Удушення прем’єра - Політика - dt.ua

Удушення прем’єра

4 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №4, 4 лютого-11 лютого

Таємниця трагічної загибелі прем’єр-міністра Грузії Зураба Жванії залишиться нерозгаданою, наві...

Таємниця трагічної загибелі прем’єр-міністра Грузії Зураба Жванії залишиться нерозгаданою, навіть якщо слідство пройде бездоганно і буде з повною визначенністю доведено, що смерть глави уряду та його друга настала у зв’язку з отруєнням чадним газом від неякісного й несумлінно встановленого обігрівача. Нерозгаданою — тому що завжди залишиться достатня кількість людей, не схильних вірити в офіційні пояснення причин. Тому що Жванія помер наступного дня після терористичного акта в Горі, сприйнятого багатьма в Грузії як передвістя можливої дестабілізації ситуації і доказ неефективності сформованих уже під час правління Михайла Саакашвілі силових структур. Тому що останні місяці прем’єр і його найближче оточення перебували в стані гострого конфлікту з найближчим соратником Саакашвілі — міністром оборони Іраклієм Окруашвілі, котрий звинувачував Жванію і ряд членів його команди в корумпованості. Нагадаю, що коли Окруашвілі звинуватив у розкраданні армії свого попередника на посту міністра оборони, а зараз державного міністра Георгія Барамідзе, самому президенту довелося переривати свою відпустку в Карпатах і спішно повертатися на батьківщину — мирити членів уряду і виступати з черговими гучними заявами про те, що міністри «бешкетують». При цьому не вгавали чутки про те, що саме Окруашвілі стане можливим наступником Жванії, дні якого на чолі уряду полічено. Та й у самих обставинах загибелі глави грузинського уряду залишається чимало неясного, такого, що змусить не вірити в офіційні версії.

Чому прем’єр-міністр вночі їде до молодого дрібного чиновника, котрий лише днями отримав нове призначення, грати в нарди? Чому охорона більше турбувалася про те, як би не потривожити прем’єра, аніж про долю Жванії, котрий не відповідав на дзвінки мобільного телефону, і наважилася на вторгнення в квартиру лише на світанку? Мабуть, відповідей на всі ці запитання ми не отримаємо — а якщо й отримаємо, їх буде викладено не на сторінках справи про смерть Зураба Віссаріоновича Жванії, а на шпальтах бульварних газет, до думки яких не хочеться звертатися. Зрештою, найголовніше — зникнення глави грузинського уряду з політичної сцени. І наслідки цього зникнення.

Тільки далекому від грузинських реалій спостерігачу переможці «революції троянд» можуть здаватися згуртованою командою однодумців — мабуть, у віддаленні від Києва такою ж згуртованою командою виглядають Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко й Олександр Мороз. З грузинською опозицією ще складніше: весь основний період протистояння Едуарду Шеварднадзе головними постатями цього протистояння були саме Зураб Жванія і Ніно Бурджанадзе. Саакашвілі, перейшовши в опозицію до Шеварднадзе, був одним із лідерів сформованої Жванією та Бурджанадзе партії — поки не розсварився з ними і створив власну організацію відверто популістського штибу. Як і будь-яка популістська організація, партія Саакашвілі стрімко набирала очки — і на історичні парламентські вибори, які завершилися «революцією троянд», опозиціонери пішли різними колонами. Об’єднала їх саме ця революція: на повторні парламентські вибори партії Бурджанадзе, Жванії та Саакашвілі пішли вже єдиним блоком. Разом сформували парламент, уряд, підтримали кандидатуру Саакашвілі на президентських виборах. Однак команди все ж залишалися різними. Команда, ідеологом і мотором якої був Жванія, а символом — Бурджанадзе (притому, що й між цими політиками та їхніми ближніми колами траплялися розбіжності та непорозуміння), — це все ж команда якщо не професіоналів, то принаймні політиків із певним досвідом, які звикли якщо не прораховувати наслідки своїх дій, то принаймні ними цікавитися. При цьому і Жванія, і Бурджанадзе, за всієї їхньої очевидної орієнтованості на Захід, зберігали певні зв’язки в російських політичних і підприємницьких колах — навряд чи зайві, коли врахувати вплив Росії на відірвані автономії Грузії. Варто згадати, що початок опозиційної діяльності Жванії та Бурджанадзе проти Шеварднадзе було покладено саме за російської підтримки і він сприймався як організований Москвою: «західним» вектор опозиції став саме через неприйняття Москвою постаті Саакашвілі. Це неприйняття, можливо, сформувалося ще й через відсутність хоч би яких серйозних контактів із командою майбутнього президента. Але команда Саакашвілі за визначенням не могла мати ніяких зв’язків у московських кабінетах — бо це нова команда, геть позбавлена політичного досвіду. Команда, успіх якої базується на безоглядному популізмі. Безоглядному — тобто не пов’язаному з прорахунком наслідків своїх дій, зате замішаному на дещо навіть дитячій вірі у свою безкарність. Під безкарністю маю на увазі не страх кримінального переслідування, а страх відповідальності перед виборцем. І не можна відмовити президенту та його соратникам у реалістичності — з огляду на глибину падіння Грузії за часів Шеварднадзе і невирішеність проблеми територіальної цілісності, на гаслах можна проіснувати досить довгий час. Що заважає — то це відсутність єдності у владі, наявність у ній людей, котрі намагаються назвати необачні вчинки необачними, нагадують про відповідальність, пропонують не рубати шаблею, не існують у тому ілюзорному світі, в якому так затишно і просто будь-якому політику-популісту. До того ж існує чітке розуміння, що у разі будь-якої по-справжньому кризової ситуації суспільство може звернутися до політиків, а не популістів — якщо воно, звісно, матиме вибір. Тому з’являється бажання будь-що позбавити його цієї альтернативи звичним шляхом — наприклад, звинувативши конкурентів у корумпованості...

Зі смертю Зураба Жванії політична складова в грузинській політиці слабшає. Жванія був досить досвідченою людиною — він починав кар’єру ще за часів Звіада Гамсахурдіа, був спікером парламенту за Шеварднадзе, словом — уявляв собі, як працює апарат, володів мистецтвом маневрування, мав міжнародні контакти — у тому числі, як я вже писав, на Сході. І найважливіше: у зв’язці з Бурджанадзе саме він був генератором ідей. Навіть якщо припустити, що «політична» команда зможе й далі конкурувати і доповнювати «популістську», то слід визнати, що їй приділяють допоміжну роль. Бурджанадзе може стати сильнішою лише за зовнішньої — тобто російської — підтримки. Не знаю, чи варто пояснювати, що ця підтримка в сучасній Грузії не дуже популярна. До того ж у мене є певні сумніви, що Москва продовжить свій обережний флірт із Бурджанадзе після загибелі Жванії, оскільки не знайде відповіді на запитання — із ким вести реальний політичний діалог у разі, якщо «політики» візьмуть гору над «популістами».

Висновок із усього цього невтішний: після удушення прем’єр-міністра Грузії Зураба Жванії в цій країні може початися справжня революція. На відміну від «революції троянд», котра, як і будь-які подібні дійства, була радше перехопленням влади одними номенклатурними угрупованнями у інших із використанням масового тиску, ця нова революція буде торжеством популістських методів управління — за наростаючого опору цим методам в еліті, дестабілізації, зовнішніх провокацій і ідіотської — як правило — реакції влади на все це. Але, на відміну від ситуації після «революції троянд», яка могла розвиватися поступально, період популістського управління країною просто не може тривати довго...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво