ТАМ ЗА ГОРИЗОНТОМ НОТАТКИ ПОЛІТИЧНОГО НАТУРАЛІСТА

Хоч як дивно, наше нове сьогодення, яке із глузливим сміхом увірветься в наше життя першого квітня, буде не таким уже каламутним, як це може видатися на перший погляд. Принаймні вже зараз почали проступати основні компоненти нових політичних реалій, з’явилися обриси основних дійових осіб. Отже, що ж у нас там, як раніше співалося, за горизонтом? Точніше, за горизонтами.

За горизонтом I

Мало хто сумнівається, що творцем, суттю (явною і прихованою), обличчям (і мордою) цього сьогодення буде наш національний «елітонакопичувач» — нова Верховна Рада. Склад її вже відомий і зрозумілий, якщо відкинути всіляких випадкових осіб, без яких не обходяться не лише весілля та похорони, а й політика.

Якщо не брати до уваги лівий рух, що дедалі більше колапсує і замикається в самому собі, то основними гравцями тут виступають дві потужні, добре підготовлені і натреновані на певні політичні цілі ОПУ (організовані політичні угруповання): олігархічна і бюрократична.

Соціальні групи ще не склалися і не оформилися. Немає своєї буржуазії з фундаментально усталеними й оформленими інтересами; немає свого так званого середнього класу; немає навіть чітко окресленого прошарку людей найманої праці, який усвідомив своє справжнє становище.

Відповідно, у нас поки що немає і не може бути й повноцінних ідеологій — ні правої, ні центристської, ні навіть лівої. А те, що називають у нас ідеологіями, — це радше політичні маски, соціальні кліше, запозичені чи з іншого часу, чи з інших країн, з допомогою яких невеликі групи еліт, які беруть участь у боротьбі за владу, позиціонують себе на політичному ринку. Не ідеологічні особливості, а психологічні характеристики, не соціальна риторика, а соціальний генотип членів ОПУ, які беруть участь у політичних ігрищах, їхні особливості мислення, стилю життя та засобів добування засобів до існування, у найближчі приблизно два роки визначатимуть сьогодення української політики.

Тому, друзі, не до ідеології треба апелювати, не до ідеології, а до натури, лише до натури.

У нашій же політологічній літературі чомусь досі не проводився аналіз психологічних характеристик членів цих, так би мовити, системоутворюючих ОПУ, не досліджувалися їхні свого роду тактико-технічні дані й особливості. А жаль. Бо це заняття не лише захоплююче, а й вкрай корисне для тих, хто хоче зрозуміти суть і тенденції українського політикуму.

Мені пощастило бути особисто знайомим і з усіма тими, кого в нас зараховують до стовпів вітчизняної олігархії, і з багатьма з тих, хто становить український бюрократичний бомонд. Тому спробую коротенько підсумувати свої особисті враження і зробити деякі найпростіші висновки.

Олігархи

Тривалий час у пресі точилася суперечка, хто такі олігархи, чи є взагалі вони в нашій країні, а якщо є, то хто вони. Одне слово, з чим їх їдять, а точніше — що і кого вони їдять. Я навіть колись сам взяв участь у цій суперечці, запустивши жартівливу фразу, що українські олігархи — це те ж саме, що й російські олігархи, тільки без грошей.

Потім я, щоправда, трохи змінив свою точку зору, підрахувавши, що в нашій країні мінімум троє людей мають особисті активи більш ніж на три мільярди доларів кожен, а мінімум у вісьмох чоловік ця цифра наближається до п’ятисот мільйонів.

Тож, торкаючись правомірності вживання самого поняття «олігарх», особливої наукової проблеми я тут не бачу. Так, олігархи в нас є, більше того, олігархами в нас є всі більш-менш багаті люди, й інших у нас, на кшталт «просто багатих бізнесменів», не спостерігається.

Річ у тому, що «олігарх» — це не моральна характеристика того чи іншого суб’єкта, а технологія і спосіб добування і відтворення капіталу.

Якщо у звичайному бізнесі все починається і закінчується грошима: певний первинний капітал вкладається в товар, що потім перетворюється знову на гроші (пам’ятаєте відому формулу «гроші—товар—гроші»), то у випадку олігархії усе виглядає принципово інакше. Тут спочатку виникає певний ресурс влади, що потім конвертується в гроші для того, щоб купити знову вже прирощену владу і т.д. Тобто коротка формула олігархії: «влада—гроші—влада».

Взагалі треба сказати, що олігархи є лише в тих країнах, де влада тією чи тією мірою є товаром. І так уже склалося, що в Україні саме влада насамперед стала товаром. Принаймні набагато раніше, ніж, наприклад, товаром стала земля або цінні папери. Таке було і в багатьох інших країнах, перш ніж вони стали досить цивілізованими. Не випадково О’Генрі під час становлення своєї країни писав: «Найвигідніший бізнес в Америці — це продаж свинини, не рахуючи, звісно, політики».

Коли ж країна стає на нормальний шлях і влада перестає бути товаром, олігархи зникають самі по собі, оскільки в нормальних умовах вони, як правило, не розмножуються. Так було в тій же Америці, коли вона з епохи О’Генрі перейшла в епоху Драйзера. Хто ще пам’ятає знаменитого «Фінансиста», той звернув, напевно, увагу, що неймовірні статки головного героя почалися з первинного капіталу в 40 доларів, які позичив йому батько — касир банку.

У нашій же країні я поки що не знаю жодного по-справжньому багатого нувориша, який починав би свій шлях до серйозних грошей із грошей же. Але я знаю, що в кожного з них завжди за спиною маячив носій того чи іншого владного ресурсу, який ніби позичав йому частину своєї влади і він же допомагав конвертувати цю владу в гроші за вигідним курсом.

Причому це стосується як свого роду місцевих мікроолігархів, котрі робили і роблять гроші на наближеності до губернаторів чи мерів, так само це стосується і загальнонаціональних постатей, які зростали на інтимних відносинах із провідними українськими політиками.

Щоб далеко не ходити по конкретні приклади, досить подивитися, як і ким стали діти обох президентів, семи або восьми екс-прем’єр-міністрів, просто міністрів, начальників СБУ, лідерів найбільших партій (включно з лівими) і навіть колишніх секретарів ЦК КПУ. Позичали ж вони у своїх батьків далеко не гроші. Позичали вони саме владу.

До речі, смішно згадувати, як я вперше зіштовхнувся з прикладом конвертування влади в щось відчутне. Проходячи одного разу на початку 90-х років через пропускний пункт адміністрації Президента, я почув, як міліцейський сержант, що стояв на контролі, комусь говорив по телефону: «Ні, вертушку я не можу зробити, максимум, що я можу зробити, — це дві цистерни пального». Вже тоді я подумав: якщо простий сержант може «зробити дві цистерни» з огляду на свою геометричну близькість до влади, то скільки ж може «зробити» начальник охорони в силу своєї ділової наближеності до тієї ж влади? Хоча гадаю, що той здібний сержантик давно вже возить «пальне» танкерами або «сидить» на якійсь ділянці труби.

Цей спосіб відтворення олігархів і наклав особливий відбиток на їхній спосіб життя і, відповідно, характер та стиль мислення. Одна річ, коли твоїм головним інструментом є гроші і ти стаєш певною мірою продовжувачем сутнісних, метафізичних особливостей цього інструмента, куди входять ретельний розрахунок, прорахунок, стратегічність, обов’язковість, дисциплінованість, законослухняність і відсутність емоційного забарвлення у взаєминах із клієнтами.

Інша річ, коли твоїм початковим капіталом та інструментом є влада. Тим паче влада в посттоталітарному суспільстві, головні характеристики якої — жадібність, ненаситність, безвідповідальність, підозріливість, сюхвилинність інтересів і особистісна образливість. Згадуючи Бомарше, можна сказати, що в бізнесу фінансового, економічного і в бізнесу політичного є тільки одне спільне — метою того й того є вигода. А далі починаються відмінності. Головним засобом першого є розрахунок, другого — інтрига. Відповідно, головною перешкодою першого — дурість, другого — совість.

Загальновідомо, що собака своїм характером, а часто навіть зовні дуже схожа на свого хазяїна (хоча трапляється й навпаки). Так і наші дорогі олігархи, попри своє первинне виховання, попри те, чого і як їх навчали батьки, школи й вулиця, неминуче стали схожі на властивості й характеристики свого головного ресурсу — влади і свого способу життя — політичного бізнесу.

Іншим чинником, що вплинув на їхній психо- й культуротип, стали особливості формування їхнього світогляду. Коли Україна здобула незалежність, нікому й на гадку не спало почати створення й формування особливого світогляду для принципово нового для нас необуржуазного класу, або, краще сказати (не люблю класового підходу), багатих людей.

Нікому не спало на гадку створювати спеціальні жанри мистецтва й літератури, спеціальні ідіологеми тощо, які позитивно описували б майбутню роль і модель оптимальної поведінки багатих людей, що неминуче мали з’явитися в Україні, їхню спеціальну місію в становленні нової економіки, захисті національних інтересів, державної незалежності тощо.

Багаті люди в нас завжди виникали й існували на становищі якихось нелегалів, якихось невловимих польових командирів, гірільєро, котрі розрізнено й інтуїтивно діяли в надзвичайно агресивному суспільному й політичному середовищі: атмосфері соціальних заздрощів, загальної ненависті до багатства, ворожого ставлення всіх перевіряючих інстанцій тощо.

Тому бізнесменів цивілізованих країн вирізняє знання своїх корпоративних інтересів, якась цехова солідарність поміж собою, сита благодушність щодо менш успішних і певне соціальне месіанство й системність мислення, властиві представникам усіх регулярних армій, зокрема й армії капіталу.

А наших олігархів, швидше, вирізняє безпричинна зеківська істеричність і, хоч як парадоксально, зацькованість, безсистемність і алогічність. Тобто те, що властиве, як я вже сказав, польовим командирам і нелегалам капіталу.

До речі, найкращі польові командири, вже в буквальному значенні цього слова, яких я колись знав, виходили саме з олігархів. Приміром, найблискучіший рейнджер усіх часів і народів Аркан вийшов саме з видатного сербського олігарха. А коли таліби спробували поткнутися в Узбекистан, їх вибила з країни не регулярна армія, а «пацани» ще одного мого знайомого, відомого узбецького нувориша (вибачте, але не називатиму його прізвища).

Та повернімося до наших реалій. Якщо Президент гнівно шпетить за нескромність своїх наближених, котрі носять золоті годинники; якщо люди, що одержують середню зарплату 50 доларів, мріють розтерзати першого-ліпшого власника «мерса»; якщо в закордонних банках неможливо пояснити походження українських грошей, а ці гроші все пруть і пруть, і абсолютно незрозуміло, де і як їх зберігати, у що вкладати, як їх легалізувати, — то мимоволі будеш засмиканим та істеричним. Мимоволі почуватимешся не шанованим генералом регулярних військ, а ватажком тимчасового підзаконного чи незаконного формування.

І з усіх цих особливостей праці й особистого життя і складався соціально-психологічний геном українського олігарха. Для опису цього геному я спеціально не використовуватиму ніяких квазінаукових термінів, оскільки в цьому випадку наша мова-вульгарис і точна, і доречна. Тож основними його ознаками я просто назву такі: необов’язковість, жадібність і хамство.

Називаючи ці риси, я не збираюся нікого ображати чи, тим паче, звинувачувати, а просто констатую, що в сформованих умовах саме вони стали не тільки неминучими, а часто й необхідними атрибутами виживання. При цьому я не згадую інших несуттєвих у цьому контексті, але характерних рис олігархів, таких як зухвалість, хитрість, удачливість, фаталізм тощо.

Якось за кордоном мені трапилася книжка про одного з перших пострадянських олігархів — президента фірми «Нордекс» пана Лучанського. Там було написано, що герой книжки, за західними стандартами, вражаюче необов’язкова людина. Як і наші вітчизняні його молодші побратими, він нікуди й ніколи вчасно не приходив, майже ніколи не виконував своїх обіцянок і не дотримувався даного слова.

На Заході з такими рисами він довго не протягнув би, але у нас — у постсовку — все навпаки. Лучанський не приходить або спізнюється на зустрічі й цим десятки разів рятує собі життя, оскільки безліч разів на цих зустрічах його очікували не партнери, а наймані кілери. Він не виконує своїх обіцянок щодо участі в тих чи інших проектах і рятує мільярди, оскільки готувалися грандіозні кидки.

Тож, дорікати, скажімо, Тимошенко чи Ющенку тим, що вони ніколи й нікуди вчасно не приходять і нікого вчасно не приймають, або закидати Бакаю та Волкову те, що вони сотні разів порушували своє слово, у мене просто не повернувся б язик.

Майже те саме, напевне, можна сказати і про патологічну жадібність наших «багатеньких». Мені не раз випадало спостерігати, як тяжко і з якими душевними муками людина, котра легко програє за ніч сотню тисяч доларів у казино, розлучається з сотнею доларів, приміром, на ювілей свого водія.

Мене завжди дивувало, що люди, котрі мають фактично мільярдні заощадження, завжди намагаються недоплатити кілька десятків доларів своїм діловодам, перекладачам, обслузі тощо.

Мене вражало, як легко вони затримують зарплату працівникам своїх підприємств навіть напередодні хай не соціальних вибухів, на які наш народ органічно не спроможний, але публічних скандалів.

Ще більше мене вражало те, що ці люди завжди намагаються приховувати гроші й не ділитися не тільки зі своїми партнерами, а й зі своїми політичними покровителями, без яких вони, як правило, ніхто й ніщо.

Пізніше, правда, я зрозумів, що їхня жадібність має не так усвідомлений, як підсвідомий і навіть біологічний характер. (Взагалі, наше молоде суспільство, не маючи багатовікового соціального досвіду, часто живе не логікою, а інстинктами, і в цьому плані олігархи, як і всі ми, грішні, ближчі, мабуть, до тваринно-інстинктивного, ніж до людино-раціонального стилю життя. Непрямим підтвердженням цього є хоча б те, що абсолютно всі олігархи, яких я знаю, одне одного позаочі називають «ця тварина».)

Ця жадібність, швидше за все, пов’язана з тим, що гроші для них не тільки й не стільки символ хорошого життя, скільки засіб виживання. Оскільки ніхто з них не знає, коли та скільки доведеться заплатити судді, прокурору, слідчому, своїм патронам і покровителям за те, щоб мати право не лише робити гроші, а й просто залишатися на волі, тобто жити.

(Наші олігархи, можливо, першими правильно зрозуміли Гейне, який не відокремлював життя від свободи.)

Нарешті, походження останньої з названих їхніх ключових характеристик — хамства — також цілком з’ясовано. (Я маю на увазі свого роду «політхамство» як повну антитезу горезвісної західної «політкоректності».)

У суспільстві, де не працюють такі поняття, як «репутація», негласні «табелі про ранги», «соціальний престиж», хамство іноді стає чи не єдиним способом підкреслення свого високого соціального статусу. Інколи навіть дивуєшся, як недалеко ми пішли в цьому плані від співтовариства приматів.

Одного разу, спостерігаючи в Африці за життям зграї гамадрилів, я звернув увагу, що лише ватажок має право вільготно і хтиво почухувати себе в паху. Разюче схожа картина в наших мікроспівтовариствах, що називаються фірмами, корпораціями, партіями, політичними тусовками. Якщо ти присутній в одному з таких, вибачите, колективів і бачиш, що з усіх людей, які стоять або сидять у залі, тільки один, вільготно розвалившись на канапі, недбало чухає себе в паху (варіант — невимушено колупається в носі, неуважно слухає співрозмовників, криє матом співробітниць, грає зубочисткою у вусі тощо), —то це і буде олігарх.

Він — людина, якій постійно доводиться демонструвати іншим і собі (причому собі особливо), що йому абсолютно наплювати на думку довколишніх, які стоять нижче за нього на соціальній драбині, що йому плювати на умовності і правила пристойності, які пишуться для простих смертних, але не для нього, і т.д. і т.п. Коротше, плювати на людську культуру взагалі, оскільки з 300 найпопулярніших пояснень поняття «культура» найточнішим є її трактування як системи самообмежень людини.

Звичайно, це найпростіші прояви, кажучи повсякденною мовою, хамства, але вони ж і найяскравіші. Хоча треба сказати, що олігархи в цьому плані досить швидко еволюціонують, і їхнє органічне хамство як форма і спосіб вираження презирства і зневаги до навколишніх стає все витонченішим і далеко не завжди вже зводиться до матюків або чогось подібного.

У підсумку неминуче напрошується висновок: у новому парламенті, де олігархи одержать небачений досі великий вплив і на процедуру, і на суть прийняття багатьох політичних рішень, неминуче давитиме назване психологічне підгрунтя, що складається, як я вже сказав, із необов’язковості, жадоби і хамства.

Номенклатура

Інший значущий — за кількістю і впливом — ешелон, що входить до нового парламенту, — це бюрократична еліта.

Якось, вивчаючи етимологію терміна «вороги народу», я перегорнув купу літератури і з’ясував, що вперше цей термін впровадив один із соціологів XIX століття, назвавши так своє наукове дослідження, присвячене саме бюрократії.

Слід сказати, що для того, аби заслужити в справжнього й об’єктивного вченого право пафосно називатися «ворогами народу», необхідно сильно постаратися. І варто віддати належне нашій вітчизняній бюрократії — вона не осоромила заслужену репутацію своїх далеких попередників XIX століття. І хоча є відоме прислів’я про те, що для того, щоб стати улюбленцем народу, треба бути деякий час його заклятим ворогом, я впевнений, що це не той випадок.

Формування ненависних для простого народу багатьох якостей нашої бюроеліти випливає з дещо іншої формули відтворення і життя, ніж в олігархів. Тут діє формула «посада—гроші—посада».

Звичайно, не таємниця, що жоден з високих чиновників не живе на свою зарплату. Це, власне, не особливо і приховується. З десятьох тисяч будинків, вартістю понад 100 тис. доларів, побудованих останнім часом в передмісті Києва, понад 70% побудовано чиновниками, причому не лише центрального, а й навіть міського і районного рівнів.

Подейкують, що посада звичайного заступника міністра середнього міністерства (я не беру структури, що входять у Мінпалив) коштує понад мільйон доларів.

Відомо, відкіля ці гроші беруться — вони беруться з ринку продажу дозволів і повноважень. Чиновник годується зі свого столу, і чим більша в нього посада, тим, природно, більший у нього стіл у тому сенсі, що на його стільницю потрапляє більше документів, підписами яких можна сміливо торгувати.

На якомусь «маленькому столі» районного чиновника легко може з’явитися «трояк» тисяч доларів — стандартна ціна за дозвіл на перепланування квартири. А для того, щоб пробратися до величезного столу одного з колишніх міністрів, пов’язаних із зовнішторгом, тільки на столі в його помічника потрібно залишити «двадцятку».

Ось ця вічна боротьба за розміри бюро, тобто столу, і сформувала основні якості або соціопсихогенотип тепер уже чиновника.

Я б назвав ці якості в такій послідовності: безпринципність, холуйство і боягузтво.

Почнемо з того, що в типового чиновника практично немає політичних переконань, ідеологічних симпатій, соціальних переваг. Він, як кішка, прив’язаний не до хазяїв, а до кабінету, до свого бюро. І щоб залишитися за цим бюро, що годує його, він готовий стільки разів змінювати свої принципи, скільки разів зміняться його хазяїни.

Я знаю в нинішньому апараті влади людей, які працювали ще із Щербицьким і цілком щиро змінювали свої переконання і принципи разом із зміною своїх хазяїв. І разом із своїми господарями вони по черзі були то ревними комуністами-інтернаціоналістами, то ревними націоналістами, то ревними антикомуністами.

Необхідність утриматися біля бюро-годівниці таким самим чином формує й іншу ходову якість — холуйство. У цьому зв’язку мене абсолютно не здивував випадок, який з таким обуренням описувало «Дзеркало тижня», коли один із воєначальників змусив своїх підлеглих офіцерів знімати шкарпетки і демонструвати свої пітні ноги. Історія знає значно екстремальніші види холуйства.

Не можу стриматися і не пригадати дещо непристойний, але разюче точний випадок. Пам’ятаєте, коли Швейк запитав в одного денщика, що славився своїм холуйством, чи міг би той з’їсти ложку калу свого начальника, той відповів: «Я дуже гидливий, тому з’їв би, якби там не попалося волосся».

Ще раз прошу вибачення за моветон, але якщо більшості наших чиновників запропонувати те ж саме і якщо б вони знали, що від цього залежить збереження їхньої посади, то я впевнений, що відповідь була б такою самою, хіба що про волосся не згадали б.

Принаймні мені не раз доводилося бути присутнім на нарадах у найвищих кабінетах, де найніжнішим звертанням до підлеглого було саме «лайно», але я ніколи не чув, щоб хтось відповів своєму «хазяїну» хоча б ляпасом.

Відповідно питання про боягузтво номенклатури — чисто риторичне. Мова, звісно, йде про боягузтво щодо свого начальства. Що стосується підлеглих, то тут, звичайно, все абсолютно навпаки. Певне, працює закон компенсації: чим більш боязливий чиновник із керівництвом, тим більш сміливо, а точніше, нагло він поводиться з підлеглими, з усіма залежними від нього людьми, включаючи особливо так званих простих людей.

Підсумовуємо тепер цю частину. Можна зробити цілком обгрунтований висновок, що іншим психологічним фоном при прийнятті в новому парламенті тих або тих рішень буде безпринципність, холуйство і боягузтво.

Колись Лебон у знаменитій «Психології мас» зауважив, що іноді ідеї перетворюються на почуття. Ми ж, навпаки, в одному й іншому випадках маємо справу із ситуацією, коли характерні почуття ніколи не піднімуться до рівня ідеї.

Перспективи

А тепер давайте-но прикинемо, чи поважатимуть і чи відіграватиме роль центру соціальної стабільності та інституту політичних інновацій парламент, який складається в основному з олігархо-номенклатури.

Поки що соціологія на це відповідає категоричним «ні». Олігархи та бюрократія останній рік стійко займають за всіма соціологічними вимірами перші дві позиції на шкалі ненависті всього населення. До речі, рік-два тому перше місце в рейтингу ненависті в населення займав криміналітет. Та сьогодні він названими нашими фігурантами рішуче відсунутий на третє почесне місце.

Чому й за що ненавидять олігархів і бюрократію — зрозуміло. Не зрозуміле інше. Чи можна перебити, змікшувати, заретушувати й компенсувати цю ненависть. У принципі можна.

Чи замислювався хто-небудь із наших шановних олігархів (дай Боже їм усім міцного здоров’я та довголіття) про те, що подібно тому, як герої Кіплінга завжди й у будь-якому випадку відповідали за репутацію «білої людини», так само вони завжди й скрізь відповідають за репутацію не знайомого поки що для нас нового класу, верстви багатих людей, за репутацію грошей, капіталу взагалі. А якщо замислювалися, то де в нас у країні приголомшливі за масштабами та ефективністю меценатські проекти? Де філантропічні інвестиції в освіту, охорону здоров’я, вітчизняну науку та мистецтво? А не сьогохвилинні «вливання» у передвиборні тусовки й російський PR.

Поки що відповіді на ці свої запитання я для себе не отримав. Поки що я бачу названі мною необов’язковість, хамство й жадібність, які, освоївши раніше приватні офіси, сьогодні впевнено освоюють коридори Верховної Ради.

Ні, не знаю, чи зможе нинішня генерація олігархів реабілітувати репутацію великих і швидких українських грошей.

Поки ж, дивлячись на них, я найчастіше згадую згадану вище Африку й згаданих вище гамадрилів. Перепрошую за таке настирливе повторення цієї теми, однак мені спадає на думку ще один спогад, пов’язаний тепер уже з способом ловлі бушменами бідних африканських мавп. У величезному гарбузі видовбується середина, робиться маленький отвір, щоб туди могла пролізти лише розкрита мавпяча долонька, й усередину насипається маїс. Мавпочка засовує кінцівку, захоплює жменю маїсу в кулак, та витягти вже не може, оскільки кулак в отвір не пролазить. І найдивніше та найстрашніше те, що вона кричить від страху, верещить від передчуття загибелі, але не може розтиснути кулак, розстатися з краденим маїсом і витягти лапу навіть, коли бачить, що до неї впритул підбігають аборигени з ломаками.

Я знаю, в нас чимало людей, які платять, приміром, мільйон доларів на рік за стоянку яхти в Монако, але які відмовляються в себе на підприємствах збільшити зарплату на 10 гривень на місяць або оплатити своїм працівникам допомогу у зв’язку з хворобою.

Тому вкотре повторюся: не знаю, не знаю, чи зможуть олігархи, які ввійшли в парламент, піднапружитися, здійснити зусилля над своєю природою та характером і довести, що багатство в Україні може бути благородним. Поки що я знаю лише одного олігарха в країні, здатного на подібний учинок. Та й той живе не в Києві і не йде в парламент.

Якщо місія олігарха —відповідати за репутацію грошей, то місія чиновника, за великим рахунком, — відповідати за репутацію влади.

Коли 90-го року було зламано стару владну систему, головною особливістю якої було верховенство чиновника над пересічним громадянином, практично у кожного з нас були прекрасні ілюзії, приміром, що нова система влади буде принципово людянішою, милосерднішою і ближчою до потреб простих людей, ніж система партноменклатури, яка зажерлася і катастрофічно віддалилася від народу.

Та нічого не сталося. Влада змінилася — чиновник залишився. Залишився у всій своїй непривабливості: завжди готовий не тільки принижуватися, а й принижувати, боязкий, як уже говорилося, із начальством і відважний у боях проти пенсіонерів та інвалідів; який засів намертво в коридорах влади й зовсім відірваний від інтересів народу; принциповий у захисті своїх привілеїв (усе тих самих закритих санаторіїв, лікарень, спецтранспорту, спецзв’язку і спецдач) і який безпринципно торгує інтересами своєї держави.

Якщо обидві домінуючі групи їх олігархів і чиновників, які планують створити в парламенті одностайну більшість, усе-таки не виконують свої можливі місії з реабілітації репутації грошей і влади, то виникає варіант або сценарій наступної нашої дійсності: парламент замість головного інституту суспільної стабільності стає джерелом безупинного продукування та провокування різних протиріч, соціальних напруг, суспільних розбратів та інших дисбалансів і незрозумілостей.

За умов катастрофічно слабкої судової системи, нерозвиненості майже всіх традиційних елементів громадянського суспільства, невиразності та архаїчності більшості структур виконавчої влади країна просто не зможе дозволити собі настільки тривале співіснування з нестабільним і таким, що не користується довірою, вищим органом влади законодавчої, притому, що вона, як говорилося вище, є головним «елітонакопичувачем».

Якщо таке очікує нас і цього разу, та й ще в екстремальнішому вигляді, то, швидше за все, воно розв’яжеться перенесенням епіцентру суспільних чекань із влади парламентської на владу президентську. Тоді вступає в дію той сценарій, який я умовно називаю «Горизонт II».

За горизонтом ІІ

Отже, якщо новий парламент не відповідає явним і невиразним чеканням і симпатіям суспільства, якщо він не здатний також відповісти на інтелектуальні та особливо моральні виклики часу, автоматично починає реалізовуватися принципово новий сценарій нашого політичного тепер уже майбутнього. Точніше, один із двох сценаріїв.

Так само, як сучасне українське суспільство найбільше ненавидить дві названі соціальні групи: олігархів і бюрократію, воно більше за інші любить або принаймні відчуває довіру теж до двох категорій — релігійних кіл і, хоч як дивно, силовиків (не включаючи, звичайно, міліцію та податківців). Відповідно виникають такі можливі сценарії політичного майбутнього.

Болгарський гамбіт

Оглушливій перемозі спадкоємного болгарського царя Симеона Кобургготтського в Болгарії передувала певна соціологія. А саме, за даними соціологічних опитувань більшість болгар довіряли винятково релігійним колам. Цар Симеон позиціонував себе на виборах не стільки як спадкоємний монарх, скільки як людина щиро віруюча, близька до церковних сфер і оточена ореолом певного месіанства і вищого призначення. І, як відомо, домігся блискучої перемоги.

Аналіз мотивації виборців, готових підтримати вихідця з релігійного середовища, показує, що насправді не власне побожність їхніх кумирів є джерелом їхньої переваги. Справа трохи в іншому.

Як правило, громадська думка тісно пов’язує з побожністю і релігійністю певні моральні та психологічні корелянти, такі, як чесність, щирість, порядність, милосердя, доброта тощо.

Відповідно, що болгарський, що український соціум, котрий хронічно знудьгувався за цими майже реліктовими для нас рисами; котрий смертельно втомився, як ми вже казали, від жадібності і хамства олігархів, від холуйства і безпринципності чиновників, ладний піти за подібним месією навіть попри недостатню його компетентність, професіоналізм і вольову установку.

Принаймні, усі мої знайомі болгари, від дипломатів до водіїв таксі, казали, що вони цілком усвідомлювали надмірну м’якотілість, нерішучість і непрофесіоналізм царя Симеона. Але просто вже не було сили дивитися на пики зажерливих «жирних котів» і нової номенклатури, котрі ненаситно гребли під себе владу, бюджетні гроші, посади, повноваження і привілеї.

Щось схоже цілком може відбутися в нас або за планом через два з половиною роки, або значно раніше. Усе залежить від ступеня терпіння і толерантності українського народу. Та хоч би коли це відбулося, у принципі кандидат під болгарський сценарій уже визначився. І хоча Віктор Андрійович далеко не цар за походженням, його психотип, специфіка персональної риторики, особливо в її морально-релігійній частині, збігаються із симеонівськими один до одного.

А те, що країна, пішовши за таким сценарієм, неминуче зіткнеться з тими ж проблемами, із якими зіткнулася сьогоднішня Болгарія, то це буде вже інша історія і це вже буде третій горизонт, за який ми поки не станемо заглядати.

З приводу цього сценарію можуть також заперечити, що Віктор Андрійович значною мірою фантомна, віртуальна, вигадана громадською думкою постать, але це знову ж таки не грає ніякої ролі. Колись чудовий політолог Томпсон сформулював універсальний закон: якщо якесь явище чи якась подія в політиці сприймається як реальне, то її наслідки будуть реальними.

Російська рулетка

Отже, народ, голосуючи за релігійного лідера, має насамперед на увазі його моральні якості. Так само люди, голосуючи за представників силових структур (наприклад, колишнього працівника спецслужб, як це сталося в Росії), вибирають не лише його погони, вміння стріляти з безшумного пістолета, віртуозне володіння отруєною парасолькою і здатність проводити допити третього ступеня. Вони віддають перевагу певним психовольовим особливостям.

За народною чи то поголоскою, чи то легендою-міфом, спецслужбістам властиві такі риси, як підвищене достоїнство, честь, безкорисливість, побутова аскеза, висока планка особистих цілей, відомий пуританізм у виборі методів їхнього досягнення й чудове здоров’я.

У суспільстві, де люди втомилися жити за «поняттями» і сподіваються повернутися до хоч якогось кодексу життя, якщо не будівників комунізму, то офіцерської честі; у суспільстві, де безкарність, розбещеність і пересиченість верхів стали вже притчею в язицех; у суспільстві, де все купується й усе продається, цілком може бути затребуваний скромний і акуратний офіцер з небігаючими очима і залізною волею. Росіяни, обравши з оглушливим результатом Путіна, можливість такої моделі вже підтвердили.

В Україні подібна модель поки не спрацювала тому, що тут, по-перше, формування військової та спецслужбівської еліти ще не відбулося, по-друге, тому, що Євген Марчук на минулих виборах більше позиціонував себе, скажімо, як «гнучкого політика», а не прямолінійного офіцера і, по-третє, тому, що виборні цикли в нас поки не збіглися з циклами зміни громадських переваг.

Однак я далеко не виключаю, що громадська думка ще затребує схожий типаж у вигляді, наприклад, Володимира Радченка чи іншого подібного фігуранта.

Російський сценарій тим більше ймовірний, що в нас виникає дедалі більша відчуженість і дистанція не лише між поглядами та симпатіями жителів різних географічних регіонів, а й представників різних поколінь. У цих умовах відкритий, прямолінійний і вольовий «силовик» ідеально підходить на роль інтегратора-«швидкозшивача» не лише регіонів, а й поколінь.

Сьогодні російські фани, йдучи на футбол, самозабутньо і без усякої підказки викрикують на все горло: «Наш брат Данило! Наша гордість Плисецька! Наш президент Путін!»

У нашій же країні вже майже фізично відчувається затребуваність ситуації, коли наші фанатики зможуть без усякої підказки кричати: «Наші брати — Клички! Наша гордість — Шева! Наш президент — Ікс!»

Для цього треба тільки щоб з’явилася молодецька фігура, котру громадській думці не соромно буде поставити в названий ряд.

Чи небезпечний такий варіант? Безумовно. Але не більше, ніж «російська рулетка». З одного боку, країна може «зловити кулю». Бравий і популярний «силовик» може виявитися більшим узурпатором влади, аніж його безликі попередники. Але може і, тьху-тьху, «пронести».

Колишній бравий генерал де Голль, котрий став лідером французької нації, якось сказав, що одного мужнього, порядного і грамотного президента вистачає нації для її процвітання, навіть якщо два чи три наступні його спадкоємці будуть бездарні.

Але це знову ж таки наші треті горизонти, а нам, дай Боже, зазирнути за перший і другий.