Точка невороття

Поділитися
Як вплине помаранчева революція в Україні на пострадянський простір? Це запитання нині чи не найчастіше ставлять не лише українські, а й російські та західні спостерігачі...

Як вплине помаранчева революція в Україні на пострадянський простір? Це запитання нині чи не найчастіше ставлять не лише українські, а й російські та західні спостерігачі. Здавалося б, замислитися над зміною моделі передачі влади від звичної пострадянської до виборно-революційної у колишньому Радянському Союзі мали б набагато раніше, коли відбулася революція троянд у Грузії. Але, по-перше, Грузія — невелика країна, якій так і не вдалося за 14 років незалежності домогтися відновлення територіальної цілісності. По-друге, у Грузії з самого початку все було зовсім інакше, ніж в інших колишніх радянських республіках. Проголошення незалежності країни привело до влади дисидентську еліту на чолі зі Звіадом Гамсахурдіа, стара номенклатура виявилася практично відкинута, і, щоб повернутися до влади, їй довелося організувати збройне повалення президента й утягнути країну в багаторічну громадянську війну. Результатом змови колишніх соратників Гамсахурдіа і стало повернення на грузинську політичну арену Едуарда Шеварднадзе, владу якого лише пізніше було легітимізовано. Тому революція троянд сприймалася як своєрідне продовження традиційного для Грузії захоплення влади з застосуванням сили: хто зумів мобілізувати народ — того й правда.

З Україною все інакше вже тому, що влада в ній формувалася типовим для колишніх радянських республік шляхом — основні важелі управління залишалися в руках старої номенклатури, яка воліла вирішувати питання влади без участі громадськості. Приблизно так само влада формувалася в Росії (з тією лише різницею, що тут республіканська російська номенклатура, завдяки ліквідації СРСР, відтіснила від влади союзну), у Білорусі (де, щоправда, номенклатуру було «зачищено» під Олександра Лукашенка), Молдові, країнах Центральної Азії... Україна та Молдова — взагалі єдині колишні радянські республіки, в яких регулярно проходять альтернативні вибори, й ось якого висновку дійшла з цього приводу номенклатура: Молдова — вже парламентська республіка, а Україна готується нею стати. Можна було б сказати, що сам факт наявності певної альтернативи у виборчих бюлетенях виховує інше суспільство, але, як на мене, причини тут усе-таки залягають глибше. І пов’язані вони з традиційним розшаруванням української еліти.

Коли представники дискримінованих верств упевнюються, що у правилах гри, які склалися в країні, вони безнадійно програють іншим кланам і їм ніколи не бачити ні влади, ні контролю над фінансовими потоками, — їм нічого не залишається, як спробувати змінити правила гри. Річ не лише в тому, що серед цих змін може бути бажання провести чесні вибори (наскільки можуть бути чесними будь-які вибори на пострадянському просторі, це взагалі складне питання), а в тому, що по підтримку вони вирішують звернутися не до еліт, а безпосередньо до народу.

У Росії, пояснюючи те, що сталося в Україні та Грузії, полюбляють стверджувати, що ніяких революцій тут і близько не було, а були лише підготовлені Заходом заколоти — і від Києва та Тбілісі проводять на карті лінію до Белграда, де опозиція, звернувшись до народу, примусила Слободана Мілошевича визнати свою поразку на виборах президента Югославії. Але це порівняння не зовсім коректне. Так, технології багато в чому схожі. Однак у Сербії еліта — не «помаранчева», хоча б тому, що Воіслав Коштуніца, який переміг Мілошевича, ніколи не був представником номенклатури, що правила країною, а Зоран Джинджич, Весна Пешич та інші політики, які підтримали його на виборах, виглядали радше маргіналами — ніяких посад у владі вони не обіймали, довірою номенклатури та бізнесу не користувалися і лише після перемоги Коштуніци почали вростати у владу. Загибель Зорана Джинджича багато в чому пов’язана саме з тим, що він вростати не захотів, а ось нинішньому сербському прем’єру Коштуніці це цілком вдалося.

Зате на біографію Ющенка багато в чому схожа біографія іншого яскравого пострадянського політика — екс-президента Литви Роландаса Паксаса. У свою чергу, на Ющенка та Паксаса багато в чому скидається інший переможець президентських виборів, вимушений звернутися до народу, інший колишній прем’єр, якого влада не захотіла робити наступником, — новий абхазький президент Сергій Багапш. Свого часу йому довелося піти з прем’єрської посади, але це не завадило Багапшу залишитися досить значущою постаттю у самопроголошеній республіці — хоча в найближче оточення президента Владислава Ардзінби він не вписався. Так і Паксас: ставши прем’єром консервативного уряду, він не зміг знайти себе у сформованій системі відносин у традиційній еліті й у результаті змушений був уже після відставки створювати «третій», поряд із правими та лівими, політичний табір.

Ідеологію цього табору охарактеризувати важко, але головне — Паксас не побоявся звернутися безпосередньо до народу, стати саме його улюбленцем. У Литві, попросту кажучи, політична система набагато ефективніша, ніж в Україні, і для того, щоб народний кумир переміг, не знадобилося народне обурення — виявилося, що достатньо провести просте голосування. Але прийти до влади — ще не означає втримати її. Кар’єра Паксаса перервалася саме тому, що він недооцінив усього роздратування литовської політичної еліти через порушення ним правил гри — і того, що ця еліта використає будь-яку помилку нового президента для його видалення з великої політики. Але показово, що на наступних президентських виборах у ролі представника нової еліти та «тіні» Паксаса виступала перша прем’єр-міністр незалежної Литви Казіміра Прунскене — теж не новачок у великій політиці, як і Паксас, що випав із колоди через свою надмірну самостійність і готовність не дотримуватися усталених правил гри. Та й успіх партії російського з походження бізнесмена Віктора Успаських на цьогорічних парламентських виборах у Литві — своєрідне продовження «феномена Паксаса». Своєрідне тому, що якщо Паксас — людина з еліти, котра змінила правила гри, але добре відома своєю попередньою діяльністю; про котру багато хто вже сформував свою думку як про політика, то Успаських — це вже людина нізвідки, успіх якої грунтується виключно на вірі електорату в її бадьорі обіцянки.

Про Литву я згадав саме тому, що, в силу інших темпів розвитку суспільства (як-не-як Литва вже в ЄС і НАТО, а не в ЄЕП), політичні процеси тут відбуваються швидше, ніж в Україні або Грузії. Тому можна вивести прості правила подальшого розвитку подій на пострадянському просторі. Перше з них — експорт «помаранчевого» можливий там, де еліти розшаровані. Власне, коли мої російські колеги висловлюють подив стосовно української роз’єднаності, я нагадую їм, що 1999 року така ж сама роз’єднаність панувала і в російській номенклатурі. Рух «Отечество — Вся Россия» був спрямований проти сім’ї президента Єльцина, а до нього ж увійшли і найпопулярніший на той час російський політик — екс-прем’єр Євген Примаков, і головні губернатори на чолі з московським мером Юрієм Лужковим та петербурзьким головою Володимиром Яковлєвим. Сім’я відповіла наступником — Володимиром Путіним, партією «Единство» та війною у Чечні. І ось тут виявилося, що антиєльцинська частина номенклатури не збирається апелювати до народу і всерйоз боротися за повалення єльцинського угруповання та його ставленика — маловідомого чиновника Володимира Путіна. Тим часом підтримане Кремлем «Единство» уже на парламентських виборах звинувачувало «Отечество» в тому, що воно — «стара влада», а «Единство» — нові люди: приблизно так, як Янукович звинувачував Ющенка на теледебатах. Після того, як ця тактика блискуче виправдала себе на парламентських виборах, «Отечество» від участі у виборах президента просто усунулося, розпочавши примирення з переможцями. Примирення вдалося на славу: «Единая Россия», — як відомо, це об’єднання «Единства», «Отечества» та «Всей России». Таким чином, у сучасній Росії розшарування відбувається ніби всередині влади, але й зовні вже починає утворюватися номенклатурна опозиція. Приміром, рух «Родина» Дмитра Рогозіна — з тієї самої шинелі, що й «Единая Россия», однак складається з людей, яких просто не взяли до влади і які змушені їй опонувати. Та й узагалі, подолання розшарування в російській еліті може виявитися лише косметичним процесом, моноліт цілком здатний тріснути від будь-якого справді серйозного випробування.

У багатьох інших колишніх радянських республіках розшарування не подолане з самого початку, а запропонована технологія приваблива. Не випадково напередодні парламентських виборів у Киргизії заговорили про «жовту революцію» — а через півроку ж після парламентських відбудуться і президентські вибори, в яких уже не братиме участі Аскар Акаєв. «Я хочу звернутися до всього народу Киргизстану і закликати всіх повсюди протистояти експортерам революцій», — звернувся до киргизів заклопотаний пошуком наступника президент. Нагадаю, що в Киргизії неодноразово бувало так: сьогодні ти — помітний представник влади, міністр або навіть віце-президент, а завтра — в’язень і опозиціонер. Те ж саме часто відбувалося й у Казахстані: колишній прем’єр в еміграції, колишній глава області й улюбленець президентської сім’ї — за гратами, спікер нижньої палати парламенту, щойно залишивши свою посаду, приєднується до опозиції... Ще недавно для всіх цих людей розрив із правлячим кланом означав крах кар’єри. Помаранчева революція принаймні переконує їх у можливості зміни правил гри в суспільстві та реваншу.

Помаранчеві еліти з’являються там, де система номенклатурних відносин костеніє і вже не дає розвиватися не лише суспільству, а й самій номенклатурі. Але ж виборця хвилює його власне майбутнє, майбутнє країни, зрештою, а не успіх окремого незадоволеного чиновника! Не виключаю, що виборець у пошуках справжніх змін відчує потребу в цілком нових людях, які обіцяють йому диво і ніяк не пов’язані з колишньою владою. Або принаймні у здатних вдавати, що не пов’язані. В таких людях, як Віктор Успаських у Литві. Успаських — це вже наступний етап номенклатурного розвитку, те, що доведеться пережити і Грузії, і Україні, і всім тим країнам, у яких старі еліти поступляться владою новим. Це — етап тріумфу невідомих популістів. Такі люди вже сьогодні можуть бути серед маловідомих широкому загалу депутатів парламенту, активістів молодіжних організацій або успішних бізнесменів. Їхнє головне завдання — ні в що не вляпатися і дочекатися свого часу. І, до речі, ніякої трагедії в їхньому успіху не буде: такі ж популістські сили є у всіх країнах Європи — саме їх поява змушує традиційні партії повернутися обличчям до суспільства й усвідомити можливу небезпеку втрати всього.

Ну а потім виникає новий політичний симбіоз — професіоналів і популістів. Перші не дають другим занадто багато брехати, другі першим — занадто багато брати. Але нам до всього цього ще дуже далеко, ми подолали лише перший етап — змін правил гри. Номенклатура може сприймати цю зміну як просту маніпуляцію: хтось вважає, що все залишиться, як було, тільки з новою вітриною, хтось — що через рік візьме реванш і зробить усе, як було. І ті, й інші помиляються щодо власних можливостей — із логікою розвитку політичних процесів не посперечаєшся, хоч би ти був двічі олігарх і тричі президент.

Мабуть, не всі ще усвідомили, що точку невороття пройдено, і в будь-якому випадку — щаститиме Віктору Ющенку та його команді чи ні — «стара» Україна вже не з’явиться ніколи, хоч би хто переміг на парламентських виборах 2006 року або на наступних президентських. Це ж просто! Нові правила гри передбачають нові уподобання. Уявімо собі якусь країну, де на виборах у боротьбі між партією прихильників і противників телебачення перемагає партія прихильників. Отож, якщо на наступних виборах перемагають противники телебачення, вони вже не вимагають від населення викинути телеприймачі. Та й називаються противники тепер не «Вороги телебачення», як на попередніх виборах, а, приміром, «Партія чесного екрану». Вони лише хочуть показувати по ТБ власні програми — але, погодьтеся, це зовсім не те ж саме, що епоха до телебачення, бо вже саме його існування диктує інші моделі поведінки...

Якщо продовжити цю аналогію, то на пострадянському просторі триває дотелевізійна епоха — але в багатьох країнах вона незабаром скінчиться. Люди, котрі перебувають при владі, не віддають її просто тому, що вона їм подобається, а вони можуть контролювати електоральний процес. Після помаранчевої революції стало зрозуміло, що є й інші важелі впливу на нього. Це і є та сама альтернатива, якої пострадянському простору так бракувало...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі