ЦВИНТАР ЛІВИХ ПАРТІЙ НА ЗАХОДІ І ЦВИНТАРІ БУДЬ-ЯКИХ ПАРТІЙ НА СХОДІ - Політика - dt.ua

ЦВИНТАР ЛІВИХ ПАРТІЙ НА ЗАХОДІ І ЦВИНТАРІ БУДЬ-ЯКИХ ПАРТІЙ НА СХОДІ

17 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 17 травня-24 травня

Нинішнього тижня голландські соціал-демократи стали ще однією лівою партією Європейського континенту, яка зазнала поразки на парламентських виборах...

Нинішнього тижня голландські соціал-демократи стали ще однією лівою партією Європейського континенту, яка зазнала поразки на парламентських виборах. Навіть якщо французькі соціалісти зможуть зберегти свої позиції в нових Національних зборах країни, вони навряд чи забудуть про ляпас, що отримав їхній тепер уже колишній лідер Ліонель Жоспен у результаті першого туру президентських виборів. Німецькі соціал-демократи теж не можуть почуватися упевнено: недавня поразка СДПН на виборах у землі Саксонія-Ангальт збільшила шанси правих у перемозі на виборах у бундестаг і вже зараз позбавила партію Герхарда Шрьодера більшості в бундесраті. Недавно нищівної поразки на місцевих, а потім і на парламентських виборах зазнали португальські соціалісти, котрих очолював до їхнього фіаско президент Соціалістичного інтернаціоналу... Європа, яку ще кілька років тому називали «континентом соціал-демократів» — до України мода на це гасло доповзла саме перед останніми парламентськими виборами, ставши рефреном обслуговуючих Віктора Медведчука телеканалів — повільно, але впевнено перетворюється на соціал-демократичний цвинтар. Причому що важливо: у результаті поразки соціал-демократів до влади приходять праві та ліберальні партії, але загублені соціалістами голоси підбираються найчастіше не правими і центристами, а ультраправими, як це відбулося в Нідерландах, Австрії, Італії... У двох останніх країнах ультраправих запросили в уряд, у Нідерландах партія жертовної вівці європейського неофашизму Піма Фортейна також розраховує на участь у правлячій коаліції. Що ж насправді відбувається?

Приводом для розмов про «полівіння» Європи став тріумф Блера та його лейбористської партії на парламентських виборах у Великобританії. Потім були успіхи партій Шрьодера в Німеччині та Жоспена у Франції, перемога коаліції лівоцентристів в Італії. Але насправді успіх лівих на парламентських виборах у середині минулого десятиліття багато в чому базувався на тому, що вони переставали бути лівими, стаючи центристами. Простіше кажучи, соціалістичні і соціал-демократичні партії, розуміючи, що втрачають класичну соціальну опору в особі зникаючого робітничого класу і можуть розраховувати, як, власне, і праві партії, винятково на голоси дедалі більш численного середнього класу — зміщалися до центру, ставали прибічниками ліберальної ідеї. І сьогодні вже мало хто ризикне назвати британського прем’єр-міністра Тоні Блера лівим. Більше того, коли глава уряду Сполученого Королівства виступає в палаті общин з обуреною промовою проти промислового протекціонізму Сполучених Штатів і обіцяє вжити адекватних заходів, ця позиція сприймається як сама собою зрозуміла. Але задумаємося, що таке протест проти державного протекціонізму з точки зору класичної соціал-демократії і ким був би оголошений Блер її теоретиками?

Є й інше питання. Чому, якщо ліберальна ідея виявилася настільки популярною серед великої частини виборців, це не призвело до успіху на виборах власне ліберальних партій. Вільна демократична партія Німеччини (ВДПН) або Ліберальна партія Великобританії завжди відігравали важливу роль у політичному житті своїх країн, але навряд чи могли мріяти про самостійне формування уряду. Але в даному випадку йдеться радше не про ідеологію, а про привабливість упаковки. Традиційно ліберальні партії давно сприймаються суспільством як «партії професорів», партії інтелігентної меншості. Ніхто не сумнівається в професіоналізмі їхніх лідерів, у деяких країнах цей професіоналізм нерідко підсилював правлячі кабінети (як у випадку з Вальтером Шеєлем і Гансом-Дітріхом Геншером — багаторічними міністрами закордонних справ у кабінетах, де головну роль відігравали ХДС/ХСС або соціал-демократи). Однак ці партії не сприймаються виборцем як партії «своїх людей», вони традиційно мають обмежений електорат. Інша річ, коли з фактично ліберальними ідеями виступає масова партія. Саме тому з моменту перемоги Блера почався такий процес: власне ліві (комуністи, ліві соціалісти тощо) перетворюються на маргіналів політичного життя своїх країн, «нові ліві» перетворюються на лібералів, ліберали «правішають» і займають нішу, яку традиційно займали праві партії. Однак праві не наважуються перейти на ультраправі позиції, але саме тому, розгубившись від усіх цих змін, виборець, для якого ліві перестали бути своїми, а «зелені» здаються занадто анархічними, починає захоплюватися ультраправими гаслами. Тим більше що нові європейські ультраправі виглядають цілком респектабельними європейськими політиками — тільки налаштованими жорсткіше за консерваторів — і перебувають ближче до «простого народу». Та ж зміна, до речі, відбулася і з «зеленими». Йошка Фішер тепер респектабельний? Так і Йорг Хайдер дуже респектабельний, і Ле Пен. І Пім Фортейн не виглядав немитим і по-своєму любив Нідерланди... Однак саме праві, а не ультраправі партії залишаються масовими партіями, які можуть розраховувати на перемогу на виборах. Тільки шлях до цієї перемоги пов’язаний не з рухом праворуч, в обійми ультраправих, а з переміщенням із правого флангу в центр політичного спектра. Тобто або праві партії дають можливість лібералам замістити їх, або неминуче самі фактично стають лібералами. Тому якщо вчора ми спостерігали не полівіння Європи, а поправіння лівих і їхню лібералізацію, то сьогодні можемо стати свідками не поправіння Європи, а полівіння правих і їхньої лібералізації. Останнє десятиліття виявляється, таким чином, десятиліттям кінця старих ідеологій — спочатку традиційної соціал-демократії, а тепер і консерватизму. У новій Європі, в епоху високих технологій і «середнього класу» ці ідеології вже не працюють у силу своєї ідеалістичності чи вузькосоціальної спрямованості. Першими це зрозуміли ліві лідери, котрі довгі роки перебували віддалік від влади і не могли розраховувати на повернення до неї без докорінного перегляду навіть не партійних програм, а самого ставлення своїх організацій до навколишньої дійсності. Тепер настала черга правих політиків.

Таким чином, у найближчі десять років ми виявимося свідками такої перебудови політичної системи, за котрої праволіберальні партії будуть боротися за владу з ліволіберальними. І обидві ці сили будуть змушені протистояти усе міцніючим радикалам, сьогодні — справа, а завтра — аж ніяк не виключено — зліва. Це дозволить гарантувати стабільність економічного курсу та соціальної політики і зробить європейську політичну систему дуже схожою з американською. Зовні, звісно, все залишиться, як і було. Партії не будуть перейменовуватися, соціал-демократи і консерватори не проголосять себе лібералами, навіть ліберальні партії не лише збережуться, а й збережуть свій традиційний електорат — недавні вибори в Саксонії-Ангальт, наприклад, продемонстрували, що всі шанси на відродження має ВДП. Зміниться лише інструментарій політичних підходів, який стане значно цивілізованішим і залежнішим від економічної реальності. Розпалювання політичних пристрастей буде помітне лише в державах із не до кінця сформованою політичною і партійною структурою — наприклад, таких як Італія, де створення партій після краху традиційної партійної системи відбувається хаотично і нервово.

Це буде на Заході Європи. На пострадянському просторі єдиною партією, створеною за ідеологічним принципом, були і залишаються комуністи — утім, їх так вдалося вбудувати в систему влади, що від ідеології залишилися лише гасла, про які на дачах комуністичних бонз уже не згадують. Але їхній виборець достеменно знає, за що він голосує — за світле минуле, проти проклятого теперішнього і жахливого майбутнього...

У решті випадків голосують або за владу, або за особистість — причому ця ситуація може змінюватися залежно від регіону тієї чи іншої країни. Наприклад, у ході останніх парламентських виборів у Росії за «Единство» голосували як за владу, а за другий номенклатурний блок, який несподівано сприймався як опозиційний — «Отечество — вся Россия», — із симпатій до Євгена Примакова і Юрія Лужкова. Але в Петербурзі чи Татарстані «партією влади» уже було ОВР, а за «Единство» тут голосували із симпатій до Володимира Путіна. У ході останніх виборів в Україні «Єдину Україну» сприймали як партію влади на Сході, а за другий номенклатурний блок, який іноді позиціонувався як опозиційний — «Нашу Україну», — голосували з симпатії до Віктора Ющенка. Але в західних областях «партією влади» виявлялася вже «Наша Україна», а Володимира Путіна, здатного викликати симпатії до «Єдиної України», там не знайшлося... Потім у Росії «Единство» кинула ОВР при розподілі посад у парламенті, а потім... потім об’єдналося з ОВР у «Единую Россию» і віддало новим друзям трошки комітетів. А яка між ними була різниця? Ідейна? Ось так і у нас: нині намагаються кинути «Нашу Україну», але якщо до президентських виборів із нею об’єднаються — хто здивується? Яка різниця між Литвином і Ющенком? Головна відмінність у тому, що Ющенко — реформатор. Литвину скажуть — він теж буде великий реформатор. Головне сказати впевнено...

Оскільки навіть прибічники наших парламентських блоків не можуть сказати, чи є у того чи іншого блоку реальні ідеї, політичні програми, пропозиції щодо економічного реформування країни і чи не зміниться все це залежно від політичної кон’юнктури. От Блер ніяк не може стати консерватором, навіть якщо йому за це пообіцяють місце прем’єр-міністра. Він може скорегувати, але не змінити програму і назву партії, її місце в суспільстві. А наші лідери можуть усе. Іноді доходить навіть до очевидних політичних анекдотів. Ось Ле Пен очолює Національний фронт — назва, що точно відповідає його програмним вимогам. А шанувальник Ле Пена Жириновський — Ліберально-демократичну партію. Чому її? До чого тут ліберальна демократія? А ні до чого, просто слова гарні. Те ж і з українськими соціал-демократами, котрі об’єднані. У ситуації, у якій перебуває сьогоднішнє українське суспільство, соціал-демократія має бути партією робітничого класу і найбідніших прошарків населення, до яких поки не мають стосунку ні Віктор Медведчук, ні Григорій Суркіс, ні навіть перший президент України. А роботодавці мають прийти в соціал-демократію потім, коли більшість населення буде відноситися до середнього класу. Та навряд чи наші маленькі «олігархи» про це думали — слова занадто хороші, респектабельні, як шестисотий «Мерседес»...

Втім, чи їх нам звинувачувати за злиденність нашого партійного життя? Там, де суспільство не бере участі у визначенні власної долі, де вся політика зосереджена на тванистому п’ятачку між Банковою і Грушевського, і не може бути повноцінних політичних партій. Ось така, перепрошую, Європа.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво