ТУ-154 — СЕКРЕТНА ХРОНІКА ГАНЬБИ

Два роки тому, 4 жовтня 2001 року, українські війська ППО збили російський лайнер Ту-154, на борту якого загинули 78 осіб. Але тільки нині ми можемо відновити хроніку цієї ганебної історії за допомогою офіційних матеріалів щодо розслідування катастрофи, що вперше потрапляють у відкриту пресу. Сенсаційні подробиці кримінальної справи викривають некомпетентність і непрофесіоналізм наших генералів, що призвели до загибелі людей. Генеральна прокуратура поки що не квапиться передавати до суду кримінальну справу, резонанс якої, скоріш за все, затьмарить навіть розслідування катастрофи на авіабазі Скнилів і викличе серйозні правові наслідки для багатьох відставних і чинних високопоставлених офіцерів.

«Хай знає ворог, ракети ППО завжди б’ють у ціль
і промаху не знають...»

Сьогодні можна встановити подробиці сумнозвісних навчань за допомогою звіту державної комісії. У роботі комісії взяли участь усі сторони — перший віце-прем’єр О.Дубина, перший заступник міністра оборони І.Біжан, секретар Ради національної безпеки та оборони Є.Марчук, начальник центру судових експертиз Міноборони В.Сухий, заступник держсекретаря Мін’юсту О.Пасенюк та інші.

Службове розслідування було проведено також самим Міноборони, і його результати цілком підтверджують основну версію події.

Отже, за задумом організаторів маневрів, бойові стрільби мали одержати статус експериментальних і показових. З огляду на вкрай низький рівень бойової підготовки зенітників, це був дуже ризикований експеримент. Командування та особовий склад 96-ї зенітно-ракетної бригади, дивізіон якої зробив фатальний пуск, не мали (і не мають) хоч якоїсь гідної навчальної практики. Втім, уся система бойової підготовки у Збройних силах носить осередковий характер — енергія армії йде на власне життєзабезпечення. Реальні бойові стрільби стають подією, участі в якій удостоюються нечисленні частини, які ще зберігають сякий-такий рівень боєздатності. Влітку 2001-го, за два місяці до трагедії, декілька комісій командування ППО перевірили готовність 1-го дивізіону С-200 96-ої зенітно-ракетної бригади до маневрів. Зенітники одержали оцінку «задовільно», що взагалі-то заспокоїло батьків-командирів. Але командний пункт бригади через низьку узгодженість бойових постів отримав «незадовільно»! Проте рішення спрямувати бригаду вже було прийнято, не змінювати ж його! Тому провести роботу над помилками й швиденько переекзаменувати бригаду доручили командувачеві 49 корпусу В.Калинюку. Він виправив «двійку», виставлену своїм підлеглим «сторонніми» експертами, на «трійку». Бойові розрахунки на маневрах були доукомплектовані лише перед самими стрільбами. На полігоні Опук війська ППО організували «показуху» з гучними пострілами, якими військові так люблять лякати цивільних.

Відверто кажучи, показувати у сфері ППО нам нічого. Ну кого можуть здивувати давно застарілі, розроблені 35 років тому ракетні комплекси С-200? Ці системи, що перебували на озброєнні ППО в недавніх війнах в Іраку та Югославії, не змогли збити жодного американського літака. Сучасна техніка пішла вперед семимильними кроками.

Як зазначила комісія, «підготування бойових розрахунків не передбачало їхньої роботи в умовах, коли техніка й озброєння припускають збої і ракета не вражає цілі». Стрільби були організовані в умовах, близьких до ідеальних, і очікувалося, що всі мішені будуть знищені за планом. Не врахували, що стрілянина застарілими ракетами не давала жодних гарантій ураження мішені ВР-3 «Рейс». Комплекс С-200В має мінімальні шанси вразити сучасні повітряні цілі, малопомітні, які йдуть на невеликій висоті, навіть якщо умовний супротивник не виставляє ніяких перешкод. Управління стрільбою провадилося за допомогою також застарілої системи автоматизованого управління «Байкал». У ході навчань «Дуель-99» 1999 року інший наш комплекс С-200 в аналогічних умовах по тому ж самому «Рейсу» випустив дві ракети, й обидві «пішли по молоко». На жаль, висновків із цього ніхто не зробив. Як відзначила комісія, промах по мішені при стрільбі 4 жовтня був дуже ймовірним, оскільки сам пуск проходив «в умовах, близьких до критичних».

Дуже серйозною помилкою організаторів стало застосування ракетних комплексів із дальністю стрільби до 260 км за умов, що була закрита повітряна зона площею 144 на 140 км. Таким чином, міжнародна траса Б-145, по якій летів російський лайнер, опинилася в секторі стрільби.

Державна комісія дійшла висновку, що командування маневрами не підготувало необхідної методологічної бази для проведення навчань і не передбачило найпростіших варіантів виникнення позаштатної ситуації. Математичного моделювання результатів бойового застосування не було. Незважаючи на це, командування припустило, що ракети будуть наводитися на цілі під таким кутом атаки, щоб у разі промаху вони не полетіли далі, як на 40 км від стартового майданчика.

Мабуть, одним з найважчих доказів у справі ТУ-154 є доповідь головного військового інспектора Міністерства оборони В.Радецького, котрий виступив категорично проти проведення маневрів військ ППО на даному полігоні й у даному форматі. Його зауваження міністр оборони О.Кузьмук розцінив як несуттєві, узявши цим на себе повну відповідальність за порушення норм безпеки при організації маневрів. Для міністра навчання були чудовим іміджевим приводом продемонструвати нібито високу бойову готовність армії. Крім того, проводити стрільби в Криму було приємніше й дешевше, ніж на російському полігоні під Астраханню, де не раз тренувалися українські зенітники.

Атака «фантома»

Чому С-200 уразив не мішень, а цивільний літак, що летів далеко за межами зони маневрів? Наразі доведено єдино можливу версію інциденту.

Її підтвердженням слугує магнітофонний запис переговорів між бойовим розрахунком, командним пунктом бригади і керівником ракетних стрільб В.Дьяковим (він також був заступником головнокомандувача військ ППО з бойової підготовки), вилучена співробітниками військової контррозвідки.

Фатальною помилкою військових стало грубе нехтування правил безпеки в момент пуску ракети. Після старту повітряної мішені та її входу в зону стрільби оператор наведення 1-го дивізіону доповів про те, що його радар «захопив» не одну, а відразу три цілі! Визначити, що собою являють ці повітряні об’єкти, оператор не мав технічних можливостей. Але «ціллю №1» стала мішень «Рейс», «ціллю №2» — російський ТУ-154 і «ціллю №3» — вірменський літак АН-24! Точно ідентифікувати цілі могли тільки на командному пункті навчань, і тепер усе залежало від рішення керівника стрільб, який був зобов’язаний правильно оцінити обстановку!

На командному пункті навчань приймають доповідь: «На екрані три цілі!»

Наказ генерал-лейтенанта Дьякова пролунав негайно: «Та ну їх у сраку! Вогонь!»

Для системи наведення мішень «Рейс» виявилася дуже складною. «Рейс» вийшов до зони «захоплення» 4 жовтня о 12.36. Радар С-200 не міг чітко «захопити» першу ціль, проте за допомогою наведення з командного пункту бригади почався автоматичний супровід усіх трьох цілей. О 12 годині 41 хвилина 20 секунд був зроблений пуск, при цьому дальність цілі №1 склала 26—28 км. Ракета 5В28 комплексу С-200В стартувала в заданому напрямку, розвиваючи швидкість понад 1 км на секунду. На свою біду, у той самий час, з тими ж курсовими координатами, у тому ж напрямку, тільки на дальності в 260 км, летів по відкритій міжнародній повітряній трасі літак ТУ-154 — ціль №2. Його присутність у зоні стрільби командування навчань і надалі ігнорувало. За 29 секунд після пуску командир 1-го дивізіону Ю.Венгер доповів, що наведення зірване. О 12 годині 42 хвилини 28 секунд старший технічний керівник С-200 М.Жилков (він також був начальником напрямку відділу підготовки військ ППО) доповів обстановку Дьякову. Дьяков вирішив, що С-200 промахнувся і наказав знищити мішень комплексом С-300, але запуск не відбувся. Чомусь генерал не запросив даних радіолокаційного контролю, і ніхто йому не доповів, що ракета, яка промахнулася, полетіла далі, набираючи висоту, чого за умовами навчань не припускалося. Причому 1-й дивізіон надалі проводив автоматичне наведення на цілі, що залишилися в зоні «радіолокаційного захоплення». «Ціль № 2», якої за планом навчань не існувало, рухалася далеко за межами зони навчань на граничній дистанції стрільби у 250 км. Цим «фантомом» був ТУ-154! Ніхто на командному пункті не звернув на це уваги. Не звернули уваги й технічні керівники автоматизованої системи управління «Байкал» на КП бригади — А.Луньов і М.Алпатов (обидва — високопоставлені офіцери штабу зенітно-ракетних військ), хоча не зауважити, що наведення на незаплановані цілі триває, було непросто.

Часу на те, щоб оцінити обстановку і прийняти рішення, було достатньо, оскільки результати пуску надходять на командний пункт у реальному масштабі часу. Досить відключити живлення, і ракета стане цілком безпечною!

Втім, на КП навчань панувала вальяжна обстановка: море, сонце, напої. У благодушній ідилії, вислуховуючи браві доповіді про вражені цілі, почесні місця поруч із О.Кузьмуком і В.Ткачовим займали господарі полігона — російські військовики на чолі з командувачем Чорноморського флоту Комоєдовим і командувачем ВПС Корнуковим. Корнуков широко відомий усьому світу і як російський воєначальник, і як командир дивізії ППО, котра 1 вересня 1983 року збила південнокорейський пасажирський лайнер Б-747. Адмірал Комоєдов через оптичний прилад особисто спостерігав за пуском С-200. За словами очевидців, відразу ж після фатального пуску Комоєдов, що стежив за висхідною траєкторією ракети, звернувся до Кузьмука: «Олександре Івановичу, щось не туди твоя ракета полетіла...». Міністр попросив колегу не перейматися: «Ціль уражена».

О 12 годині 45 хвилин 4 секунди радіолокаційна позначка ТУ-154 російської авіакомпанії «Сибір», що прямувала маршрутом Тель-Авів — Новосибірськ, зникла з екранів російських авіадиспетчерів...

Ракета 5В28 подолала 245 км за 220 секунд. Майже увесь цей час, понад 3 хвилини, вона наводилася саме на пасажирський літак. Ракета здійснила маневр і наздогнала ТУ-154 ззаду на висоті 11100 метрів. Просто в 15 м над лайнером дистанційний детонатор бойової частини 5Б14Ш здійснив підрив. Тисячі сталевих кульок розірвали літак від носа до хвоста. Більшість пасажирів загинули без страждань, миттєво. Члени екіпажу спостерігали це страхіття понад хвилину, до кінця, поки літак не повалився в море. Водночас із вибухом магнітофон російського центру управління повітряним рухом «Стріла», що вів лайнер, записав фрагменти виходів на радіозв’язок екіпажу падаючого літака. Через 13 секунд після вибуху на тлі лементів і перешкод було чітко розшифровано останню фразу одного з пілотів: «Куди влучило?!»

Не туди влучили

У комплексі С-200 ракета наводиться на ціль у напівавтоматичному режимі. Тобто сама по собі вона нікуди не потрапить. Наведення здійснюється оператором і тільки при радіолокаційному підсвічуванні цілі. Якщо підсвічування вимкнути, ракета, як телеграфний стовп, летітиме прямо, поки не скінчиться паливо. Тобто «ціль №2» була збита цілком свідомо! Але в самих виконавців наказів відповідальність мінімальна, адже всі їхні дії цілком контролювалися і схвалювалися згори. Командування бригади і навчань, що контролювало обстановку й параметри пусків, не звернуло уваги на ракету, що полетіла, і на те, що, схибивши по мішені, дивізіон
С-200 надалі веде з кимось повітряний бій.

Що є найскандальнішим у цій історії? Генерал армії Кузьмук, генерал-полковник Ткачов та інші відзначилися в цій ганебній справі тим, що надавали брехливу інформацію, яка упустила й без того «біляплінтусну» репутацію України ще нижче.

Ми звернулися у жовтні 2001-го за коментарем до одного з авторитетних військових фахівців — генерал-лейтенанта А.Чаповського, заступника міністра оборони з проведення організаційних заходів у Збройних силах. «Я прибув у район навчань наступного дня — 5 жовтня. Приблизно о 7.00 у військовому санаторії у Феодосії міністр О.Кузьмук проводив нараду з розслідування катастрофи за участю всіх заступників міністра і командирів корпусів, чиї частини брали участь у стрільбах. Перед нарадою ще один заступник міністра, В.Банних, поділився зі мною, що, як йому здається, лайнер збила наша ракета. Проте всі посадовці в один голос заявили, що збити літак наша ракета не могла. Комкор Калинюк заявив, що навіть відчував вибухову хвилю від підриву зенітних ракет, що вражають цілі! Потім Дьяков приніс велику гарну карту, яку він потім демонстрував на прес-конференції, і показав траєкторію пуску — вийшло, що ракета впала за 70 км. Дьяков заявив, що 21 пост спостереження підтвердив ці дані. Наскільки я пам’ятаю, там навіть був якийсь російський офіцер, що теж підтвердив слова Дьякова. Розумієте, Кузьмукові хотілося вірити, що це не ми збили, і він повірив. Подзвонив Президенту, доповів... Я дуже шаную Олександра Івановича Кузьмука, це щиросердна й дуже розумна людина, але цілком поділяю думку Радецького — стрільб на полігоні проводити було не можна! Жодних висновків із ракетного обстрілу Броварів Міноборони не зробило. Я не раз говорив Кузьмукові, та й висновки багатьох комісій показували, що в ППО і ВПС — дикий завал! Але він покладався на людей, які його неодноразово підводили, і цим узяв відповідальність на себе. І керівництво міністерства, і керівництво Генерального штабу, я маю на увазі Шкідченка, повністю порушили чинні нормативні й статутні документи щодо організації бойової підготовки. Кузьмук покладався на людей, чия фахова придатність і тоді викликала сумніви — ті самі Шкідченко, Ткачов, Дьяков. Міністерством були випущені відомчі інструкції, що вводять у коло обов’язків заступників міністра певне кураторство різноманітних напрямків роботи. Це цілковито розмило поняття «відповідальності», і першою жертвою став сам Кузьмук. Трагедія відбулася абсолютно закономірно!

Насамперед, не був призначений керівник навчань, а був лише керівник стрільб. При тому, що стріляли чотири види Збройних сил, а не тільки ППО. Саме керівник навчань мав відповідати за все. Якби була людина, відповідальна за безпеку, Дьяков і Ткачов не змогли б улаштувати показуху і стріляти як заманеться. У радянські часи стрільба бойовими ракетами проводилася тільки за наявності повної гарантії, що хоч би куди вона полетіла, все одно впаде на полігоні. Керівник навчань має відповідати за обстановку. Якщо на екрані три цілі, то Дьякову треба було не лаятися, а почекати 15 хвилин і запустити нову мішень. Але він мав основну задачу: відстрілятися. І ніхто його дії не контролював. Тут величезна провина не стільки Кузьмука, адже він тільки затверджував порядок навчань, скільки начальника Генерального штабу Шкідченка, з яким даний порядок навчань був детально узгоджений».

За словами очевидців, обстановка на командному пункті навчань прояснилася майже відразу. Всю ніч із 4-го на 5 жовтня в усіх вікнах Міністерства оборони горіло світло — тривало обговорення ситуації й робота фахівців. Уже все було зрозуміло росіянам, чиї радари зафіксували ракетну атаку. Все було зрозуміло й американцям, розвідувальні супутники яких спостерігали за ходом маневрів і результатами пусків, і світовим засобам масової інформації, яким США відразу надали ці дані. Вже ввечері російські ЗМІ передавали версію про українську ракету як основну.

Дотепер незрозуміло одне: чому навіть через декілька днів після катастрофи керівництво Міністерства оборони прийняло рішення брехати й заперечувати очевидні факти. Ткачов провів прес-конференцію, і на гарних картах та схемах показував, в яких районах упали всі наші ракети, і давав слово честі, що всі вони вразили мішені. І доводив, що його підлеглі не могли збити літак навіть теоретично. Його цілком підтримав Кузьмук, котрий, спеціально виступаючи на високій трибуні Верховної Ради, присягався — ми не збивали ТУ-154. Українське телебачення транслювало цю неймовірну брехню, у той час як у всьому світі йшли репортажі, де Україну називали «Верхньою Вольтою з ракетами», демонструючи підняті рятувальниками трупи й уламки, пробиті вражаючими елементами нашого ракетного комплексу.

В аеропорту Сочі росіяни викладали уламки літака, щоб відновити картину події. Розслідування російською стороною провадилося вкрай швидко. Головою комісії з розслідування авіаційних подій був призначений один із найбільш визначних у світі фахівців Р.Теймуразов, заступник голови Міждержавного авіаційного комітету СНД. Ми зв’язалися з паном Теймуразовим напередодні другої річниці трагедії. «Ситуація була прояснена досить швидко, протягом кількох днів, і її розслідування ми провели відповідно до міжнародних стандартів, із залученням закордонних експертів, у тому числі зі США. Зіставляючи дані об’єктивного контролю чотирьох різноманітних станцій управління повітряним рухом, ми точно змоделювали маршрут польоту лайнера і траєкторію ракети. Це однозначно показало, що пуск відбувся з військового полігону. Крім того, ми дістали уявлення про характер отриманих ушкоджень, оскільки нам удалося підняти на місці події 15 тіл, а також уламки літака. Ми відновили ряд фрагментів внутрішньої та зовнішньої обшивки літака, зокрема майже цілком усю підлогу. Вона була з деревини, яка добре тримається на воді. Ми знайшли п’ять вражаючих елементів бойової частини ракети. Ми встановили точну марку і заводський номер ракети, номер бойової частини і навіть номер серії вражаючих сталевих кульок. У роботі брали участь безпосередньо розробники ракетного комплексу С-200. Справа була настільки ясною, що я був переконаний у швидкому розв’язанні всіх питань, пов’язаних із визначенням відповідальності та виплатою компенсацій. Адже українські фахівці цілком підтримали наші висновки. Тому я особисто дивуюся, що в справі дотепер не розставлені всі крапки».

У жовтні 2001-го обстановка була напруженою. У Сочі прибула делегація українських військових фахівців на чолі з начальником штабу військ ППО В.Камінським. Російські слідчі розмовляли з ними гранично жорстко. Просто на льотному полі генерал-лейтенанта Камінського ледве не заарештував заступник генерального прокурора Росії Фридинський.

Тільки через тиждень, отримавши шквал принизливих характеристик у російських ЗМІ, Україна визнала свою провину.

Здавалося б, логічним кроком було якомога швидше дійти компромісу з постраждалими і якомога швидше виплатити компенсації, не чекаючи судових позовів, які могли б посилити негативне ставлення до України. Але дзуськи. В Україні державна машина працює в ручному режимі, і факт злочину зовсім не обов’язково припускає факт покарання. Звіт державної комісії був готовий, звіт Міноборони також, підозрювані названі. Під час службового розслідування були звільнені генерал-полковник В.Ткачов, генерал-лейтенант В.Дьяков, генерал-майор Ю.Коротков (начальник радіотехнічних військ ППО), полковник А.Луньов, полковник Н.Жилков, підполковник М.Алпатов, підполковник В.Шевченко (командир групи зенітних ракетних дивізіонів 96-ї бригади). Генерал-лейтенанта В.Калинюка було відсторонено від займаної посади. Майор Ю.Венгер переведений на нижчу посаду. Очолює цей список відставка самого Кузьмука.

Умовні супротивники

Кабінет міністрів України зовсім не квапився вирішувати питання з компенсаціями, хоча було зрозуміло, що платити прийдеться, і краще домовитися відразу. Процедура затягувалася без пояснень, і незабаром родичі загиблих почали подавати судові позови проти України. Офіційні органи мляво реагували на ці процеси, намагаючись від них дистанціюватися. Дивовижно, але факт: Міністерство юстиції чомусь не схотіло самостійно захищати інтереси України. У листі на ім’я Президента Кучми Мін’юст заявив, що для захисту позицій уряду змушений удатися до послуг приватної адвокатської фірми «Василь Кисіль і партнери», яку найняли за пропозицією... народного депутата Кузьмука! Адвокати відразу заявили позивачам, що справа остаточно не розслідувана, правова оцінка українською прокуратурою не дана, а тому ніяких компенсацій поки не буде. Нестиковка виходить — Президент зробив заяву, перший віце-прем’єр-міністр підписав звіт про визнання провини й опис усіх обставин катастрофи, а за рік адвокати, найняті державою на прохання особи, безпосередньо причетної до трагедії, заявляють про недостатність доказів! Отримавши з казни 1 мільйон гривень (!) за «представлення інтересів України», юристи, схоже, обрали неефективну лінію захисту. Їхня єзуїтська логіка викликала хвилю критики в Росії і різке обурення родичів загиблих. Авторитет України це ніяк не зміцнить.

Президент Кучма підписав силу-силенну резолюцій із вимогою прискорити рішення, проте тільки через два роки він чітко зазначив терміни виплати компенсацій. Поза сумнівами, Кучма мусив не припускати затягування цього питання, що зіграло на руку екс-міністрові Кузьмуку, зацікавленому в успішному придбанні депутатського мандата навесні 2002-го. Будемо сподіватися, що остання заява українського МЗС від 3 жовтня насправді свідчить про готовність швидко вирішити питання з відшкодуванням збитку.

Втім, політика — це конфлікт реальних інтересів, і нічого тут не відбувається випадково. Підкилимні битви навколо скандалу зі збитим ТУ-154 стали закономірним підсумком боротьби за владу, що розгорнулася в Міністерстві оборони. Прихід нового міністра — Є.Марчука — завдає шкоди інтересам значної частини армійського керівництва. Марчук безумовно намагається зміцнити свій вплив у відомстві, де досі намагається задавати тон команда Кузьмука. Сторони чудово розуміють, що ситуація з загиблим лайнером може стати знаряддям проти теперішньої генеральської еліти. Рішення про виплату компенсацій прискорить процес призначення винних, який Генпрокуратура поки не поспішає завершити. Щойно постане питання про правову відповідальність Кузьмука та його підлеглих, як скандал може набути колосальних масштабів. Під шелест суддівських мантій Марчукові буде легко відправити у відставку ще десяток-другий генералів і полковників, призначивши на їхні місця своїх людей. Не кажучи про те, що низка документів, скажімо, та сама проігнорована Кузьмуком доповідь Радецького, не дозволять екс-міністру зберегти свою репутацію. У нашому військовому відомстві подібні рокіровки вищих командирів відбувалися вже не один раз. Зміняли одна одну команди Морозова, Шмарова, замінюється команда Кузьмука. І немає кінця цим розбіркам. Армія залишається інструментом одержання прибутку і владних повноважень, а конфлікти груп впливу цікавлять військову еліту куди більше, ніж схеми бойового застосування й тактичні новинки.

І ще. Щиро шкода недосвідчених лейтенантів, що прийшли до армії з шляхетною метою — захищати Батьківщину. Для тих із них, для кого маневри на полігоні Опук мали стати першим бойовим хрещенням, 4 жовтня запам’ятається як трагічна дата. А віру в батьків-командирів із великим зірками підірвано разом із загиблими людьми на борту ТУ-154.

4 жовтня — день нашої військової ганьби. Ракетний обстріл житлового будинку в Броварах, знищення лайнера, трагедія на авіабазі Скнилів, вибухи в Артемівську... Армія, що стріляє інтригами, ніколи не навчиться воювати. Це армія, що має лише одного ймовірного супротивника — саму себе.