Туреччина — Ізраїль: від стратегічного партнерства до протистояння - Політика - dt.ua

Туреччина — Ізраїль: від стратегічного партнерства до протистояння

16 вересня, 2011, 14:25 Роздрукувати Випуск №33, 16 вересня-23 вересня

Схоже, турецькі стратеги цілком дозріли до «розміну» свого членства в НАТО на домінування у Близькосхідному регіоні.

Туреччина кинула Ізраїлю виклик. Саме так можна розцінювати розбіжності в поглядах цих двох країн у палестинському питанні та попередження, зроблене турецьким прем’єр-міністром Реджепом Ердоганом ізраїльтян, що Туреччина має намір надіслати допомогу сектору Гази, скориставшись захистом військово-повітряних сил.

По суті, це не що інше, як втягування у палестино-ізраїльський конфлікт третьої сторони і намагання силовими методами, тиснучи на Ізраїль, спробувати за кілька ходів розв’язати палестинську проблему. Пряме втручання Туреччини, колишнього союзника у Близькосхідному регіоні, мало б примусити тих, хто приймає безпосередні рішення в Ізраїлі, замислитися — чи витримають ізраїльтяни «війну протистояння» на декілька фронтів.

Схоже, аналітики з провідних мозкових центрів в Ізраїлі вочевидь пропустили той момент, коли ефект доміно від падіння диктаторських режимів в арабських країнах докорінним чином змінив ситуацію в регіоні. Ці народні революції навряд чи несуть демократію в арабські країни, але вони спровокували хвилю ісламського пробудження в мусульманських державах і потенційно створюють серйозні загрози інтересам Ізраїлю в арабських та мусульманських країнах.

Своїми гострими заявами Реджеп Ердоган явно озвучує турецьку заявку на регіональне лідерство, намагаючись у цьому конкурувати з Іраном. Безперечно, антиізраїльська налаштованість стрімко підняла рейтинг самого Ердогана в арабських країнах, однак ця тактична перемога заходить у пряму суперечність зі стратегічними інтере­сами самої Туреччини. Адже така зухвала поведінка може мати наслідком відмову Туреччині у членстві в Європейському Союзі та перегляд відносин із нею Сполучених Штатів.

Адже, хоч би як Америка декларувала своє незадоволення нездатністю ізраїльтян виробити парадигму реального компромісу в домовленостях із палестинцями, США ніколи й за жодних обставин не відмовляться від перегляду своїх стратегічних партнерських відносин із Ізраїлем. А це може обернутися відчутними мінусами для нинішнього турецького керівництва. Одним із яких може стати втрата членства Туреччини у НАТО в разі початку військових дій проти ізраїльтян.

Тому навряд чи варто Реджепу Ердогану не тільки ризикувати своєю політичною репутацією, а й примушувати Сполучені Штати вирішувати дилему — на кого вони ставитимуть у разі відкритого військового протистояння між Туреччиною та Ізраїлем. Безперечно, стратегічне географічне положення Туреччини та її членство в НАТО для американців відійдуть на другий план, коли йтиметься про саме існування Держави Ізраїль. Отож створення такої дилеми не в інтересах турецької нації.

Готовність теперішнього ісламістського керівництва Туреччини поставити під удар своє членство в НАТО свідчить, що, можливо, воно вже вирішило для себе: саме лише НАТО без членства в Євросоюзі тепер не має такої стратегічної і геополітичної цінності для Туреччини, як мало раніше. Оскільки Росія вже не становить для турків такої прямої загрози, як колись — СРСР, і навряд чи готова претендувати на ті турецькі території, котрі раніше належали Вірменії.

Схоже, турецькі стратеги цілком дозріли до «розміну» свого членства в НАТО на домінування у Близькосхідному регіоні. І чи не тому Реджеп Ердоган педалює конфлікт із Ізраїлем, що хоче, вийшовши з альянсу, створити його нову подобу на Близькому Сході? Куди б уходили всі арабські країни і де, відповідно, Туреччина відігравала б лідируючу роль.

Якщо це справді так, то прем’єр-міністр Ердоган буде готовий вирішити два питання. Туреччина стає воєнним лідером у Близькосхідному регіоні (витісняючи при цьому з домінуючих позицій Іран) і ще на декілька планок знижує роль армії в турецькому суспільстві. Адже прозахідна турецька армія, орієнтована не тільки на військові, а й на демократичні стандарти НАТО, становить пряму загрозу режимові ісламістів. Бо навіть після того, як у турецькій армії проводиться широкомасштабна чистка генералітету, залишаються майори й полковники, виховані на цінностях Ататюрка. Тому членство в НАТО лише заважатиме перетворенню армії на слухняного виконавця волі режиму Ердогана.

З іншого боку, Ізраїль мав би докорінно переглянути свою стратегію щодо блокади сектору Гази. Адже чотири роки незаконного колективного покарання палестинців не тільки не дали бажаних результатів, а й спровокували ще більшу ісламістську радикалізацію та антиізраїльські настрої у палестинському суспільстві.

Наростання конфлікту Туреччини з Ізраїлем показує протистояння, котре є лише вершиною айсберга. Цього разу мусульманський світ націлений на серйоз­ну допомогу палестинцям, бо там нарешті зрозуміли, чим для Палестини може обернутися дальше зволікання з проголошенням незалежності.

Скориставшись тим, що палестинці весь час намагалися отримати всю територію колишньої підмандатної британської Палестини, Ізраїль вдало обернув цю ситуацію на свою користь. Очевидно, що, будуючи й розширюючи свої поселення на Західному березі, ізраїльтяни чудово розуміють: рано чи пізно вони будуть змушені звідти піти. Однак питання полягає у тому — піти як? Адже після проголошення Палестинської держави Ізраїль, швидше за все, порушуватиме питання про обмін територіями і населенням.

У такому разі цілком логічно припустити, що ізраїльтяни, залишаючи Західний берег, намагатимуться домовитися з Палестиною, аби вона прийняла в себе понад мільйон ізраїльських арабів в обмін на повернення палестинцям анексованих раніше територій. Швидше за все, цим і можна пояснити гальмування Ізраїлем проголошення держави Палестина. Оскільки чим довше палестинці протистоятимуть Ізраїлю, тим більше територій при цьому вони втрачатимуть.

Заходячи у протистояння з Ізраїлем, Туреччина хоче показати арабському світу, що є сильним гравцем і готова перекроїти карту впливів у регіоні. Очевидно, що вплив Туреччини на Близькому Сході зростає зі зростанням її економічної потужності. У цьому сенсі погрози Реджепа Ердогана цілком умотивовані й логічні. Турецький прем’єр намагається завоювати довіру і прихильність арабів, забуваючи, що далеко не всі вони готові забути про 400 років приниження, якого зазнали у період входження арабських територій в Османську імперію.

Ще одним імовірним поясненням політичного демаршу Ердогана може бути його тиск через Ізраїль на Європейський Союз. Ставлячи його перед вибором: або Туреччина залишається світською державою і входить до ЄС — або шукає для себе нових шляхів. У такому разі палестинське питання і зближення з арабськими народами може стати каталізатором, що (як сподіваються в Анкарі) примусить прискорити позитивний розгляд її європейської долі. У разі відмови Туреччина цілком готова ініціювати нову політичну гру — Ізраїль проти ісламської цивілізації, і сама очолить цей запущений нею процес.

Варто звернути увагу, що сьогодні Туреччина претендує не тільки на роль регіонального близькосхідного лідера (відтісняючи на другі ролі Іран), — вона багатьма розглядається зараз як провідна країна в мусульманському світі. Тому бездіяльність чи компроміс із Ізраїлем з боку Анкари були б ударом по її авторитету, а вона не хоче втрачати прихильників по всьому світу.

З іншого боку, такий турецький демарш покликаний показати ізраїльтянам, що навряд чи варто їм витягувати козирі курдського питання або нагадувати про своє можливе визнання геноциду турками вірмен. При цьому Туреччина, налаштовуючи арабські країни проти Ізраїлю (особливо Єгипет), імовірно, сподівається відновити відносини з ізраїльтянами вже на інших засадах. Показ­уючи таким чином Ізраїлю, що його втручання у внутрішні справи Туреччини, особливо в питанні про турецьких курдів, не лише не бажане, а й може сплу­тати всі кар­­ти у схемах нового Близь­­кого Схо­ду.

Очевидно, що теперішній уряд Туреччини має найбільш сильні позиції на Близькому Схо­ді. Тому Ізраї­лю навряд чи вигідно погіршувати свої відносини з Туреччиною. Ос­кільки після введення в дію в Ірані першої атомної електростанції іранці опинилися за півкроку від ядерної зброї. Ізраїль найбільше занепокоєний зазначеною перспективою, і ду­же важко передбачити, як у такому разі він діятиме.

Тим часом ізраїльські дії проти Ірану, особливо у випадку нападу, не можуть залишатися поза увагою Туреч­чини. Як реагуватиме у такому разі турецьке керівництво? Адже, хоч Туреччина й зацікавлена в ослабленні Ірану, вона здатна проявити до іранців ісламську солідарність і зовсім не прагне, аби ізраїльтяни диктували свою волю мусульманським країнам регіону.

Таким чином, відносини Туреччини й Ізраїлю виходять далеко за межі спів­існування цих впливових країн. І, хоча Туреччина розпочала жорсткий тиск на Ізраїль і безкомпромісну підтримку палестинців, сама ж вона далека від досконалості. Адже постійно дотримується політики подвійних стандартів, якщо згадати її окупацію 37% території Кіпру та турецьку позицію стосовно вірмен і курдів.

Прем’єр-міністр Реджеп Ердоган не має підстав для такої різкої зміни своєї політики щодо Ізраїлю. Але ще років десять тому ніхто не міг собі навіть ­уявити, що Туреччина стане країною, яка прагнутиме очолити арабський опір проти Ізраїлю.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво