Тюремна балада - Політика - dt.ua

Тюремна балада

18 листопада, 2011, 16:10 Роздрукувати Випуск №42, 18 листопада-25 листопада

Образ ув’язненого в похмурому замку борця за свободу надихав не одне покоління революціонерів.

Коли повстанці-парижани у 1789 році захопили Бастилію й урочисто випустили з неї «всіх ув’язнених», з’ясувалося, що в’язнів режиму в ній було тільки п’ятеро — один убивця і чотири фальшивомонетники. Ще двоє виявилися божевільними. Але в пам’яті нащадків саме Бастилія стала похмурим символом тиранії, а її руйнування — символом визволення не тільки Парижа, а й усієї Франції. Образ ув’язненого в похмурому замку борця за свободу надихав не одне покоління революціонерів, і поступово сформувалося переконання: для того, щоб стати народним лідером, політикові неодмінно слід відсидіти. Хоча б кілька років. Або, на крайній випадок, — місяців.

І не тільки лідером, до речі. У двадцятому столітті чимало було й керівників держав, які пройшли тюремні «університети». Йосип Сталін і Юзеф Пілсудський, Адольф Гітлер і Джавахарлал Неру, Хо Ши Мін і Вацлав Гавел, Лех Валенса і Нельсон Мандела… Список можна було продовжувати довго. Дехто переконаний, що саме ув’язнення і зробило з них тих, ким вони врешті-решт стали. І якби їх не посадили — хтозна чи опинилися б вони на вершині… Ті, хто постраждав за свої переконання та непримиренність до влади, перетворюються на прапор опору. Прапор, який стає популярнішим із кожною осічкою тих, проти кого він піднятий. І не такі вже й важливі особисті риси страждальців. Про гріхи та недоліки лідерів прибічники можуть і не здогадуватися чи принаймні вибачати. Задля перемоги. А тим, хто програв, уже точно не вибачать. Тим більше якщо переможцем виявиться не Гавел із Манделою.

Не секрет, що так — або майже так — переконували нинішнього українського президента в тому, що садити за грати своїх політичних опонентів не просто не по-європейському (тим паче що більшість прикладів лідерів-сидільців саме з Європи, але «старої», авторитарної й тоталітарної), а попросту небезпечно. Для самої влади. Хоча взагалі-то копатися в енциклопедіях особ­ливої потреби не було. У Віктора Януковича і в самого біо­графія непроста. Юлія Тимо­шенко, про чию долю насамперед говорили з українським президентом, справжнім політичним лідером стала вже після того, як опинилася в СІЗО. Та й Юрій Луценко встиг побувати на допитах у слідчого, перш ніж став «польовим командиром Майда­ну» і міністром внутрішніх справ.

Не переконали. Чи точніше — особисті образи першої особи та її бажання показати, що «відлилися кішці мишачі слізки», переважили всі політичні марновірства. Тим більше що для цього Януковичу й не довелося докладати особливих зусиль. До­сить було сказати — «президент не втручається в судовий процес». Не будуть же європейці всерйоз вимагати від нього втрутитися й замахнутися на незалежність правосуддя? А те, що в українських умовах словосполучення «не втручаюся» означає «сидітиме», Банковій тільки на руку. І потім — якщо цим європейцям і американцям «так пот­рібна» Тимо­шенко на волі, то чому вони, скнари такі, нічого не запропонували натомість? І взагалі, якби вони справді цього хотіли, Барак Оба­ма міг і сам зателефонувати, розтлумачити, так би мовити, що до чого… Якщо дуже хочеться переконати самого себе — аргументів можна знай­ти нескінченну кількість. Головне — бути впевненим у власній правоті.

Опозиціонери, втім, теж можуть себе запевняти, що, мовляв, Янукович сам собі копає яму, і тепер Тимошенко вже точно стане наступним президентом, але це буде такий самий аутотренінг, як і на Банковій. З тією істотною різницею, що екс-прем’єр при цьому продовжує сидіти за ґратами. З усіма наслідками, що з цього випливають. І потрібно нарешті погодитися з самою Тимо­шенко, яка відповіла тим, хто натякав, буцім у такий спосіб вона «сама собі рейтинг піднімає», — посидьте самі, спробуйте підняти. Надто вже ефемерна річ — цей рейтинг, порівняно зі щоденними реаліями камери. До того ж відсутність лідера позначається на поведінці її «підопічних» із БЮТ. І з кожним днем дедалі більше. Одне голосування закону про вибори, що вибило козирі в опозиції та обеззброїло її європейських симпатиків, чого варте. А дезорганізовані прибічники можуть звести нанівець будь-які рейтингові здобутки.

Та й не зростає в Тимошенко рейтинг, за великим рахунком. Тому порівняння з Неру і Манде­лою, як мінімум, кульгає. До того ж обидва сиділи перш ніж стали прем’єром і президентом, відповідно. А ось випадків, коли б до влади приходили екс-прем’єри, та ще після того, як їх визнавали вин­ними в корупції і зловживанні службовим становищем… Пока­зо­ві в цьому сенсі набагато ближчі для Тимошенко приклади. Тур­ке­ня Тансу Чіллер і пакистанка Бе­назір Бхутто теж очолювали уря­ди. Обох відсторонили від вла­ди військові. Обох звинуватили в корупції. Але обвинувачення проти Чіллер зрештою зам’яли — чому значною мірою посприяли як її недоторканність, так і завершення політичної кар’єри (а цілком можливо — її відхід із політики і був умовою угоди). Бхут­то, нав­паки, засудили. І не тільки в Пакистані. Але вона сама на той час на батьківщині не жила. Від­дала перевагу еміграції. Що доз­воляє вести політичну агітацію і керувати прибічниками в онлайн-режимі — хай навіть із-за кордону. Тимошенко відразу попередила, що емігрувати не планує. Прибічники таку принциповість оцінили. Про­тивники, мабуть, ні. Біль­шість залишилася байдужою.

Люди втаємничені, до речі, у приватних розмовах зізнаються, що багато кроків у «справі Тимошен­ко» насправді були своєрідним експериментом. Тестом. І перевіряли як світову, так і, власне, українську реакцію. І тільки після того, як побачили, що на позбавлення волі одного з лідерів опозиції самі українці реагують набагато спокійніше, ніж європейці, вирішили, що «втручатися в судовий процес» не потрібно. І так добре… А на запитання, чи не бояться на Банковій, що тим самим вирощують із Тимошенко головного опозиціонера, а отже — майбутнього президента, відповідають цілком цинічно. У світі, мовляв, багато «сидільців» справді приходили до влади. Але тільки після того, як вийшли на волю. Тому, мовляв, тим, хто побоюється опонентів, бажано їх просто не звільняти. Хоч би як вас умовляли це зробити. Помилувати, наприклад. Чи амністувати. Уго Чавес, між іншим, теж вийшов на волю за амністією. Як і Фідель Кастро. Але це не послабило їхнього бажання боротися. І не пом’якшило їхнє ставлення до противника. Отож тим, хто намагався «зіграти в благородство», це зрештою не допомогло…

Проте «гра в макіавеллістів» теж успіху не гарантує… Як свідчить досвід останніх революцій на Близькому Сході, відсутність легальної опозиції владу, взагалі-то, не рятує. Якщо, звісно, її цікавить власне виживання, а не тільки помста давньому кривд­нику.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1282, 15 лютого-21 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво