«…Тем ниже поцелуи» - Політика - dt.ua

«…Тем ниже поцелуи»

26 жовтня, 2007, 15:45 Роздрукувати Випуск №40, 26 жовтня-2 листопада

Отже, спробуймо неупереджено, тобто з цифрами, поглянути на сучасні міжнародні торгово-економічні відносини України...

…Застійні 80-ті. Лекція «Про любов». Лектор: «Існує кілька різновидів любові. Перший — це любов чоловіка й жінки. Традиційний, банальний різновид. Говорити тут ні про що. Другий різновид — любов чоловіка до чоловіка. Вона в нас заборонена, говорити про це не будемо. Третій різновид — любов жінки до жінки. Теж заборонено, теж говорити ні про що. І головний, четвертий різновид любові, на якому ми сьогодні зупинимося, — це любов до Батьківщини!»

У цій статті я й хочу поділитися міркуваннями про деякі аспекти — ні, навіть не любові — а, швидше, відносин. Міждержавних.

Причому не взагалі, а зупинитися на їх економічному базисі. Адже формулу класика «гроші — товар — гроші» ще ніхто не скасував. Політичного аспекту питання не торкатимемося, бо наговорено й написано вже стільки, що нудно слухати й читати.

Європа ми, Європа…

Отже, спробуймо неупереджено, тобто з цифрами, поглянути на сучасні міжнародні торгово-економічні відносини України. За рахунок яких, до речі, наповнюється понад 40% бюджету нашої країни. Наскільки корелюються політичний і економічний вектори нашої міжнародної дружби?

Може, як казав наш земляк Михайло Михайлович, «у консерваторії щось треба підправити».

Наведений нижче аналіз таких основних зовнішньоекономічних показників, як товарооборот, експорт і імпорт за останніх десять років, дозволяє зробити деякі парадоксальні висновки.

Перший. Здавалося б, політичне рішення про європейський вектор України має базуватися на посиленні економічного співробітництва з країнами ЄС. І, на перший погляд, із точки зору показників взаємної торгівлі, взаємопотік товарів між Україною та ЄС невпинно зростає.

Якщо 1996 року частка країн ЄС (у форматі 25 країн) у загальному товарообігу України (товарами) становила 22,8%, то в першому півріччі 2007 року цей показник зріс уже до 32,7%. Відповідно, частка експорту зросла з 21 до 29,9%, імпорту — із 24,3 до 35,1%.

Але якщо простежити динаміку цих показників за роками, картина буде далеко не така оптимістична. Який із вищезазначених показників для України найцікавіший? Звісно ж, експорт. Отож, за останніх десять років пік експорту в країни ЄС випав на 2003 рік. Тоді частка експорту в країни ЄС сягнула історичного максимуму — 34,1%. Далі три роки поспіль простежувався спад, і за підсумками першого півріччя поточного року ми маємо зниження на 4,2 відсоткового пункту. Для номінального значення 34,1% це, погодьтеся, дуже відчутно.

А що ж імпорт? Виявляється, імпорт із країн ЄС якраз зростає. Якщо 2003 року його частка в загальному імпорті України становила 33,7%, то в першому півріччі поточного року вона зросла до 35,1%.

Одразу відповім на заперечення — так, імпорт зростає, але за рахунок збільшення поставок сучасного європейського устаткування!

Звернімося до сухої мови цифр. За даними Держкомстату України, частка машин, обладнання, приладів, транспорт­них засобів в імпорті з країн ЄС із 37,6% у 2003 році зросла до 44 — у 2006-му й за обсягом становила торік 7,1 млрд. дол. США. Основне наповнення цього показника відбулося за рахунок поставок: механічного устаткування — 2,9 млрд. дол., електричних машин та устаткування — 1,6 млрд. дол., засобів наземного транспорту — 2,2 млрд. При цьому, порівняно з 2003 роком, у вартісному вираженні поставки зросли: промислового устаткування — удвічі, електроустаткування — у 2,7 разу, транспортних засобів — теж у 2,7 разу. Якщо не торкатися обладнання (за визначенням — начебто добре, а наскільки воно сучасне, боюся, вам ніхто не скаже), то помітне збільшення кількості імпортних легковиків на вулицях Києва і побутової електротехніки на полицях спеціалізованих маркетів — незаперечний факт. Для народу — безперечно, добре, для економіки — як сказати.

Отже, у сухому залишку: з 2004 року, тобто четвертий рік поспіль, частка країн ЄС у зовнішній торгівлі України зменшується. За роками: 33,9% (2003 р.) — 31,1 (2004) — 29,9 (2005) — 31,8 (2006) — 32,7% (перше півріччя 2007 р.). Але найгірше, що приріст обсягів взаємної торгівлі відбувається не за рахунок українського експорту, а, навпаки, за рахунок європейського імпорту.

Друге спостереження. Певне розхолодження україно-російських відносин на політичному рівні вкрай позитивно позначилося на торгових відносинах.

Як кажуть, відчуйте різницю. З 1996 року частка Росії в нашому товарному експорті знизилася з 38,7 до 25,4%, імпорту — з 50,1 до 28,5%. Але, знову ж таки, подивімося в динаміці.

Якщо 2003 року частка експорту в Росію в загальному українському експорті становила 18,7%, то в першому півріччі 2007 року вона вже зросла до 25,4. Зростання — 6,7 відсоткового пункту! А що ж імпорт? 2003 року — 37,6, у першому півріччі 2007 року — 28,5%. Тобто зниження частки на 9,1 відсоткового пункту. Реальна диверсифікація імпорту. Як кажуть, що й було потрібно!

І ще одне в цьому ж руслі. В аналітичній записці такого шанованого наукового закладу, як Інститут економіки і прогнозування Національної академії наук України, присвяченій проблемам та перспективам розвитку торгових відносин України і Росії, відзначається таке. В експорті в Росію частка продукції середньо- і високотехнологічних різновидів діяльності набагато перевищує цей показник для українського експорту загалом — різниця становить близько 10 відсоткових пунктів.

І третє. Трохи фантастичне, але все ж. А де, власне, економічні докази, або, якщо завгодно, економічне обґрунтування того, що в довгостроковій перспективі — саме в довгостроковій! — європейський шлях безальтернативний?

Беручи до уваги сучасний розклад сил у світі, загострення, особливо після розширення, суперечностей всередині ЄС, — де, в чому ми бачимо свідчення того, що ЄС збереже свою колишню могутність на економічній карті світу через років двадцять, тридцять? Та їх просто немає!

Історія людства вчить: треба або самому бути сильним, або дружити з сильними.

Досить багато держав із новими економіками на піднесенні нині привертають увагу світового економічного співтовариства своїми темпами економічного зростання. Але чотири держави, завдяки розмірам своїх економік та вражаючій тенденції зростання протягом останніх років, уже навіть мають свою абревіатуру — БРІК. Це — Бразилія, Росія, Індія, Китай. І які ж торгово-економічні відносини України з цими державами?

Крім Росії — вкрай слабкі, причому з Китаєм і Бразилією — з гнітючою тенденцією.

Частка українського експорту в Китай знизилася з 3,7% у 2003 році до 1,2 — у 2006-му при одночасному зростанні китайського імпорту за ці ж самі роки з 2,1 до 4,8%.

Із Бразилією при «смішному» річному обсязі товарообороту за останні чотири роки — менше ніж півмільярда доларів США — її частка в товарообороті України скоротилася, відповідно, з 1% 2003 року до 0,4 — 2006-го.

Краще лише з Індією: з 0,8% 2003 року частка українського експорту в цю країну 2006 року зросла до 1,9, товарооборот — із 0,7 до 1,3%, тобто майже вдвічі.

Хороше запитання мені поставив один із кадрових українських дипломатів: ну гаразд, припустімо, ми підемо до них, але чи чекають ці країни нас?

Відповідь очевидна: ніхто нікого не чекає. Але під лежачий камінь, як відомо, вода не тече. «Панночка лягли і просять!» — так буває тільки в класика. Працювати треба!

На мій погляд, нині в України є історичний шанс: ми йдемо в ЄС, але ми ще — не член співтовариства. Відпо­відно, в нас немає формальних зобов’язань дер­жави — члена ЄС, що дає певну свободу маневру. Як політичного, так і, що, можливо, важливіше, — економічного.

Якщо у XIX столітті, як неприкаяний, Європою тинявся привид світлого майбутнього, то в двадцять першому, коли це майбутнє настало, з’ясувалося, що світом править голий прагматизм. Про це нам відкритим текстом кажуть східні сусіди, про це ж свідчать відкриті чеширські усмішки сусідів західних.

Вищевикладене — скромна спроба зрозуміти, куди, з огляду на перспективу, варто рухатися Україні. Щоб не було потім дуже соромно перед дітьми й онуками.

Та це тільки відповідь на запитання «що робити?».

Складнішим буде друге запитання — «як?».

Загалом для просування наших товарів на закордонних ринках і захисту вітчизняних експортерів по всьому світі створено мережу так званих торгово-економічних місій у складі дипломатичних представництв України за кордоном. Усього їх на сьогодні понад п’ят­десят. Діють вони в державах, які є або основними торговими партнерами України, або перспективними в цьому плані.

Нещодавно їхню діяльність перевіряла Рахункова палата України, котра, ретельно вивчивши роботу місій, дійшла, як повідомлялося в пресі, парадоксального висновку: їхнє функціонування не має серйозного впливу на розвиток торгово-економічних відносин України із закордонними державами.

Серед основних причин такої ситуації називають недоліки в плануванні та подвійну підпорядкованість місій — МЗС і Мінекономіки.

Розгляньмо, як модно зараз казати, із цього місця детальніше.

Щодо планування. Питання філософське. За формального підходу — начебто так. Має бути. Але!

Зараз, за підсумками осені, чи вельми нам цікаво, який урожай зернових планувало Мінагрополітики зібрати цього року? За стрімкого зростання цін на геть усе по всій країні, як на мене, вже нецікаво. Хоча, звісно ж, Мінагрополітики і на наступний рік плануватиме. А «довгоносик», зараза така, без планування — раптом візьме та й зжере третину?

А горезвісне планування міліцейських показників? Вічна суперечка: то злочинців стало більше чи міліціонери почали краще служити?

Геть свіжий приклад — останні вибори. Планували регіонали перемогти, тобто набрати певний відсоток голосів. Перемогли, себто — набрали. І, як у тому анекдоті, що, це їм допомогло?

Свого часу, коли, як казав поет, було «планів громаддя», планували навіть, скільки книг пролетарський письменник мусить написати на рік. Хоч когось із тих, хто ретельно виконував ці плани, ви можете згадати?

Новини минулого телетижня: учений зі США, лауреат Нобелівської премії в галузі хімії минулого століття жив «...ось на цій вуличці у Львові!».

Якщо більше пишатися нічим, можна, звісно, і цим. Але мене, наприклад, як казав один кіногерой, це чомусь «не гріє».

Я до того, що їх, нобелівських лауреатів, теж можна запланувати. Виростити. Проте чи допоможе?

А робота в місії (якщо, звісно, ставитися до неї, як належить государевій людині) — це дуже серйозна високоінтелектуальна діяльність. І справді, немає прямої залежності між обсягом виконаної роботи і темпами зростання товарообігу. Але це — життя. На війні солдати гинуть не лише під час наступу, а й під час відступу. І нікого це не дивує. Знову ж таки, є безліч життєвих прикладів, коли для здійснення прориву в тій чи іншій сфері кілька років ведеться серйозна підготовка, але результат має з’явитися пізніше. Наприклад, 2009 року...

І якщо вже тупо рік у рік повторювати, що місії — «відрижка радянської системи», то планування, як я вже сказав, високоінтелектуальної праці, — дурниця із серії «якщо такі розумні, то чому строєм не ходите?».

Тобто саме по собі планування — аж ніяк не панацея і не чарівна паличка.

Щодо подвійного підпорядкування місій — МЗС і Мінекономіки. Якщо Труфальдіно у відомій комедії був слугою двох панів за власним бажанням, то тут — зовсім інший випадок. І претензії в даному разі мають бути не до місій. Це не вина їхня, а біда.

До речі, ось гарна задачка для майбутнього уряду.

Можна скільки завгодно дутися на когось, та либонь хороше треба визнавати і запозичати! Чому у своїй найпершій доповіді новопризначеному прем’єру на засіданні уряду Росії 4 жовтня ц.р. новий міністр економрозвитку Ельвіра Набіулліна серед іншого з гордістю зазначає, що дотримання зовнішньоекономічних інтересів Росії за кордоном забезпечують 39 торгових представництв? У росіян вони навіть фінансово відокремлені від посольств.

Нам не потрібно? А державі?

До речі, у згаданій мною доповіді уряду новий міністр російської економіки визначає як стратегічні на найближчі три роки лише п’ять цілей:

— здійснення стратегічного планування соціально-економічного розвитку;

— сприяння диверсифікації економіки і подолання інфраструктурних обмежень;

— створення комфортних умов для розвитку бізнесу;

— підвищення ефективності державних інституцій;

— забезпечення ефективної інтеграції країни у світовий економічний простір.

Як на мене — чітко і зрозуміло. Без заумних передвиборних обіцянок і популізму для базарних торговців.

Що ж до останнього напряму, то викликає повагу підготовлена росіянами концепція «Програми поліпшення інвестиційного іміджу Росії за кордоном» обсягом більш як сто сторінок. Може, варто хоча б почитати? Як на мене, це не той випадок, коли краще — ворог хорошого.

І остання репліка щодо аналізу роботи місій Рахунковою палатою. Розчулює пасаж, що існуючі місії не змогли запобігти негативним тенденціям у торгівлі в 1997—1999 рр.

Для тих, хто вже призабув, нагадаю — йдеться про світовий (!) дефолт 1998 року, котрий підірвав усю світову економіку, а у нас, сіромах, різко скоротив заощадження за рахунок девальвації. Дефолт тоді пронісся по економіках усіх країн, наче цунамі, розпочавшись, до речі, у Південно-Східній Азії. Та, виявляється, економіку України від цього лиха мали врятувати торгові місії! Хто винен? Невістка...

Кілька слів про двосторонні комісії. Така інституція, як міжурядові двосторонні комісії з торгово-економічного співробітництва, існує вже досить давно. Загалом їх понад шістдесят. Створюються, як правило, з основними торговими партнерами України. Як інструмент розвитку торгово-економічних відносин — дієвий і ефективний. Але не завжди. У дечому явно програємо.

Візьмемо, приміром, Туркменистан. Важлива для нас країна? Ще б пак! У липні там відбулося засідання туркменсько-російської міжурядової комісії. То на засідання, окрім чиновників, росіяни окремим літаком привезли керівників 60 таких найбільших російських компаній, як «Газпром», «Лукойл», «Союз­нефтегаз», ТН—BP, «Итера», ТМ, КамАЗ, «Рособоронэкспорт» та ін.

Серйозний підхід? Ще й який. Якщо мені хтось пояснить, чим такий підхід поганий, буду вдячний.

До відома тих, кому цікаво: в нас створено таку комісію на рівні президентів. На папері. Жодного засідання не було.

Розвиток приватно-державного партнерства нині взагалі підіймається «на прапор» у наших сусідів. Застосовується така цікава річ, як road-show — рекламно-просвітницькі поїздки делегацій, до складу яких включають представників як міністерств і відомств, так і регіонів, успішних представників бізнесових кіл із метою привертання уваги до своєї країни. А що? Аби результат був!

І наостанку — про представництва наших підприємств за кордоном і спільні підприємства. Як гадаєте, скільки сьогодні представництв українських підприємств у такій недалекій країні (у сенсі географії, звісно), як Австрія? П’ятдесят, сто? Аж вісім! А австрійських в Україні — понад 200. І так — по багатьох країнах. Без коментарів.

А тепер погляньмо, яким є співвідношення кількості підприємств із українським капіталом у Росії та, аналогічно, з російським капіталом в Україні. Чисельність населення різниться втричі, ВВП — удев’ятеро. За офіційними даними Держкомстату України, станом на 1 липня 2007 року підприємств із російським капіталом було в Україні понад півтори тисячі, якщо точніше — 1633, у Росії з українським капіталом — менш як сто (81)! Це з огляду на російські простори і зростаючу економіку!

Якщо хочемо реального прориву, треба не просто активно, а агресивно прориватися на світові ринки. Інакше сліди наших поцілунків можуть проступити в найнепередбачуваніших місцях...

А тим, хто вважає, що я погрішав проти істини, хочу сказати: фраза «Борисе! Ти не правий!» в історії вже звучала...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво