Україна, яку ми втратимо - Політика - dt.ua

Україна, яку ми втратимо

13 листопада, 2009, 18:25 Роздрукувати Випуск №44, 13 листопада-20 листопада

— Бомжиха! — Від убивці чую! Це не вулична свара. Це — заочний діалог двох вітчизняних небожителів...

— —— — Бомжиха!

— Від убивці чую!

Це не вулична свара. Це — заочний діалог двох вітчизняних небожителів. Персон, наділених владою і обтяжених відповідальністю за нашу з вами долю.

У будь-який інший час такий формат спілкування викликав би сміх. Сьогодні породжує страх.

Чи треба казати, що особисті конфлікти між сановниками такого рангу штука дуже небезпечна. А те, що коріння взаємної ворожості двох високопосадовців аж ніяк не політичного характеру, цілком очевидно. Можете розсміятися в обличчя тому, хто візьметься стверджувати, що боротьба за владу є достойним приводом для смертельної ворожнечі. Недоречно розказаний анекдот може розсварити двох політиків набагато серйозніше, ніж обмін убивчим компроматом. Помітили, з якою смиренністю Віктор Андрійович, як ревний християнин, прощає своїх ідеологічних противників? Звернули увагу, з яким мистецтвом Юлія Володимирівна, як істинний бізнесмен, домовляється з учорашніми ворогами? Але одне для одного ці двоє зробили виняток. Отож їхня ворожнеча — це предмет досліджень для психологів, а не політологів.

Наскільки сумні наслідки можуть спричинити чвари між особами, від яких залежить доля людей і майбутнє держави, можна переконатися на прикладі знаменитої сварки більш як сторічної давності.

Восени 1905 року, незадовго до закінчення Російсько-японської війни, на Мукденському вокзалі генерал Олександр Самсонов дав дзвінкого ляпаса генералу Павлу Ренненкампфу. Нестриманість командира козачої дивізії цілком зрозуміла: з’єднання, очолюване Самсоновим, було розгромлене японцями через нерішучість Ренненкампфа, котрий не ризикнув висунути ввірені йому частини на підмогу сибірякам Самсонова. Двох російських генералів міг і повинен був розсудити поєдинок. Але до справи не дійшло після особистого втручання його імператорської величності. Государ Микола дуель рішуче заборонив.

Як згодом з’ясувалося, даремно. Дев’ять років по тому двом воєначальникам знову довелося воювати пліч-о-пліч, цього разу проти німців. У серпні 1914-го біля прусського сільця Танненберг війська Гінденбурга і Людендорфа атакували позиції Самсонова, які мала прикривати армія Ренненкампфа.

Історики стверджують, що одним з авторів операції був німецький полковник Макс Хоффман, який переконував начальство, що в разі атаки на Самсонова Ренненкампф нізащо йому не допоможе. Важлива деталь: Хоффман був військовим аташе при штабі японської армії під час війни 1904—1905 років і тому знав не лише про подробиці фіаско, завданого Самсонову, а й про особливості стосунків двох генералів, а також про злощасну сутичку на вокзалі Мукдена.

Сталося саме так, як передбачав підступний німецький штабіст. У ході кровопролитної чотириденної баталії війська Самсонова були вщент розгромлені. За приблизними підрахунками, майже 30 тис. склали убиті й поранені, 90 тис. потрапили в полон. Сам генерал від кава-
лерії вирішив застрелитися. Ренненкампф на допомогу кривдникові так і не прийшов. Хоча саме цього боялися німецькі полководці. Герой Танненберга Людендорф у своїх спогадах зізнавався: «Клятий привид Ренненкампфа висів на північному сході як загрозлива грозова хмара. Йому достатньо було тільки натиснути, і ми були б розбиті».

Пізніше німці взялися й за другого генерала. Війська Ренненкампфа вигнали зі Східної Пруссії. Втрати росіян вилилися в 60 тисяч. Згодом деякі історики стверджували, що результатом успішного узгодженого наступу двох російських армій міг стати не лише розгром добірних військ кайзера — він міг істотно наблизити перемогу в Першій світовій. Поразка ж наблизила кінець імперії.

Невдовзі після її краху генерал Ренненкампф після жорстоких катувань у ЧК був розстріляний за особистим наказом Антонова-Овсієнка. Імператор пережив свого екс-підданого на чотири місяці.

Такий глибокий екскурс у давню, нашу колишню спільну історію може бути, за моїм скромним розумінням, виправданий. Наші державні мужі, як демонструють події недавніх днів, мають багату уяву. Якби співвіднесли минуле із сьогоденням, подивилися б, до чого призводять непробачені образи і як це можуть використати наші спільні вороги. То й убоялися б.

У протилежному разі боятися доведеться нам. Переддень виборів — час сезонних страхів. Будь-який новий навколополітичний скандал породжує нові побоювання. Ні, річ зовсім не в тому, що вулиці вітчизняних міст і сіл заповнять, розштовхуючи одне одного, мисливці на людей, педофіли, ісламісти-терористи й невідомі штами грипу. Страх є породженням гнилості системи і неспроможності влади, які стають очевидними при кожній новій напасті.

Чого варта держава, яка не спроможна забезпечити себе марлевими пов’язками і розцінює кредити МВФ як головну антикризову програму? Чого варта влада, для якої будь-яка нова проблема виявляється нерозв’язною?

Можна сперечатися про характер епідемії і масштаби її наслідків, але убогість нашої медицини є незаперечною. Можна сумніватися з приводу морального обличчя тих чи інших VIP-персон, але те, що Україна давно перетворилася на справжній рай для педофілів, сумнівів немає. Незаперечно й те, що для правоохоронних органів це не було новиною. Але показова боротьба з ними, за дивним збігом обставин, також має сезонний характер. Борються з ними, як, утім, і з нечистими на руку суддями, місцевими феодалами et cetera, навдивовижу вибірково.

Що дає підстави для вельми сумних висновків. Наші вожді навряд чи здатні навести лад. Вони здатні лише зводити рахунки. А отже, наші страхи не позбавлені підстав. Тому що, мабуть, уперше в новітній історії переважна маса виборців не чекає від нових президентських виборів змін. І не пов’язує з їхніми результатами особливих надій. У 1991-му основним об’єктом очікувань був Кравчук, у 1994-му — Кучма, у 1999-му — Мороз, у 2004-му — Ющенко. Сьогодні ніхто ні від кого нічого не чекає. Навіть про вибір меншого зла не йдеться. Кожен вибиратиме зло, яке більш зрозуміле. Або більш симпатичне.

Найстрашніше, що сталося за останні десять років у цій країні, — повна втрата поваги до влади. Мова не про любов, любити можновладців і все, що з ними пов’язано, ні до чого, а іноді й просто небезпечно. Але втрата поваги рівносильна втраті довіри. А без останнього неможлива жодна реформа. Хоч би хто намагався її провести. Форма правління і прізвище персонажа тут не мають жодного значення. Той, хто дозволяє собі бійки в парламенті, лихословити в присутності преси, хто безкарно збиває пішоходів, убиває людей заради забави, гвалтує дитину, — це і є збірний образ українського політика, що вкоренився в суспільній свідомості. Віднедавна обиватель готовий повірити в будь-який злочин, приписаний будь-якому політикові незалежно від статі, віку, кольору прапора, марки автомобіля і точності поданої декларації. Таким є проміжний результат виснажливої війни на знищення, що не припиняється ні на хвилину. Саме це, а не грип, не ісламський фундаменталізм, не ворожість Кремля, не важке становище Збройних сил є головною загрозою нашій безпеці.

Тому більшість голосів, відданих на цих виборах, швидше за все будуть не вдячністю за зроблене (як повинно бути), не авансом на майбутнє (як було досі), а послугою стомлених.

Але в цьому є своя, неочевидна, на перший погляд, користь. Відсутність надій обіцяє відсутність розчарувань. У поки ще здорової частини населення, у тих, хто не втік, не впав у відчай, не перекувався і не розчинився, з’явиться шанс навчитися жити окремо від держави і всупереч владі. Це могло статися і п’ять років тому, але занадто гарним був у своїй урочистості Майдан, щоб не повірити востаннє. І в який уже раз дати себе ошукати. Дати себе захопити пустопорожніми балачками про передчасний розпад команди. Якої ніколи не було. Політичні мандрівки завсідників майданної сцени, їхні нескінченні ретиради — свідчення того. Штангіст, шахіст, гімнаст і боксер не зможуть грати в поло за правилами керлінгу. Але ми дали втопити себе в ілюзіях.

Яких нині не може бути за визначенням. Бо кожен знає, чого чекати від Тимошенко, а чого від Януковича. Хоча самі політики активно переконують нас у протилежному. Це ще один хворобливий страх, привнесений передвиборною лихоманкою.

Слухати клевретів двох кандидатів-фаворитів цікаво. Наперсники вождів страхають журналістів одними й тими ж історіями. Конфіденти роблять страшні очі: от прийде до влади Тимошенко (Янукович), буде вам інформаційне поле з макове зернятко. Буде вам і білка, буде й диктофон. Цікаво, що і ті, й інші вподобали одну й ту саму страшилку: «Якщо переможе Яник (Юля) — заллє країну бетоном». В обох таборах обіцяють, що першим під розлив потрапить свобода слова.

Не впевнений. У нинішньому вигляді вона безпечна для бонз. Тим більше що вони прищеплені від безлічі штамів компромату. Ніхто не заперечує, що без істинної свободи слова демократія в країні неможлива. А от про те, що є свобода слова, можна й посперечатися. Приміром, Ющенко цілком серйозно вважає, що свобода слова з’явилася тільки після помаранчевої революції і з його особистого відома.

Воістину, скільки людей — стільки помилок. Для одних свобода слова — право несамовито і безборонно таврувати собі подібних. Для інших — можливість безсоромно і безкарно влазити в чуже життя. Треті (і таких чимало) переконані, що дане словосполучення — тільки назва ток-шоу і нічого більше.

Можливо, автор цих рядків продовжує перебувати в полоні власних помилок, але ваш покірний слуга завжди намагався розрізняти словоблуддя, славослів’я і свободослів’я. Ну існує ж різниця між інтелектуалом і ерудитом. Останній — тільки дбайливий носій безлічі знань, а перший здатен переплавляти накопичене в ідеї. Тому ерудити завжди в ціні, а інтелектуали, як правило, тільки в пошані. Та й то в демократичних країнах. У тоталітарних вони — у в’язниці.

Але повернімося до нашої свободи. Як на мене, від неї ніхто не вимагає підвищених тонів. Для її торжества іноді не потрібно й зайвих слів. Проілюструю прикладом. Сорок років тому, в січні 1969-го, на московській площі Маяковського з’явилися дві студентки з плакатом, на якому було написано всього два слова — «Свободу Чехословаччині!». Панянки мовчки простояли хвилин 15 поруч із пам’ятником поетові, зібравши навколо себе невеличку юрбу цікавих і співчуваючих. Жоден із них також не промовив ані слова. Зрештою, дівиць передбачувано доправили куди слід, інші оперативно розійшлися самі. Підкреслюю: за розповідями очевидців, протягом усієї швидкоплинної акції жодна жива душа не зронила ані звука. Для СРСР 1960-х такий флешмоб був недосяжною вершиною істинної свободи слова. Попри обурливе мовчання акціантів.

Не зрозуміли? Авжеж. На жаль, утилітарний, я навіть сказав би, побутовий підхід до одного з головних завоювань демократії став нормою. Він спостерігається у критичної маси дописувачів і мовців, а також у такої ж кількості читачів і слухачів. Будьмо чесні перед собою: на цьому ринку мінімум пропозиції і ще менше попиту.

Журналісти волають — влада мовчить? Ця теза все ще справедлива, але в 2009-му вона не така актуальна, як у 2008-му. А в 2008-му вона втратила свою гостроту порівняно з 2007-м. І так далі за текстом і за календарем. Не згодні? Ваше право.

ІМХО, як полюбляють висловлюватися юзери, після помаранчевої революції стало більше формальної свободи, але менше реального слова — і переконуюся в цьому щоразу. Журналісти, котрі розкривають гостру проблему за велінням серця, а не заради гаманця чи начальства, стали раритетами. Зовсім скоро стануть ізгоями. Неминуче.

Але зміна влади тут зовсім ні до чого. Свобода слова не є ні матеріальною цінністю, ні юридичною категорією. Її не можна подарувати, і призначити її не вийде. Майдан був результатом свободи слова, а не навпаки. Оскільки вона починалася в головах, а не в газетах, народжувалася в серцях, а не в сюжетах. Вона виникала від потреби сказати. Настрій журналістських мас передмайданної пори можна описати фразою з популярної реклами — «багато хто страждає мовчки». Так-от, ключовим у цьому реченні є слово «страждає».

Боялися і соромилися свого остраху. Мучилися від потреби висловитися. І реалізовували її по-різному. Те, що пекло, все одно знаходило свій вихід: про наболіле писали під псевдонімами, писали в стіл, писали на інтернет-форуми, писали СМС і електронні листи, писали листівки, зрештою, писали на парканах.

Майдан був потім. Спочатку було слово. І це слово повільно й неминуче розсувало вузькі рамки відпущеної згори свободи.

Зараз, схоже, не страждають і не мучаться. Безкарність критики сприймається як корисна опція, але свобода слова не сприймається як усвідомлена необхідність. Зараз не пишуть, а працюють. Підтримати розділену ідею здатні. Але тільки за гроші. Не всі, не завжди, але частіше, ніж раніше. Раби, котрі перемогли панів, добровільно повернулися за ґрати, але в більш комфортні камери. У деяких випадках це виглядає саме так.

Дорікаю? Господь із вами. Тужу. У наш час, коли можна купити кохання, радість, справедливість, позбавлена комерційного компонента туга виявилася найчеснішим почуттям.

Звинувачувати нікого не варто, просто час такий. А час — він справді добрий лікар, але в цього ескулапа вузька спеціалізація — патологоанатом. Він усе вивчить і все пояснить. Але тільки після розтину.

Свобода слова народжується від потреби сказати. Коли сказати нічого, то нічого й боятися втратити таку свободу. І гіпотетичне закручування гайок можна розглядати як благо. Як можливість знову відчути потребу у свободі. Як шанс знову завоювати право на володіння нею. Як привід берегти завойоване.

Таку свободу, не страшно втратити, віруючи в те, що на її попелищі народиться нова. Святе місце порожнім не буває.

Тому на зміну фантому вітчизняної еліти має прийти еліта повноцінна, вихована оддалік Печерських пагорбів. Позаяк владу в її нинішньому стані не переробиш. З усіх можливих способів існування правлячого класу наша держава обрала найгірший. Це не каста, не орден, не клуб, не військовий підрозділ і навіть не мафія. Це — секта. З безліччю характерних вад, найстрашніші з яких — святенництво, подвійна мораль. Цей гріх можновладців небезпечніший від жадібності, дурості, відсталості, безідейності, непрофесіоналізму і навіть цинізму. Тому що така влада завжди ставитиме особисте над суспільним. Перетворюватиме особисту образу на прапор для загальнонаціональної боротьби. Завжди заражатиме населення ілюзіями і сіятиме страх.

А тому така держава завжди буде вразливою. І таку державу втратити не страшно. Якщо ми хочемо зберегти дану нам Богом країну.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво