальності трьох іноземних шпигунів. За всю історію СБУ з країни було вислано близько 80 шпигунів-дипломатів. Лише протягом трьох останніх років, шляхом оголошення персоною нон грата, ініціювання дострокового відкликання, припинення або скорочення терміну акредитації, в Україні припинено розвідувально-підривну діяльність 23 іноземних дипломатів-розвідників.

«Білобілетників» стало більше. 1993 рік став першим, коли хлопців, призваних на строкову військову службу, не посилали за межі України. Цього ж року 91 676 юнаків призовного віку отримали військовий квиток із записом «за станом здоров’я не придатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час». Скільки серед них було хворих, а скільки — «закосили», самому Богу відомо. Через 18 років, коли українська армія скоротилася вп’ятеро, а населення — на 6 млн., «білобілетників» виявилося 96 705. На це є дві причини. По-перше, здоров’я: стрибок кількості «білобілетників» зафіксовано у 2004 році — 94 663. Цього року 18 виповнилося тим, хто народився в чорнобильський, 1986-й... По-друге, значний технічний і моральний занепад української армії став загальним місцем. А системи патріотичного виховання в незалежній Україні не створено. Генеральний штаб запропонував Міністерству освіти відвести в середній школі 140 годин на курс «Захист Вітчизни». Надано — 70. За даними МО, середній вік викладачів цього предмету у київських школах — 75 років.

Держава у краплі. З перших днів створення українського Військово-морського флоту на його балансі перебував єдиний підводний човен «Запоріжжя». Для його виходу в море треба було купити акумулятори. На гроші «Укрзалізниці» у 2001 році в Греції акумулятори нарешті придбали. Країна виклала за них 18,6 млн. грн. Ще понад 5,8 млн. грн. було витрачено на необхідні роботи, пов’язані, окрім іншого, з тим, що акумулятори не підійшли за розмірами. На час купівлі вони мали всього лише п’ятирічну заводську гарантію. У 2008 році було заявлено, що для завершення ремонту і розширення акумуляторної ями необхідно від 10 млн. грн. до 2,5 млн. дол. За 18 років підводний човен «Запоріжжя» так і не здійснив жодного занурення.

Може, досить вдавати, що наша держава ефективна? Може, час її робити такою?

Економіка

«Свої до своїх по своє». На 1995 рік загальний обсяг іноземних інвестицій в Україну становив усього 483,5 млн. доларів США. Прямо скажемо, негусто. Для порівняння: приблизно таку суму було виплачено як компенсацію чиказьким студентам, яких знімали прихованою камерою в душі для подальшого розміщення сороміцьких кадрів у всесвітній Мережі.

На 1 липня нинішнього року ця сума зросла у 79 разів і становить уже 3 млрд. 796 мільйонів 570 тисяч з лишком. Це більше. До кризи таку суму на місяць витрачали американці на покупки через Інтернет. Втім, у відносному вимірі не так масштабно: приблизно по 824 бакси на людину.

І найбільш прикре. Хоча інвестиції стікалися в наш край зі 125 країн, майже половину забезпечили три суб’єкти — Кіпр, Німеччина та Голландія. Причому кіпріоти — незаперечні лідери у частині вкладів у нашу економіку (21,2%). Такий жвавий інтерес пояснюється надзвичайно просто — острівна держава є не лише курортним, а й податковим раєм. Тож грошики, які пливли до нас із-під пальм, мали сліди вітчизняного походження. Просто сліди ці давно відмили.

А «справжні» іноземці вкладати в українську економіку значні кошти, як і раніше, не поспішають. Зате приживається іноземний «ширвжиток».

В Україні стабільно зберігався попит на імпортні м’ясо, одяг і техніку. В нас у країні не скрізь прижився звичай проводити по розуму, але всюди свято дотримуються традиції зустрічати по одежині. У можливостях власної легкої промисловості ми завжди сумнівалися, а тому джинси, купальники, куртки, шуби, чоботи та кросівки йшли через «бугор» нескінченним потоком. Тільки за офіційними даними і тільки за період із 1996-го по першу половину 2009 року, в країну було імпортовано на 2,7 млрд. дол. одягу (це трохи більше загального капіталу Віктора Пінчука) і на 1,8 млрд. дол. взуття (такою сумою той-таки «Форбс» оцінює імперію Ріната Ахметова). Звісно, гігантські масштаби контрабанди і заниження митної вартості Держкомстатом не враховано. Ну то й «Форбс» не без гріха... Скільки було завезено за всі роки (до 1996-го точної статистики не вели), можна тільки здогадуватися. Не забудьте, що перепродаж «шмоток» останніми роками був одним із найулюбленіших занять наших громадян і однією з найдохідніших статей «тіньового» імпорту.

Аналогічною є історія з переправленими з різних країв автомобілями, комп’ютерами та мобільними телефонами. Їх теж завозили далеко не завжди легальними каналами і теж у неабияких кількостях. Оскільки вони міцно ввійшли в перелік незмінних атрибутів успішності, нехай навіть показної. От і завезли в країну (тільки за даними Держкомстату і тільки за останні 12 із половиною років):

— 1,3 млн. «тачок» (якби йшлося про Естонію, дісталося б кожному жителеві);

— на 1,5 млрд. дол. «компів» (за таку суму Йосип Вінський хотів продати «Укртелеком»);

— на 0,5 млрд. дол. «трубок» (стільки позаторік інвестувала в українську економіку Росія).

Не забували ми і про м’ясо насущне. Через нестачу свого споживали заморське. За зазначений період у країну поставили 2,3 млн. тонн м’яса, що вистачило б на виготовлення приблизно двох стандартних стейків кожному жителю планети.

Транспорт. Небо — вільне. На дорогах — тиснява. За час незалежності в Україні майже втричі зменшилася кількість літаків і вертольотів (1994 рік — 1168 од., 2008-й — 468 од.). Зате вдвічі збільшилася кількість легкових автомобілів — із 3,6 млн. од. 1991 року до 6,3 млн. у 2008-му.

За цей час в Україні також стало дещо менше електротранспорту: тролейбусів (1991 рік — 7,4 тис. од., 2008-й — 4,3 тис. од.), трамваїв (1991-й — 4,9 тис. од., 2008-й — 2,7 тис. од.), електровозів (1992-й — 1,9 тис. од., 2008-й — 1,8 тис. од.). А от кількість річкових (1991-й — 1,5 тис. од., 2008-й — 2,06 тис.од.) і морських (1997-й — 980 од., 2008-й — 1084 од.) суден зросла.

Вагонів метрополітену стало більше (1991 рік — 789 од., 2008-й — 1030 од.), однак кількість вантажних на залізниці скоротилася з 269,9 тис. од. 1993 року до 131,1 тис. од. 2008-го.

За 18 років було прокладено 73,2 км залізничних колій. З них левова частка — 52,2 км — 2008 року.

За 1992—2008 роки в Україні введено в дію 7,7 тис. км автомобільних доріг загального користування з твердим покриттям. Показово, що за перші п’ять років панічного втікання від «совка» (1991—1995 р.) автодорожники попрацювали з ккд у 5 410 км. За останню ж п’ятирічку активного просування до Європи (2004–2008 рр.) було прокладено аж 603 км автодоріг.

Статистика мостобудування ведеться в нас із 2003 року. У Держкомстаті принаймні. (Мінтранс ні мостів, ні доріг полічити не спромігся.) За цей час здано в експлуатацію 45 автомобільних мостів протяжністю 6,7 км. Серед них найбільші — у Дніпропетровській області через ріку Інгулець (1,5 км) і в Закарпатській області через ріку Латорицю (0,5 км).

Житло. Багато галасу і… нічого. 1991 року Україні дісталася квартирна черга з 2 млн. 728 тис. громадян, котрі не бажають розставатися з перспективою отримати з рук держави житло.

На перший погляд, за ці роки черга скоротилася до 1 млн. 216 тис. осіб. Проте, за даними Держкомстату, за 18 років квартири отримали 926 тисяч українців. Куди при цьому поділися ще майже 600 тисяч черговиків? Гіпотетично частина з них поповнила категорію тих громадян, які швидше за інших пристосувалися до ринкових умов, знайшли високооплачувану роботу (розпочали власний бізнес) і в кредит або за готівку придбали власне житло. Інша частина, вочевидь, поповнила багатомільйонну армію тих. хто змирився з власною і державною неспроможністю в цьому питанні. А третя — померла, не доче­кавшись.

Тож стояти на квартирній черзі в незалежній Україні давно не модно. Підприємства, міністерства і відомства давно склали із себе повноваження щодо виконання даних Союзом обіцянок. При цьому держава не забезпечила чітких механізмів вирішення житлового питання для громадян, які, на щастя, ще одружуються і народжують дітей. Житлова політика в Україні відсутня як така. Ринок і механізми захисту від ситуацій формату «Еліта-центр» не відрегульовані. Цінова політика не збалансована. За бурхливого докризового розвитку сегмента будівництва елітних квартир, доступних мізерному відсотку громадян, соціальне житло і житло для середнього класу в Україні — дефіцит. Державна іпотека не почала працювати, а приватна — зазнала чималої шкоди від економічної кризи. Банки сьогодні практично не кредитують купівлі житла.

На тлі цього демонстративні вручення ключів від нових квартир високими чиновниками напередодні великих державних свят і виборів мають вигляд якоїсь електоральної провокації. Особливо в умовах тривалого зростання кількості злочинів на житловому грунті: починаючи з банального шахрайства, від якого потерпають старики та самотні, і закінчуючи розгорнутою в Україні «братовбивчою війною» за квадратний метр, яка руйнує тисячі сімей.

За роки незалежності українська держава «облагодіяла» своїх громадян і прийдешні покоління борговим тягарем, який на сьогодні перевищує вже чверть трильйона гривень. За підрахунками «ДТ», прямий і гарантований державний борг нині становить майже 270 млрд. грн., або близько 35 млрд. у доларовому еквіваленті. Понад 23 млрд. дол., або дві третини з цієї суми, припадають на зовнішні зобов’язання. Таким чином, за період із 1992 року, коли він становив близько 3 млрд. дол., держборг зріс більш як у 10 разів. І це не рахуючи заборгованості перед вкладниками колишнього Ощадбанку СРСР, яку не те що офіційно визнати держборгом, а й до ладу підрахувати так ніхто і не спромігся. Прикро, що після 10-річного періоду відносної стабільності за останні 10 місяців держборг України зріс удвічі в доларовому й утричі в гривневому еквіваленті.

Свобода совісті та слова

За роки незалежності в Україні були реабілітовані репресовані в СРСР церкви та релігійні організації. Було ухвалено ліберальний закон про свободу совісті, а також низку до­кументів, спрямованих на подолання наслідків тоталітарної політики СРСР щодо церков. Держава передала ре­лі­гій­ним громадам і організаціям 22 437 культових споруд і молитовних приміщень (за станом на 1 січня 2009 р.).

Пряме втручання держави в церковні справи призводило до конфліктів. Підтримка президентом України Л.Кравчуком ідей патріарха Філарета про «незалежну українську церкву» призвела спочатку до розколу в РПЦ, а надалі, при створенні УПЦ КП, — до розколу в УАПЦ.

Мас-медіа істотно додали у вазі. УТ-1, УТ-2 і УТ-3. Ну, ще навчальний, так званий 12-й канал, сигнал якого приймався далеко не в кожному регіоні країни. От і все, чим могло похвалитися телевізійне господарство величезної за європейськими мірками республіки 1992-го. На 2008-й українська TV-імперія включала (за даними Нацради з питань телебачення та радіомовлення) 1566 телерадіоорганізацій. П’ятнадцять вітчизняних каналів мають статус загальнонаціональних.

Схожа історія з друкованими виданнями. 1991-го в Україні (за даними Книжкової палати) випускалася 1891 газета із загальним річним накладом у 3 799 971 тис. примірників. До 2008 року число газет збільшилося до 2647. Зріс і тираж, хоча не настільки істотно, — до 3 966 114 тис. Час запаморочливих радянських накладів залишився в минулому.

За роки незалежності журналістика стала більш масштабною і строкатою. Судити про її якість набагато склад­ніше. Часи потребують інших підхо­дів, але, додавши в динамічності й агресивності, вона стала менш яскравою і чесною. Розвиток свободи слова в Україні призвів до того, що на лотках відчутної свободи стало дещо більше, а виразного слова — відчутно менше. Для дуже багатьох рівняння на Леніна замінилося рівнянням на Франкліна.

Держзамовлення більше не впливає на ідеологію, але, як і раніше, заважає. Фінансова участь держави у галузі мистецтв і літератури дуже зменшилася в період незалежності. Це супроводжувалося також зниженням ідеологічного пресу на творчі спілки. Зменшення держзамовлення в ці­ло­му позитивно позначилося на ста­новленні ринку в деяких напрямах у мистецтві. Для тих же напрямів, які є некомерційними, — класична музика, академічна книжка — відсутність держзамовлення при тому, що держава не прийняла жодних нормативних документів, які б стимулювали меценатство, виявилося згубним.

Держзамовлення в його нинішньому вигляді є постійним об’єктом критики. По-перше, воно заважає нормальній конкуренції на ринку. По-друге, суми надто малі для повного забезпечення проектів (передусім у кінематографії). По-третє, розподіл коштів і розміщення замовлень відбуваються за корупційними схемами.

Книжок стало менше, але більше. За час незалежності кількість книжок (найменувань) поступово збільшувалося — із 5855 у 1991 році до 24040 у 2008-му. Проте зменшилася кількість книжок на душу населення —з 2,62 книги на людину до 1,26 через зниження накладів (136 416 тис. примірників у 1991 році та 58158 тис. примірників у 2008-му). Починаючи з 2004 року, фіксується слабке, але стабільне зростання — від 1,11 до 1,26 книжки на людину, з таким самим стабільним зростанням кількості найменувань і загального накладу.

Це вкладається в загальну картину розвитку українського книжкового ринку. Прийнятий у 1991 році закон, який передбачав звільнення від ПДВ україномовної книжки, був скасований у 1994-му. Оскільки в Росії в цей час у книжковій галузі діяв нульовий податок, конкурувати з нею українська книжка на власному ринку не могла. На 1999 рік кількість книжок, виданих в Україні, знизилася до 0,44 примірника на людину.

Ситуація змінилася у 2004-му, коли почав діяти в повному обсязі закон про державну підтримку книговидання. У результаті в Україні було відзначено різке зростання кількості книжок — із 0,83 примірника на людину в 2003-му до 1,11 у 2004-му.

Кількість бібліотек останніми роками стабілізувалася. У 1991 році їх було 25,3 тис. На 2000 рік їх кількість зменшилася до 20,7 тис. «Пік падіння» випав на 2006 рік — до 19,8 тис. Станом на 2008 рік, в Україні працюють 20,6 тис. бібліотек, у яких зберігається 352,3 млн. примірників книжок.

«Культурний шар» тоншає. У 1992—2008 роках були конфісковані і стали власністю держави 91 296 одиниць культурних цінностей на загальну суму 9 771 601 грн.

У 1992—2009 роках повернулися в Україну як подарунки, а також у порядку реституції понад 400 тис. одиниць зберігання.

Проте в Україні так і не створено зведеної бази даних із втрачених цінностей, на основі якої можна було б проводити системний пошук по всьому світі та заявляти свої права. Ситуація ускладнюється через відсутність енер­гійної підтримки у справі повер­нення культурних цінностей із боку зовнішньополітичного відомства, не­стачу коштів на охорону музеїв і слабкий контроль за музейними фондами й археологічними об’єктами.

ФізНЕкультура

Великому спорту обрубали коріння. Спорт був однією з тих сфер, у яких друга за розміром республіка колишнього СРСР мала чудові стартові можливості. Славні традиції, знамениті династії, тренерські плеяди, апробовані методики — все це давало шанс надовго закріпитися серед спортивних наддержав. Розгалужена мережа товариств, клубів, секцій та гуртків обіцяла стати надійною запорукою майбутніх успіхів.

Проте механізм виробництва призів і рекордів, який здавався надійним, досить швидко зламався. Очевидний дефіцит державної уваги та бюджетного фінансування відчув на собі не тільки дитячий і масовий спорт, а й так званий спорт високих досягнень. У результаті «прудкі» вирушили шукати щастя за кордоном, «сильні» поповнили ряди ре­кетирських бригад, а «спритні» взя­лися опановувати бізнес-ремесло. Тим, хто зберіг відданість батьківщині і справі, було важко конкурувати з представниками країн, у яких спорт входив до переліку державних пріоритетів.

Спочатку наших спортсменів виручала інерція. Останнім часом — мода на спорт в олігархічних колах. Впливові персони не тільки вкладали кошти в окремі команди, а бралися керувати цілими федераціями. Проте масштабне фінансування і професійний менеджмент, як і раніше, залишаються винятком, а не правилом. Державі ще належить повернути молоді інтерес до змагань, відновити практично зруйновану систему дитячо-юнацьких спортивних шкіл і підшукати місця для нових спортивних майданчиків. Замість тих, які поховані під фундаментами велетенських новобудов.

Україна постійно нарощувала випуск горілки та сигарет. Час, коли здоров’я народу заведено було вважати багатством, — у далекому минулому. Сьогодні все навпаки. На тлі зменшення чисельності населення та скорочення тривалості життя особливо ефектний вигляд має невпинне зростання виробництва сигарет і горілки.

Якщо в 1991 році республіканська промисловість випустила 66,6 млрд. одиниць тютюнових виробів і 33,6 млрд. дал алкогольних напоїв, то у 2008-му ці показники зросли вдвічі й становили 129,8 млрд. шт. і 61,7 млрд. дал. Багато про що свідчать ще й такі цифри. На світанку незалежності на кожного жителя країни припадало по 6 літрів «оковитої» та іншого «градусного» пійла, торік — уже 13 літрів. І це, схоже, ще не межа. Бо, за даними Держкомстату, за січень—липень 2009 року, порівняно з аналогічним періодом 2008 року, виробництво горілки та інших міцних спиртних напоїв зросло на 30%. Складається враження, що це — єдина сфера, яка зовсім не схильна до рецесії. Отож у нас із кризою не борються — її заливають.

Це особливо сумно на тлі даних Всесвітньої організації охорони здоров’я, відповідно до яких Україна була однією з небагатьох країн Східної Європи, в яких у період із 1991 по 2003 рік частка міцних спиртних напоїв у загальному споживанні алкоголю не зростала (як це відбувалося, причому значними темпами, наприклад, у Росії, Білорусі, Молдові, Латвії, Угорщині та Чехії), а зменшувалася.

Куримо ми нітрохи не менше, ніж п’ємо. У 1991 році на одну людину припадало 1,3 тис. штук тютюнових виробів, у 2008-му — 2,8 тис.

Про навчання, працю і заслужений відпочинок

Кожному — по вузу? За роки не­­залежності кількість учнів загально­освітніх навчальних закладів, у пе­ре­рахунку на 10 тис. населення, змен­шилася на 18% (із 1302 до 1070), а сту­дентів вищих навчальних закладів, навпаки, збільшилася в 1,9 разу (із 311 до 599). Менше стало загальноосвітніх шкіл: у 1991 році — 21 904, а в 2008-му — 20 969.

При цьому в нас, починаючи з перших років незалежності, різко зросла кількість вузів. Річ у тому, що Міністерство освіти вирішило підвищити статус технікумів і коледжів до вищих навчальних закладів, щоправда, I—II рівнів акредитації. (Невдовзі стало зрозуміло, що це був непродуманий і невиправданий крок.) З’явилося також чимало «скороспечених» приватних вузів. Уже в середині 90-х в Україні налічувалося понад тисячу вузів. (Тоді як на початку ери незалежності в нас було близько півсотні вищих навчальних закладів і ще кілька десятків інститутів відомчого підпорядкування.) Перелом настав у 2004—2005 рр., коли впродовж року кількість вузів зменшилася з 1009 до 966. За даними Міністерства освіти і науки, на початок 2008/2009 навчального року в Україні налічувався 881 вуз, із них 528 — I—II рівнів акредитації та 353 — III—IV рівнів акредитації. Усього в них навчається 2 млн. 760 тис. студентів.

Рік у рік збільшується кількість студентів, зарахованих до вишів на контрактних засадах. Їх питома вага зросла з 48% у 2000/2001 навчальному році до 52% у 2008/2009-му.

На жаль, за роки незалежності фактично зруйновано систему професійно-технічної освіти. (Може, тому й з розбудовою держави не ладиться, що бракує кваліфікованих фахівців?..)

Найбільш вражає картина зі скороченням мережі дошкільних закладів — з 24402 дитсадків (на 1991 рік) до «повноліття» незалежності залишилося 15414. Звісно, це певною мірою є віддзеркаленням демографічної ситуації в країні.

«Потрібні менеджери не старші за 35 років із сорокалітнім досвідом роботи». Держкомстат інформує про глобальне скорочення ринку зайнятості в 1991—1999 рр. — на 5 млн. осіб. Починаючи ж із 2000 року, офіційна статистика фіксує тенденцію збільшення зайнятості українського населення. Так, за останні дев’ять років вона зросла на 4% і 2008 року становила 21 млн. чоловік. Що, втім, не лише кількісно, а й якісно поступається показникові 1991 року, зафіксованому на позначці в 25,4 млн. громадян.

Наплодивши юристів і економістів, незалежна Україна, з одного боку, геть дезорієнтувала ринок праці, оголивши цілі галузі. З другого — перенаситила інші сфери діяльності, без урахування їхніх потреб у фахівцях. А також в умовах цілковитої і беззастережної відсутності визначених пріоритетів в економіці, держава зняла з себе будь-які зобов’язання щодо структурування і планування сфери зайнятості.

При цьому з ринку праці було витиснуто ціле покоління людей, котрі не зуміли вписатися у вікові, ринкові і глибоко укорінені корупційні (насамперед у державній службі) стандарти працевлаштування. Якщо 1996 року офіційно зареєстрованих безробітних в Україні налічувалося 126 тис. осіб, то неофіційне безробіття обчислювалося мільйонами, озброє­ними «кравчучками» і «кучмовозами». 2008-го офіційно зареєстрованих безробітних було вже 642 тисячі. При цьому показник прихованого безробіття становить не менш як 1,4 млн. Про 2009-й — краще не запитувати! За оцінками, під кінець року він становитиме 10%.

Учених менше — академій більше. Попри масовий відтік кадрів із науки і ринкові реалії, в яких вона опинилася, організаційна структура наукової сфери практично не скоротилася з часів колишнього Союзу. Більше того, вона розбухла. Якщо 1991 року в Україні налічувалося 1344 організації, які виконували наукові і науково-технічні роботи, то 2008 року їхня кількість становила 1378. Хоча зрозуміло, що від багатьох із них залишилися тільки вивіски.

Зате тепер нас можна назвати «академічною» країною. Окрім Національної академії наук і Аграрної, із яких Україна стартувала, з’явилося ще кілька державних академій — Академія медичних наук, Академія педагогічних наук, Академія правових наук, Академія мистецтв. Останнім часом до цього переліку додалася ще одна бюджетна наукова структура — Академія екологічних наук. Цікаво, яка на черзі — невже газова?..

Втім, за кількістю громадських академій ми теж «попереду планети всієї». За деякими даними, їх у нас близько трьох десятків — від Академії оригінальних ідей до… Української академії наук.

Перед старістю не всі рівні. Вже далекого 1990-го мінімальна трудова пенсія становила 70 крб. А межею мріянь громадян були 120 крб. або, із надбавкою в 10% за безперервність виробничого стажу, 132 крб. на місяць.

Починаючи зі 135 крб. і вище одержували персональні пенсіонери місцевого, республіканського і союзного значення. Пенсія полковника становила 250, генерала — 350 карбованців, першого секретаря обкому партії — 450, члена Політбюро ЦК КПРС — 600 карбованців. Таким чином, мінімум різнився від максимуму в 8,6 разу.

«Диференціація» пенсійних виплат у незалежній Україні набагато крутіша.

На 1 січня 2009 року мінімальна пенсійна виплата становила 544 грн., середньомісячна трудова пенсія — 874 грн., чорнобильська — 972—1402 грн., «військова» — 1061. Далі — більше: середня пенсія науковця — 1903, держслужбовця — 2719, працівника Нацбанку — 4284, митника — 4431, прокурорського працівника — 5677 грн.

Пенсіонери з числа колишніх працівників Кабміну отримують «на круг» 10 104 грн., народні депутати — 15 443 грн. на місяць.

Розмір найвищої пенсії в Україні — напевно, найстрашніша з державних таємниць. Однак джерела «ДТ» стверджують, що вона становить нині 46 тис. грн. на місяць. Отже, — різниця з мінімальною в 84,6 разу. Те, що одному видають на руки щомісяця, іншим виплачують протягом семи років.

P.S.  Редакція «ДТ» висловлює щиру вдячність за допомогу в підготовці матеріалу Державному комітету статистики України, Службі безпеки України, Міністерст­ву внутрішніх справ, Міністерству оборони, Центру досліджень ар­мії, конверсії та роззброєння, апа­рату Верховної Ради України, Націо­нальній раді з питань теле­ба­чення і радіомовлення, Дер­жавній службі контролю за переміщенням культурних ціннос­тей Міністерства культури України, Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, Міжнародній організації з питань міграції, Міжнародному жіночому правозахисному центру «Ла Страда-Україна». А також особисто — Олександру ОСАУЛЕНКУ, Наталі ВЛАСЕНКО, Еллі ЛІБАНОВІЙ, Георгію КРЮЧКОВУ, Михайлу ПАПІЄВУ, Михайлу ТЕПЛЮКУ.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво