Україна — Росія: людина і держава - Політика - dt.ua

Україна — Росія: людина і держава

6 листопада, 2009, 17:03 Роздрукувати Випуск №43, 6 листопада-13 листопада

Людей, які мислять раціонально, не може не дивувати, що саме питання гуманітарного блоку, а не проблеми економіки чи безпеки визначають тональність і зміст україно-російського діалогу...

Людей, які мислять раціонально, не може не дивувати, що саме питання гуманітарного блоку, а не проблеми економіки чи безпеки визначають тональність і зміст україно-російського діалогу. Очевидно, причина цього полягає в тому, що, будучи тісно пов’язаними, Україна і Росія за роки, які минули після розпаду СРСР, стали дуже різними за своїми суспільно-політичними та ціннісними моделями.

Наприкінці вересня в Москві змінила назву одна популярна шашлична. Абсолютно незначна подія стала приводом до величезного скандалу та однієї з найгостріших за останній час дискусій у російському суспільстві. Річ у тому, що вивіску «Шашлычная «Антисоветская» (розміщена вона саме напроти готелю «Советский») власників кафе примусила змінити префектура Північного округу Москви у відповідь на лист групи ветеранів під головуванням колишнього члена ЦК КПРС Володимира Долгіх. На їхню думку, назва «Антисоветская» ображає почуття радянських ветеранів війни. Правда, їх чомусь не бентежить розміщений неподалік шашличної ресторан «Монархія». Коментуючи ці події, відомий дисидент Олександр Подрабінек в інтернет-колонці написав гнівне звернення до ініціаторів перейменування, заявивши, що для «ветеранів тоталітаризму» батьківщиною є не «Росія, а СРСР». На захист «ветеранів» виступив молодіжний рух «Наши», який почав відкрито вимагати, щоб Подрабінек попросив вибачення або виїхав за кордон.

Для мешканців України вся ця історія напевно видається вкрай дивною. Натомість вона дуже яскраво показує зріз ідеологічних дискусій, які точаться в російському суспільстві. А ще — вона демонструє, що сучасну Росію ми повинні досліджувати і багато в чому відкривати заново. Адже коріння багатьох конфліктів та суперечностей в україно-російських відносинах криється в одному, досі не для всіх очевидному факті: за роки після розпаду СРСР ми, зберігаючи багато спільних інтересів, стали дуже різними і за моделлю суспільного розвитку, і за світоглядом.

Тисячолітня держава

Для російського істеблішменту та суспільства держава є важливою надцінністю, яка формує навколо себе систему інших цінностей та пріоритетів. Варто згадати блискучу розлогу цитату з червневого інтерв’ю недавнього посла Росії в Україні Віктора Черномирдіна: «Це у звичці, в традиції українській — жити стало красиво, чисто. Ви їздите Україною? Всі хатки вибілені, всі паркани зроблені акуратно, дахи відремонтовані.

А поїдь у російську глибинку! Не до садиб нових росіян, а в села... Бачили, які паркани? Подвір’я ніби після бомбардування, вулицею в дощ не проїдеш — зав’язнеш у земляній каші. Так і хочеться спитати: «Ну що, ви не можете зробити паркан, пофарбувати його?» — «Можемо. Але тоді ми вже не Росією будемо». Ось у цьому й різниця! Ми, росіяни, люди соборні, мислимо широко, колективно, по-державному, нам не до парканів, не до вулиць, не до дахів. А українці мислять інакше — про те, як зберегти свою хату, облаштувати свій власний світ. Глибше треба дивитися. Ось у чому суть!».

Розхожою в Москві є думка, що найбільш заповзятий ліберал, входячи за стіни Кремля, нутром відчуває на собі такий тиск століть важкої, трагічної та сповненої величі історії і, навіть не бажаючи того, перетворюється на державника. Зараз у середовищі російської еліти популярна ідея безперервності державотворчого процесу. Її суть зводиться до того, що будь-яка влада, котра зуміла укріпитися в Росії й отримати легітимність в очах своїх громадян, є невід’ємною частиною російської історичної долі і «російського шляху». Такі погляди формують специфічне бачення історії, яке, своєю чергою, часто заходить у конфлікт із українськими оцінками спільного минулого.

У Росії повністю відкинуто концепт «перезаснування держави» в 1991 році. Звичної для нас системи відліку новітньої історії від часу розпаду СРСР в нинішній російській ідейній системі координат немає. Навіть 12 червня — день, коли 1990 року РРФСР однією з перших серед союзних республік затвердила декларацію про державний суверенітет, — уже давно перетворено на День Росії, свято, яке відзначають, але сенсу якого майже ніхто не розуміє. Причому в наших сусідів вважається недоречним говорити не лише про «незалежність Росії» (вважається, що Російська держава не могла вийти зі складу самої себе, а Володимир Путін назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ ст.»), а й про «повалення комуністичного режиму». Наголошуючи на необхідності еволюційного розвитку сучасної політичної системи, російське політичне керівництво уникає згадок про події серпня 1991 року як про «демократичну революцію». Це не означає, що радянську владу виправдовують або хочуть її відновити. Робиться спроба довести, що СРСР занепав під тиском помилок та прорахунків правлячого класу, і сучасна Росія не вирвалася з «тюрми народів», а лише прийшла на заміну системі, котра не витримала тесту історії.

Нині в Москві модно розмірковувати над тим, що царський режим Російської імперії не впорався із завданням модернізації країни, і це завдання розв’язали більшовики та Сталін. Ще раніше модернізаційний стрибок здійснив Петро І, фактично зруйнувавши старе Московське царство і перейменувавши його на Російську імперію, не порушивши при цьому цілісності державотворчого процесу. Сучасна Росія також вирішує завдання нового модернізаційного ривка, з чим був нездатний впоратися пізній СРСР, у якому після Сталіна не відбувалися фундаментальні зміни. Ідея послідовної зміни модернізаційних хвиль і стагнацій у російській історії червоною ниткою проходить в усіх ідеологічних виступах російських керівників та представників еліти. Зараз Росії необхідно перейти від індустріального до постіндустріального укладу, що потребує сильної консолідованої влади і примату інтересів держави. Про це досить чітко заявляє Дмитро Медведєв в нещодавно опублікованій статті «Росіє, вперед!», поряд з окресленням можливих ліберальних змін.

Для російської еліти базовою ідеєю залишається незламність державотворчого процесу і орієнтація на велич Росії як ключову мету цього процесу. При цьому підкреслюється другорядність офіційної назви держави, яку вже тричі змінювали на кожному гребені модернізації (Московське царство — Російська імперія, Російська імперія — Радянський Союз, СРСР — Російська Федерація), не перериваючи при цьому цілісності російського історичного шляху. Інакше кажучи, сьогоднішня російська еліта не тільки не відхрещується від будь-якого етапу минулого своєї країни, — фактично всі вони подаються через позитив.

Історія в боротьбі

В Україні історичний процес не сприймається як цілісний. Навпаки, періоди перебування українських земель у складі Російської імперії та СРСР переважно розглядаються як етапи національного історичного розвитку, що мали негативні наслідки. Такий незбіг поглядів цілком природно призводить до конфліктів та суперечностей між Україною і Росією у питаннях інтерпретацій тих чи інших сторінок «спільної історії». Важливо правильно розуміти глибинну сутність цих дискусій: це не так суперечка колонізаторів і колонізованих, як диспут державників і лібералів. Для одних індустріалізація і великий терор у часи Сталіна існують паралельно. При цьому перше виправдовує друге. Для інших — мільйони людських життів є надмірною й неприйнятою ціною, заплаченою за отримання Радянським Союзом статусу наддержави. Розбіжності в акцентах на шкалі «держава — людина» значно глибші, ніж національні орнаменти цих суперечок. І межа позицій проходить не по лінії державного кордону, а всередині і українського, і російського суспільств. Ми тут не такі несхожі. Розходження — лише у пропорціях прихильників першої і другої цінностей.

Різні ідеологічні бази російського і українського політичних процесів доволі цікаво відбиваються в інтерпретаціях подій Другої світової війни. Якщо в Україні з приводу тих подій ведуться запеклі суперечки різних політичних сил і громадських діячів, у розпорядженні яких є всі можливості відстоювати свою точку зору в ЗМІ, — то в російському інформаційному просторі все переважно зводиться до звинувачень Києва в «героїзації посібників фашизму».

Однак масовий колабораціонізм був у 1941—1945 роках і на російській території. Найвідомішим його уособленням є генерал Андрій Власов. І саме Власова в нинішній Росії, на відміну від початку 90-х років, ніхто не намагається виправдовувати тим, що він об’єднав у рядах Російської визвольної армії «недругів і ображених сталінським тоталітарним режимом». У Москві домінує думка, що боротися з владою своєї країни з-за кордону і з допомогою іноземців — не «опір режимові», а «зрада». Саме тому для російської еліти Іван Мазепа — зрадник, генерал Власов і співробітники редакції радіо «Свобода» часів холодної війни — зрадники, опозиційні бізнесмени і політики, котрі критикують керівництво РФ з Лондона, також зараховані до цієї ж когорти. Прикметно, що підривна робота Леніна, Троцького та інших більшовиків проти царизму до 1917 року теж трактується як участь у змові іноземних ворогів Росії (чого вартий лише показаний двічі на каналі «Россия» фільм «Лев Троцький. Таємниця світової революції»).

Заявлене 30 жовтня нинішнього року у зверненні Дмитра Медведєва жорстке засудження репресій 1930-х років стало важливим сигналом про те, що Кремль не підтримує кампанії реабілітації сталінізму, розгорнутої останніми роками. Однак тих, хто вважає Сталіна «ефективним менеджером» і готовий йому вибачити і «Велику чистку», і насильницьку колективізацію, і інші злочини, в рядах російської політичної еліти залишається ще дуже багато.

Цю лінію державного менеджменту, завдяки відповідній кампанії у ЗМІ, підтримує більшість пересічних росіян. Розвідники-перебіжчики, люди, котрі залишили радянську територію разом із відступаючими німцями, інтелігенти, що втекли з СРСР, — усі ті, кого ледь не героїзували в часи перебудови, тепер або знову піддаються критиці, або забуті. На противагу їм дисидента Олександра Солженіцина, якого примусово вислали з СРСР, шанують як борця з режимом зсередини і російського державника.

Мета і засоби на терезах

Тим часом очевидно, що модальність політичних процесів як у Росії, так і в Україні, їх загальні параметри задані самими громадянами. Якщо українці стало голосують так, що жодна партія не отримує простої більшості місць у Верховній Раді, — то політики просто змушені формувати виконавчу владу на основі хитких коаліцій. Так само патерналістським настроям більшості росіян цілком відповідає такий рівень присутності держави у суспільно-політичних та економічних процесах, який є вищим за будь-які європейські показники. Політична модель — це дзеркало суспільних процесів і економічного укладу, а не навпаки (зокрема варто згадати іригаційну теорію генезису держав, яка стверджує, що авторитарні режими в давні часи виникали в тих країнах, у яких існувала необхідність мобілізації робітників на будівництво іригаційних каналів). Структура українського народного господарства, розосереджена поміж як мінімум п’ятьма великими економічними центрами, позначена, окрім того, історичними, культурно-мовними, ідеологічними розбіжностями у поглядах мешканців різних регіонів, краще за конституцію та європейські поради гарантує функціонування плюралістичного парламентаризму в країні.

Натомість зосередження левової частки грошових потоків у Москві, масштабність військових, терористичних, геополітичних загроз, тліючий конфлікт на Північному Кавказі, розтягнутість території, наявність великої кількості збиткових регіонів — усе це створює в Росії передумови для концентрації влади, обмеження дискусії, розбудови сильної центральної адміністрації, що перерозподіляє матеріальні блага та мобілізовує ресурси для вирішення гострих проблем.

Усвідомлення цих об’єктивних розходжень повинне утримувати і Москву, і Київ від спроб учити одне одного, від намірів нав’язувати сусідові свою модель як єдино правильну. Причому стосується це як політичного ладу, так і інтерпретації минулого. Українці не прагнуть намалювати антиросійську історію. Так само зовсім не голий антиамериканізм лежить в основі впевненості європейців у тому, що будь-які військово-стратегічні розрахунки не можуть виправдати ядерне бомбардування Хіросіми та Нагасакі. Учасники дискусій з історичної тематики — і в Україні, і в Росії — розходяться не в тлумаченні фактів, а в присвоєнні вагових категорій мотивам і наслідкам тих чи інших рішень та дій: для когось важливіша — мета, для когось — засоби її досягнення.

І Росія, і Україна після розпаду СРСР пережили немало політичних криз. Найгостріші з них — у РФ у жовтні 1993-го і в Україні в листопаді-грудні 2004-го — розв’язані по-різному. Гадаю, всі пам’ятають як. Напевно, це можна було б пояснити волею сліпого випадку. Однак усе ж таки вважаю, що розбіжності в методах вирішення конфліктів між полярними політичними силами відбивають глибоко закорінені настанови у свідомості державних еліт двох споріднених народів.

Українці прагнуть жити з росіянами як добрі сусіди в котеджному містечку, де люди дослухаються до порад одне одного, але не повчають і не вказують, у який колір пофарбувати стіни чи з допомогою якого собаки охороняти будинок. Адже, якщо замислитися, ми схожі на дорослих братів, які вже вісімнадцять років як пішли зі спільного дому, щиро люблять один одного, але самостійно ведуть своє господарство, спілкуються — але вирішують усі питання самі. Нам же інколи пропонують знову жити в одній комунальній квартирі, де, до того ж, один із мешканців контролює газовий краник та лічильник на спільній кухні. Я переконаний, що «комунальні часи» канули в Лету разом із Радянським Союзом, а Україна і Росія у своїх відносинах неминуче рухатимуться далі, формуватимуть нові підвалини співпраці та дружби, усвідомлюючи, що ми різні, але у взаємодії можемо бути сильними та успішними в сучасному світі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво