«ТАЛІБАН» НА КОРДОНІ

Цього тижня пакистанські журналісти отримали рідкісну можливість побувати на прес- конференції помічника президента Російської Федерації Сергія Ястржембського. Досвідчений дипломат, який курирує останнім часом в адміністрації Володимира Путіна пропагандистське прикриття чеченської війни, прибув до Ісламабада зовсім не для того, щоб поговорити про Кавказ. Сергій Ястржембський привіз військовому керівникові Пакистану генералу Первезу Мушаррафу особисте послання Путіна. Спостерігачі розцінили сам факт передачі послання та приїзд Ястржемб- ського до Ісламабада як визнання Росією зміни балансу сил в Афганістані та готовність розпочати переговори з рухом «Талібан». Сам Ястржембський на своїй ісламабадській прес-конференції з деякою прикрістю сказав, що позиції Росії та Пакистану стосовно талібів не збігаються, проте висловив готовність продовжити переговори з пакистанською стороною.

Отже, перший крок, який може привести до серйозного переорієнтування російської політики в Центральній Азії, зроблений. Та, власне, його не можна було не зробити: російські прикордонники, які перебувають на рубежах далекого від Росії Таджикистану, вже побачили навіть без допомоги біноклів передові загони талібів, які вийшли до афгансько-таджицького кордону. Цей кордон, що довгі роки перебував під контролем «Північного альянсу» президента Ісламської держави Афганістан Бурхануддіна Раббані та його міністра оборони Ахмада Шах Масуда, став кордоном талібського емірату.

Нагадаю, що більшість держав світу — у тому числі й Росія, і держави Центральної Азії — не визнають сформованого «Талібаном» після захоплення Кабула уряду і продовжують вважати законною владою Афганістану кабінет Раббані та його прибічників із «Північного альянсу». Навіть в ООН місце Афганістану посідає представник уряду Раббані. Проте якщо до виходу на таджицький кордон режим талібів можна було бодай номінально вважати бунтівним внутрішнім режимом, який протистоїть законному урядові, то зараз дедалі сутужніше відшукати сліди цього внутрішнього уряду в самому Афганістані. Не випадково напередодні цього військового успіху талібів у Нью-Йорку побував їхній заступник міністра закордонних справ мулла Абдуррахман Захед, який вимагав надати місце в ООН його урядові.

З появою талібів на таджицькому кордоні серйозні проблеми виникли у всіх їхніх сусідів. У Росії, Узбекистані, Таджикистані, звичайно, можуть визнати уряд «Талібану» і провести з ним переговори про припинення вогню і непросування загонів талібів на територію країн СНД. Проте навряд чи ці рішення можуть щось означати на практиці. По-перше, річ не лише в самих талібах, а, насамперед у національному складі цього руху та в його ідеології. Не секрет, що «Талібан» представляє насамперед пуштунське населення Афганістану, тоді як «Північний альянс» виражав інтереси численних національних меншин країни — серед них таджики та узбеки. Зараз російські військові в Таджикистані обговорюють безглузду, на мій погляд, ідею пропустити війська «Північного альянсу» на таджицьку територію з тим, щоб дати їм можливість зміцніти і повернутися до Афганістану для подальшої боротьби. Проте поява загонів моджахедів у Таджикистані дасть «Талібану» можливість переслідувати їх уже в чужій країні, влаштовувати нічні вилазки, диверсійні акти —одне слово, війни тут не уникнути. Проте я, на місці талібів, дав би поваленому противнику спокій: зрештою, перейшовши кордон, армія «Північного альянсу» виявить, що й у Таджикистані може бути навіть дуже незле. Так, хитке перемир’я в цій країні здобули після досягнення компромісу між режимом президента Емомалі Рахмонова і таджицькою опозицією, яка була свого часу витиснута до Афганістану і яка регулярно поверталася звідти для продовження боротьби з Рахмоновим та його кулябським угрупованням. Проте хотілося б нагадати, що Рахмонов домовлявся зі «своїми» таджиками, які змушені були піти до Афганістану. А тепер ідеться про афганських таджиків — народ-то, звичайно, один, але ж цивілізації різні...

Те саме і з узбеками, котрі перейдуть кордон і виявляться поруч з Узбекистаном. Бої, які узбецька армія веде з загонами Ісламського руху Узбекистану (ІРУ), — це насамперед сутички між «своїми» узбеками: афганські узбеки цілком можуть поповнити собою загони ІРУ і замість того, щоб скидати пуштунський, але ісламський режим «Талібану», розпочати боротьбу з узбецьким, але світським режимом Карімова. Не випадково президент Узбекистану, який не шкодував звичайно слів для характеристики ісламського екстремізму, останніми тижнями раптом змінив тон і говорить про те, що відбувається в Афганістані, дуже обережно. Для Карімова обережність — перший показник серйозного занепокоєння...

Щодо ідеології «Талібан»: вона має яскраво виражений місіонерський характер, керівники руху колишніх студентів релігійних шкіл — медресе — справді хотіли б бачити перед собою регіон, що живе за законами шаріату. І якщо з афганськими таджиками та афганськими узбеками в талібів можуть бути розбіжності, скажемо так, державницького характеру, що завжди існували в Афганістані (пуштунська еліта, яка вважає цю країну насамперед своєю, протистояла таджикам, узбекам, хазарейцям та іншим меншинам), — то з ісламськими радикалами в самих Таджикистані та Узбекистані «Талібан» може повністю порозумітися: ніщо не перешкоджає йому стверджувати пуштунську владу в Мазарі-Шарифі й одночасно допомагати Ісламському руху Афганістану, викурювати Ахмад Шах Масуда з Пандшерської ущелини і допомагати радикальним ісламістам у Таджикистані...

Цілком очевидно, що в Росії це чудово розуміють: Сергій Іванов, секретар Ради безпеки країни, зібрав у Москві нараду керівників радбезів країн-підписантів договору про колективну безпеку, Ястржембський злітав до Ісламабада, подейкують навіть про можливість робочого візиту до Пакистану президента Росії. Проте сказати, до якого рішення прийде Москва, поки що дуже важко. Афганська політика Росії в останнє десятиліття визначається синдромом поразки у війні, яка тривала перед цим десять років. Режим останнього лідера Народно-демократичної партії Афганістану, талановитого політика Наджибулли, був спроможний протистояти моджахедам і після виведення радянських військ — якби йому надали відповідну підтримку. Моджахедам, які опинилися через чотири роки перед талібською загрозою, кинулися допомагати тільки тоді, коли стало зрозуміло, що від їхніх успіхів залежить ситуація в Центральній Азії: тим часом «Талібану» вдалося зміцнити своє становище в країні. Москва відмовлялася від своїх союзників в Афганістані, щойно вони втрачали хоча б частину впливу: не було організоване звільнення Наджибулли з-під арешту в місії ООН у Кабулі, що призвело до його вбивства загонами «Талібану», які ввійшли до столиці. На генерала Дустума, який, по суті, забезпечував не тільки спокій на афгансько-узбецькому кордоні, а й стабільність у самому Узбекистані, махнули рукою, щойно генерал втратив Мазарі-Шариф... Судячи з поїздки Ястржембського, така сама доля чекає й Ахмад Шаха Масуда — останнього з афганських «польових командирів», ще спроможних організувати опір «Талібану».

Для Сполучених Штатів визнати уряд талібів — звичайно, неприємність. Але не надто велика неприємність, тим більше що «Талібан» аж ніяк не симпатизує іранцям і може значно послабити не тільки вплив Тегерана на ісламські рухи, а й змінити уявлення про Іран як про єдину країну — експортера «ісламської революції». Між двома режимами муллів розпочнеться конкуренція, яку цілком можна порівняти з конкуренцією Радянського Союзу і КНР за лідерство в міжнародному комуністичному русі. Для Росії піти на визнання «Талібану» — означає погодитися з тим, що її позиції в Центральній Азії неминуче ослабнуть, що навіть при збереженні існуючих у колишніх радянських республіках цього регіону режимах їхні керівники змушені будуть маневрувати між Москвою і Ісламабадом. Якщо таліби зміцніють, рано чи пізно Росії доведеться забути про Таджикистан, Узбекистан, Киргизію і навіть Туркменію (хоча президент цієї країни Сапармурат Ніязов давно й успішно маневрує між Іраном та урядом «Талібану»). Інше питання — чи може Росія протистояти «Талібану» і де проходитиме лінія її майбутнього геополітичного впливу в Центральній Азії — південними кордонами Казахстану чи, у кінцевому рахунку, південними кордонами самої Росії?