Тісний вибір - Політика - dt.ua

Тісний вибір

7 жовтня, 2011, 14:37 Роздрукувати Випуск №36, 7 жовтня-14 жовтня

Віктор Янукович, схоже, вирішив посоромити скептиків і недоброзичливців, які встигли поховати український парламентаризм.

Віктор Янукович, схоже, вирішив посоромити скептиків і недоброзичливців, які встигли поховати український парламентаризм і оголосили нинішню Верховну Раду «машиною для штампування заздалегідь підготовлених рішень». На зустрічі зі спікером і лідерами фракцій у вівторок він змилостивився і, як повідомила з властивою їй прямотою президентська прес-служба, несподівано «прийняв пропозицію» Володимира Литвина про те, що правила майбутньої виборчої гонки депутати можуть доопрацювати й навіть ухвалити (!) самі. Здавалося б, що ж у цьому дивного? Парламентаріїв у більшості країн світу обирають саме для того, щоб вони ухвалювали закони. Якби не категоричність українського міністра юстиції (теж, до речі, був присутній на зустрічі зі спікером), котрий запевняв напередодні, що на розгляд парламенту буде винесено виключно пропозиції президента. І поведінка самих нардепів, які саме у вівторок дружно завалили дюжину законопроектів про вибори, підготовлених їхніми колегами-парламентаріями.

Утім, саме тому «експромт» Януковича виглядав надто вже підготовленим — «татусь погодився», перефразовуючи одного з кіногероїв, уже після того як усі альтернативні пропозиції було відхилено. Тепер керівники фракцій вільно чи невільно мають «доопрацьовувати» президентський проект, у якому, як іще раз підкреслив Олександр Лавринович, принципові позиції в кожному разі залишаться незмінними. До таких позицій, зокрема, належить тип виборчої системи — змішані в рівній пропорції мажоритарка та пропорційна система з закритими списками, прохідний бар’єр у п’ять відсотків (зараз — три) і право складати списки кандидатів виключно партіями (а не партіями і блоками, як тепер).

На Банковій, до речі, не особливо приховують, що демарш президента адресований насамперед Заходу. Який устиг — вустами Венеціанської комісії та американських експертів — розкритикувати проект, підготовлений Лавриновичем, ущент. І заявити, що правил виборчих перегонів не повинна нав’язувати президентська адміністрація. Янукович обіцяв подумати... і придумав. Тепер — нехай навіть формально — виборчий закон вноситиме на розгляд і голосування Ради вже не президент, а лідери фракцій. Європейці та американці, звісно, можуть казати, що йшлося про реальне, а не бутафорське погодження, або навіть про консенсус між владою та опозицією. Але офіційний Київ сприйматиме ці міркування в найліпшому разі як примхи «розбалуваної Галі», що відверто симпатизує опонентам влади. «До будь-якого проекту, якщо цей проект не підготовлений опозицією, обов’язково будуть претензії», — не стомлюється повторювати Лавринович. Тепер, правда, претензії можна буде адресувати не Мін’юсту та АП, а лідерам фракцій, чиї підписи стоятимуть під погодженим документом.

При цьому, хоч би що у президентській канцелярії казали про самостійність депутатів, у результатах «погодження» законопроекту на Банковій не сумніваються: більшість фракцій і так входять у правлячу коаліцію, а за потреби їх можна доповнити (а то й замінити) групами на кшталт «Реформ заради злагоди». За консенсусом — відразу попередили у президентській канцелярії — ніхто не гнатиметься. Якщо опозиція буде комизитися, обійдуться й без неї.

