Три кроки, які треба негайно зробити, щоб ступити на шлях стабільності та розвитку

Уперше за всі роки незалежної України ми опинилися перед реальною загрозою економічного колапсу

Опозиція за визначенням повинна виступати з критикою влади. Такою є її роль у суспільно-політичних процесах будь-якої демократичної системи. Тому у переддень відзначення 17-ї річниці Незалежності хочу зосередити увагу громадськості не на здобутках нашої державності (вони, безумовно, є), а на прорахунках і помилках влади, які позначаться не лише на добробуті наших громадян. Адже вперше за всі роки незалежної України ми опинилися перед реальною загрозою економічного колапсу і перспективою бути втягнутими у серйозний міжнародний конфлікт.

Час відпусток закінчується в прямому і переносному значенні. Разом із ним добігає кінця й епоха загального переконання, ніби внутрішня політична нестабільність не має безпосереднього впливу на національну безпеку. На жаль, має, і ми переконаємося в цьому вже найближчим часом.

Виявилося також, що війни можуть вибухати не лише на значній відстані від наших кордонів. З’ясувалося і те, що незавершеність політичної реформи здатна викликати наслідки набагато серйозніші, ніж публічне протистояння між членами правлячої коаліції та гілками влади. А найголовніше — стало очевидно: за наявних реалій український парламент не відіграє ключової ролі в системі державної влади, гарантованої йому чинною Конституцією. За таких обставин напередодні відзначення 17-ї річниці своєї незалежності Україна опинилася на порозі не лише економічної, а й безпекової кризи.

Процес руйнації розпочався не вчора. Його започаткувала віра нинішнього керівництва держави у те, що політична доцільність може підміняти собою право, закон, Конституцію. Спершу вони заблокували діяльність коаліції Верховної Ради попереднього скликання, потім оголосили дострокові парламентські вибори, а відтак розпочали боротьбу за лідерство на майбутніх президентських виборах.

Питання економічного зростання, підвищення соціального захисту людей, подолання розколу в суспільстві розглядається ними з позицій суперництва між представниками так званої демократичної більшості. Хто стане президентом і, у зв’язку з цим, під кого готувати зміни до Конституції — ось головний предмет уваги влади. Тим часом в економіки свої закони, і вони не підпорядковуються правилам передвиборних кампаній. Саме тому, повернувшись із літніх відпусток, наші громадяни одразу відчують, що таке «дефляція» у помаранчевому варіанті.

Опозиційний уряд і фракція Партії регіонів у парламенті намагалися переконати Верховну Раду в потребі негайно відправити у відставку уряд, популістська політика якого закінчиться для народу катастрофою. Хочу нагадати, що 11 липня з парламентської трибуни було наведено переконливі докази того, куди нас насправді завели автори «українського прориву».

Індекс ризику вкладень в українську економіку, як свідчать рапорти провідних рейтингових агентств, досягнув критичного рівня. Нічого дивного в цьому немає, коли врахувати, що індекс фондового ринку зменшився на третину. Не зрозуміло, за якими макроекономічними прогнозами ми житимемо у другому півріччі поточного року, яким чином впораємося з гіперінфляцією. Ніхто, в тому числі і уряд, не можуть заперечувати, що зростання ВВП забезпечується за рахунок торгівлі, а якщо говорити конкретніше — імпорту.

Якщо ж вести мову про ситуацію у виробництві, то практично у всіх галузях ми спостерігаємо падіння темпів динаміки його зростання. За даними Держкомстату, станом на 1 червня 2007 року ці показники виявилися на третину нижчими, ніж торішні.

Особливо гнітюча картина спостерігається в енергетиці, нафтопереробній промисловості, де триває зменшення обсягів виробництва електроенергії, зростають ціни на пальне. Вже зрозуміло, що, попри вперте небажання Мінпаливенерго поінформувати суспільство про перебіг переговорів із «Газпромом» про ціну на газ, вона сягне максимальної позначки. Взагалі, енергетична безпека України перебуває на критичному рівні. Річ у тому, що стратегія розвитку енергетичного сектору України до 2030 року передбачає різке зменшення споживання газу за рахунок збільшення частки вугілля та атомної енергетики. Тим часом запаси вугілля зменшуються, вугільні шахти в Україні закриваються, а «Енергоатом» намагаються довести до банкрутства. Потрібно вже тепер подбати насамперед про альтернативні джерела постачання вугілля в Україну. Треба будувати термінали, щоб не бути залежними від одного постачальника. А це не робиться. І Україна в економічній площині замість зміцнювати свою незалежність — послаблює її.

Не краща ситуація в сільському господарстві. Як заявила Юлія Тимошенко, Україна готова прогодувати чи не всю Європу. При цьому не зрозуміло, чому всередині країни зросли ціни на хліб, чому виробництво продуктів харчування за шість місяців поточного року знизилося майже вдвічі, чому занепадає вітчизняне виробництво цукру.

У п’ять разів знизився індекс металургійного виробництва, на 7% зменшилися обсяги перевезень вантажів на річковому транспорті, на 21% — транспортування нафти. Склалася вкрай небезпечна ситуація у кредитуванні національної економіки, житлового будівництва. Внаслідок жорстких монетарних заходів уряду та Національного банку, підвищення відсоткових ставок згортаються важливі інвестиційні проекти. Не може бути жодної мови про виконання урядом обіцянки вирішити житлову проблему, натомість гарантовані проблеми для тих, хто взяв кредити на житло.

Уже невдовзі громадяни ще гостріше відчують зниження рівня соціального захисту. Своїм головним досягненням у цій сфері чинний Кабінет міністрів вважає виплату 6,7 мільярда гривень, залишених у бюджеті нашим урядом, на погашення заборгованості перед вкладниками «Ощадбанку». Однак усім зрозуміло, що здійснені виплати «з’їла» інфляція і що 700 мільйонів, знятих з інших програм, компенсувати нічим.

Хаос в економіці, запізніле прийняття відкоригованого державного бюджету добре відчули на собі постраждалі від повені. Замість реальної підтримки з боку держави тисячі постраждалих отримали в основному обіцянки, бо назвати компенсацією за втрачене майно виділені суми я не наважусь.

Одне слово, «український прорив», як ми й попереджали, виявився набором популістських гасел, покликаних забезпечити максимальну підтримку виборців, а не покращити життя народу. Партія регіонів зробила все можливе для того, щоб зупинити це стрімке падіння до соціально-економічної кризи, проте інтереси інших фракцій, представлених у парламенті, на жаль, переважили інтереси народу.

Одним непродуманим рішенням держава Україна перейшла у нову геополітичну якість

Втім, головним «подарунком» влади народу до свята Незалежності стали не лише зростання цін і зниження рівня соціального захисту. Вперше за 17 років існування незалежної України зусиллями влади державу було втягнуто у серйозний військово-політичний конфлікт, який несе реальні загрози нашій національній безпеці.

Навіщо і в ім’я чого це було зроблено? Я думаю, що найближчим часом парламент зажадає докладних пояснень від влади стосовно мотивів, які спонукали її стати фактичним учасником грузино-російського військового конфлікту. Проте вже сьогодні можна стверджувати, що це рішення завдало національним інтересам України величезної шкоди.

Якщо раніше наші відносини з Російською Федерацією були не найкращими, то тепер вони фактично переросли у ворожі.

Якщо до 8 серпня ми могли з упевненістю говорити про надуманість так званої проблеми Криму, то тепер ми відчуваємо, що вона може виникнути.

Якщо донедавна поняття «зона нестабільності» асоціювалося лише з подіями в регіонах, далеких від наших кордонів, то віднині воно починає входити в нашу повсякденну лексику.

З волі чинної влади ми вже не можемо бути до кінця впевненими у мирному майбутньому нинішнього і наступних поколінь українців. Ми не можемо стверджувати, що Україна не має жодного підґрунтя для виникнення потенційного військового конфлікту. Ми не можемо гарантувати нашим західним сусідам, що наш спільний кордон залишатиметься таким самим безпечним, як і досі. Одним непродуманим рішенням держава Україна перейшла у нову геополітичну якість.

Абсолютно переконаний у тому, що реакцією офіційного Києва на події у Південній Осетії повинен був стати заклик до негайного припинення насильства і повернення за стіл переговорів. Адже ми завжди й на всіх рівнях заявляли, що проблема відновлення територіальної цілісності Грузії повинна вирішуватися лише мирним шляхом. Українське керівництво не мало права однозначно ставати по той чи інший бік учасників конфлікту, виходячи з того, що тим самим воно наражає на небезпеку свій власний народ. Адже не стали на один бік конфлікту ані сусід Грузії Азербайджан, ані Молдова — учасники ГУАМ. Таку ж позицію зайняли інші держави Чорноморського регіону. Вони не стали однозначно на бік котрогось одного учасника конфлікту.

Завжди і скрізь відповідальні політики дбали насамперед про безпеку та інтереси свого народу. Під час Другої світової війни після капітуляції Франції Великобританія прийняла генерала де Голя і його «Вільну Францію» як свого союзника, однак при цьому не припиняла переговорів і сподівалася на співпрацю з колабораціоністським урядом «Віші», тому що на той час це відповідало їхнім національним інтересам. І генерал де Голь переймався, серед іншого, збереженням за Францією її колоній, що не завжди і не в усьому збігалося з інтересами Лондона. Тому що думав про післявоєнний поділ кордонів. Обидві сторони балансували і тому врешті-решт виграли. І таких прикладів в історії безліч, зокрема і в новітній.

Державними діячами повинні рухати не почуття, а розрахунок, причому холодний і прагматичний. І реалізовувати вони повинні його в міру наявних можливостей. На жаль, у випадку з Україною це виявилося не так, за що ми будемо платити дорогу ціну. Однак слід визнати, що причиною неправильної позиції України в контексті згаданого конфлікту було не лише помилкове рішення чинної влади. Це стало можливим внаслідок незавершеності політичної реформи, коли важливі рішення, які торкаються національної безпеки, можуть прийматися в обхід парламенту.

Продовженням цієї практики стала поява указів президента України стосовно умов перебування в Севастополі ЧФ РФ. Цим документом Банкова фактично поставила російській стороні ультиматум, чим спровокувала ще більше загострення конфлікту. Не маючи достатньо власних сил для забезпечення виконання нових умов перебування російських кораблів у Севастополі, не кажучи вже про правовий бік питання, Київ ризикує опинитися у тій самій ситуації, що й Тбілісі, коли гарантами його безпеки повинні виступити США, ЄС та НАТО. У зв’язку з цим має рацію лідер грузинської Консервативної партії К.Кукава, який заявляє, що на сьогодні доля Грузії вирішується без її участі. Скажіть, будь ласка, чи не в таку ж ситуацію затягують Україну? Це що — відповідає нашим національним інтересам? Керівництву нашої держави варто було б звернути на це увагу.

Роль України у конфлікті на Південному Кавказі поглибила розкол в суспільстві

Події в Південній Осетії знову (вкотре!) порушили проблему вступу України в НАТО. Вони засвідчили, що розширення Північноатлантичного альянсу може викликати не лише дипломатичні війни. І якщо прагнення Грузії якнайшвидше стати членом цього військово-політичного блоку продиктоване неможливістю самотужки розв’язати проблему південноосетинського та абхазького врегулювань, то, на щастя для України, перед нами такої проблеми, принаймні до останнього часу, взагалі не існувало. Однак, завдяки політиці нинішнього українського керівництва, проблема може виникнути, і перший крок у цьому напрямку вже зроблено.

Здоровий глузд підказує, що Україні втручатися у проблеми Південного Кавказу взагалі не слід. Всупереч бундючним заявам колишнього міністра закордонних справ України Б.Тарасюка, ми не стали регіональним лідером у районі Чорноморського басейну. ГУАМ як «повноправна міжнародна організація» взагалі випала з процесу в регіоні, і події в Південній Осетії засвідчили це дуже красномовно. Конфлікт вирішується без участі України, яка, здавалося б, має повне право наполягати на посередництві. Як і завжди, розводити сторони будуть «дорослі» з Берліна, Парижа, Лондона і Вашингтона. В «сухому залишку» нашої дипломатичної місії, таким чином, залишаються групові фотографії на мітингу солідарності у Тбілісі та головний біль серйозного ускладнення відносин із Росією. У цьому контексті намагання знову поставити на порядок денний приєднання України до ПДЧ спровокує в суспільстві набагато більший неспокій, аніж це було напередодні Бухарестського саміту.

Загрози, про які говорить сьогодні помаранчева влада, створені нею самою та силами, просякнутими духом русофобії. Вони співзвучні заявам, що лунають із боку окремих антиукраїнськи налаштованих російських політиків, і складається враження, що цим хором керує один диригент. Повірити в те, що йдеться про політичну недолугість, якось важко.

Непродумані дії українського керівництва стосовно участі у південноосетинскому врегулюванні можуть зашкодити і процесові євроінтеграції. Добре відомо, що президенти країн Центрально-Східної Європи, які однозначно виступили на боці Грузії і засудили дії Росії як агресора, перебувають у фарватері американської зовнішньої політики, хоч би якого регіону світу вона торкалася. Тим часом у старої Європи своє бачення шляхів зміцнення демократії на континенті та на територіях сусідніх держав, і ці підходи не завжди збігаються з американськими. Звідси потреба враховувати інтереси провідних держав ЄС у відносинах із Росією. У кожному разі, перспектива появи у складі розширеного Союзу ще одного американського сателіта її точно не приваблює. А такого, який перебуває у стані конфлікту з Росією, — тим паче.

І найголовніше. Роль України у конфлікті на Південному Кавказі поглибила розкол у суспільстві. Знову, як і багато разів у минулому, в пересічних громадян не запитали про їхнє ставлення до того, що відбувається у Цхінвалі та в Кодорській ущелині. А якби запитали, то пересвідчилися б, що ентузіазм помаранчевої влади поділяють далеко не всі, і йдеться про мільйони наших співвітчизників. Тепер у суспільства з’явилася нова тема, здатна з новою силою розсварити Схід і Захід. І розсварить, тому що людям дали хороший привід для цього — набагато довговічніший, аніж встановлення пам’ятника Катерині II в Одесі.

Як подолати внутрішні суперечності, яким шляхом рухатися далі?

Викладене вище напередодні відзначення чергової річниці Незалежності навіює не дуже святковий настрій. Але визнати, що справи виглядають саме так, — чесніше і правильніше, ніж обманювати народ неіснуючими економічними проривами чи демонструвати на Хрещатику неіснуючу військову потугу.

На 17-му році Незалежності ми знову ставимо собі запитання: як подолати внутрішні суперечності, яким шляхом рухатися далі? Я думаю, що ситуація вкрай загрозлива, і її потрібно не просто виправляти, а, власне, рятувати.

У першу чергу необхідно скликати Верховну Раду і обговорити ситуацію, що склалася у відносинах із Російською Федерацією. Я свідомий того, що досягти консенсусу не просто. Тому обмін думками повинен бути максимально виваженим, коректним, з прицілом на компроміс, а не на конфронтацію. Кожен із депутатів повинен відчувати персональну відповідальність за те, щоб порозуміння було знайдене. Адже шанс існує. Загроза об’єднує, а вона стала реальністю. Головним результатом обговорення повинно стати рішення про недопущення в майбутньому ситуацій, коли питання, які торкаються національної безпеки, вирішуються поза парламентом.

По-друге, треба відкрито визнати — правлячої коаліції не існує. Це факт, і про нього треба відкрито заявити. Коаліцію треба творити. І на основі нової коаліції слід сформувати уряд народної довіри. На шляху до створення нового уряду Партія регіонів закликає діяти швидко й рішуче, тому що соціально-економічна ситуація — загрозлива. Паралельно, не очікуючи кінцевого результату домовленостей щодо уряду, необхідно розробити заходи запобігання енергетичній кризі, пов’язаній зі зростанням цін на газ та забезпеченням вітчизняного паливно-енергетичного комплексу вугіллям і електроенергією, виробленою на АЕС.

Третє. Потрібно домовитися щодо внесення змін до Конституції. Джерело всіх бід — у двовладді, і воно має бути усунене.

Ці три кроки є необхідним мінімумом, який хоча б частково нейтралізує згадані кризові тенденції. Лише після цього ми зможемо говорити про те, що на 18-му році свого існування Україна стала на шлях стабільного розвитку і прогресу.