Україна — ЄС: у пошуках втраченого часу

Чи не прийшов час покинути сахарин красивих слів?..
Співаєте Ви прекрасно, але справа ж не в тому, щоб залитися соловейком.

М. Хвильовий

Результати конференції України і ЄС із питань модернізації нашої газотранспортної системи, яка відбулася 23 березня в Брюсселі, і перспектива ухвалення «Стратегії східного партнерства» на саміті Євросоюзу 7 травня, а також негативна реакція Росії на обидві ці події знову пожвавили інтерес до «вічної» теми перспектив відносин України з ЄС. Чи справді намітилися якісь кардинальні зрушення — чи це всього лише черговий сплеск, після якого все звично затихне? Щоб краще зрозуміти, що насправді відбувається, слід насамперед очистити нашу свідомість і практику від звичних стереотипів та засвоїти нарешті уроки історії. Адже той, хто нехтує історією, приречений її повторювати...

Спочатку було слово...

… і слово було «ні». Доречно згадати, що у вирішальний момент, коли Україна була вагітна своєю незалежністю (і вагітність ця проходила дуже непросто), замість того, щоб оточити її турботою й увагою, наші європейські друзі наполегливо радили зробити аборт. Щоб зберегти «радянську сім’ю». Причому США і Європа були в цьому питанні на диво одностайні. Коли після ухвалення Декларації про державний суверенітет перший міністр закордонних справ України А.Зленко після численних відмов усе ж таки домігся зустрічі в держдепартаменті США, його візаві (на рівні «заступника заступника») намагався втовкмачити: найкраще, що може зробити Україна, — це продемонструвати своє лідерство в оновленому СРСР. Восени того ж 1990 року українську делегацію, в буквальному сенсі, не пустили на Нараду з питань безпеки та співробітництва в Європі у Парижі. А від лідерів США, Франції, Великобританії та ФРН, які відвідували наприкінці 1989—1991 рр. Україну, віяло холодом льодовикового періоду.

Чи можна засуджувати західні країни за таку позицію? Легко розмірковувати, виходячи з нинішніх реалій. Але тоді, на початку 90-х, відповідь була далеко не очевидною. Не встигнувши насолодитися плодами перемоги в холодній війні, розслабитися після десятиліть страху й невизначеності і зажити нарешті задля власного задоволення, Захід несподівано опинився перед обличчям одночасної реалізації двох найкошмарніших сценаріїв в історично вибухонебезпечних точках Європи: на Балканах і в Східній Європі. До того ж розпад СРСР, з урахуванням величезного деструктивного потенціалу й ризику потрапляння ракетно-ядерних технологій у треті руки, був значно небезпечнішим, аніж розпад колишньої Югославії. Звідси і підтримка Горбачова, Радянського Союзу. При цьому наші інтереси до уваги не бралися.

Перший і один із найважливіших уроків, які слід було засвоїти ще тоді: з життєво важливих для України питань наші європейські, а в ширшому контексті — і західні друзі можуть діяти без урахування наших національних інтересів. Так само у разі реальної потреби мусимо чинити й ми, йдучи в руслі їхньої логіки прагматизму.

Постає також запитання, чи не запізнюється сьогодні Захід із виробленням політики щодо України, як це було на початку 90-х.

У наступний період нашого становлення (чи, точніше сказати, — виживання) допомога Заходу могла б вирішальним чином вплинути на долю республіки. Зізнаємося, ми дуже на неї розраховували. Як з’ясувалося — марно. Опубліковані нині мемуари чільних європейських політиків дають гранично чітку відповідь на те, яке саме місце посідала Україна в їхніх стратегічних розрахунках. У дуже багатослівних (на 600—800 сторінок) фоліантах, у кращому разі, дві-три згадки про Україну, та й то мимохідь. Трохи докладніше — у спогадах американських друзів, переважно в контексті того, як ми заважали здійсненню їхнього глобального лідерства у питаннях ядерного роззброєння. Зате не один десяток сторінок присвячений тому, як допомогти Б.Єльц­ину і не допустити розвитку подій у Росії за найгіршим для Заходу сценарієм. Звісно, така вичікувальна політика може видатися нам несправедливою, але, поклавши руку на серце, чи можна було очікувати іншого? У перші роки незалежності Україна була більше територією, ніж дер­жавою. Територією зі спірними кордонами і дуже туманними для європейців перспективами.

До того ж на межі виживання (в екзистенційному, а не фізичному, як ми, сенсі) перебував і сам ЄС. Саме на початку 90-х розроблялися і приймалися, без перебільшення, кардинальні рішення про подальше реформування Союзу, запровадження єдиної валюти, розподіл повноважень між органами ЄС і країнами-членами, а також питання розширення на Схід. У цих умовах небажання ЄС брати на себе надмірні ризики й потенційно нездійсненні зобов’язання щодо України було зрозуміле і, за великим рахунком, виправдане. Жодних вагань із цього приводу, і вже, тим більше, «комплексів вини» перед Україною в Європи не спостерігалося. Справедливо це чи ні — інше питання. Головний висновок для нас: сильний, дієздатний ЄС на наших західних кордонах — найважливіший чинник національної безпеки України. Ми можемо бути лише вдячні Євросоюзу за те, що країни Центральної та Східної Європи не пішли шляхом колишньої Югославії і вирішили з нами всі територіальні питання. Без стабілізуючого впливу на них Євросоюзу занадто слабка на той час Україна могла б виявитися в явно програшній ситуації. Отже, не слід занадто перевантажувати стратегічного партнера у складні для нього часи, особливо коли він заодно вирішує і вигідні для тебе питання.

Від партнерства — до сусідства

Внутрішня реформа, розширення на Схід і ситуація в колишній Югославії та Росії — основні проблеми Євросоюзу і в другій половині 90-х. На інші напрями об’єктивно не було ні коштів, ні часу, ні ресурсів. Тому Союз ухвалив стратегічне рішення — реалізовувати відносини з країнами колишнього СРСР у «підтримуючому» режимі, без будь-яких реальних зобов’язань. Офіційно це було оформлено в договорах про партнерство та співробітництво. Ця політика ніколи не перетиналася з політикою розширення на Схід.

У нас же тоді переважали «україноцентристська» точка зору і пострадянський синдром — гіпертрофоване відчуття власної значимості та спроба прирівняти себе до Росії як до рівного за статусом наступника СРСР. З іншого боку, ми все ще перебували в полоні радянської пропаганди: оскільки Захід нібито мріяв розвалити СРСР, то він мав би прийняти у свої обійми пострадянські республіки, котрі вибрали «правильний шлях». Звідси було зроблено хибний висновок: якщо на нас не звертають уваги, то, отже, ми недосить гучно й чітко про себе заявляємо. Відповідно, було вибрано тактику: із приводу і без нього заявляти про свої євроінтеграційні плани й вимагати на них негайної позитивної реакції. У цілому, політика обох сторін у цей період була надміру декларативною. Не маючи вільних ресурсів, ЄС щедро роздавав нам те, чого й сам потребував, — хороші поради. О.Уайльд назвав би це вершиною благородства. Ми, у свою чергу, бомбардували ЄС вимогами включити нас у процес розширення Євросоюзу, намагаючись перестрибнути через два-три етапи і не розмінюючись на дрібниці, такі як демократичні й економічні реформи та конкретні дії (наприклад, адаптація нашого законодавства до європейського).

У цілому, обидві сторони ставили перед собою одну мету — забезпечення політичної й економічної стабільності в Україні, однак способи її досягнення бачили по-різному. Євросоюз небезпідставно розраховував, що основні витрати й зусилля візьме на себе українська сторона, ми ж сподівалися, що Брюссель допоможе нам так само, як країнам Центральної та Східної Європи — кандидатам на вступ у Євросоюз. У результаті — взаємне розчарування. Це заклало основу у розвиток дуже неприємної, але виліковної хвороби — синдрому взаємної втоми.

Важливий висновок, який треба було зробити на цьому етапі наших відносин: форсування процесів, до яких не готова жодна зі сторін, може призвести до прямо протилежних наслідків.

У цьому контексті слід окремо згадати спільне дослідження відділів політаналізу зовнішньополітичних відомств ФРН і Франції, що з’явилося наприкінці 90-х років. Воно, по суті, пропонувало новий переділ Європи між двома великими регіональними центрами: розширеним ЄС і посиленим СНД.

Євросоюз почав реально розглядати українське питання лише під завершення першого етапу розширення ЄС, коли східні кор­дони Польщі стали офіційним кордоном Євросоюзу. Отже, Брюссель реагував передусім не на українські сподівання, а на свої конкретні, дуже приземлені інтереси: як забезпечити стабільність і безпеку на всьому периметрі кордонів ЄС і запобігти нелегальній імміграції. З самого початку питання про майбутнє відносин із новими сусідами чітко й недвозначно відділялося від проблеми членства в ЄС цих країн.

Так, після кількох трансформацій було вироблено політику сусідства ЄС, остаточно ухвалену 2004 року. Це не перший концептуальний документ, що визначав політику ЄС щодо України. Із середини 1990-х було знайдено одну спільну позицію і кілька стратегій, присвячених Україні. Вже сам факт прийняття наступних стратегій свідчить про те, що не спрацювали попередні. Усі вони мали одну ваду: це був, радше, набір побажань, не підкріплений ані політичною волею, ані належними фінансовими ресурсами. Не простежувалась і чітко виражена кінцева мета. Тож стратегією ці документи були, радше, за назвою, ніж по суті. До того ж вони мали односторонній характер: Україна (як і решта сусідів ЄС) брала чітко виражені зобов’язання, виконання яких контролював і оцінював Брюссель. Водночас Київ майже не мав ані можливості, ані прав аналогічним чином впливати на політику ЄС. Такі відносини важко назвати партнерськими. Фактично Євросоюз, усвідомлюючи, що політика розширення на Схід збагатила значними позитивними результатами країни-кандидати, вирішив перенести основні підходи цієї політики на країни-сусіди. Перенести підходи, але не зміст — потужний стимул у вигляді перспективи членства та істотної фінансової допомоги, яка полегшує труднощі перехідного періоду.

Тому не слід дивуватися, що відчутного результату немає.

Від сусідства — до партнерства

Помаранчева революція, що викликала сплеск інтересу та симпатії до України на емоційному рівні, не зачепила кардинальних геополітичних чинників. Якби Україна була завбільшки як Люксембург і мала ВВП, що дозволяв би стати значним нетто-контриб’ютором у бюджет Євросоюзу, ми б давно вже виступали для нього об’єктом ненав’язливого флірту. Однак реальна ситуація така, що вступ України з її нинішніми соціально-економічними проблемами потребував би дотацій на суму десятки мільярдів євро. Ці великі навіть для Євросоюзу кошти можна отримати у два способи — збільшивши податки або перерозподіливши наявні кошти. Зрозуміло, що обидва способи — неприйнятні. І жодна з держав, які на словах так люблять і підтримують Україну, не погодиться нині добровільно відмовитися від своєї частки «європирога». Тому навіть прибалтійські країни і Польща реально готові підтримати нашу заявку взагалі, але не «сьогодні й тепер».

Не можна нехтувати і політичним аспектом. Вступ такої великої країни, як наша, неминуче потребуватиме перегляду дуже болісного, делікатного питання, як баланс сил та інтересів між старими і новими членами, великими і малими країнами ЄС. Це особливо актуально в умовах переходу Євросоюзу від ухвалення рішень на основі консенсусу до простої і кваліфікованої більшості. Будьмо відверті: попри високі заяви про «братерство та рівність» і спільні європейські цінності, принаймні деякі з провідних країн — засновників ЄС дуже болісно реагують на те, що політику Євросоюзу вироблятимуть не лише вони, а й деякі «вискочки» із Центральної та Східної Європи.

Тому зміна влади в Україні у 2005 році жодним чином не могла вплинути на реальні євроінтеграційні перспективи України. З усією очевидністю це було продемонстровано під час переговорів про укладання нової угоди між Україною і Євросоюзом.

Ми вирішили, що механічне завершення терміну дії попередньої угоди вже саме собою відкриває шлях до якісно нового документа, що явив би довгоочікувану європейську перспективу. Як абсолютно серйозно прозвучало на одній із нарад 2007 року: «Якщо не ми, то хто? Якщо не тепер, то коли?» Тоді як мета наших європейських колег були значно більш приземлена і прямо протилежна: поглибити практичне співробітництво, знявши з порядку денного питання членства на невизначений час. Так, щоб юридично до нього не можна було повернутися без їхньої явно вираженої згоди. Наприклад, узагалі не фіксувати термінів дії нової угоди. Обговорення питання європерспективи України (без участі останньої) забрало дуже мало часу і фактично звелося до одного: зробити якийсь натяк, який ні до чого не зобов’язує, чи ні. Але наші німецькі друзі були непохитні: жодних натяків. На тому й погодилися.

Вийшло, що українська сторона загнала сама себе в пастку. Широко анонсувавши позитивний результат уже найближчим часом, вона тим самим дала європейським партнерам можливість нав’язати свою гру. «По­дарувавши» Києву гарну упаковку у вигляді назви — Угода про асоціацію, Європа виставила дуже жорсткі умови щодо реального економічного наповнення, зокрема стосовно зони вільної торгівлі. Виходячи з цинічного розрахунку, що межує з егоїзмом, — мовляв, ви ж хочете встигнути до президентських виборів, тож погоджуйтеся, а ми нікуди не поспішаємо. А щоб устигнути підписати угоду до урочистої фотосесії на саміті в грудні, потрібно завершити всі переговори стосовно тексту вже влітку.

Взявши до уваги вищесказане, ухвалення Стратегії східного партнерства (ССП) ЄС не дасть нам нічого нового й казкового. Сам факт зарахування України до групи пострадянських країн, котрі не мають у досяжному майбутньому жодних перспектив членства, свідчить сам за себе. До того ж цей документ збереже всі вади попередніх. Тому ні про стратегію, ні про масштабні проекти, ні про реальне партнерство мова не йде. Зате якнайдоречнішим є термін «східний». Але не в тому сенсі, який у нього вкладали розробники. За своїм духом, документ дуже співзвучний зі світоглядом видатних філософів стародавнього Сходу. Як і понад 2000 років тому Конфуцій, сучасні політики ЄС наче ставлять собі запитання: «Чи можна бути щедрим, не витрачаючись при цьому?» І доходять такого ж висновку, як великий китайський мислитель, — можна, якщо своєю поведінкою і своїм прикладом ти правильно впливаєш на партнера, уберігаючи його від марно­тратства і непотрібних витрат.

Втім, шанс, що гірку для України пігулку трохи підсолодять збільшенням фінансування ССП, усе ж таки був. Але його без вагань зарубали французи — свої середземноморські сусіди ближчі.

Реалізація цієї стратегії може негативно позначитися на темпах і динаміці нашого співробітництва з ЄС на деяких напрямах. Можна не сумніватися: хоч би скільки говорили про індивідуальні та диференційовані підходи, всі східні партнери по-дружньому ревнуватимуть один одного до Євросоюзу й вимагатимуть до себе однакових умов та уваги. У Брюсселі і столицях країн — членів ЄС невдовзі реально втомляться від їхніх запитань на кшталт «Ви ж надали це Україні, чому відмовляєте нам?» Що тільки додасть пильності та обережності ЄС, наприклад у візовому питанні.

Звісно, є й позитивні моменти. Уже сам факт ухвалення ССП посилить увагу ЄС до пострадянського геополітичного простору. Але в цілому абсолютно незрозуміло: у чому полягає для України реальна «додана вартість» східного партнерства?

Якщо Стратегія східного партнерства не становить собою (поки що, в кожному разі) нічого істотного, то як тоді розцінювати застереження, що прозвучали з Москви?

Звісно, «росіян боятися — у Брюссель не ходити», але треба, як мінімум, розуміти і в міру можливості враховувати інтереси нашого стратегічного партнера. На жаль, наші політики і тут постійно впадають у крайнощі: або віддано погоджуються з усім, що скаже Москва, або цілковито ігнорують Росію.

Сучасні російські керівники продовжують політику Радянсь­кого Союзу, роблячи упор на розвиток двосторонніх відносин із європейськими країнами. Фактич­но, вони не зацікавлені у зміцненні власне Євросоюзу, розглядаючи його як один із центрів світової політики. А отже, і як потенційного конкурента, а в окремих випадках — і суперника Росії на міжнародній арені. На превеликий жаль, найголовнішим із цих «окремих випадків» є весь пострадянський простір, і насамперед — Україна. Причому політика Москви на цьому напрямі характеризується завидною сталістю.

Із граничною чіткістю вона сформульована у затвердженій тодішнім президентом В.Путіним Стратегії розвитку відносин із ЄС із 2000 по 2010 р.: протидія можливим спробам «перешкоджати господарській інтеграції в рамках СНД, у т.ч. через «особливі відносини» з окремими дер­жавами — учасниками СНД на шкоду російським інтересам» (п.6). А сам розвиток партнерст­ва з ЄС «повинен сприяти зміцненню РФ як головної сили при формуванні нової системи міждержавних політичних і економічних відносин на теренах СНД» (п.8).

Небажання європейських партнерів дотримуватися цих стратегічних приписів викликає дедалі більше неприйняття Москви.

Не думаю, що в сучасному глобалізованому світі наші російські партнери зможуть домогтися бажаного результату лише шляхом радикалізації своєї позиції. Значно правильніший і ефективніший шлях — пропонувати цікавіші й вигідніші умови. Демонструвати реальне врахування інтересів колишніх радянських республік. Як це було, наприклад, під час вирішення питання купівлі Росією газу у Туркменистану за новою, вищою ціною.

Стукайте — і вам відчинять?

Якщо на перших етапах незалежності ідеалізм і навіть наївність, властиві зовнішній політиці України (на відміну від політики внутрішньої), зіграли свою позитивну роль, то сьогодні вони — серйозний стримуючий чинник.

Наше суспільство дозріло для серйозної й чесної дискусії, що спирається на факти, а не на туманні перспективи і романтичні сподівання. А факти полягають у тому, що питання членства України в ЄС ніколи не розглядалося і в досяжному майбутньо­му не розглядатиметься у практичній площині, хоч би хто був при владі в Україні. Це жодним чином не означає, що європейський вектор розвитку — тупиковий. Навпаки, він і надалі залишатиметься стратегічним напрямом усієї державної політики України. Тому проєвропейські сили принесуть велику користь собі і країні, якщо змістять акцент у цьому питанні з гарних, але пустопорожніх декларацій на міжнародній арені на конкретні дії у внутрішній політиці держави.

Це, у свою чергу, відкрило б друге дихання нашій дипломатії. Замість безглуздого і часто принизливого вибивання чергових сигналів вона могла б вільніше і більш осмислено реагувати на ініціативи наших європейських друзів. А також не квапитися погоджуватися на явно невигідні для країни умови в обмін на політичні «десерти» із обмеженим (до чергових виборів) терміном реалізації.

Ми повинні не соромлячись ставити перед нашими європейськими партнерами запитання, які нас хвилюють, і домагатися реального урахування наших інтересів. Слід бути реалістами: ми не можемо нав’язувати ЄС свої пріоритети, але ми маємо право й повинні чемно, але рішуче відмовитися від того, що нас не цікавить, і перестати висловлювати захоплення, якого насправді не відчуваємо.

Таким чином, гасло «Європа» залишається при всій його актуальності.

М.Хвильовий