Самі опозиціонери, втім, упевнені, що мета маневру із внесенням законопроекту від імені лідерів фракцій — просто потягнути час. Оскільки на Банковій і самі не визначилися, яка виборча система вигідніша для нинішньої влади. Особливо захоплені натякають, що все залежить від вирішення іншого питання — долі Тимошенко. Мовляв, це обумовлює кінцевий вибір тієї чи іншої моделі. В АП у відповідь тільки знизують плечима. Мовляв, і так зрозуміло, що перебування екс-прем’єра у в’язниці вигідне вже само по собі, оскільки провокує суперечності в таборі БЮТ, знімати які під час відсутності Тимошенко просто нема кому. А що стосується виборчої моделі, то чим менша частка припадає на пропорційну систему, тим менше в екс-прем’єра поле для маневру. Незалежно від того, де вона в цей момент перебуває — за ґратами чи на волі.

А от яка система вигідніша з погляду формування майбутньої біло-синьої більшості в парламенті, лідери ПР справді не вирішили. З одного боку, мажоритарка зручніша ій звичніша. З іншого — в округах, що існують поки що тільки в проекті, вже тісно від охочих спробувати щастя. Причому добряча половина з них вимагає офіційної підтримки від штабу регіоналів. У цьому ще влітку мог­ли переконатися Сергій Льовочкін та Андрій Клюєв, коли спробували (кожен зі свого боку) накидати чернетку «шахматки» — розподілу кандидатів по округах. При цьому впевненість у тому, що в одномандатних округах усе вирішуватиме адміністративний ресурс — з розряду зручних, але все-таки міфів. Особливо небажаних можуть просто не допустити до виборів — така опція справді є. А от упевненість у тому, що влада здатна вписати в протоколи виборчих комісій будь-який результат — явне перебільшення. Практика показує, що в кращому разі йдеться про «коригування» результату на лічені відсотки. Та найголовніше — зовсім незрозуміло, НАВІЩО зловживати адмінресурсом, якщо вибори й так перетворюються на змагання «грошових мішків». Набагато простіше дати перемогти найсильнішому (тобто найчастіше — найбагатшому), а потім «перевербувати» його в більшість. І замість зайвих витрат на «виробництво» — скупити вже зібраний урожай.

Звичайно, в умовах падіння рейтингу провладних сил і можливого скорочення їх представництва у «списочній» частині парламенту, наявність мажоритарників — зручний інструмент для того, щоб добрати більшість. Саме так у 1998 році вчинила, скажімо, тодішня партія влади — НДП. Тільки де тепер ці «народні демократи»?.. Тільки щоб утримати «одномандатників» у мобілізованому стані, потрібно набагато більше сил і коштів, ніж для контролю за «списочниками». А втекти вони можуть насправді в будь-який момент, що показує, зокрема, дос­від Кучми 2004—2005 років. І вже тим більше невідомо, що простіше — збивати більшість із мажоритарників чи з тушок-перебіжчиків. Про те, що потенційних тушок у списках опозиційних партій знову виявиться достатньо, «біло-сині» судять з того, що помаранчеві на ці граблі наступали вже тричі — в 2002, 2006 та 2007-му.

До того ж для проштовхування змішаної системи треба робити певні зусилля, ризикуючи наразитися на обвинувачення в авторитаризмі з боку європейців (дарма що в їхніх країнах іноді діють навіть чисто мажоритарні системи). А для того щоб система залишилася пропорційною, можна взагалі нічого не робити — на що цілком прозоро цього тижня натякнув Володимир Рибак. І при цьому навіть заслужити похвалу від Заходу та опозиції, яка вперто тримається за старі правила виборчих перегонів і навіть більше того — вимагає від влади не чіпати чинний закон.

Ну а поки не ухвалено рішення стосовно того, якою буде виборча система, залишається без відповіді й питання про те, що регіоналам робити зі своїми союзниками — народниками Володимира Литвина та єдиноцентристами Віктора Балоги. Самостійно здолати навіть трипроцентний бар’єр їм навряд чи під силу. Так що в разі затвердження змішаної системи вони скоріш за все підуть на мажоритарні округи, а в разі збереження пропорціоналки — не залишається іншого виходу, як шукати місце в списку ПР. Та тільки список явно не гумовий. Він, як у казці про рукавичку, навіть для своїх замалий. А тут іще Сергія Тігіпка з друзями кудись треба прилаштувати. От Петро Симоненко хороший уже тим, що вливатися в лави регіоналів точно не буде. Навіть якщо рейтинг комуністів упаде до критичної оцінки. Тут може придатися алгоритм, використаний свого часу для Мороза, — обіцяти підтримку в базових областях (благо вони й для КПУ базові), а в разі, якщо голоси вже дуже потрібні будуть самим регіоналам, розвести руками, голосячи «ну не змогла я, не змогла»...

Ще тісніші, правда, «рукавички» в опозиціонерів. До того ж у них їх небагато, а при скороченні вдвічі кількості місць, які розподіляють по списках, конкуренція зростає багаторазово. Не дивно, що достатньо було з’явитися на цьому полі, скажімо, Віталію Кличку, як у пресу відразу запустили інформацію про таємну змову лідера «УДАРу» з владою — не виключено, щоб зменшити апетити чемпіона стосовно постпомаранчевого електорату, на який і так претендують Тимошенко, Тягнибок і Яценюк. На Банковій натякають, що не проти додати до них іще й Луценка — тим більше що справа проти нього розвалюється, а звільненням екс-міністра можна спробувати змікшувати ефект від ув’язнення екс-прем’єра. Не можна, правда, сказати, що Юрій Віталійович є лідером симпатій виборців, але напруженості у змаганні з іншими вождями опозиції його поява цілком може додати. З луценківським умінням вставити гостре слівце — доречно й не до діла...

Яценюк, утім, балакучістю останнім часом екс-міністра переплюнув. Явно намагаючись застовпити за собою роль головного опозиціонера якщо не де-юре, то де-факто. Спроба Анатолія Гриценка хоч якось приструнити самопроголошеного лідера й переконати його хоча б повідомляти про свої плани колегам по «опору диктатурі», так ні до чого й не привели. Керівник «Фронту змін» їх просто... проігнорував. Резонно припускаючи, що колеги зацікавлені в ньому знач­но більше, ніж він сам у колегах. Шансів потрапити в майбутній парламент, не причепившись до Яценюка чи Тимошенко (або як варіант — до Тягнибока чи Кличка) ні в кого з постпомаранчевого табору майже немає. Лідери електоральних симпатій (як жартували в радянський час про євреїв, що виїжджають за кордон) — «засоби пересування», і вже тому можуть диктувати умови мало не на правах монополіста.

Інша річ, що цією можливістю користуються не надто ефективно. Замість вибудовувати структуру й формувати зрозумілий для виборця політичний бренд, починають метушитися, забиваючи своїми коментарями з будь-якого приводу стрічки новин, і оточувати себе почтом з «любих друзів» — до того ж переважно вживаних. Наступною стадією, зважаючи на все, може стати знайома ще по «Нашій Україні» історія зі «створенням єдиної партії» або, точніше, злиттям (чи поглинанням) карликових організацій у могутнє (на думку учасників цього нескінченного процесу) об’єднання, прапором якого повинен стати лідер-локомотив.

Сенс цього дійства для самих націонал-демократичних і «просто демократичних» вождів зрозумілий — їм же треба дбати про своє майбутнє. Але навіщо це локомотивам, не кажучи вже про виборців, — залишається теоремою Ферма української політики всього останнього десятиріччя. Втім, досвід останніх виборчих кампаній того ж таки Яценюка або Кличка — чи не найкраще свідчення того, що нібито свіжі й молоді представники української політики ходять по граблях з упертістю, якій можуть позаздрити старики. Але тим часом іще не дійшло до складання списків. На Банковій, до речі, щосили натякають, що сюрпризів у них буде чимало. Яких саме — обіцяють розповісти... вже після виборів. На здивовані запитання загадково усміхаються і жартують — мовляв, не всі «свої» вміщаються в провладні списки... А зробити тіснішою «рукавичку» опозиції — і корисно, і приємно...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1282, 15 лютого-21 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво