У ПОШУКУ ЄВРОАТЛАНТИЧНОГО ЛОБІ - Політика - dt.ua

У ПОШУКУ ЄВРОАТЛАНТИЧНОГО ЛОБІ

16 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 16 серпня-23 серпня

На сьогодні головні завдання європейської інтеграції‚ які стоять перед Україною, стосуються передусім не зовнішньої політики як такої‚ а політичних механізмів, які цю та іншу політику формують...

На сьогодні головні завдання європейської інтеграції‚ які стоять перед Україною, стосуються передусім не зовнішньої політики як такої‚ а політичних механізмів, які цю та іншу політику формують. Це стосується не лише проблеми системної відповідності вітчизняної політики демократичним європейським стандартам. Ідеться також про забезпечення широкої громадської підтримки проекту євроатлантичної інтеграції України‚ демократичної за змістом і за суттю. Без цього євроатлантичні кроки України навряд чи можуть бути легітимними, суспільно значущими та ефективними.

Україна офіційно прагне членства в ЄС і НАТО. Попри численні приводи для сум’яття, курс на євроатлантичну інтеграцію перетворюється на головну домінанту міжнародної політики України. Офіційний Київ в останні місяці продемонстрував безпрецедентно велику кількість кроків в євроатлантичному напрямку. Втім, для багатьох спостерігачів всі ці зрушення виглядають імітаційними заходами, оскільки не складаються в єдину картину політичної еволюції держави, правляча еліта якої вперто дистанціюється від норм та правил поведінки, прийнятих у євроатлантичному світі.

На рівні концептуальних аргументів нерідко губиться важлива, на нашу думку, теза про те, що саме виникнення України як незалежної держави внаслідок розпаду СРСР є по суті складовою частиною перемоги євроатлантизму в Східній Європі. Про це з однаковою впевненістю стверджують і заокеанські атлантисти (Бжезинський), і похмурі євразійці з Москви (Дугін). Українська незалежність органічно вписана в історичний ландшафт сучасної євро-атлантики і питання лише в тому, як, коли, на яких умовах відбудеться повноцінне включення Української держави і суспільства у складну, високоорганізовану і динамічну систему взаємодій трансатлантичного простору.

Запізніле, на 11-му році незалежності, рішення інтегруватися в НАТО свідчить про певну уповільненість онтологічного мислення українського політичного класу, а також про справедливість вислову «від долі не втечеш».

Політично-парламентський вимір. Парламентські вибори‚ що особливостями свого перебігу давали вдосталь підстав для скепсису‚ своїми результатами помітно підбадьорили проєвропейські настрої в країні. Із великих політичних акторів до парламенту потрапила лише одна сила‚ яка опонує проекту євроатлантичної інтеграції України — КПУ. Однак нині навіть комуністи де-факто не є антизахідною силою. Сумарно політичні сили антизахідного спрямування, отримали лише біля 5% голосів (Блок Вітренко, Руський блок, ЗУБР).

Водночас у передвиборних дискусіях зовнішньополітичні дискусії були маргінальною темою і цікавили переважно експертів. Наявні зовнішньополітичні позиції формулювалися завуальовано‚ щоб не звузити електорати. Вивчення засвідчених у програмах партійних позицій з різних питань‚ в тому числі й із зовнішньополітичної проблематики‚ — переважно малопродуктивні вправи для розуміння та пояснення особливостей політичного процесу в Україні. Значно ефективнішим є аналіз поведінки партійних еліт під час і після виборів.

Незважаючи на те, що кількість відвертих супротивників євроатлантизму в новому парламенті значно зменшилася, ми не можемо засвідчити принципову перемогу проєвропейських сил. Навряд чи когось можна зачарувати фактом створення фракцій з назвами на кшталт «Європейський вибір». Оптимізм у цьому сенсі може бути поширеним не далі‚ ніж визнання‚ що з боку нового парламенту швидше за все буде менш відчутним гальмування євроінтеграційних кроків країни. Значна частина депутатського корпусу парламенту нового скликання є цілком індиферентною щодо повернення України на європейський шлях розвитку.

Дипломатичний вимір. Потрібно визнати — українська дипломатія досить послідовно підтримує євроінтеграційний тонус‚ самовіддано поборюючи наслідки створюваних вищою елітою резонансних скандалів‚ а також євроіндиферентність значної частини політичного середовища. Власне, саме дипломатична еліта є сьогодні‚ поряд із тонким прошарком експертів та журналістів‚ найкомпетентнішою групою в питаннях євроатлантичної інтеграції України. Але дипломати функціонально не можуть претендувати на роль провідної суспільної верстви — рушійної сили цих процесів. До того ж дипломатія є частиною ширшої і складнішої бюрократичної верстви.

Бюрократичний вимір. Сьогодні бюрократичні еліти — головні «солдати» української інтеграції в Європу, і, водночас, головне її гальмо. Більше того‚ всі поточні ініціативи Києва з євроатлантичної інтеграції є номенклатурними проектами з усіма перевагами та негативами‚ що з цього випливають. Порівняно висока‚ професійно обумовлена виконавська мотивація бюрократії у цьому випадку не тільки врівноважується‚ а й значно переважується фактичною зовнішньою непідконтрольністю. Ні політичні сили‚ зосереджені в парламенті, ні громадськість‚ ні ЗМІ не мають демократичних важелів контролю та впливу на цю верству. Відтак рівень чиновницького волюнтаризму може сягати значних висот. Разом з тим‚ не справедливим було б заперечувати наявність порівняно високої обізнаності та зростаючої компетентності з технічних питань серед частини бюрократії‚ яка нині безпосередньо працює над питаннями європейської та євроатлантичної інтеграції України.

Саме на цьому рівні присутня найвища формалізація євроінтеграційних намірів України. Реорганізація міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, запровадження посади відповідального віце-прм’єра, створення спеціального урядового секретаріату продемонстрували радше схоластичне та схематичне розуміння нинішнього етапу процесів євроінтеграції та масштабів завдань претендентів на участь у них‚ ніж серйозну налаштованість на системне самовдосконалення.

Суспільний вимір. Симпатики євроатлантичної інтеграції України присутні на багатьох‚ можливо на більшості‚ суспільних широтах — і серед окремих політичних лідерів‚ і серед еліт‚ і серед різних прошарків соціуму. Проте стверджувати про консенсус щодо спільного розуміння європейського вибору в українському суспільстві було б перебільшенням. Структуру мотивацій послідовно пояснити не так уже й просто.

В українських громадян сформувалося переважно позитивне ставлення до перспектив членства в Європейському Союзі. За результатами різних опитувань ідею вступу України в ЄС підтримують 45—60% її громадян. Мало який політичний проект у цій країні міг би розраховувати на таку підтримку. Однак рівень поінформованості про практичний зміст процесу і очікуваних результатів залишається низьким.

Без особливого спрощення — попит на європейську інтеграцію в українському суспільстві характеризується імпульсивністю‚ низькою обізнаністю з реаліями. Можна зауважити про серйозний дефіцит раціоналістичних підходів до проблеми. Проект євроатлантичної інтеграції дуже по-різному рефлектується в системах світосприйняття та цілеспрямування різних сегментів українського соціуму.

Теза про відповідність євроінтеграційного проекту національним інтересам України — ще не аксіома. Це, швидше, теорема‚ що вимагає теоретичної та практичної роботи з її доведення. Переконливі ж доведення можуть з’явитися лише тоді‚ коли національні інтереси стануть функціонуючим елементом політичного життя в Україні.

Певні зусилля у цьому напрямі регулярно демонструють активісти українських неурядових організацій. Їх вплив з року в рік зростає, однак, як і раніше, стосується переважно неширокого кола експертів.

З огляду на існуючий стан речей, реалізація заявлених офіційно євроатлантичних амбіцій для України — процес революційний за своїми можливими об’єктивними наслідками. А революції‚ навіть «оксамитові»‚ без широкого залучення активних прошарків суспільних мас мають примарні шанси на успіх.

Як конституційний суверен‚ як головне джерело влади український народ‚ має всі права претендувати на роль головного суб’єкта євроатлантичної інтеграції України.

Таким чином‚ євроінтеграційний курс поволі‚ але набуває інституційних контурів у зовнішьополітичних‚ парламентських‚ адміністративних вимірах. Водночас усталеність на рівні політичного середовища та громадської колективної дії якщо й не відсутня‚ то дуже фрагментарна. Відчутна дистанція між «провідниками» та громадськістю — характерний для загальноукраїнського політичного процесу розрив між інтересами та діями політичних еліт та інтересами і діями загальної маси українського суспільства.

Чи є в Україні євроатлантичне лобі?

У російському Інтернет-виданні «Дуель» можна ознайомитися з досить своєрідною, хоч і застарілою, спробою поіменного реєстру провідників євроатлантичної ідеї в Україні. Промовиста назва — «Політичний бестіарій України» — звичайно‚ знімає потребу спеціально говорити про (не)об’єктивність цього списку. Тим більше‚ що його автор пояснює євроатлантичну інтеграцію як «фактичну окупацію євроамериканськими «гуманістами» нашої країни». До більш як півсотні вітчизняних політичних «бестій» віднесено відомих публічних політиків (Р.Безсмертний‚ І.Заєць‚ Р.Зварич‚ О.Зарубинський‚ І.Плющ‚ Д.Табачник, В.Пустовойтенко)‚ політологів та науковців (В.Будкін‚ О.Гончаренко‚ В.Гречанінов‚ О.Дергачов‚ С.Кульчицький‚ І.Курас‚ Б.Парахонський‚ Г.Перепелиця‚ М.Погребінський‚ Л.Поляков)‚ дипломатів (В.Бєлашов‚ Є.Бершеда‚ А.Бутейко‚
А.Зленко‚ К.Грищенко‚ Ю.Кочубей‚ Б.Тарасюк)‚ представників бюрократичної еліти (В.Горбулін‚ В.Кремень‚ Є.Марчук)‚ журналістів (В.Бадрак‚ К.Гудзик‚ В.Долганов‚ С.Згурець). Включено до провідників євроінтеграції України й обох українських президентів Л.Кравчука та Л.Кучму‚ а також т. зв. «олігархів» — О.Волкова‚ В.Медвечука‚ Г.Суркіса‚ В.Пінчука. З.Бжезинський та Б.Гаврилишин представляють закордонну групу політичних «бестій» України.

Ми доволі повно перерахували головні імена‚ щоб продемонструвати сюрреалістичність уявного персонального складу євроатлантичного лобі України. Значна частина фігурантів «бестіарію» за реальними критеріями не можуть належати до цієї групи. Зарахування деяких із них до цього списку може виглядати кумедним для компетентного щодо особливостей української політики читача. Однак сама наявність такого гротескного реєстру свідчить, що реальне коло носіїв українського євроатлантизму є доволі розмитим і невизначеним. Якщо ідеологічні супротивники українського євроатлантизму вже провели інвентаризаццію його людських ресурсів, то прихильникам теж не завадить нарешті з’ясувати коло своїх однодумців.

Кредо послідовного євроатлантиста в Україні виглядає приблизно так (не претендуємо на вичерпність): реалізація фундаментальних стратегічних інтересів народу України можлива лише через розвиток в Україні політичних і суспільних інститутів європейського зразка та через включення України в політичний, громадський та економічний простір євро-атлантики на правах повного членства в НАТО та Європейському Союзі. Очевидно, що кількість осіб, котрі готові підписатися під цим твердженням, є значною і має тенденцію до зростання. Про це свідчить шестирічний досвід ЦМКЗПУ у проведенні опитувань експертів та оприлюднені нещодавно (зокрема, УЦЕПД ім. Разумкова та Центром «Соціальний моніторинг») опитування громадської думки.

Курс на євроатлантичну інтеграцію — проект за визначенням демократичний і‚ природно‚ передбачає демократичні шляхи його реалізації. Без активної політичної участі широких верств громадян ця умова ризикує не відбутись. Гадаємо‚ що мова має йти не про просвітництво «народних мас»‚ а про конструктивну демократичну співпрацю зацікавлених еліт та соціуму із самоудосконалення в бік наближення до вимог‚ що висуваються до повноправних учасників євроатлантичних інтеграційних процесів. Євроатлантична інтеграція України повинна перестати бути місією еліт і має сприйматись як буденна‚ хоч і складна‚ «каменярська» (як сказав би В.Липинський) діяльність з артикуляції суспільних інтересів і реалізації їх через державні рішення.

На наш погляд‚ важливим кроком у цьому сенсі могло б бути перетворення існуючої нині проєвропейської групи інтересів у результативно функціонуюче лобі. Найбільш оптимальним вирішення цього завдання виглядає через створення громадсько-політичного руху сприяння євроатлантичній інтеграції України.

Ресурси євроатлантичного лобі

На принципове питання про те‚ хто буде платити і де брати кошти на діяльність євроатлантичного лобі, дадуть відповідь його менеджери та активісти. Принципове значення має тут чітке дотримання норм законодавства та відкритість процесів фінансування для громадськості. Причому цими якостями треба не тільки володіти‚ а й демонструвати і пропагувати їх перед громадськістю.

Практика політичного фінансування в Україні свідчить‚ що не варто сподіватися на альтруїстично мотивоване меценатство. Мова з потенційним спонсором може йти про кооперацію‚ про взаємно корисну співпрацю. Громадсько-політичний рух не може пропонувати місце у виборчому списку‚ оскільки не може бути офіційним суб’єктом електорального процесу.

Однією з імовірних форм фінансового забезпечення діяльності потенційного громадсько-політичного руху могло б бути створення окремого фонду для акумуляції відповідних ресурсів. Основним донором такого фонду мав би стати національний капітал, орієнтований не лише на бізнесові зв’язки з Європою та США, а й, насамперед, на утвердження в Україні європейської культури ведення бізнесу.

Безумовною потенційною перевагою гіпотетичного руху з підтримки євроатлантичної інтеграції можуть бути людські та організаційні ресурси.

Інтелектуальний капітал у поєднанні з ентузіазмом у відстоюванні власних цінностей — досить ефективний альянс навіть за умов обмеженості фінансових ресурсів. У проєвропейській групі інтересів вистачає не тільки відомих публічних політиків‚ а й політичних та громадських діячів зі значним лідерським потенціалом, в тому числі — лідерів громадської думки і суспільної довіри.

Форма громадсько-політичного руху є перспективною з огляду на необхідність непохитного наслідування європейських лобі щодо принципів демократичного розвитку. Брак безпосередньої електоральної мотивації — теж за певних умов перевага. Громадсько-політичний рух може співпрацювати з партійними політичними акторами‚ але не зобов’язаний чітко позиціонуватися в партійно-політичній структурі. Ця форма діяльності передбачає вплив на владу‚ на процеси прийняття і реалізації рішень‚ але не боротьбу за владу як таку. Останнє‚ звичайно‚ не заважає конституційним правам симпатиків європейського лобі реалізовувати власне активне виборче право через свої політичні ніші. Одне слово‚ діючі політики цілком могли б долучитися до діяльності такого роду структури.

Не останню роль можуть відігравати ресурси зовнішньої підтримки‚ але це — слизька з огляду на українські реалії тема.

Завдання євроатлантичного лобі

Найбільш важливими й актуальними з огляду на основну мету — набуття членства в ЄС та НАТО — є такі завдання:

— координація та сприяння діяльності вже існуючим громадським інституціям‚ які ставлять перед собою подібні завдання;

— відстеження ставлення еліт та громадської думки до євроатлантичної інтеграції;

— громадський контроль за виконанням міжнародних та прийнятих державними органами документів, зокрема, Програми і Стратегії інтеграції в ЄС, Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, Хартії Україна—НАТО, Стратегії відносин з НАТО;

— сприяння подоланню існуючої нині фактичної бюрократичної монополії на взаємодію із центрами євроатлантичної інтеграції;

— ініціювання і підтримка програм освітянських та громадських обмінів, спрямованих на поширення в Україні європейських стандартів управлінської та громадянської культури;

— розробка та втілення різнопланових інформаційних та медіа-проектів;

— ініціювання законопроектів щодо наближення до стандартів ЄС і НАТО;

— моніторинг та публічний контроль політичного процесу з огляду на інтеграційні завдання та європейські нормативи.

Незважаючи на те‚ що євроатлантична інтеграція — проект‚ що передбачає системні суспільні перетворення‚ громадсько-політичний рух щодо її просування — дуже конкретна ініціатива. Досягнення головної мети — набуття членства в ЄС та НАТО — по суті має означати кінець її існування у форматі‚ про який ідеться.

Як скористатися шансом-2004?

Хоча потреба у діяльності євроатлантичного лобі гостро відчувається саме нині, вирішальний шанс проектові нададуть лише вибори Президента України 2004 року (якщо вони не відбудуться раніше). Організована частина євроатлантистів в Україні могла б провести цілеспрямовану підготовку до діяльності в умовах зміни політичного керівництва в країні. Досвід Албанії, Словаччини, Болгарії, Хорватії та Югославії свідчить про доволі високу ефективність експлуатації фактору політичних змін для стимулювання кроків назустріч із боку центрів євроатлантичної інтеграції.

Якщо на зміну нинішньому президентові прийде політик європейського типу, носій демократичних цінностей (а надія на це все ще жевріє)‚ то рівень довіри до України з боку західних партнерів суттєво зросте. Гіпотетична нова влада буде потребувати серйозної зовнішньополітичної підтримки (яка певний час буде залишатися важливим фактором легітимації політичного режиму в країні). Таким чином‚ 2004 року можливе відтворення ситуації 1991-го та 1994 років у сенсі позитивних очікувань стосовно України з відповідним набором шансів.

Якщо наступним Президентом буде висуванець нинішніх владних еліт‚ то поле для використання фактору змін різко звузиться‚ але все ж залишиться — нова персона на владному олімпі завжди породжує нові очікування.

Політична кампанія 2004 року також повинна супроводжуватися конституційною реформою — з метою відходу від існуючої пострадянської монократії в бік європейської плюралістичної моделі організації влади. Реформа політичної системи, введення політичного процесу в правові рамки, відмова від практики «ручного управління» — неодмінні умови реалізації євроатлантичного курсу України.

Фактор політичних змін, якщо такі стануться, сприятиме подоланню стану фрустрації, скепсису і тривалої психологічної пригніченості більшості населення України, яке гостро відчуває нині свою відчуженість від політичного процесу і розподілу матеріальних благ, глибоку недовіру й антипатію до інститутів влади. Нове моральне піднесення, зростання суспільного активізму, масові позитивні очікування можуть послугувати потужним інструментом внутрішньої громадської підтримки євроатлантичного вибору, адже саме з реальним поверненням на європейський шлях розвитку асоціюватиметься «новий курс» України після 2004 року. Звичайно, це — лише оптимістичні передбачення, неупереджений опис «шансу-2004», який може і не справдитися.

Висновки

Онтологічна виправданість українського євроатлантизму полягає в тому, що сама ідея творення української державності була й залишається частиною розгортання євроатлантичного простору до своїх природно-історичних меж, поглинання ним периферійних і перехідних зон.

Суспільна значущість євроатлантичного проекту полягає у максимальній відповідності його змісту найактуальнішим цілям внутрішнього розвитку України, а саме, створенню ефективної демократичної управлінської моделі, соціально орієнтованої ринкової економіки та розвитку інститутів громадянського суспільства.

Основою оптимізації внутрішньополітичної підтримки євроатлантичного курсу України могло б стати створення дієвого проєвропейського лобі у вигляді громадсько-політичного руху.

Вважаємо‚ що сьогодні існують достатні суспільно-політичні й економічні передумови для активної інтеграції в Європу на рівні суспільств, для подолання монополії на «європейський вибір» державної номенклатури.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво