«У небезпечні часи не замикайся в собі. Там тебе найлегше знайти» - Політика - dt.ua

«У небезпечні часи не замикайся в собі. Там тебе найлегше знайти»

14 січня, 2010, 17:28 Роздрукувати Випуск №1, 14 січня-22 січня

Ці слова Станіслава Єжи Леца, хоч як дивно, стосуються не лише безпеки нинішньої України, а й загальноєвропейських справ...

Ці слова Станіслава Єжи Леца, хоч як дивно, стосуються не лише безпеки нинішньої України, а й загальноєвропейських справ. Європейська система безпеки переживає непрості часи. Звикнувши до найвищих стандартів політичної і військової стабільності, європейські держави були не тільки не готові до нових, непрямих типів загроз, а й втратили дипломатичну ініціативу. «Замкнувшись у собі», Європа дуже скоро може зіткнутися зі становленням нової біполярності.

Україна ж за такого розвитку подій узагалі ризикує себе втратити. Якщо в Європі поновиться суперництво двох порівнянних центрів сили, Україна 1) виявиться слабким партнером в усіх своїх ключових двосторонніх відносинах; 2) втратить майже всі важелі управління такого роду асиметрією; 3) відчує на собі загострення так званої дилеми безпеки в розвитку всіх регіональних проблем, що, швидше за все, призведе до різкого наростання конфліктогенності.

І тоді, незалежно від «перезавантажень», зближень і взагалі від стану відносин у трикутнику ЄС—США—Росія, національні інтереси України виявляться беззахисними. Така ціна зовнішньополітичних помилок, унаслідок яких Україна — держава з унікальним геополітичним положенням не тільки своїми можливостями, а й ризиками — практично не бере участі в ефективних регіональних міжнародних режимах. Тривалий час такий стан справ не давався взнаки. Ризики були приховані, а зовні все виглядало благополучно. Але ілюзія безпеки, створена численними домовленостями, меморандумами і гарантіями, сьогодні для України значною мірою розвіяна. Наслідок цього — повномасштабна зовнішньополітична криза. Її відмітними рисами є зростання невизначеності та ціна будь-яких порушених питань, а також скорочення часу на ухвалення рішень. Саме в цей момент загострюється потреба в широкому експертному обговоренні ключових питань національної безпеки та спільного пошуку відповіді на запитання «що робити?»

У статті Володимира Горбуліна та Олександра Литвиненка «Європейська безпека: можливий шлях послабити виклики і загрози» в «ДТ» від 7—13 листопада 2009 року розкрито один із підходів, характерною рисою якого стало вироблення досить конкретизованого комплексу принципів послаблення цих самих викликів і загроз. Хотілося б не стільки навіть полемізувати з авторами, скільки розвинути концептуальні засади зміцнення європейської безпеки, окреслити своєрідні рамки, всередині яких конкретні заходи або кроки можуть змінюватися, зберігаючи, проте, загальну спрямованість. Не секрет, що держави погано піддаються закликам, схильні уникати жорсткої фіксації «правил гри», а при нагоді — порушувати їх. Тому завдання полягає в тому, щоб безпека Європи, а разом з нею і України, базувалася на таких принципах, порушувати які не дозволяли б не стільки міжнародно-правові заборони, скільки егоїстичні інтереси самих держав.

За великим рахунком, існує два шляхи забезпечення регіональної безпеки, і обидва сьогодні є серйозними перешкодами для України. Перший шлях — це проведення правильної силової політики, підтримання такого співвідношення сил, яке робило б невигідним будь-яке зазіхання на безпеку, суверенітет чи територіальну цілісність держави. Це — класичний рецепт європейської дипломатії ХІХ століття, дотримання принципів Realpolitik. Він вимагає орієнтуватися виключно на силові можливості суперників-конкурентів, ігнорувати моральні та нормативні міркування і робити основну ставку на участь у «правильних» коаліціях. Загалом можна сказати, що цей шлях закрився для України з рішеннями Бухарестського саміту, оскільки ніяка інша коаліція, крім НАТО, не відповідає вимогам такого підходу. Подальше використання у зовнішній політиці логіки Realpolitik заведе Україну в глухий кут.

Альтернативний підхід полягає у створенні такої системи взаємозалежності, в якій агресія стала б просто невигідною. Взаємозалежність, що зароджується в секторальному економічному співробітництві і торгівлі, поширюється на нормативну, правову та соціальні сфери, створюючи в перспективі навіть спільні ідентичності, внаслідок чого держави та суспільства перестають сприймати один одного ворогами навіть при величезних силових дисбалансах (наприклад, США і Канада). Географічно близьким, ціннісно привабливим і переконливим є приклад Західної Європи останніх 60 років. Регіон, який колись побив усі рекорди з кількості війн та їхніх жертв, став взірцем миру і порядку. Такого результату було досягнуто завдяки зростаючій взаємозалежності у всіх сферах економіки та громадського життя, що в остаточному підсумку дало змогу створити Європейський Союз у його сучасному вигляді.

Для України ефективне управління взаємозалежністю на сьогодні є значно перспективнішим, ніж силова протидія. Зрозуміло, що оптимальна зовнішньополітична стратегія поєднуватиме ці елементи, проте питома вага співробітництва має переважати. До того ж як мінімум у середньостроковій перспективі визначальним для національних інтересів України залишиться регіональне співробітництво. Можна і напевне потрібно розвивати будь-яке можливе співробітництво з перспективними ринками Східної і Південно-Східної Азії, Африки і Латинської Америки, проте ніякий розвиток у цих регіонах не зможе компенсувати прорахунків і помилок у Європі. Але перебіг такого співробітництва наражається на серйозні проблеми.

Складна динаміка югославських конфліктів стала тестом на міцність конгломерату моделей європейської безпеки, який показав існуючі в її структурі суперечності. Вся річ у тім, що в якийсь момент принципи Realpolitik і неолібералізму з його опертям на взаємозалежність перемішалися, і європейська система безпеки втратила свою стрункість і внутрішню несуперечливість. Її нормативна база непомірно розширилася, увібравши в себе положення Заключного Гельсінкського акта часів холодної війни (1975), Паризької декларації епохи перехідного періоду (1990) та численних документів і прецедентів новітнього періоду. Результатом стало не зміцнення безпеки вільної від холодної війни Європи, а розвиток серйозних довгострокових протиріч у структурі європейських міжнародних відносин. Їхні прояви у вигляді накладання і дублювання функцій різних міжнародних організацій, геополітичних суперечностей, зон «вакууму сили», дефіциту демократії ми спостерігаємо і сьогодні.

У цих умовах найоптимальніше рішення, швидше за все, полягало в активізації європейських держав та інститутів, виробленні тих форматів регіонального співробітництва, які найповніше відповідали б реаліям процесів європейської інтеграції. Але ці зусилля частково не були реалізовані, а частково провалилися. У результаті довгі роки вже після холодної війни головними архітекторами європейської безпеки були хто завгодно, але не країни Європи. Коли ж справа дійшла до серйозних викликів — війни в Іраку, стратегії відносин з Росією або євроатлантичними перспективами України, — європейська єдність, до якої дехто вже почав звикати, розсіялася, поступившись місцем добре знайомим з історії дипломатичним інтригам.

Занадто часто Європа намагалася «замкнутися в собі» перед обличчям системних проблем. У нинішніх умовах продовження такої стратегії стає найкоротшим шляхом до відновлення біполярності, що в цілому не відповідає довгостроковим інтересам ЄС і його держав-членів.

Активізація європейської складової — це тільки частина рішення, яке може бути вигідним і для України. Проте значно важливішим чинником останнім часом стає мінлива роль Росії. Користуючись сприятливою кон’юнктурою, вона робить спроби реалізувати власне бачення європейської безпеки. Ключові його елементи сформульовані президентом Медведєвим у Берліні в червні 2008 року:

1) дотримання норм міжнародного права;

2) неприпустимість застосування сили або загрози такого застосування в міжнародних відносинах;

3) гарантії забезпечення рівної безпеки;

4) відмова держав і міжнародних організацій від ексклюзивних прав на підтримання миру і стабільності в Європі;

5) установлення базових параметрів контролю над озброєннями та дотримання принципу розумної достатності у військовому будівництві.

Таким чином передбачається створити досить широку зону спільної безпеки, яка охопила б територію всієї Європи та пострадянського простору і поширювалася б на всі ключові сфери: політичну, військову, енергетичну, економічну.

Ця ініціатива загалом укладається в ту нову активну роль, яку Росія прагне відігравати в європейських і глобальних справах. До того ж за останнє десятиліття у сфері безпеки накопичилася неабияка кількість проблем, а численні механізми та інститути їх вирішення виявляються неефективними. У певному сенсі російська ініціатива знакова: передбачається, що зміцніла у фінансовому та військовому відношенні Росія виступить своєрідним донором європейської безпеки. Планується так, утім, переважно в самій Росії. В Європі ж ініціативи Медведєва викликають стриману реакцію: ось уже більше року європейці формулюють своє ставлення до російського бачення вирішення проблем безпеки.

Основна проблема полягає в тому, що ініціатива Росії містить у собі ту ж таки фундаментальну суперечність між принципами Realpolitik та неолібералізму. З одного боку, наголошується на колективності та системності безпеки, але з іншого — простежується прагнення розділити сфери і зони відповідальності, отримати право вето у питаннях розширення існуючих і створення нових коаліцій і блоків. У результаті виникає гібридна система безпеки, в якій геополітично конкуруючі альянси певним чином забезпечуватимуть єдину безпеку для всіх. Що викликає великі сумніви.

Для України ж усе це стає серйозним концептуальним викликом. Міць Росії трансформується в структурну силу, тобто Росія намагається в цілковитій відповідності із сучасними теоретичними уявленнями про силову політику скористатися моментом з метою не стільки примусити до якихось поступок своїх сусідів, скільки змінити правила гри в Європі, зробивши їх сприятливішими для реалізації своїх довгострокових інтересів. Наскільки ці прагнення відповідають інтересам України? Це питання є основним для визначення того, як Україна має реагувати на ініціативи Кремля.

Очевидно, що за абстрактними фразами про міжнародне право та незастосування сили стоїть бажання Росії максимізувати свої нинішні конкурентні переваги і вплив на геополітичні процеси в Європі. На сьогодні можливості Росії в цьому плані досить обмежені. Європейська безпека гарантується міжнародними організаціями, в яких вплив Росії слабкий або зовсім відсутній. До того ж концептуальні зміни в діяльність цих організацій було внесено тоді, коли російський потенціал був ослаблений. Ефективність підтримання безпеки в Європі останнім часом справді знизилася, що дає РФ підстави виступати з такими масштабними ініціативами. Але хоч би скільки Росія переймалася проблемами «заморожених» конфліктів у регіоні або, приміром, удосконаленням режиму контролю над озброєннями, її дії визначаються відновленою разом із частинами силового потенціалу логікою геополітичного протистояння. Його найважливішою метою цілком може стати Україна. Зміни правил гри в Європі, які пропонує Росія, стосуються врегулювання таких принципових проблем:

1) розв’язання суперечності між принципами права народів на самовизначення і територіальною цілісністю держав;

2) визначення рамок і умов використання «гуманітарної інтервенції» у конфліктах;

3) закріплення принципів функціонування військових і військово-політичних союзів у Європі.

Кожна із цих проблем протягом тривалого часу була серйозною перешкодою на шляху реалізації геополітичних інтересів Росії, а також слугувала джерелом подвійних стандартів у міжнародній політиці. І якщо викорінення останніх загалом відповідає інтересам європейських держав, то форми і методи досягнення Росією своїх зовнішньополітичних цілей, особливо у світлі подій 2008 року, у багатьох викликають запитання.

Питання і побоювання виникають і для України. Як розставлено акценти в російському плані? Адже якщо слова про право і незастосування сили слугують лише прикриттям для переведення міжнародної безпеки в Європі на рейки Realpolitik із поділом сфер впливу і для невтручання, то такий план категорично неприйнятний не лише для України, а й для всієї Європи ХХI століття. Він веде європейську політику далеко в минуле, в часи конкуруючих альянсів та антагоністичних інтересів. Нинішня, нехай не ідеальна, система безпеки в такому разі значно краще відповідає вимогам взаємозалежної Європи.

У разі ж, якщо Росія справді прагне зробити механізми багатостороннього забезпечення стабільності ефективнішими, її прагнення слід підтримати, а запропонований план — обговорити в багатосторонньому форматі та удосконалити.

Можливими напрямами такого удосконалення, важливими для України, могли б стати:

1. Конкретизація принципів урегулювання регіональних і локальних конфліктів, зокрема визначення співвідношення права на самовизначення та принципу територіальної цілісності держав. Важливість для українських інтересів врегулювання низки конфліктів на пострадянському просторі, особливо Придністровського, зумовлює необхідність внесення українських міркувань із цього приводу.

2. Визначення механізму взаємодії різних міжнародних організацій у справі підтримання стабільності в Європі. При цьому доцільно відмовитися від ідеї заборони втручання тих чи інших організацій у врегулювання якихось конфліктів; натомість закріпити принцип максимально можливого співробітництва всіх існуючих інституцій, за якого кожна вносить у врегулювання колізій власний внесок.

3. Окреслення загального формату основних підходів до врегулювання локальних і регіональних сутичок, визначення комплексу допустимих заходів при їхньому розв’язанні, а також процедур залучення третіх сторін у такі конфлікти.

4. Конкретизація пропозицій Росії в царині енергетичної безпеки. З часу озвучення ініціатив Медведєва минуло насичених подіями на енергоринку півтора року, результатом яких стало зародження нового формату участі України в системі енергетичної безпеки. З’ясувати, наскільки сьогоднішня позиція Росії відображає готовність іти на створення прозорої, єдиної системи, яка враховувала б інтереси тріади — постачальника, транзитера і споживача енергоресурсів, — ключове завдання роботи над російськими пропозиціями.

Ініціатива Росії справді корисна в тому сенсі, що спрямована на вироблення багатостороннього, компромісного формату гарантування безпеки в Європі. Проте надто загальний характер запропонованого залишає більше запитань, ніж відповідей.

Для України висновки з викладеного вище прості. Необхідно відмовитися від спроб «замкнутися в собі» на користь якомога активнішої участі у виробленні форматів і механізмів європейської безпеки. Треба зробити все можливе, щоб уникнути відновлення біполярного протистояння в Європі в будь-якому вигляді. Нарешті слід рішуче відмовитися від ідей нейтралітету на користь максимального залучення в регіональні міжнародні режими та інститути, оскільки вони — найкращий на сьогодні механізм захисту національних інтересів в умовах стратегічної асиметрії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво