Трикутник російської надії - Політика - dt.ua

Трикутник російської надії

1 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 1 липня-8 липня

Цього тижня в російській столиці побували лідери, за переміщеннями яких уважно стежать у сучасному світі — президент Узбекистану Іслам Каримов і голова КНР Ху Цзіньтао...

Цього тижня в російській столиці побували лідери, за переміщеннями яких уважно стежать у сучасному світі — президент Узбекистану Іслам Каримов і голова КНР Ху Цзіньтао. Відразу зроблю застереження, що Каримов, звісно ж, не такий затребуваний, як Ху Цзіньтао, але після Андижана дуже цікаво було, куди насамперед вирушить узбецький президент і що говоритиме під час своєї закордонної поїздки. Тим більше що перебування Каримова і Ху Цзіньтао в Москві з інтервалом буквально в один день — аж ніяк не єдиний зовнішньополітичний збіг. На черзі — саміт Шанхайської організації співробітництва, на якому Путін, Каримов і Ху Цзіньтао зустрінуться знову разом з іншими керівниками країн Центральної Азії. І, судячи з російських настроїв, у Москві намагатимуться використати візити Каримова і Ху Цзіньтао для посилення своїх позицій у регіоні та створення певного центру протидії зростаючим амбіціям Сполучених Штатів. «Розрахунок простий: тим часом як американці намагатимуться зміцнитися на сході Європи і в Закавказзі, використовуючи приведені ними до влади адміністрації Ющенка та Саакашвілі, ми створимо клуб незадоволених з участю Росії, Китаю та Узбекистану», — пояснив мені один із російських експертів.

Справді, з формального погляду, можливості створити такий клуб незадоволених не випадало вже давно. Президент Каримов практично всі ці роки успішно лавірував між Росією та Заходом, більше того — близьких відносин із Москвою він не прагнув ніколи, воліючи створювати своїй країні імідж форпосту в боротьбі з міжнародним тероризмом і екстремізмом. Навіть коли свого часу тодішній державний секретар США Мадлен Олбрайт під час візиту до Узбекистану порадила Каримову об’єднати зусилля з Москвою у боротьбі з навалами бойовиків із Афганістану, цей заклик ефекту не мав. І ще менш актуальним він став після подій 11 вересня. Але тепер ситуація докорінно змінилася. Після андижанських подій, і особливо після відмови забезпечити їх міжнародне розслідування президент Каримов як ніколи близький до міжнародної ізоляції. Зрозуміло, що йому зручно було б стати російським союзником — принаймні це створювало б умови для чергового маневру в майбутньому, коли ситуація навколо Узбекистану вкотре зміниться.

Однак сказане Ісламом Каримовим стосовно Заходу під час його візиту до Москви не залишало жодних сумнівів у тому, що його зовнішньополітичне переорієнтування вже відбулося. Російські господарі не залишалися в боргу, висловлюючи Каримову свою підтримку та обурюючись тими, хто йому не довіряє. Власне, стосовно Андижана російське керівництво використовує політичний словник, випробуваний із часів чеченських подій: міжнародний тероризм, змова, інфільтрація і прикре нерозуміння всього цього Заходом.

До речі, дуже важливою — а може, і визначальною обставиною в російських розрахунках стало те, що Китай практично повністю розділив позицію Росії щодо Андижана. Теперішнє покоління китайських керівників ще не забуло, як гнівно — і водночас безрезультатно — відреагував Захід на придушення студентських акцій у Пекіні. Якщо для Москви Андижан — перший ляпас заокеанським організаторам усіляких помаранчевих революцій, то для Пекіна — повторення Тяньаньменя. І Росія, і Китай однаково не зацікавлені в появі в центральноазіатському регіоні не просто режимів, які орієнтуються на Захід, а й таких, що намагаються впровадити у себе демократію західного зразка, — це небезпечно, згубно і генерує нестабільність. І крім того, у Росії впевнені, що такі спроби викличуть появу низки радикальних ісламських режимів у регіоні.

У накресленій схемі протистояння трикутнику Росія—Узбекистан—Китай відводиться головна роль. Від інших держав Центральної Азії — учасників ШОС — вимагатимуть лояльності та розуміння. Домогтися цього буде неважко. Нурсултан Назарбаєв не зацікавлений у посиленні західної присутності в Центральній Азії не менше, ніж Іслам Каримов, — окрім того, казахстанському керівнику постійно навіюють, що його країна може стати наступним майданчиком для революційного експерименту. Для Емомалі Рахмонова будь-які революційні процеси в Таджикистані загрожують поновленням громадянської війни в республіці та втратою влади. Нарешті, присутність виконувача обов’язків президента Киргизії Курманбека Бакієва на останніх самітах у Москві ще раз продемонструвала, що після повалення Аскара Акаєва Киргизстан, як і раніше, залишається у сфері впливу своїх сусідів та Росії — хіба що став менш керованим. А «зайва» демократичність вирізняла Киргизію й за часів Акаєва, до цього сусіди вже звикли. Нарешті, залишається країна, що не входить до ШОС і взагалі якось ігнорує російські зовнішньополітичні зусилля, — Туркменистан. Проте останні дії Сапармурада Ніязова на газовому фронті чітко продемонстрували, що Туркменія готова грати у спільну з Росією гру, зокрема й придушувати нелояльні Кремлю режими на сході Європи. За Туркменбаші можна бути спокійним.

Проте ця струнка схема регіональної єдності й готовності показати Сполученим Штатам дулю в центральноазіатській кишені досить легко розсипається, зіштовхнувшись із реальністю. По-перше, невизначеною залишається китайська позиція. Ну збіглися російські й китайські погляди на Андижан, а далі що? Економічні позиції двох країн у сучасному світі, зокрема й на західному ринку, непорівнянні, і Пекін просто не може дозволити собі серйозну конфронтацію з Заходом. Окрім того, в Росії у Ху Цзіньтао конкретні економічні інтереси, не завжди приємні для його російських співрозмовників. Путін хоче співпрацювати з Ху у військовій галузі й радіє спільно проведеним військовим навчанням, а Ху цікавиться насамперед співробітництвом у прикордонних регіонах — тобто, власне, збільшенням китайського «пасажиропотоку» на Далекий Схід і поставками російських енергоносіїв. Хоч як це парадоксально, але Ху Цзіньтао — набагато більшою мірою прагматик, ніж Володимир Путін. Принаймні вже тому, що зможе пояснити, навіщо йому все це потрібно. А ось президенту Росії буде дуже важко пояснити, навіщо йому насправді — без якихось там високих слів — протистояння з дорогим другом Джорджем…

Не найнадійнішим партнером є й Іслам Каримов. Президент Узбекистану, як я вже зазначав, завжди вирізнявся готовністю й умінням лавірувати. Зараз він просто потрапив у складну ситуацію, насамперед із західною суспільною думкою. Проте незрозуміло, якими можуть бути альтернативи його режимові і що взагалі може запанувати в Узбекистані та в Центральній Азії після Каримова. Це незрозуміло як у самій країні, так і на Заході. В таких умовах Вашингтон навряд чи гратиме на свідоме ослаблення «зрозумілого» режиму — хоч би якою була антизахідна риторика Каримова, союзником радикальних ісламістів він уже все одно ніколи не стане. А ось набагато благополучніший, із погляду внутрішньої стабільності та утримання влади, Туркменбаші підтримує непогані відносини з Іраном і дуже успішно співпрацював із режимом талібів у Афганістані — тоді як сусідні країни й Росія щосили намагалися цей режим послабити. Тож не все так однозначно, і, коли ситуація зміниться, Каримов іще може розраховувати якщо не на благовоління, то на розуміння Заходу. І він забуде про свою палку любов до Росії наступного ж дня після цього!

Що ж до лояльності інших учасників центральноазіатської концесії, то, знову ж таки, не слід забувати, що Назарбаєв, Рахмонов і Бакієв керують досить нестабільними, з погляду протистояння еліт, державами. І в разі різкого перекосу в один бік протиборче угруповання цілком зможе використати ситуацію для власних потреб. Звісно, не можна порівнювати казахську нестабільність із киргизькою, а таджицьку з казахською, — і все-таки це не той твердий грунт, на якому вибудовуються сильні геополітичні союзи. Про Ніязова я вже й не кажу: довіряти Туркменбаші може хіба що його власне відображення у головному дзеркалі президентського палацу в Ашгабаді. Та й то не завжди. Тож повернення Росії в Азію може на перевірку виявитися не так вивіреним зовнішньополітичним кроком, як пропагандою для внутрішнього користування...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво