Типовий різновид європейського правого радикалізму?

Сам по собі злет ВО «Свобода» не дуже примітний. В Європі існували й існують подібні партії з аналогічним рівнем підтримки на виборах. Особлива роль «Свободи» у створенні «негромадянського суспільства» в Галичині з порівняльної точки зору також не є незвичайним феноменом. Але політична позиція та електорат «Свободи» мають деякі особливості, що вирізняють її з-поміж правоекстремістських партій інших країн: 1) її посилання на реальну зовнішню небезпеку для України (Росія); 2) протиріччя між високою географічною концентрацією ядерного електорату «Свободи» в Галичині та її всеукраїнським домаганням; 3) тісне співробітництво українських демократів зі «Свободою»; 4) розмаїття мотивів неідейних виборців «Свободи». Залишається незрозумілим, чи залишиться партія після свого входження в український парламент вірною своєму ультранаціоналістичному корінню чи перетвориться на націонал-демократичну силу.

Помітний успіх у виборців у 10,4% голосів Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олега Тягнибока на минулих парламентських виборах за системою пропорційного представництва став сюрпризом. Але якщо розглядати цю подію в його загальноєвропейському контексті, то навіть у такому істотному результаті ультранаціоналістичної партії немає нічого екстраординарного.

Відносна незвичайність злету «Свободи»

За останні десятиліття значних виборних успіхів домагалися не тільки європейські правопопулістські партії, такі як Австрійська партія свободи (FPЕ) чи Швейцарська народна партія (SVP), а й виражено ультранаціоналістичні партії з радикальними ідеологіями та сумнівним минулим, багато в чому подібні до «Свободи» та її попередниці Соціал-національної партії України (СНПУ). Досить згадати, наприклад:

- 22,9% відданих за т.зв. Ліберально-демократичну партію Росії Володимира Жириновського на виборах до Державної думи РФ у 1993 р.;

- 27,3 та 49,1% проголосували за Воїслава Шешеля - лідера Сербської радикальної партії - у відповідно I та II турах президентських виборів у Сербії вересня-жовтня 1997 р.;

- 16,9 та 17,8% відданих за Жана-Марі Ле Пена - лідера Національного фронту - у відповідно I та II турах президентських виборів у Франції 2002 р. або ж

- 16,7% голосів за Рух «За кращу Угорщину» (Йоббік) на угорських парламентських виборах 2010 р.

Нещодавно соціолог Аліна Полякова з Каліфорнійського університету в Берклі (США) встановила співвідношення між зростанням організованого націоналістами громадянського суспільства в галицькому третьому секторі та успіхом партії «Свобода» на виборах у Галичині. Однак експлуатація правими екстремістами структур громадянського суспільства не є українським нововведенням. Злиття правого екстремізму та громадянського суспільства, наприклад, характерне для пострадянського російського політичного ландшафту. Аналогічний розвиток подій можна було спостерігати ще у Веймарській республіці 1918--1933 рр. Захоплення влади Гітлером було підготовлене глибоким інфікуванням німецьких громадянських структур (профспілок, церков, клубів тощо) міжвоєнного часу ультранаціоналістичними ідеями, а також частковою інфільтрацією неполітичних організацій активістами НСДАП.

Невипадково, що деякі функціонери «Свободи» мають помітний інтерес до міжвоєнного європейського фашизму, включаючи його німецькі різновиди, такі як «ліві» течії в НСДАП (напр. штрасеризм) чи «консервативна революція». Але все-таки «Свободу» не слід класифікувати ні як нацистську, ні як неонацистську партію. Соціал-націоналізм «Свободи» продовжує не німецький націонал-соціалізм, а, швидше, ідеологічну традицію ОУН і близьких до неї теоретиків, таких як Дмитро Донцов, які, щоправда, у свою чергу, перебували в 1930-х під впливом європейського фашизму, не в останню чергу німецької «консервативної революції». Таким чином, «Свободу» можна тільки частково ототожнювати з німецьким класичним фашистським рухом. Проте приклад німецького міжвоєнного часу ілюструє, що парадоксальна інструменталізація громадянського суспільства (під якою зазвичай розуміють «позитивну», продемократичну структуру) націоналістичними партіями із ксенофобськими ідеологіями не є нововведенням в історії європейського правого радикалізму.

Ці та деякі інші характеристики «Свободи» є тільки на перший погляд специфічними. Подібні явища насправді відносно типові для ультранаціоналістичних рухів, аналогічні партії «Свобода». Однак існують і кілька особливостей, які виділяють український правий радикалізм із низки подібних явищ в інших країнах.

Особливість №1:
реальна зовнішня небезпека для України

Важливою особливістю загального контексту злету «Свободи» є геополітичне положення Української держави. Патологічний страх відчуження та нав’язливі теорії змов властиві більшості правоекстремістських партій у минулому і сьогодні. Однак у випадку з Україною суверенітет та ідентичність націй піддаються реальній та істотній зовнішній небезпеці з боку путінської Росії. Провідні російські політики та інтелектуали впродовж останніх 20 років неодноразово в явному або прихованому вигляді давали зрозуміти, що вони не вважають, що існує державний кордон.

Яскраво виражена русофобія СНПУ/«Свободи» у цьому світлі видається менш патологічною, ніж домінуюча в класичному європейському правому екстремізмі теорія про жидомасонську світову змову. І хоча антисемітські ідеї, такі як концепція «жидокомуни», можна знайти і в історичному, і в сучасному українському ультранаціоналізмі, вони, як раніше, так і нині відсунуті на задній план загрозою в особі колишнього радянського та сучасного російського керівництва. Ворожість до Кремля та його політики є важливою сполучною ланкою між радикальним українським ультранаціоналізмом і різними ліберально або демократично орієнтованими політичними та інтелектуальними течіями.

Особливість №2: географічна концентрація ядерного електорату

Друга особливість - це протиріччя між високою концентрацією електорату радикального націоналізму в Західній Україні, особливо в Галичині, з одного боку, і одночасно із цим загальноукраїнськими домаганнями «Свободи» - з іншого. Виражено регіональний характер партії Тягнибока був згладжений на останніх парламентських виборах високою кількістю розглянутих нижче протестних, тактичних і стратегічних виборців «Свободи» у Центральній і Східній Україні. Але соціологічні опитування демонструють, що угруповання подібного роду мають стабільну й широку підтримку тільки в деяких західноукраїнських, особливо в трьох галицьких, областях.

Навряд чи причина цього якась особлива прихильність західних українців до ксенофобії. Швидше, крім згаданої інфільтрації громадянського суспільства функціонерами «Свободи», важливим фактором підтримки радикальних націоналістів є те високе значення, яке має історія Організації українських націоналістів (ОУН), особливо її бандерівської фракції, для етнічної самоідентифікації багатьох галичан. При цьому ОУН(Б) розуміється багатьма західними українцями як апогей національного визвольного руху або орден найбільш мужніх і хоробрих героїв всієї національної історії України. Націоналістичне схиляння - аж до обожнювання - перед Бандерою та його соратниками підсилюється трагічною особистою долею багатьох тодішніх ультранаціоналістів.

«Свобода» та інші подібні їй партії пострадянської України недвозначно позиціюють себе як організації - послідовники ОУН(Б) і змагаються між собою за право вважатися легітимними наступниками найрадикальнішого крила антирадянського українського визвольного руху. Культ навколо Бандери та деяких інших керівників ОУН у Галичині і меншою мірою якась особлива правоекстремістська прихильність населення регіону, мабуть, послужив каталізатором для глибокого проникнення ультранаціоналістів у третій сектор трьох галицьких областей і причиною особливо вражаючих успіхів «Свободи» на останніх виборах у виборців Львова, Тернополя та Івано-Франківська.

Як зазначено, саме по собі вузькорегіональне, а не загальнонаціональне вкорінення праворадикальної або правопопулістської партії не є унікальним феноменом у Європі. Частковим аналогом «Свободи» щодо цього виступають, наприклад, «Фламандський
інтерес» (Vlaams Belang) у Бельгії або ж «Північна ліга» (Lega Nord) в Італії. Істотною відмінністю між цими західноєвропейськими партіями та «Свободою» є те, що перші орієнтовані неприкрито сепаратистськи і заперечують легітимність сьогоднішніх кордонів Бельгії та Італії. «Свобода» ж пропагує посилення унітарної держави і наполегливо презентує себе як загальноукраїнську політичну силу.

Проте свободівці одночасно із цим форсують і героїзацію ОУН, що, як відомо, розколює Україну. Культ Бандери наражається на неприйняття з боку більшості російськомовного населення Півдня та Сходу країни. Через цю причину багато помірковано націоналістичних українських інтелектуалів і політиків, які мислять відповідально, намагаються уникати політичних дебатів на цю неоднозначну тему. Вони розуміють, що такі дискусії тільки підривають спробу створення єдиної української політичної нації. «Свободі» ж, так само як і у випадку з її амбівалентним ставленням до неетнічних українців, важко не наступати на ці граблі. Як її етноцентриське розуміння політики, так і її обожнювання Бандери є корінними складовими ультранаціоналістичного світогляду «Свободи».

Українські націоналісти, вочевидь, мають рацію, коли вказують на те, що негативне ставлення багатьох українців до ОУН-УПА значною мірою є результатом радянської пропаганди та російського чорного піару. Навряд чи негативне ставлення багатьох простих українців до ОУН-УПА є результатом їхнього ознайомлення з новітніми історичними дослідженнями воєнної України. Однак сумнівність джерела будь-якого історичного судження не знецінює автоматично його змісту. Кремлівська агітація, з одного боку, і мейнстрим як української, так і західної історіографії, з іншого, аргументують по-різному і мають протилежні цілі. Проте їхні позиції сходяться як у переважно негативному баченні, зокрема, ОУН(Б), так і в запереченні ряду спроб національно орієнтованих українських публіцистів обілити історію українського радикального націоналізму.

Хай там як, але експертна дискусія про правильність і значення тих чи інших історичних фактів та інтерпретацій має обмежене політичне значення. Вплив учених на історичну свідомість широких верств населення опосередкований і довгостроковий. Він відбувається здебільшого шляхом змін у шкільних підручниках, ефект від чого можна буде спостерігати тільки через багато років. Лише зрідка історики мають можливість регулярно з’являтися в ЗМІ, а в пострадянських державах такими телеекспертами часто є самоучки-дилетанти, авторитет котрих нівелюється як низькою якістю їхніх висловлювань, так і відсутністю професійного визнання їхніх висновків і суджень. Хоч би якими були причини розколу в історичній свідомості українців та хоч би як розвивалася дискусія серед дослідників новітньої української історії - найближчими роками варто очікувати, що негативне ставлення переважної більшості південних і східних українців до ОУН-УПА не зміниться.

На цьому тлі самопозиціювання свободівців як нових бандерівців видавалося б логічним, якби партія Тягнибока була (як, наприклад, «Фламандський інтерес» чи «Північна ліга») сепаратистською силою. Політична пропаганда історичної міфології «Свободи» мала б сенс у контексті вимог відокремлення, наприклад, Галичини від України, як це іноді пропонують деякі галицькі інтелектуали. Але партія «Свобода», навпаки, невпинно наголошує, що вона керується принципом «соборності», тобто об’єднання та збереження України в її сьогоднішніх кордонах, і що вона має намір поширювати сферу свого впливу на Південь і Схід країни. Можливо, свободівцям справді вдасться створити осередки стабільної електоральної підтримки в Лівобережній Україні. Проте така демонстративно пробандерівська партія, як «Свобода» залишиться для більшості російськомовних українців (включаючи навіть деяких ксенофобів серед них!), швидше, фактором їхнього відчуження від ідеї соборних українських націй, ніж причиною їх залучення до проекту національного єднання. Входження «Свободи» як самопроголошеної партії - послідовниці ОУН(Б) в український парламент сприятиме подальшому поглибленню політичного розколу країни, що й без цього викликає занепокоєння.

Особливість №3: відсутність «санітарного кордону»

Однією зі складових успіху «Свободи» став той факт, що головна демократична партія України «Батьківщина» ще перед парламентськими виборами ввійшла в офіційний союз зі «Свободою». Сьогодні в новій Верховній Раді утвориться коаліція українських демократичних партій і радикальних націоналістів. Тим самим політична позиція українських демократів, особливо «Батьківщини», відхиляється від т.зв. політики «санітарного кордону», якої дотримуються політичні центристи ЄС щодо подібних «Свободі» партій. Політика «санітарного кордону» з боку європейських демократичних партій проводиться, наприклад, стосовно колег Тягнибока по т.зв. Альянсу європейських національних рухів, до якого, крім свободівців, також входять французький Національний фронт, Британська національна партія та болгарська «Атака». Ці, швидше, правоекстремістські, ніж правопопулістські партії мають, як і «Свобода», ту чи іншу електоральну підтримку, але у своїх країнах вони суспільно стигматизовані та політично ізольовані.

Спільна позиція помірковано правих демократичних партій країн - членів ЄС полягає в тому, що вони уникають співробітництва з правими екстремістами в передвиборній боротьбі, у парламентах чи урядах європейських країн. «Батьківщина» своєю коаліційною політикою відійшла від цієї директиви.

Можна, правда, назвати кілька випадків, коли й демократичні партії країн - членів ЄС не дотримувалися політики «санітарного кордону» щодо правих радикалів. Так, у 2006--2007 рр. праворадикальна т.зв. Ліга польських сімей змогла ввійти до складу коаліційного уряду Ярослава Качинського, а в 2006--2010 рр. ультраправа Словацька національна партія навіть увійшла до складу здогадно соціал-демократичного коаліційного уряду Роберта Фіко. Такі співробітництва різко критикувалися як у Польщі і Словаччині, так і в рамках ЄС. Ці та їм подібні явища є винятками, що підтверджують правило, яке полягає в тому, що в ЄС праворадикальні партії не допускаються до загального політичного процесу.

На ці порівняння часто можна почути заперечення, що в Україні ситуація трохи інша, ніж у ЄС, і що українські демократи, на відміну від своїх західних колег, перебувають в епіцентрі стрімкої політичної трансформації. Вони змушені не тільки конкурувати з авторитарно налаштованою Партією регіонів, а й реакційно орієнтованою КПУ. Українські демократи також оперують у специфічних умовах гібридної політичної системи та «олігархічного» суспільного устрою. Можливо, ця особлива констеляція виправдує спосіб дій українських демократів, який відрізняється від політики «санітарного кордону» у стабільних країнах - членах ЄС, але далекоглядність подібної стратегії українських демократів ще повинна себе показати.

Уже нині виникає підозра, що така стратегія «Батьківщини» призвела до амбівалентного результату, оскільки в результаті свого офіційного співробітництва з Тягнибоком вона, можливо, втратила певний відсоток власних виборців. У своїй передвиборній кампанії лідери всієї Об’єднаної опозиції (як, утім, і десятки демократично налаштованих українських журналістів) зробили багато чого, щоб обілити колишній біляфашистський імідж соціал-націоналістів. «Свобода» не в останню чергу завдяки своєму стабільному альянсу з «Батьківщиною», найбільшою демократичною партією України, за останній рік істотно поліпшила свою репутацію в багатьох українців - явище, яке відрізняє «Свободу» від інших праворадикальних партій Європи.

Особливість №4: різна мотивація виборців «Свободи»

Остання особливість партії «Свобода» - некогерентне коло виборців українських правих екстремістів на останніх парламентських виборах. Сьогодні ще немає детальних аналітичних праць із цього питання. Тому тут можна висунути наразі лише попередню гіпотезу про те, що ця відмінність українського ультранаціоналізму послужила важливою причиною істотної розбіжності більшості передвиборних прогнозів із фактичними результатами партії на виборах осені 2012 р.

Результати опитувань іще за кілька тижнів до виборів дивували тим, що коло виборців «Свободи», яке визначилося вже тоді, було налаштоване не менш проєвропейськи, ніж прихильники партій «Батьківщина» та УДАР. У той час як 65 та 69% виборців двох демократичних партій підтримували вступ України в ЄС, цей показник у виборців «Свободи» становив у вересні 2012 р. 64%. І тільки в питаннях про вступ у російсько-казахстанський-білоруський Митний союз (проти 57 й 47% виборців «Батьківщини» та УДАРу відповідно і 69% виборців «Свободи»), а також про вступ у НАТО (55, 49 і 42% відповідно за вступ в організацію) було виявлено значний розрив між демократами та ультранаціоналістами: виборці «Свободи» більш скептично ставляться до обох цих організацій.

Ще більш показовим є те, що багатьох виборців, які проголосували за «Свободу», не можна назвати ксенофобами, а частину з них узагалі не слід кваліфікувати як націоналістів. Значна частина громадян України, які підтримали партію, проголосувала за «Свободу», швидше, не з ідеологічних, а з тактичних або ж стратегічних причин. Для повного аналізу ситуації поки що бракує детальних соціологічних досліджень минулих виборів, але вже зараз є свідчення того, що відносно висока підтримка радикальних націоналістів у більш ніж 10% на парламентських виборах істот но перевершує фактичну кількість прихильників програми партії «Свобода» серед населення України.

Так, наприклад, двоє популярних опозиційних журналістів - Мустафа Найєм і Соня Кошкіна - демонстративно заявили перед виборами, що вони збираються голосувати за «Свободу». Пікантним при цьому було те, що Найєм не є корінним етнічним українцем, а Кошкіна - відома російськомовна журналістка. Тим самим обидва журналісти належать до тих груп населення, проти нерегульованої присутності яких у суспільному житті України й спрямована ідеологія «Свободи».

Ще більш разючими виявилися результати аналізу даних Національного екзит-полу (близько 20 тис. респондентів), проведеного безпосередньо після голосування, 28 жовтня 2012 р. Згідно із цими даними електорат «Свободи» виявився з відривом найбільш освіченим і міським: 48% опитаних виборців «Свободи» вказали, що мають диплом про вищу освіту, а 47,5% виявилися жителями обласних столиць. Ці дані набагато вищі за аналогічні показники інших великих українських партій. Такі характеристики також відрізняють виборців «Свободи» від прихильників націоналістичних партій в інших європейських країнах. Розгорнута соціологічна апробація та інтерпретація цих особливостей виборчих рішень української інтелігенції ще тільки очікується. Поки що можна виділити тільки попередні пояснення вибору українців, які ще потрібно перевірити та специфікувати.

Явно ідеологічно мотивований електорат «Свободи» становить, можливо, менш як половину загального числа виборців партії. А в неідеологічній частині виборців можна виділити три можливі мотиви для їхнього голосу на користь «Свободи». Перша група - це ті виборці «Свободи», які хотіли в такий спосіб висловити свій протест проти політики уряду Януковича--Азарова, яка сприймається як антиукраїнська: наприклад, проти діяльності міністра освіти Дмитра Табачника. З цієї причини ці «напівідеологічні» виборці проголосували за найбільш демонстративно «проукраїнську» партію.

Друга група - це стратегічно орієнтовані виборці, які віддали свої голоси «Свободі», щоб забезпечити уряду якнайжорсткішу опозицію. Помаранчеві фракції дискредитували себе 2010 року серед іншого тим, що багато їхніх депутатів, названі після перемоги Януковича на президентських виборах «тушками», зрадили свій мандат, тобто з різних причин перейшли на бік урядової коаліції. На цьому тлі «Свобода», напевно, здалася багатьом українцям партією з жорсткою дисципліною, здатною втримати своїх депутатів в опозиційній фракції та послідовно опонувати уряду. Крім того, порівняно з розпливчастими програмами партій «Батьківщина» та УДАР, які тільки частково відрізняються від офіційної програми Партії регіонів, ідеологічний профіль «Свободи» видається гострішим. Підкреслений радикалізм аж до яскраво вираженого революціонізму таких її лідерів, як Андрій Іллєнко чи Юрій Михальчишин, міг виглядати в очах «стратегічних» виборців як перевага попри те, що ці виборці, можливо, не підтримують саму суть революції, запропонованої Іллєнком та Михальчишиним.

Третю групу становили виборці, яких можна позначити як «тактичні». Цих добре інформованих виборців можна зрівняти з частиною електорату німецької СвДП (FDP) - ліберальної партії ФРН, народна підтримка якої коливається навколо 5%-го бар’єра для входження в Бундестаг. Ґрунтуючись на неясних передвиборних прогнозах для «Свободи» (близько 5%), вони хотіли гарантувати третій опозиційній партії входження в парламент. Головною мотивацією тактичних виборців послужило те, що віддаючи свій голос «Свободі», вони наближали партію до того, щоб та перетнула 5%-й бар’єр і, таким чином, опозиція не втратила ідеологічний електорат ультранаціоналістів, що становить до 5% населення України. Тільки згодом з’ясувалося, що така тактична підтримка виявилася непотрібною, оскільки результат «Свободи» більш ніж удвічі перевищив відсотковий бар’єр для входження в парламент. Партія Тягнибока, найшвидше, потрапила б у Раду й без голосів цих неідеологічних виборців.

Перспективи

Значення цих спостережень стане зрозумілішим у процесі парламентської діяльності «Свободи». Якщо партія «Свобода» й надалі керуватиметься ультранаціоналістичними мотивами, то багато виборців, поза сумнівом, каятимуться у своєму виборі 28 жовтня 2012 р. Але партія може також під тиском зростаючої уваги громадськості перетворитися на національно-демократичну силу й тим самим постаратися втримати свій нинішній електорат. Те, що подібна трансформація в принципі не виключена, демонструє приклад покрокового перетворення заснованої колись самим Муссоліні італійської фашистської партії - від Partito Nazionale Fascista через Movimento Sociale Italiano до Alleanza Nazionale - на консервативну політичну силу, яка зрештою влилася в правоцентристську італійську партію «Народ свободи» (Il Popolo della LibertИ). Окремі українські колишні радикальні націоналісти, такі як Андрій Шкіль чи Андрій Парубій, уже пройшли аналогічну трансформацію на індивідуальному рівні, і сьогодні їх можна зарахувати до націонал-демократів. Залишається сподіватися, що й лідери «Свободи» оберуть цей курс і перетворять свою вже парламентську партію на силу, що сприятиме політичній консолідації та європейській інтеграції України, а не перешкоджатимуть цьому.

УТОЧНЕННЯ

У матеріалі «Типовий різновид європейського правого радикалізму? Чотири особливості всеукраїнського об’єднання «Свобода» у порівняльній перспективі», опублікованому в №47-48 нашого щотижневика «Дзеркало тижня. Україна» була допущена прикра неточність. Інформація про те, що нібито мали місце заклики Ю.Андруховича відокремити Галичину від України, не відповідає дійсності.

Автор Андреас Умланд приносить свої щирі вибачення читачам, а також письменнику Юрію Андруховичу за допущену помилку.