Це — економіка, шановні добродії!

Надзвичайний і Повноважний Посол України у США Олег Шамшур у своїй статті «Рецепти від депресії. Нотатки дипломата з приводу економічної кризи» («ДТ», № 22) поставив питання економічної дипломатії, що називається, руба. Хотілося б розглянути дипломатичну складову економіки трохи докладніше.

Питання необхідності економізації нашої зовнішньої політики, звісно, не нове. В сучасних умовах, принаймні останніх сто років, інструменти економічної дипломатії найактивніше використовують Сполучені Штати. І, звісно, Б.Клінтон (про нього його міністр торгівлі М.Кантор сказав, що це був перший президент, який справді зробив торгівлю мостом між зовнішньою та внутрішньою політикою) був великим ентузіастом економічної дипломатії. Але не її піонером. Адже незадовго до того політик-популіст П.Бухенен активно закликав до забезпечення першості Америки в усьому («America — first»), маючи на увазі і всебічну підтримку американських експортерів із боку держави. Можна згадати й так звану доларову дипломатію президента У.Тафта або добре відому зовнішньополітичну активність у галузі економіки часів президентства
Ф. Рузвельта. Втім, це характерно не тільки для США. Для нас важливі акценти, які у зв’язку з цим розставляються в Євро­пейському Союзі та в Росії. Привертає до себе увагу те, що МЗС РФ не просто проголошує гасло підтримки російського бізнесу за кордоном (зокрема і в Україні, що дуже відчутно), а й, за словами колишнього міністра закордонних справ І.Іванова, «має свій перелік змарнованих можливостей і зірваних контрактів чи тендерів». Тобто в поточному режимі проводяться моніторинг результатів та корекція зусиль.

Згадується епізод, який стався під час однієї з конференцій в Академії управління років десять тому. Виступаючи тоді перед закордонними дипломатами і вітчизняними бізнесменами, я сказав, що знаю одного чиновника високого рангу, який справді турбується про підтримку інтересів вітчизняного бізнесу за кордоном. І задля цього не шкодує ні часу, ні сил, звертаючись, якщо треба, і до президента, і до законодавців, і в засоби масової інформації. «Понад те, — заявив я. — Він і тепер перебуває серед нас!» Чим викликав пожвавлення серед керівників наших міністерств та відомств, які займали місця у президії. На жаль, нікого з них я не зміг потішити, оскільки назвав ім’я У.Міллера — тодішнього посла США в Україні. На жаль, серед наших чиновників мені й сьогодні важко назвати такого активного захисника вітчизняного бізнесу. Не можна сказати, що його взагалі ніхто не захищає, але ефективність усе-таки далека від бажаної. Мабуть, нам треба, як радив М.Жванецький, «работать тщательнее». На жаль, тут далеко не все залежить від особистих якостей і кваліфікації чиновників. У тому числі й економічних дипломатів. Насамперед необхідно мати справді «економічно орієнтовану» політику. Я навіть сказав би — «політику, настояну на економіці». За своїм характером, економічні закони об’єктивні та стабільні, на відміну від суб’єктивних і мінливих суто політичних розкладів. Саме тому наявність економічної складової завжди додає в політику стабільності й передбачуваності. Я називаю це кавовим законом: чим більш економічно концентрована зовнішня політика, тим вона міцніша.

І такий «напій» для нас тим паче важливий, що ми все ще дрімаємо, заколисані сприятливою останніми роками зовнішньоекономічною кон’юнктурою. На наш монопродукт — метал — ціни пристойно зростали. Наявний дефіцит поточного рахунку покривався припливом капіталу. В основному, правда, спекулятивного. У результаті ми проспали глобальну кризу. Хоча насправді світова криза тут практично ні до чого. Ми давно забули (а так як слід — то й не починали) роботу з підтримки своїх експортерів. Я маю на увазі насамперед інструменти кредитування експорту. Всім же відомо, що в сучасних умовах без фінансової підтримки на світові ринки не прорвешся. Відомо, але це знання до дій не спонукає.

Мені здається, що необхідно визначитися з кожною окремою країною у пріоритетах двосторонніх відносин: політичних, ідеологічних, військових, культурних, економічних... Усі ці аспекти важливі, проте пріоритет буває тільки один. Або його не буває взагалі. За визначенням. І якщо вже ми вирішимо, що з умовною «Анчурією» для нас важливі насамперед економічні відносини, то, повірте, зуміємо вибудувати відносини відповідним чином. А якщо для нас важливіша підтримка політично близьких партнерів, то думати про економічну вигоду безглуздо. Такий пріоритет теж можливий. Але вибір має бути зроблений усвідомлено. Другий важливий момент стосується процесу нашої євроінтеграції. Так би мовити, пріоритету номер один. І тут ми маємо чітко розуміти не тільки, чим ЄС цікавий нам, а й чим ми можемо зацікавити європейців. Нашою дешевою робочою силою та великим ринком? Але вони й так усе це мають, притому без зайвого клопоту. Очевидно, що, стаючи членом міжнародного елітарного клубу (чим, по суті, і є Європейський Союз), ми повинні принести з собою щось цінне. Передовсім це, звісно, має бути сама Україна — політично стабільна, економічно розвинена, культурно самобутня, кримінально безпечна... Однак не зайвими виявилися б і наші особливі відносини у певних регіонах. Якщо ми тішимося надією зіграти роль містка між ЄС і Росією, то в нас мають бути, скажімо, із Росією кращі відносини, ніж у країн ЄС. Інакше їм місток не буде потрібний. Проте сьогодні ми навряд чи можемо їм це запропонувати. Можливо, пошукати інші країни та регіони, добрі економічні відносини з якими ми могли б внести у скарбничку ЄС? Дуже багато важить і вироблення сучасного іміджу країни (brand state). Навіть не згадуватиму про ті країни, котрі вже давно зарекомендували себе як законодавиці моди або фінансові центри світу. Проте давня Індія прямо на наших очах набула нового іміджу завдяки своїм програмістам. Причому більшість їх заволоділи світовим ринком, не виходячи зі своїх офісів у Мумбаї (колишньому Бомбеї) та Калькутті. А на їхньому ж місці могли бути ми. Адже все це завдяки аутсорсингу, який у них спрощений, а в нас, навпаки, ускладнений. Але зараз — не про сумне. А про те, що ми теж мусимо знайти такий бренд країни, який би чітко вказував на наші можливості, привабливість і унікальність. На жаль, крім Chicken Kiev, ніщо на думку не спадає. Може, все-таки зробити ставку на нанотехнології? І навалитися «всім миром». Сконцентрувати ресурси...

До речі, Олег Шамшур згадує, що в США, незважаючи на кризу, витрати на дипломатію планують збільшити відразу на 25%.

Та про це прямо кричати треба. Адже так роблять не лише у Штатах. Бодай у сусідній Польщі — своєрідному взірці євроінтеграції для нас. Ось і берімо з неї приклад. Адже логіка проста: коли на фронті ускладнюється ситуація, насамперед зміцнюють розвідку. А міністр зовнішньої торгівлі Бельгії
П.Шевальє (це було, здається, у 1999 році) на дипломатичній конференції в Брюсселі так і заявив: «Не забувайте, торгівля — це війна». Можу додати: а економічні дипломати — наш передовий загін у цій війні. Ну і як, скажіть, можна оцінити спроби роззброїти їх «із метою економії»?.. Та їх мали б завантажити амуніцією і боєприпасами, що називається, за повною програмою й послати вперед, щоб ні сну ні відпочинку, доки «язика» (тобто інвестора і покупця) не добудуть. …А натомість прирікають на сидіння біля комп’ютера (це якщо він є і підключений до Інтернету!) в очікуванні інформації другої свіжості.

І це ж не новий підхід! Пригадую, у далекому вже дев’яносто другому я переконав тодішнього першого віце-пре­м’єра І.Юхновського підтримати прохання міністра А.Зленка про збільшення зарплат нашим дипломатам одним, але вбивчим, як з’ясувалося, аргументом: наш дипломат, не здатний запросити партнера на діловий обід у ресторан, не зможе «гідно представляти незалежну Україну». На жаль, таких простих істин владний олімп уже не сприймає. І серйозніші аргументи, не кажучи вже про імена підписантів, не досягають мети.

А тим часом планки для економічної дипломатії ставляться досить високі. Ну... як у відомому анекдоті: «легенда» змінюється, але завдання залишаються ті ж самі. У результаті і наша дипломатія взагалі, і економічна особливо, не може: а) залучити досить кваліфіковані кадри, передусім молоді; б) домогтися високої мобільності своїх співробітників за кордоном, які б мали можливість не тільки «сидіти» в столицях і зустрічати там високі делегації, а й бачити реальне життя країни перебування; в) забезпечити встановлення довірчих, неформальних контактів, що потребують і неформальних форм спілкування; г) отримати широкий доступ до джерел чужої інформації (бодай платних спеціалізованих веб-сайтів) і забезпечити належний рівень поширення своєї (зокрема з допомогою засобів масової інформації країн перебування); д) використовувати сучасні засоби оргтехніки та комунікації і т.д. і т.п. Адже це все є в наших конкурентів за кордоном.

Треба ж розуміти, що можливістю, упущеною нашими економічними дипломатами, негайно скористаються представники країн, які можуть надати аналогічну продукцію або послуги: літаки, ракети, металопродукцію, зерно, будівельні роботи, нанотехнології... У світі на утримання одного економічного дипломата витрачають у середньому 250 тис. дол. на рік. У нас же на утримання одного працівника торгово-економічних місій, за даними Рахункової палати, йде близько 100 тисяч. Тобто мінімум (для самого дипломата) ми даємо, а на те, що потрібне для ефективної роботи, наче й не вистачає. Відтак, економлячи пару мільйонів, ми втрачаємо мільярди. Що й відбивається в дефіциті нашого торговельного балансу.

Тепер про згадане О.Шамшуром «налагодження ефективного партнерства в зовнішньоекономічній діяльності між українським бізнесом та державою...». Особливо хотілося б підкреслити, що мова не повинна йти про горезвісний принцип «Що добре для «Дженерал Мо­торс», то добре...». Враховувати взаємні інтереси і вдаватися до взаємопідтримки мають обидві сторони. Не випадково серед найвпливовіших дипломатів США один голландський учений назвав... «Майкрософт» і «Макдональдс». І ми не повинні забувати про такі бренди як «Антонов», «КрАз» або «Південмаш». Активна допомога їх просуванню на зовнішні ринки сприяє глибокому інтегруванню нашої країни у світову економіку більше, ніж якийсь договір чи меморандум. Держава має активно сприяти появі за кордоном українських ТНК. Час би вже у списку Fortune Global 500 засвітитися хоча б одній вітчизняній корпорації. Легально. Втім, великі компанії мають свої служби корпоративної дипломатії з добре оплачуваними співробітниками і досвідченими керівниками (у тому числі з дипломатичного корпусу). І українські олігархічні ПФГ купують заводи, шахти й верфі в Італії і США, Болгарії і Польщі, Австралії і Росії... Які не тільки відкривають представництва своїх банків, а через Балтійські країни виходять на ринки ЄС із повнофункціональними відділеннями. І все це роблять, не напружуючи наших дипломатичних установ проханнями посприяти. Інколи взагалі уникаючи контактів із ними. А треба б це все координувати. У загальнодержавних інтересах. Адже коли з’являться політико-економічні проблеми (а в умовах глобальної конкуренції їх неодмінно «організують»), все одно «прийде коза до воза»... Тож чи варто чекати неприємностей?

Особливої опіки потребують, звісно, середні та малі підприємства. Але в цій справі є нюанси. Один із них стосується відбору «опікуваних». На мою думку, держава повинна встановити чіткі критерії відбору тих, на кого працюють наші дипломати за кордоном. Якщо вже вони й виконують роботу штовхачів або безплатних консультантів, то відбір «щасливчиків», для кого це робиться, має бути прозорим і логічно обгрунтованим (тобто здійснюватися відповідно до публічно оголошених пріоритетів). І не завадило б запровадити все-таки певну платність дипломатичних послуг. Що теж практикується у світі. Та ж таки американська дипломатична практика передбачає оплату за маркетингові дослідження або допомогу, пов’язану з організацією участі в роботі торговельних виставок.

Аналогічно роблять і дипломати Ірландії, Швейцарії та Франції, які, крім того, отримують плату за послуги, надання яких потребує окремих звернень у державні або комерційні структури країни перебування. Величина оплати при цьому коливається в межах 140—160 дол. за одну годину роботи, або 450 євро за півдня. (Повний робочий день, як правило, такій роботі дипломати не мають права присвячувати взагалі.) Причому часто, особливо якщо йдеться про маркетингові дослідження, посольства просто укладають субконтракти з місцевими спеціалізованими фірмами.

«А наши ребята за ту же зар­плату…» знаєте скільки часу й сил витрачають на такі дослідження? А на чиновницький лікнеп? Це я маю на увазі підготовку інформаційно-аналітичних записок, покликаних задовольнити цікавість високих посадових осіб різних міністерств та відомств у питаннях, без знання яких вони взагалі не мали б обіймати свої посади. А вони, захопивши командні висоти, тепер виясняють, як у світі робиться те, що входить до їхніх прямих службових обов’язків. Добре, хоч тепер зацікавилися! Але справедливо було б доручити проведення реформ тим, хто до призначення знає і теоретичні основи, і міжнародний досвід. І якщо вже завантажує дипломатів з’ясовуванням якихось тонкощів (а не відомих фахівцям принципів), то робить це вибірково, заздалегідь знаючи, де такий досвід є, а не просто включаючи в розсильний список усі країни світу. Трапляються ж просто анекдотичні випадки...

Отож наведення порядку в питаннях роботи дипломатів «на дядю» не просто розвантажить їх для виконання справді важливих завдань, для яких інформація збирається ретельно й довго, неодноразово обговорюється та аналізується... Це дозволить вирішити й низку поточних проблем. По-перше, розвантажить нашу дипломатію від роботи, яка не те що може бути просто замовлена якомусь агентст­ву, а часом навіть залишається незатребуваною. Такі «облагодіяні» не тільки лист із подякою в посольство чи ТЕМ не напишуть, а й закордонному партнеру часто передзвонити не хочуть. Скасують візит, не надішлють запрошення... А що? Інформація ж отримана задарма. Хто ж її цінуватиме? А дипломатові потім ще неодноразово своїм партнерам у країні перебування доведеться дивитися у вічі й запевняти в нашій щирій зацікавленості... По-друге, слід брати до уваги, що безплатна дипломатична підтримка (принаймні понад визначений мінімальний загальнодоступний рівень, як, наприклад, інформація, розміщена на веб-сайті) означає просто несправедливий привілей, який має одна вітчизняна компанія, порівняно з іншими: адже вони теж могли б просто перекласти функції своїх маркетингових підрозділів на МЗС. По-третє, слід розуміти, що ексклюзивні диппослуги не тільки дають необгрунтовані переваги перед тими ж таки вітчизняними конкурентами, а й відкривають шлях до корупції. А прозорий і платний, однаково доступний механізм таких послуг усе розставляє на свої місця.

І що, на мій погляд, дуже важливо — це уважний відбір заявок на таку допомогу, незалежно від платності. Адже простіше простого переслати на адресу офіційних чи комерційних структур заявки і пропозиції наших підприємств. Які дуже часто не тільки не дають у них справді необхідної комерційної та технічної інформації, а й не перекладають англійською або іншою мовою ділового спілкування. Мене інколи вражає, що під кінець другого десятка років ринкової економіки у нас, схоже, ще дуже поширена думка, нібито головне — це зробити продукцію. Тоді як ринок — особливо «ринок покупця» (в якому перебувають більшість сегментів світового ринку) — передбачає ключовим елементом процесу саме продаж. Реалізацію, якщо комусь усе ще ближча стара термінологія. Без такого розуміння наші підприємства часто опиняються у становищі «Немовлят в джунглях» з оповідання О’Генрі. У джунглях капіталізму. Природно, таким підприємствам треба допомагати. Насамперед надаючи стандарти бізнес-планів і комерційних заявок, розміщуючи консультативні роз’яснення на своїх веб-сайтах і проводячи спеціальні семінари з підготовки інвестиційних презентацій чи участі у виставках... Ось на такий лікнеп, я думаю, ніхто з дипломатів не пошкодує ні часу, ні зусиль. Аби інтерес до них був щирий.

Ще посол України у США писав про необхідність створення дієздатних економічних служб у закордонних дипустановах та реальної координації міжнародної діяльності всіх органів державної влади. Хочу звернути увагу на те, що не завжди економічні дипломати збираються під дахом національного посольства. Наприклад, мають свої закордонні представництва окремі відомства Російської Федерації: митниця (здається, у шести країнах, включно з Україною), Федеральна служба з контролю за обігом наркотиків, міграційна служба... Мають свої представництва багато центральних банків (ФРН, Австрії, Норвегії, Китаю, Угорщини, Японії), а також державні агентства сприяння іноземним інвестиціям (у більшості країн, а в країнах OЕCР такі агентства мають у середньому по сім відділень за кордоном). Яка схема — «атомізовані» чи «єдині» представництва економічних відомств — це питання, з приводу якого спеціалісти ще не дійшли спільної думки. Мені здається, що ефективнішою була б робота такої команди з різних відомств у рамках єдиної служби економічного радника. Це стосується й системи торгпредств, які дісталися нам із радянських часів, коли було «все вокруг колхозное». У сенсі — державне. І така схема була цілком логічною. Можливо торгові представництва ще потрібні як окремі структури в країнах — основних торгових партнерах... А в принципі, в усьому світі для цього й існують торговельні палати та ділові асоціації, які працюють, у тому числі й за кордоном, на благо своїх членів. Економічні місії мають бути саме місіями: виїжджати на певний термін в окремі країни для виконання спеціальних завдань — можливо, просто налагоджувати зв’язки (якщо країна все ще важкодоступна для наших бізнесменів); можливо, вирішувати складні юридично-договірні проблеми чи сприяти просуванню якогось міжнародного мегапроекту. Такі місії можливі. Це як посли з особливих доручень. Економічних.

До дієздатності належить, звісно, й питання відбору та підготовки кадрів. Знання мов — це, звичайно, важливо. Але я вважаю, що, скажімо, у Дипакадемії не просто має бути кафедра економічної дипломатії — вона має бути випусковою. Якщо вже не можемо, як колись обіцяли, забезпечити приплив на держслужбу випускників Кембриджа і Гарварда (які в нас є, але працюють, як правило, на олігархів, і не завжди тільки вітчизняних), то хоча б забезпечмо економічним дипломатам спецпідготовку. Така робота ведеться, але дуже вже, як на мене, повільно: якісь курси та підручники передають іноземні партнери, якісь — готують вітчизняні вчені (зокрема ваш покірний слуга)... А все мало б бути організоване на рівні державної програми. Причому окремо — підготовка студентів і окремо — спецпрограма для дипломатів на службі за окремим спецпідручником. До речі, щось схоже ще у вісімдесятих роках робили в Московському фінансовому інституті, відчувши, що назріває потреба розширення зовнішньоекономічної діяльності банків. Той спецфак пройшли і багато українських фахівців, яким отримані знання знадобилися в подальшій роботі — в умовах ринку, які раніше були тільки за кордоном. Отож зайвих знань не буває.

Що ж до координації, то перше, що спадає на думку, — реформа в напрямі «австралійського варіанта»: тобто об’єднаного міністерства закордонних справ і зовнішньої торгівлі (як це зробили, між іншим, не тільки в Австралії, а й у Канаді, Швеції та ще більш ніж у десятку інших країн). Можна згадати, що перед розпадом СРСР така ідея вже опрацьовувалася, але «біловезькі рішення» цю роботу перервали. Мене особисто бентежить висока ймовірність того, що в такому разі економічні питання або так і не стануть пріоритетними для суперзовнішньополітичного відомства, або, навпаки, почнуть відтісняти зовнішньополітичну складову. Тут дуже важливо знайти правильний баланс: не відкушувати по шматочку сиру з кожного боку, як лисиця у відомій казці, доки нічого взагалі не залишиться, а мати дві повноцінні складові — політику й економіку. Як два боки однієї медалі. Або, може, доречніше сказати: аверс і реверс гривні, яка в результаті злагодженої роботи повинна ставати повноцінною міжнародною валютою. Можливо, простіше відновити міністерство зовнішньоекономічних зв’язків, звівши два міністерства в єдиний урядовий комітет або взагалі під одного міністра з двома портфелями. У міжнародній практиці такі приклади відомі.

Хоча це, звісно, все одно повністю не вирішить проблеми координації. У нас тепер практично кожне відомство і регіон проводять свою «зовнішньоекономічну політику»: і партнерські угоди підписують, і з візитами їздять, і інформацією обмінюються... Теоретично, всі ці дії мають погоджуватися з МЗС. Проте на практиці постійно виникають проблеми. І слід зрозуміти, що річ не в недисциплінованості чиновників, які чогось недоузгодили, не проінформували вчасно... Річ у тому, як мені здається, що такий механізм координації розрахований на зовсім інші обсяги зовнішньоекономічних зв’язків і зовсім інші швидкості їх реалізації. А коли ще взяти нашу низьку ефективність бюрократичного механізму! Тут в умовах глобалізації та світової конкуренції інколи не те що дні — години все вирішують, проте ж ні: проект треба узгодити (тобто кілька разів «прогнати» папір туди-сюди, доки й потреба в ньому відпаде). Чи означає це, що кожне відомство може «городити город» по-своєму? Також у жодному разі. Просто треба розробляти й погоджувати загальні принципи, єдині цілі. У сфері зовнішніх зносин (наразі — зовнішньоекономічних) усі органи влади (а, як сказано раніше, бажано — і великий бізнес) повинні мати спільну стратегію. Ясну, зрозумілу і «прийнятну» для всіх сторін. Тобто координація має бути на випередження, а не гальмівна.

Інша сфера координації — співробітництво з дипломатичними представництвами наших стратегічних партнерів за кордоном. Ось, наприклад, пропаганду програми «Євро-2012» серед потенційних інвесторів, на мою думку, годилося б вести спільно з польськими колегами. Ми з ними не конкуренти. Швид­ше навпаки: їхня інвестиційна привабливість (усе-таки країна — член ЄС) могла б поширитися й на нас. І інвестор, який вклав би гроші в «Євро-2012» обабіч кордону чемпіонату, залишився б, сподіваюся, й після фінального свистка.

І ще ось. Де нам потрібна координація і спільні зусилля, то це в роботі з українськими громадами за кордоном. У багатьох випадках вони якісно вже давно переросли рівень простого співтовариства заробітчан і потенційно становлять потужну економічну силу. Ось тут справді не завадило б докладно вивчити досвід інших країн (насамперед, напевно, Китаю) у роботі зі своїми співвітчизниками за кордоном: як у допомозі їм, так і у використанні їхнього впливу... Адже це не просто наші брати й сестри, які залишили рідну домівку. Це теж економічні дипломати.

Особисто в мене склалася думка, що в плані економізації зовнішньої політики робиться дуже багато, виходячи з того рівня державної уваги, яка не на словах, а на ділі приділяється економічній дипломатії. І водночас — дуже мало, виходячи з реальних можливостей та потреб. Але ж «проблеми росту» є в усіх. Крім того, слід пам’ятати, що зовнішня політика, за великим рахунком, — це лише продовження політики внутрішньої.